Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №736/1488/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 травня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 736/1488/25

Головуючий у першій інстанції – Пархомчук Т. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/973/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючої судді Мамонової О. Є.,

суддів Висоцької Н. В., Шитченко Н. В.,

із секретарем Герасименко Ю. О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: Фермерське господарство «Олександрівське 2020»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , Семенівська міська рада Новгород-Сіверського району Чернігівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи у залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Олександрівське 2020» про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та користування, скасування рішення державного реєстратора, -

У С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Фермерського господарства «Олександрівське 2020», в якому просила:

- витребувати на користь власника - ОСОБА_1 з тимчасового (строкового) володіння ФГ «Олександрівське 2020» земельну ділянку з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Олександрівської сільської ради Корюківського району Чернігівської області, орендарем якої є ФГ «Олександрівське 2020» згідно з договором оренди від 01.03.2021 №64, укладеним між ОСОБА_2 та ФГ «Олександрівське 2020»;

- скасувати рішення державного реєстратора Семенівської міської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області Кайдаш А.А., індексний номер 57351830 від 29.03.2021 про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ФГ «Олександрівське 2020» щодо земельної ділянки з кадастровим номером: 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, з одночасним припиненням права оренди Ф.Г «Олександрівське 2020» щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018;

- здійснити розподіл судових витрат.

Позов обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, перебувала у власності ОСОБА_2 на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, за наслідками розгляду скарги ОСОБА_1 .

24.02.2025 ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, до якої входить спірна земельна ділянка.

Позивачка зазначала, що у кінці березня 2025 року вона дізналась, що успадкована нею земельна ділянка обтяжена договірними зобов`язаннями на 39 років до 2060 року на підставі договору оренди земельної ділянки від 01.03.2021, укладеного між ОСОБА_2 та ФГ «Олександрівське 2020». Вказана обставина позбавляє позивачку можливості реалізації свого права власності на земельну ділянку, остання не мала та не має жодних намірів щодо укладення договору оренди землі із відповідачем.

Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 22.01.2026 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне встановлення обставин справи.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що районний суд дійшов хибного висновку, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту та, відповідно, застосував нерелевантні до даного спору правові висновки Верховного Суду.

Заявниця вказує, що земельна ділянка вибула з її власності за відсутності її волі, на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, а тому вимога про витребування земельної ділянки з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачки ОСОБА_1 - адвоката Минця О.В., який просив апеляційну скаргу задовольнити, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити, а рішення суду - скасувати, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції, посилаючись на те, що ОСОБА_1 позовних вимог про визнання відсутнім права оренди у ФГ «Олександрівське 2020» не заявляла, у зв`язку з чим відсутні підстави для кваліфікації договору оренди землі від 01.03.2021, між ОСОБА_2 та ФГ «Олександрівське 2020» як неукладеного, дійшов висновку що позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування з тимчасового (строкового) володіння відповідача земельної ділянки та про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) за відповідачем Фермерського господарства «Олександрівське 2020» є неналежним способом захисту.

Однак, апеляційний суд не погоджується з такими висновками районного суду, з огляду на наступне.

Судом у справі встановлено, що рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 12.02.2021 у справі №736/49/21 позов ОСОБА_2 задоволено повністю.

Встановлено факт родинних відносин, а саме те, що ОСОБА_2 є двоюрідною сестрою ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на спадкове майно, що належало спадкодавцю ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме визнано за нею право власності в порядку спадкування за законом на земельну ділянку площею 4,43 га, кадастровий номер 7422480500:04:014:0018, призначеної для ведення особистого селянського господарства на території Олександрівської сільської ради Корюківського району Чернігівської області, що належить померлому на підставі втраченого державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЧН №048524 (а.с. 16-17).

01.03.2021 між орендодавцем ОСОБА_2 та орендарем ФГ «Олександрівське 2020» укладено договір оренди землі №64, за умовами яких орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Олександрівської сільської ради, що належить орендодавцю з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, загальною площею 4,4314 га (а.с. 13-14).

