Рішення від 27 травня 2026 р. у справі №725/9766/24 — Чернівецький районний суд міста Чернівців

Єдиний унікальний номер 725/9766/24

Номер провадження 2/725/1901/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.05.2026 року

Чернівецький районний суд міста Чернівців

в складі:

головуючої судді Піхало Н.В.

за участю секретаря судового засідання Соник А.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернівці цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кейт Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення стягнення заборгованості, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2024 року ТОВ «Кейт-Колект» звернулося до суду із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначало, що 22 червня 2007 року між ПАТ «УкрСиббанком» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11174350000, за умовами якого вона отримала кредит в розмірі 131200 Євро з кінцевим терміном повернення до 21 червня 2022 року під сплату процентів за користування кредитом в розмірі 11,80 % річних.

Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 22 червня 2007 року між банком та ОСОБА_4 , а також 10 червня 2009 року між банком та ОСОБА_3 були укладені договором поруки, за умовами яких поручителі на добровільних засадах взяли на себе зобов`язання перед Банком відповідати по Борговим зобов`язанням боржника у тому ж самому обсязі, що і позичальник.

Разом з тим, Позичальник свої зобов`язання за кредитним договором виконував не в повному обсязі, внаслідок чого виникла заборгованість, у зв`язку із чим Банк скористався своїм правом та звернувся до суду з позовом про стягнення з Позичальника та Поручителів заборгованості за Кредитним договором.

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанком» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до якого право вимоги переходять від клієнта до Фактора у дату відступлення, після чого фактор одержує право вимагати від боржників і гарантів виконання всіх зобов`язань за первинними договорами і договорами забезпечення. Відступлення прав вимоги засвідчується складанням сторонами акта приймання-передачі прав вимоги за формою згідно з додатком 2 до цього договору. Згідно додатку № 2 до Договору від 12 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» відступило право вимоги, а ТОВ «Кей-Колект» прийняло право вимоги, в тому числі і за договором № 11174350000 від 22 травня 2007 року , укладеного між банком та ОСОБА_1 , а також укладеними в подальшому договорами забезпечення виконання зобов`язань із ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

При цьому, ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 квітня 2012 року залучено до участі в справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості в якості позивача ТОВ «Кей-Колект»

В подальшому, рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2012 року позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за договором споживчого кредиту №11174350000 від 22 червня 2007 року в розмірі 120569,83 Євро, що згідно офіційного курсу НБУ становить 1384069 грн. 55 коп., неустойку в розмірі 500 грн. та пеню за прострочення терміну повернення кредиту в розмірі 852,32 Євро, що становить 9784 грн. 14 коп., а всього 1394353 грн. 67 коп.. В решті позовних вимог відмовлено.

Разом із тим, рішенням апеляційного суду Чернівецької області рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2012 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 120 569,83 Євро, що еквівалентно 1394353,67 грн та судовий збір.

При цьому, вищевказане рішення апеляційного суду Чернівецької області в повній мірі не виконано та залишок заборгованості становить 105 697,33 Євро.

Посилаючись на те, що відповідачі не виконували своїх зобов`язань по сплаті боргу за кредитним договором та рішення суду ними не виконано й відповідно наявність судового рішення не припиняє дію зобов`язання та після винесення судового рішення, зобов`язання позичальників товариством не припинено й відповідно діє до цього часу та є триваючим правопорушенням, товариство просило на підставі ст. 625 УК України стягнути з відповідачів 3% річних, що нараховані на суму простроченої заборгованості за грошовими зобов`язаннями, за період з 2 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року в розмірі 15 541, 85 Євро, а також стягнути із відповідачів судові витрати, що пов`язані з розглядом справи.

Не погоджуючись із вказаним позовом, представник відповідачки ОСОБА_5 подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими. Зокрема вказав, що позов не підлягає до задоволення, оскільки позовні вимоги заявлені за межами строку позовної давності, а тому суду до заявлених вимог слід застосувати наслідки пропуску строку позовної давності. Також вказав, що постановою ДВС від 16 червня 2020 року виконавчий лист про стягнення боргу за рішення суду було повернуто стягувану й відповідно закінчилися строки пред`явлення даного виконавчого листа до виконання, а тому вважає, що позивач втратив право на стягнення основного боргу й відповідно він не має права вимагати й стягнення 3 відсотків річних, які є похідними від основного зобов`язання. Крім того, нараховуючи суму боргу на підставі ст. 625 ЦК України позивач не врахував вимог закону, згідно яких стягнення боргу можливе лише за останні три роки, які передували даті звернення, а саме за період з 14 жовтня 2021 року по 23 лютого 2022 року (введення в Україні військового стану), оскільки із позов ТОВ «Кей-Колект» звернулося до суду 14 жовтня 2024 року. Також вказав, що позивачем не доведено суму боргу належними та допустимими доказами. Посилаючись на вищевказане просив відмовити в задоволенні позову.

