Рішення від 17 травня 2026 р. у справі №308/8226/25 — Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/8226/25

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2026 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді - Крегул М.М.,

секретаря судового засідання - Бєлікова К.,

за участю:

представника позивача - адвоката Колотухи І.О.,

представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Гайович К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Ужгород цивільну справу за позовом адвоката Колотухи Івана Олексійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 , до відповідача-1: ОСОБА_3 , відповідача-2: ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, -

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Колотуха І.О., який діє в інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому просить визнати недійсним договір дарування житлового будинку та земельної ділянки за № 1653 від 16.11.2024 року посвідчений приватним нотаріусом

Ужгородського міського нотаріального округу Антонів О.М., укладений між

ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

В обґрунтування позову посилається на те, що батьки позивачки - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали шлюб 14 травня 1977 року. У Шлюбі у них народилося двоє дітей - позивач по справі та її сестра - відповідачка ОСОБА_1 . Представник позивача ОСОБА_5 зазначає, що за час перебування у шлюбі батьки позивачки збудували у 2006 - 2007 роках будинок площею 117,2 кв.м. на земельній ділянці площею 0,0731га з кадастровим номером 2124884800:10:017:0065 розташовані за адресою АДРЕСА_1 , який був введений в експлуатацію тільки у 2024 році. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Спадщину за ним не відкривали, оскільки, дві дочки та мама вступили за ним у спадкові права спільним проживанням на момент смерті у АДРЕСА_2 . Однак, замість того, щоб виділити свою 14 частку набуту у шлюбі та оформити кожному свідоцтво про право на спадщину по 1/6, мати позивачки, відповідач по справі подарувала весь будинок іншій доньці - ОСОБА_1 . На момент смерті з ОСОБА_4 проживали та були зареєстровані дві його доньки ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та його дружина ОСОБА_3 . Позивач вважає, що вона прийняла спадщину за своїм померлим батьком у відповідній частині, однак в силу вчинення незаконного договору дарування між відповідачами, не може оформити спадщину та зареєструвати частку в реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідач ОСОБА_1 не погоджується з позовними вимогами, у зв`язку з чим, її представником – адвокатом Гайовичем К.П. подано до суду письмовий відзив на позовну заяву, доводи якого зводяться до того, що відповідач категорично заперечує доводи позовної заяви, зазначає, що позивачем не надано доказів своїм доводам, зокрема, звернення до нотаріуса і його постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, не наведено жодних законних підстав для визнання договору недійсним. Крім того вважає, що скасування даного правочину, жодним чином не вплине на права та інтереси позивача. Також просить врахувати, що право власності на житловий будинок у ОСОБА_3 виникло вперше з моменту його державної реєстрації – 10.10.2024 року, а тому, будинок не перебував та не міг перебувати у складі майнової спадкової маси, що залишилась після смерті батька. Зазачає , що ОСОБА_3 була при здоровій пам`яті та добровільно подарувала та оформила і пидписала договір даруання будинку з дотриманням вимог законодавства та підстав для визнання договору недійсним немає. Таким чином, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11.07.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 14.04.2026 року закрито підготовче провадження, а справу призначено до розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 – адвокат Колотуха І.О. підтримав позовні вимоги у повному обсязі, просив задовольнити з підстав та мотивів викладених у позовній заяві.

Представник відповідача ОСОБА_1 – адвокат Гайович К.П. у судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог, просив відмовити з підстав та мотивів викладених у відзиві на позовну заяву.