25.03.2021 право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, загальною площею 4,4314 га, зареєстровано за орендарем ФГ «Олександрівське 2020» (а.с 15).

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 06.03.2024 у справі №736/49/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 12.02.2021 скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_2 до Корюківської міської ради про встановлення факту родинних відносин та визнання власником спадкового майна відмовлено (а.с. 18-27).

24.02.2025 державним нотаріусом Другої чернігівської державної нотаріальної контори видано ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті чоловіка ОСОБА_3 , яка складається земельної ділянки № НОМЕР_1 , що розташована на території Олександрівської сільської ради Корюківського району Чернігівської області, що належить спадкодавцю на праві приватної власності, що підтверджується на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до нього, право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29.01.2025, номер запису про право власності 58388937, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав №411890121 від 06.02.2025, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2318431874224. Земельна ділянка надана для ведення особистого селянського господарства, загальною площею 4,4314 га, кадастровий номер 7422480500:04:014:0018 (а.с. 7-10).

24.02.2025 на підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, номер відомостей про речове право 58701835, індексний номер витягу 414827154 (а.с. 10 зворот).

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 41 Конституції України право приватної власності є непорушним.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї, визначено: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном».

Відповідно до ст. 316 ЦК України право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Правомочність власника - в його праві володіти, користуватися й розпоряджатися майном у межах, встановлених законом (випливає зі ст. 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право користування є одним з видів речових прав на чуже майно (ст. 395 ЦК України).

Правочином, пов`язаним з набуттям прав на земельну ділянку, є, зокрема договір найму (оренди) земельної ділянки.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оренду землі» орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Відповідно до положень ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15).

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі №6-54цс17).

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення ст. 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21.11.2016 у справі №1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №911/3680/17 (провадження №12-104гс19) власник, з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 у справі №522/2202/15-ц .

Вказані правові висновки підтверджені постановою Верховного Суду від 27.04.2023 у справі №199/4884/17.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

У ст. 216 ЦК України зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Згідно з ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку площею 4,4314 га з кадастровим номером 422480500:04:014:0018 на підставі рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 12.02.2021, після чого 01.03.2021 уклала договір оренди даної земельної ділянки з ФГ «Олександрівське 2020».

У подальшому постановою Чернігівського апеляційного суду від 06.03.2024 рішення Корюківського районного суду Чернігівської області скасовано у зв`язку з незалученням ОСОБА_1 , як відповідача у даній справі, що безпосередньо впливає на її права та обов`язки, оскільки згідно з матеріалами спадкової справи №189/2006 до майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , заведеної Другою чернігівською нотаріальною конторою, спадщину за померлим ОСОБА_3 прийняла його дружина ОСОБА_1 як спадкоємець першої черги за законом.

Оскільки рішенням суду скасовано право власності ОСОБА_2 , яка передала земельну ділянку в оренду, остання не мала належних повноважень власника та права розпорядження спірною земельною ділянкою, а спірна земельна ділянка вибула із власності ОСОБА_1 поза її волею як власника земельної ділянки.

Відтак укладений ОСОБА_2 з ФГ «Олександрівське 2020» договір оренди №64 від 01.03.2021 суперечить вимогам ст. 203, 215 ЦК України, тобто є недійсним (нікчемним) в силу вимог закону, та не створює для орендаря законної правової підстави володіння земельною ділянкою.

Таким чином, відповідач є незаконним володільцем земельної ділянки, а позивачка як власник має право на її витребування відповідно до ст. 387 ЦК України.

Щодо вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди)

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 02.07.2019 у справі №48/340 (пункт 6.41), на які посилався заявник у касаційній скарзі).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц).

Цей фактичний стан володіння необхідно відрізняти від права володіння, яке належить власникові (ч. 1 ст. 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Разом із тим право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 18.01.2023 у справі №488/2807/17).

У п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» п. 2 ч. 6 ст. 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, ч. 3 ст. 26 Закону встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, від 17.04.2019 у справ №916/675/15, від 23.11.2023 у справі №910/10496/22).

