Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №740/6594/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 травня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 740/6594/25

Головуючий у першій інстанції – Роздайбіда О. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/926/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючої-судді Шитченко Н.В.,

суддів Висоцької Н.В., Мамонової О.Є.,

із секретарем Зіньковець О.О.,

позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач Міністерство внутрішніх справ України,

розглянув у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання права власності на квартиру,

У С Т А Н О В И В:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі МВС України), в якому просили визнати за кожним право власності по 1/2 частині квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивуючи заявлені вимоги, зазначали, що 28 квітня 2006 року виконавчим комітетом Ніжинської міської ради позивачам видано ордер № 64 на спірну квартиру. Згодом ними подано документи на її приватизацію та 30 грудня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, за яким заявникам на праві спільної часткової власності належить по 1/2 частці квартири. Отримавши свідоцтво про право власності на нерухоме майно, позивачі були впевнені, що відповідну інформацію щодо цього внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 03 квітня 2025 року заявники звернулися до державного реєстратора прав на нерухоме майно виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області Кірсанової С.Є. із заявою про проведення реєстраційних дій щодо належної їм квартири, проте отримали відмову у зв`язку із наявністю суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. За відомостями з реєстру 14 березня 2005 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за Державою Україна в оперативному управлінні Управління МВС України в Чернігівській області.

Позивачі, не погодившись з відмовою у проведенні реєстраційних дій, оскаржили її в порядку адміністративного судочинства, але ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року відмовлено у відкритті провадження у справі через те, що спір має приватноправовий характер.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначають, що єдиним способом захисту порушених прав є звернення з цим позовом відповідно до ст. 4 ЦПК України, ст. 15, 16, 328 ЦК України. Оскільки Управління МВС України в Чернігівській області 20 лютого 2025 року припинено як юридичну особу публічного права без правонаступництва, відтак за позивачами слід визнати право власності на спірну квартиру.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності по 1/2 частки квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В апеляційній скарзі МВС України, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та невідповідності висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що позивачами обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 завершили процес приватизації у 2014 році та отримали свідоцтво про право власності, яке згідно із ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є належною підставою для державної реєстрації права власності на квартиру.

Скаржник вважає, що МВС України у цій справі є неналежним відповідачем через те, що УМВС України в Чернігівській області ліквідовано без правонаступництва, а спір про право власності на квартиру є вирішеним на користь позивачів рішенням органу приватизації 30 грудня 2014 року.

Стверджує, що спір виник не з МВС України, а з органом державної реєстрації через відмову у вчиненні реєстраційних дій. Визнання права власності в судовому порядку за наявності чинного правовстановлюючого документу (свідоцтва про право власності від 30 грудня 2014 року) фактично є спробою заявників уникнути встановленої законом процедури усунення розбіжностей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що суперечить принципу правової визначеності.

Відповідач вважає, що МВС України, як центральний орган виконавчої влади, не являється та не може бути правонаступником майнових прав та обов`язків ліквідованого УМВС в Чернігівській області. Крім того, скаржник не оспорює законності видачі позивачам правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_2 , а також не є власником цієї квартири і не є органом приватизації, отже визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності не призведе до реального відновлення прав позивачів та не усуне наявну колізію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У наданому відзиві ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , не погодившись з доводами апеляційної скарги МВС України, просять у задоволенні скарги відмовити повністю та залишити рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року без змін.

Позивачі вважають, що ними обрано належний спосіб захисту, оскільки законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 30 березня 2026 року розгляд справи призначено на 27 травня 2026 року о 14 год. (а.с. 130).

Учасники справи належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. 11 травня 2026 року на адресу апеляційного суду надійшли заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розгляд справи за їх відсутності, заявники просили у задоволенні скарги МВС України відмовити повністю.

У судове засідання учасники справи або їх представники, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися.

За змістом ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Отже, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частинами 2, 5 ст. 263 ЦПК України визначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з обґрунтованості заявлених вимог, указавши, що визнання права власності за ними є ефективним способом захисту порушеного права та забезпечує його поновлення.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з наведеним висновком суду, зважаючи на таке.

У справі встановлено, що 30 березня 2004 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (продавці) та Управлінням МВС України в Чернігівській області (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Ніжинського міського нотаріального округу Чернігівської області Зеленським В.В. (а.с. 22).

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 березня 2005 року за Державою Україна в оперативному управлінні МВС України в Чернігівській області зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_2 . Підстава: договір купівлі-продажу № 941 від 30 березня 2024 року (а.с. 20).

28 квітня 2006 року виконавчим комітетом Ніжинської міської ради на підставі рішення виконкому Ніжинської міської ради від 13 квітня 2006 року № 221 видано ОСОБА_1 ордер на жиле приміщення № 64, яке складається з 2-х кімнат, на право зайняття жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , склад сім`ї: син ОСОБА_2 (а.с. 19).

30 грудня 2014 року виконавчим комітетом Ніжинської міської ради видано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 свідоцтво про право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_2 (1/2 частка за ОСОБА_1 та 1/2 частка за ОСОБА_2 ), що узгоджується з технічним паспортом, листом про наявність технічної інвентаризації, витягом з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації ЄДЕССБ (а.с. 21, 31-40).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 07 квітня 2025 року № 421378959, право власності на квартиру АДРЕСА_2 11 березня 2005 року зареєстровано за Державою Україна в оперативному управлінні Управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області на підставі договору купівлі-продажу від 30 квітня 2004 року № 941 (а.с. 41).