У судове засідання сторони не з`явилися, подали заяви про розгляд справи у їх відсутності.

Дослідивши письмові докази по справі, а також відзив на позов та додаткові пояснення, суд приходить до наступного висновку.

Так, відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зокрема, положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

Судом встановлено, що 22 червня 2007 року між «УкрСиббанком» та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту № 11174350000, за умовами якого вона отримала кредит в розмірі 131200 Євро з кінцевим терміном повернення до 21 червня 2022 року під сплату процентів за користування кредитом в розмірі 11,80 % річних (а.с. 8-10).

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 22 червня 2007 року між банком та ОСОБА_4 , а також 10 червня 2009 року між банком та ОСОБА_3 були укладені договором поруки, за умовами яких поручителі на добровільних засадах взяли на себе зобов`язання перед Банком відповідати по Борговим зобов`язанням боржника у тому ж самому обсязі, що і позичальник (а.с. 11-13).

Разом з тим, відповідачі свої зобов`язання за кредитним договором та договором поруки виконували не в повному обсязі, внаслідок чого виникла заборгованість, у зв`язку із чим Банк скористався своїм правом та звернувся до суду з позовом про стягнення з позичальника та поручителів заборгованості за Кредитним договором.

Крім того, 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанком» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу, відповідно до якого право вимоги переходять від клієнта до Фактора у дату відступлення, після чого фактор одержує право вимагати від боржників і гарантів виконання всіх зобов`язань за первинними договорами і договорами забезпечення (а.с. 14 -19).

В подальшому, рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2012 року позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Кей-Колект» заборгованість за договором споживчого кредиту №11174350000 від 22 червня 2007 року в розмірі 120569,83 Євро, що згідно офіційного курсу НБУ становить 1384069 грн. 55 коп., неустойку в розмірі 500 грн. та пеню за прострочення терміну повернення кредиту в розмірі 852,32 Євро, що становить 9784 грн. 14 коп., а всього 1394353 грн. 67 коп.. В решті позовних вимог відмовлено (а.с. 20-22).

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 17 грудня 2012 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання споживчого кредиту в розмірі 120 569,83 Євро, що еквівалентно 1394353,67 грн та судовий збір (а.с. 23-24).

Дане рішення суду набрало законної сили та було пред`явлено до виконання, що підтверджується наявними у справі відомостями, зокрема постановами про відкриття виконавчого провадження (а.с. 111-137).

При цьому, вищевказане рішення суду відповідачами в повній мірі не було виконано та як вказує позивач сума боргу становить 105 697,33 Євро, згідно довідки ТОВ «Кей-Колект» від 6 жовтня 2024 року (а.с. 25, 27), а тому просив стягнути з позивачів 3 проценти річних на підставі ст. 625 ЦК України за період з 2 квітня 2017 року по 23 лютого 2023 року в сумі 15 541,85 Євро, що еквівалентно на день звернення до суду 701 363 грн. 28 коп.

Так, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

При цьому, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) [частина перша статті 530 ЦК України].

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК Українив разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

Крім того, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Таким чином, якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, з ухваленням рішення про стягнення боргу зобов`язання відповідачів сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та триває і на даний час, тобто до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання. Відтак кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, оскільки на підставі вимоги банку про дострокове повернення всієї суми позики, поданої у 2011 році настав строк виконання зобов`язань за кредитними договорами і банк після постановлення рішення суду у травні 2013 року не мав права нараховувати проценти, визначені умовами договору й відповідно має право на захист своїх порушених прав шляхом звернення до суду з вимогами про стягнення з боржника 3 процентів річних інфляційних витрат, визначених ст. 625 ЦПК України.

При цьому, формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Крім того, законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням 3 % річних за увесь час прострочення, у зв`язку із чим таке зобов`язання є триваючим, а невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Аналогічні за змістом правові висновки виклав Верховний Суд у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/16945/14, від 27 квітня 2018 року у справі № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 21 листопада 2018 року у справі № 642/493/17-ц, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц.