У постанові Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №303/6974/16-ц зазначено, що відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону №1952-IV не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Отже, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі №522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункти 38, 39), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі №922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)] без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) або запису (записів) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону №1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, у пунктах 95-99 постанови від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц.

Таким чином, беручи до уваги фактичні обставини цієї справи, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що належним способом захисту прав позивачки як власника майна, є пред`явлення віндикаційного позову до відповідача на підставах, передбачених ст. 387, 388 ЦК України.

У свою чергу, з урахуванням вищевикладеного, вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) за відповідачем є неналежним та неефективним способом захисту, застосування якого не призводить до поновлення порушених прав, у зв`язку з чим у задоволенні позову в цій частині належить відмовити.

Щодо судових витрат

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, у числі інших, витрати на професійну правничу допомогу (ч. 3 ст. 133 ЦПК України).

Згідно зі ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частинами 2, 3, 8 статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону).

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Зі змісту ст. 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (ч. 1 ст. 182 ЦПК України).

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 та 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливо виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідною роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.01.2022 у справі № 757/36628/16-ц.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 268).

Як зазначалось вище, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо), які подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

При цьому витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 137, ч. 8 ст. 141 ЦПК України).

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, додатковій постанові Верховного Суду від 28.05.2021 у справі № 727/463/19, від 20.09.2023 у справі № 753/7936/22, від 31.10.2024 у справі № 242/3831/19, постановах Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 317/1209/19, від 03.02.2021 у справі № 554/2586/16-ц, від 17.02.2021 у справі № 753/1203/18, від 02.06.2022 у справі № 15/8/203/20.

У позовній заяві ОСОБА_1 просила здійснити розподіл судових витрат.

Попередній розрахунок судових витрат складається з професійної правничої допомоги та інших витрат, пов`язаних з вчиненням процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду, всього орієнтовно 12 000 грн.

Представництво інтересів ОСОБА_1 у Корюківському районному суді Чернігівської області здійснював адвокат Минець О.В. відповідно до ордеру серії СВ №1131229 від 09.05.2025, виданого на підставі договору про надання правничої допомоги/доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги №б/н від 09.05.2025 (а.с. 28, 40-41).

Відповідно до п. 1.1-2.2, 4.1, 4.2 вищевказаного договору про надання правничої допомоги від 07.06.2025 відповідно до умов цього договору адвокат зобов`язується надати клієнту юридичні послуги, в обсязі та на умовах, передбачених даним договором з метою здійснення правового забезпечення інтересів клієнта, а клієнт зобов`язується прийняти їх та провести їх своєчасну оплату.

Відповідно до умов цього договору, адвокат бере на себе виконання наступної правової роботи: представництво клієнта в судах всіх інстанцій, незалежно від спеціалізації.

Адвокат бере на себе виконання наступних дій з надання правової допомоги:

представництво інтересів клієнта в будь яких органах державної, законодавчої та виконавчої влади, органах прокуратури, податкових органах, поліції, судових органах усіх рівнів, органах місцевого самоврядування, органах управління установ, організацій, підприємств та їх об`єднань, керівних органах об`єднань громадян;

збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази у зв`язку з виконанням доручення;

використання засобів захисту, передбачених КПК України, ЦПК України та іншими законами України;

виконання інших дій, передбачених законодавством.

Вартість послуг адвоката становить: згідно квитанцій.

Оплата послуг адвоката здійснюється наступним чином: 100% суми договору сплачується протягом одного дня з моменту підписання даного договору із розрахунку 800 грн за 1 год. послуг.

Відповідно до довідки-розрахунку про розмір коштів, що підлягають виплаті адвокату №26 від 28.08.2025 підтверджується, що адвокату Минець О.В. підлягає до виплати 12 000 грн за надання правової допомоги ОСОБА_1 .