07 квітня 2025 року державним реєстратором прав на нерухоме майно виконавчого комітету Ніжинської міської ради Кірсановою С.Є. прийнято рішення № 78236852 про відмову у проведенні реєстраційних дій у зв`язку з наявністю суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженням: реєстраційний номер майна 5056002; тип майна: квартира; адреса нерухомого майна: АДРЕСА_1 ; дата прийняття рішення про державну реєстрацію: 14 березня 2005 року; відомості про право власності: Держава Україна в оперативному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області (а.с. 42).

12 червня 2025 року ОСОБА_1 скерувала до ГУ Національної поліції в Чернігівській області заяву з проханням повідомити чи прийнято рішення про припинення юридичної особи Управління МВС України в Чернігівській області, чи діє ліквідаційна комісія, та у разі прийняття рішення про припинення юридичної особи повідомити, хто є правонаступником зазначеної юридичної особи (а.с. 43-44).

Листом від 13 червня 2025 року ГУ Національної поліції в Чернігівській повідомило, що Управління МВС України в Чернігівській області 20 лютого 2025 року припинено як юридична особа публічного права без правонаступництва (а.с. 45-46).

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2025 року, яка набрала законної сили, відмовлено у відкритті провадження у справі № 620/10234/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до виконавчого комітету Ніжинської міської ради Чернігівської області в особі державного реєстратора відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Кірсанової С.Є. про визнання протиправним рішенням (а.с. 55-56).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Матеріалами справи підтверджено, що 13 березня 2004 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу Управління МВС в Чернігівській області придбало у фізичних осіб нерухоме майно, зокрема двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

28 квітня 2006 року ОСОБА_1 отримала ордер на жиле приміщення № 64 на право зайняття жилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 разом із сином ОСОБА_2 .

30 грудня 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 отримали свідоцтво про право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_2 , за яким є власниками по 1/2 частини квартири.

Статтею 326 ЦК України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2015 року № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ, у тому числі, Управління МВС України в Чернігівській області, і утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Національної поліції.

Відповідно до ч. 8 ст. 111 ЦК України ліквідаційна комісія (ліквідатор) після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, що включає відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред`явлених кредиторами вимог та результат їх розгляду. За змістом частин 11-12 цієї статті після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія (ліквідатор) затверджує ліквідаційний баланс та забезпечує його подання до податкового органу. Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

У зв`язку з ліквідацією органів міліції та створення органів поліції здійснено процедуру передачі державного майна від Міністерства внутрішніх справ України до Національної поліції. Проте МВС України не надало доказів передачі спірного нерухомого майна іншому державному органу (установі), у тому числі Національній поліції. Сутність оперативного управління полягає в тому, що майно (у цьому випадку квартира) належить державі, але володіти, користуватися та розпоряджатися закріпленим за ним майном для некомерційної діяльності (в межах, встановлених законом та власником) може відповідна державна установа.

Відповідно до ч. і ст. 4 ЗУ «Про управління об`єктами державної власності» від 21вересня 2006 року № 185-V суб`єктами управління об`єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об`єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління) тощо.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що МВС України, як центральний орган виконавчої влади, є належним відповідачем у цій справі, оскільки управління об`єктами державної власності віднесено до його компетенції в силу закону. Скаржник належними доказами цих висновків не спростував.

Водночас апеляційний суд погоджується з доводами апеляційної скарги МВС України щодо невірно обраного позивачами способу захисту порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), на які посилався заявник у касаційній скарзі).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).

Цей фактичний стан володіння необхідно відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Разом із тим право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20)).

У п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі Закон № 1952-IV) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, ч. 3 ст. 26 Закону № 1952-IV встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 17 квітня 2019 року у справ № 916/675/15, від 23 листопада 2023 року у справі № 910/10496/22).

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 303/6974/16-ц (провадження № 61-39511св18) зазначено, що відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону № 1952-IV не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі – власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Отже, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема у пунктах 95-99 постанови від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц.

Отже, судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно.

З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується з доводами скаржника про те, що позивачами обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові і не потребує аналізу правовідносин між сторонами. Право власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 підтверджено свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 30 грудня 2014 року, яке є чинним і ніким не оспорюється. Державна реєстрація спірної квартири за Державою Україна в оперативному управлінні Управління МВС в Чернігівській області не є підставою виникнення права власності та не позбавляє власників володіння та користування таким майном.

Судовий захист повинен бути повним, відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204 гс 19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52 гс 20).

Таким чином, належним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є вимога про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння, що є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачами права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за Державою Україна в оперативному управлінні Управління МВС в Чернігівській області.

Отже, пред`явлений ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у цій справі позов не міг бути задоволений, оскільки позивачами обрано неналежний спосіб захисту, застосування якого не призводить до поновлення порушеного права.

Суд першої інстанції наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про задоволення позову, вирішивши спір по суті.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнені від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

При зверненні з апеляційною скаргою МВС України сплатило 3 993,60 грн судового збору (а.с. 115). Оскільки апеляційний суд задовольняє апеляційну скаргу МВС України, скасовує рішення суду першої інстанції та відмовляє у задоволенні позову, ураховуючи, що позивачі звільнені від сплати судового збору, відтак відповідачу слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені судові витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у сумі 3 993,60 грн.

Керуючись ст. 141, 367, 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 22 січня 2026 року – скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання права власності на квартиру – відмовити.

Компенсувати Міністерству внутрішніх справ України за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір у сумі 3 993,60 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 01 червня 2026 року.

Головуюча Н.В. Шитченко

Судді Н.В. Висоцька

О.Є. Мамонова