Оскільки після прийняття апеляційним судом Чернівецької області рішення від 22 травня 2013 року, останнє боржниками в повному обсязі не виконано, тобто зобов`язання відповідачів не припинилося, тому передбачені ст.625 ЦК України три проценти річних та інфляційні втрати підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачі зобов`язання за кредитним договором не виконали, заборгованість за рішенням суду у повному обсязі не погашена, право вимоги за грошовим зобов`язанням перейшло до позивача відповідно до договору відступлення права вимоги, в зв`язку з чим наявні правові підстави для стягнення з відповідачів на користь позивача трьох процентів річних від простроченої суми в зв`язку з порушенням виконання грошового зобов`язання.

Також слід зазначити, що право кредитора на звернення до суду із позовом на підставі статті 625 ЦК України і стягнення з боржника трьох процентів річних та інфляційних витрат за весь період прострочення виконання рішення суду не залежить від діяльності органів державної виконавчої служби з цього приводу.

Така правова позиція зазначена Верховним Судом у постанові від 4 грудня 2019 року справі № 601/2120/17.

Крім того, Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що: натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном; конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

В указаній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 904/6892/17 зроблено такий правовий висновок: "Незважаючи на те, що за змістом положень статей 549, 625 ЦК України і статті 230 ГК України кредитор має право нараховувати пеню, інфляційні втрати і 3 % річних за допущене боржником прострочення виконання основного зобов`язання, яке (основне зобов`язання) не припинилося у встановленому порядку, наявність такого, що набрало законної сили, судового рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення основного боргу в зв`язку з необґрунтованістю відповідного позову, ухваленого за наслідками розгляду судом іншої справи між тими ж самими сторонами, унеможливлює подальше притягнення кредитором боржника до відповідальності у виді штрафної санкції (пені), оскільки її практичне застосування є додатковим зобов`язанням, яке випливає з основного зобов`язання (сплати основного боргу), тоді як підтверджена рішенням суду остаточна втрата позивачем (кредитором) права на задоволення вимоги щодо основного зобов`язання (основного боргу) в процесуальному (судовому) порядку призводить до втрати ним права на стягнення штрафних санкцій як додаткової вимоги. Адже, натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Конструкція статті 549 ЦК України щодо нарахування пені розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. Кредитор у натуральному зобов`язанні не має права на нарахування пені у разі, якщо вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку".

Оскільки в дані справі основна вимога кредитора вже захищена судом - рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 22 травня 2013 року, яким з відповідачів стягнено суму заборгованості в солідарному порядку, а тому зобов`язання не можна вважати натуральним.

При цьому та обставина, що виконавчий лист не перебуває на виконанні, не має правового значення, оскільки чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Зважаючи на вищевказані положення закону позивач має право на предявлення позову про стягнення 3 % річних , які нараховані на суму стягненої на підставі рішення суду і не погашеної суми боргу.

Щодо доводів представника відповідача в тій частині, по постановою державного виконавця від 16 червня 2020 року виконавчий лист повернуто стягувачу й відповідно пропущено стпрок предявлення виконавчого листа до виконання та даний строк не поновлено, й відповідно стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу й відповідно у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦКУкраїни, то суд зазначає наступне.

Так, у постанові Великої палати від 11 лютого 2026 року справа №754/511/23, Верховний Суд дійшов наступного висновку.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України "Про виконавче провадження" строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження"). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження") пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ "Про виконавче провадження".

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження".

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності.

Як вставнорлено судом та убачається з матеріалів справи, ТОВ «Кей-Колект» звернувся до суду із позовом про стягнення 3 відсотків річних у звязку із невиконанням рішення суду від 22 травня 2013 рокк та на пісдтаві частини другої статті 625 ЦК України просив стягнути з відповідачів 3 % річних у розмірі 15 541,85 Євро за період з 2 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, нарахованих на суму боргу за кредитом, стягнуту згідно рішення суду, яке відповідачами у повному обсязі не викона.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Після видачі на виконання вказаного судового рішення виконавчого листа, 27 березня 2015 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення суду про стягнення солідарно боргу в розмір 1192588,45 грн .( а.с. 113-114)

Постановою держвного виконаця від 16 червня 2020 року виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконаче провадження» ( а.с. 135-136).