Виконана робота:

- надання консультації з питань: витребування на користь ОСОБА_1 з тимчасового (строкового) володіння ФГ «Олександрівське 2020» земельну ділянку з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, наданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Олександрівської сільської ради Корюківського району Чернігівської області, орендарем якої є ФГ «Олександрівське 2020» згідно з договором оренди від 01.03.2021 №64, укладеним між ОСОБА_2 та ФГ «Олександрівське 2020», та скасування рішення державного реєстратора Семенівської міської ради Новгород-Сіверського (колишнього - Семенівського) району Чернігівської області Кайдаш А.А., індексний номер 57351830, від 29.03.2021 про державну реєстрацію іншого речового права (права оренди) ФГ «Олександрівське 2020» щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, з одночасним припиненням права оренди ФГ «Олександрівське 2020» щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018 - 4 години;

- складання позовної заяви за позовом ОСОБА_1 до ФГ «Олександрівське 2020» за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідача: ОСОБА_2 , Семенівської міської ради Новгород-Сіверського району Чернігівської області про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння та користування - 15 годин;

- приймання участі в судових засіданнях при розгляді справи.

Зазначена сума сплачена готівкою ОСОБА_1 адвокату Минець О.В., із розрахунку 800 грн за 1 год. послуг, що підтверджується квитанцією до прибуткового касового ордера №01-06/25 від 07.06.2025 про оплату адвокату правничої (правової) допомоги, яка додається (а.с. 45).

Відповідно до квитанції до прибуткового касового ордера №01-06/25 від 07.06.2025 адвокатом Минцем О.В. прийнято від ОСОБА_1 12 000 грн на підставі договору про надання правової допомоги від 07.06.2025 (а.с. 42).

Вищевказані документи подані стороною позивача до суду разом з позовною заявою.

Позовна заява складена, підписана та подана до суду адвокатом Минцем О.В., копії доданих до позову документів виготовлені та завірені адвокатом позивачки, ним сплачено судовий збір і долучено до позову копію відповідної квитанції, а також складено і підписано заяву на отримання судових повісток, повідомлень в електронному вигляді за допомогою sms повідомлень (а.с. 1-29).

Також 17.09.2025 адвокат Минець О.В. звертався до суду з клопотанням про доручення документів (а.с. 39).

Адвокат Минець О.В. брав участь у судовому засіданні 30.10.2025 (а.с. 50).

Будь яких обґрунтованих заперечень, клопотань про зменшення суми заявлених судових витрат зі сторони відповідача матеріали справи не містять.

Ураховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, що регулюють питання сплати, дослідження та розподілу судових витрат між сторонами судового процесу, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи, а також те, що позов задоволено на 50%, з ТОВ «Олександрівське 2020» на користь ОСОБА_1 належить стягнути 6 000 грн у відшкодування витрат за надану правничу допомогу адвокатом Минець О.В.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судовий збір»).

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

Таким чином, розподіл судових витрат здійснюється за результатом розгляду справи по суті позовних вимог.

У зв`язку із задоволенням позову ОСОБА_1 на 50% (задоволено одну вимогу з двох про витребування майна з чужого незаконного володіння), з ТОВ «Олександрівське 2020» на користь ОСОБА_1 належить стягнути сплачений нею судовий збір у сумі 1 357,91 грн (ставка судового збору сплачена нею при поданні позову за майнову вимогу про витребування земельної ділянки з чужого володіння) за розгляд справи судом першої інстанції та 2 036,80 грн (ставка судового збору сплачена нею за подання апеляційної скарги з розрахунку 1 357,91 грн х 150%) за апеляційний розгляд справи.

Керуючись ст. 141, 367, 374, 376 ч. 1 п. 3, 4, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року – скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Фермерського господарства «Олександрівське 2020» про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та користування, скасування рішення державного реєстратора - задовольнити частково.

Витребувати на користь ОСОБА_1 з тимчасового (строкового) володіння Фермерського господарства «Олександрівське 2020» земельну ділянку з кадастровим номером 7422480500:04:014:0018, площею 4,4314 га, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Олександрівської сільської ради Корюківського району Чернігівської області.

В задоволенні інших позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Фермерського господарства «Олександрівське 2020» на користь ОСОБА_1 1 357,91 грн судового збору та 6 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, 2 036,86 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 01 червня 2026 року.

Головуюча О.Є.Мамонова

Судді: Н.В.Висоцька

Н.В. Шитченко