При цьому, у період з 2015 року по червень 2020 року здійснювалися заходиди щодо примусового виконання рішення суді та внаслідок проведеня викоанвчих дій з боржника примусово стягнуто кошти в розмірі 57 322 грн та залишок боргу становить 1 135 266, 43 грн., що підтверджено листом Другого відділу ДВС у м. Чернівці ( а.с. 111).

При цьому, дані щодо повторного предявлення виконачого документа до виснання в матеріалах справи відсутні.

Так, відповідно до ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Згідно ч. 4 ст. 12 Закону, строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі: пред`явлення виконавчого документа до виконання; надання судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника - з дня закінчення строку дії відповідної заборони.

Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Таким чином, після повернення виконавчого листа на підставі постанови від 16 червня 2020 року стягувачу, строк пред`явлення такого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення та становить 3 роки ( до 17 червня 2023 року).

Водночас Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.

Указом Президента України від 14.03.2022 за № 133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 № 7168, продовжено строк дії воєнного стану з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб та даний строк провощено, як й на час звернення позивача із позовом, так й на день розгляду спраив..

Відповідно до абзацу 10 пункту 10-2 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII, доповненого Законом № 2129-ІХ, який набрав чинності з 26.03.2022, тимчасово, на період до припинення або скасування воєнного стану на території України, визначені цим Законом строки перериваються та встановлюються з дня припинення або скасування воєнного стану

З огляду на вищевказане, а також на те, що оскільки порядок та строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання регулюються саме Законом України «Про виконавче провадження», як спеціальним нормативно-правовим актом, у даному випадку підлягає застосуванню норма, якою на період воєнного стану на території України встановлено переривання строків, визначених вказаним Законом, до яких, зокрема, належать строки пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання й відповідно строк, наданий законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання в даному випадку не сплив.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 260/2595/22.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За таких обставин , доводи представника відповідача в тій частині, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу у звязку із закінчення строків предявлення виконавчого листа до виконання й відповідно основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦКУкраїни, є безпідставними, оскільки у позивача не втрачено право звернення до виконавця із предявленям виконачого листа до виконання, строк предявлення якого на період воєнного стану на території України переривається й відповідно не пропущено, а тому у позивача наявне право на застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки основне зобовязання може бути виконана у примусовому порядку й відповідно наявні підстави підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Крім того, відповідно до ст.256 ЦК позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки (ст.257 ЦК).

Зокрема, стаття 253 ЦК України визначає, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Приписи ст.260 ЦК України передбачають, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ст.261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Статтею 625 ЦК України передбачена відповідальність за порушення грошового зобов`язання не є неустойкою (пенею або штрафом) в розумінні ст.549 ЦК України і на дані правовідносини не поширюється дія ст.258 ЦК України про застосування спеціальної позовної давності в один рік.

Крім того, у постанові Верховний Суд України від 26.04.2017 у справі № 3-1522гс16 зроблено висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Так, позивач звернувся з позовом 15 жовтня 2024 року та нарахував заборгованість у виді 3% річних у відповідності до ст.625 ЦК України – з 2 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, тобто більше ніж за три роки, що передували зверненняю, ураховуючи те, що станом на час введення карантину (з 12.03.2020 року по 30 червня 2023 року) строк позовної давності був продовженим та внаслідок подальшого введення воєнного стану (з 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, дія якого неодноразово продовжувалася) не сплинув і був зупинений, до прийняття Закону України № 4434-ІХ від 14 травня 2025 року, який набрав чинності 4 вересня 2025 року та яким було скасовано зупинення строків позовної давності.

Ураховуючи вказане, вимоги позивача в частині стягнення трьох відсотків річних підлягають захисту саме за період з 22 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року, тобто за останні 3 роки, що передують подачі позову, ураховуючи введення карантину з 12 березня 2020 року та продовження строків дії позовної давності під час карантину, а також подальшого зупинення перебігу позовної давності, у зв`язку із дією воєнного стан, до прийняття Закону України № 4434-ІХ від 14 травня 2025 року, який набрав чинності 4 вересня 2025 року та яким було скасовано зупинення строків позовної давності, тобто за останні три роки, що перебували даті звернення, а не за весь період прострочення (невиконання рішення суду), а тому підстави для застосування строку позовної давності щодо стягнення 3 % річних відсутні.

При цьому, як вставновлено судом та убачається з матеріалів справи, ТОВ «Кей-Колект» звернувся до суду із позовом про стягнення 3 відсотків річних у звязку із невиконанням рішення суду та на пісдтаві частини другої статті 625 ЦК Україн та просила стягнути з відповідачів 3 % річних у розмірі 15 541,85 Євро за період з 2 квітня 2017 року по 23 лютого 2022 року, що еквівалентно на день звернення до суду 701 363 грн. 28 коп. та нараховані на суму боргу за кердитом, стягнуту згідно рішення суду, яке відповідачами у повному обсязі не викона.

Заперечуючи проти суми боргу представник відповідача вказував, що товариством не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження суми боргу, а також доказів на підтвердження того, що при визначенні суми боргу позивачем були враховані усі відомості щодо часткового погашення, зокрема шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки та внаслідок вчинення інших виконавчих дій.

Так, з матеріалів справи убачається, що у період з 2015 року по червень 2020 року здійснювалися заходиди щодо примусового виконання рішення суду про стягнення солідарно боргу в розмір 1192588,45 грн . та внаслідок проведеня викоанвчих дій з боржника примусово стягнуто кошти в розмірі 57 322 грн, залишок боргу становить 1 135 266, 43 грн., що підтверджено листом Другого відділу ДВС у м. Чернівці, а також постановами державного виконавця(а.с. 111, 113-137).

Крім того, відповідно до акту державного виконаця про проведені прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна від 24 квітня 2014 року та протоколу проведення прилюдних торгів від 22 квітня 2014 року , на примусовому виконанні держежавного викоанвця Сторожинецького відділу державнорї виконавчої служби перебувало виконавце провадження з примусового викоання виконавчого листа № 2-252/11, виданного Першотравневим районним судом м. Чернівці про стягнення з ОСОБА_1 на корсить ТОВ «Кей Колект» 1394353,67 грн. боргу, 1700 грн. судового збору та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення, відповідно до якого в рамкаїх примусового виконання рішення суду було продано належне відповідачці нерухоме майно у рахунок погашення боргу на суму 265 000 грн. ( а. с. 28- 32).

Таким чином, згідно наявних у матеріалах спраив даних, із загальної суми боргу, стягнуто з відповідачів в соліданому порядку в розмірі 1394353 грн. 67 коп., внаслідок вжитих заходів щодо примусового виконання рішення суду на користь товариства було стягнуто грошові кошти розмірі 57 322 грн та в розмірі 225276 грн. 50 коп. у рахунок погашення заборгованості за рішенням суду та сума невиконаного зобов`язання становила станом на червнень 2020 року 1 135 266, 43 грн., що значно менше суми заявленої позивачем в еквіваленти до Євро ( 27561,70 Євро) .

Так, згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (статті 79 ЦПК України).

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Звертаючись до суду з цим позовом ТОВ Кей Колект» вказувало, що сума основного боргу відповідачів становить 105 697, 33 Євро та саме на цю суму позивачем було нараховано 3 відсотки річних згідно вимог ст. 625 ЦК України за період з 2 квітня 2017 по 23 лютого 2022 року в розміррі 15 541,85 Єро.

Так, доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Таким чином, ураховуючи вставнолені судом фактичні обставини справи, у тому числі й в частині часткового погашення боргу згідно рішення суду, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, зокрема первинних і документів, оформлених відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» на підтвердження дійсної суми боргу відповідачів після часткового виконання рішення суду про стягнення суми боргу за кредитом, а також не надано доказів щодо порядку визначення та обліковування даної суми боргу, порядку її нарахування в еквіваленті до Євро, у тому числі даних щодо включення чи не включення до даної суми боргу платежів з часткової сплати боргу та відомості про те, що станом на 16 червня 2020 року борг за рішення суду у відповідачів становив 1 135 266, 43 грн.

За таких обставин, суд ураховуючи вищевказане, а також те, що згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, зважаючи на те, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами сума боргу відповідачів за зобов`язаннями в частині викоання рішення суду , приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 11, 15-16, 261, 267, 509-510, 525, 526, 549-554, 611, 612, 625, 1048-1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 12, 76, 77, 141, 263-265, 280-282, ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Кейт Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованоістя, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду через Чернівецький районний суд міста Чернівців протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Чернівецького районного

суду міста Чернівців Піхало Н.В.