28.04.2026 року від відповідача ОСОБА_3 до суду надійшов письмовий виступ в дебатах, в якому така зазначає, що позовні вимоги визнає та не заперечує проти їх задоволення. Підтверджує, коли був живий її чоловік, у шлюбі вони збудували будинок приблизно у 2006-2007 роках, за адресою АДРЕСА_1 . Після смерті чоловіка, вона хотіла оформити спадщину за ним, але виявилось, що будинок не введений в експлуатацію, хоча був повністю збудований та придатний до проживання, ще з 2007 року. ОСОБА_6 вказує ву відзиві, що вона почала оформляти право власності на будинок, і їй повідомили , що вона може його ввести в експлуатацію на себе і не потрібно оформляти спадщину, що вона і зробила. Даруючи будинок своїй доньці ОСОБА_7 , вона не врахувала, що там є частка іншої доньки ОСОБА_2 , яка дійсно має таке право на частку, яку їй мав би залишити батько. Крім того, донька ОСОБА_8 обіцяла після дарування на неї всього будинку відмовитися від частки квартири по АДРЕСА_2 , однак, не зробила цього. Просить, щоб суд виправив її помилку, та задовольнити позов повністю.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з"явилася, повідомллася належним чином про дату, час проведення судового засідання , однак, відповідно до поданого відзиву від 16.04.2026року просила справу розглянути без її участі.

Позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилися, будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення сторін, з`ясувавши обставини справи та дослідивши докази по справі, суд приходить до наступного висновку.

За змістом ч. 1 ст. 4 ЦК України кожна особа в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 89 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали шлюб 14 травня 1977 року, що стверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . У шлюбі у них народилося двоє дітей - позивач по справі ОСОБА_2 та її сестра - відповідачка ОСОБА_1 .

Згідно долученої копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 слідує, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 71 року.

Приписами ст. 1223 ЦК України встановлено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно з ст. 1258 ЦК України, Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України).

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадщина складається, як правило, із права приватної власності померлої людини на різне майно (будинок, земельна ділянка, транспортні засоби, домашні речі та ін.). Крім права приватної власності до складу спадщини можуть належати й інші права померлого, а саме: право на одержання сум заробітної плати, пенсій, стипендій, аліментів та інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були отримані ним за життя; право на одержання страхових виплат, якщо у договорі страхування не був визначений вигодонабувач; право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві в договірних відносинах; право на стягнення неустойки та на відшкодування моральної шкоди, які були присуджені спадкодавцеві за життя. Виходячи із вищевказаного спадкоємець має право на спадкування лише того майна, яке фактично належало спадкодавцю на момент смерті.

В судовому засіданні також встановлено, що відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва та інших матеріалів справи слідує, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 збудували у 2006 - 2007 роках будинок площею 117,2 кв.м. на земельній ділянці площею 0,0731га з кадастровим номером 2124884800:10:017:0065 розташовані за адресою АДРЕСА_1 .

За даними довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, на день смерті одного з них № 1110/03.4-21 від 04.03.2025 року виданої відділом реєстрації місця проживання Департаменту забезпечення надання адміністративних послуг виконавчого комітету Ужгородської міської ради вбачається, що на момент смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою АДРЕСА_2 були зареєстровані: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_8 .

15.11.2024 року ОСОБА_3 спірний житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 подарувала відповідачу ОСОБА_1 згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Антонів О.М. зареєстрований в реєстрі за № 1653.

Згідно вказаного договору дарування посвідченого нотаріально від 15.11.2024року вбачається, що земельна ділянка та будинок на момент вчинення нотаріального правочину належали на праві власності відповідачу ОСОБА_3 , і право власності на таке нерухоме майно було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.10.2024 року, номер запису про право власності 57128477, реєстраційний номер 302497372100.

Відповідно до ст.316, 317, 319, 321 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним.

Згідно ст.328 ЦК України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Частиною 2 статті 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Тобто, відповідно до положень частини 1 статті 182 ЦК України право власності на нерухоме майно виникає в особи з моменту його державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак , до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

До введення в дію ЦК України 2004 року органи, які уповноважені здійснювати видачу правовстановлюючих документів на нерухоме майно, визначалися відповідно до положень Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, доданого до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, що затверджена Міністерством комунального господарства Українського РСР 31 січня 1966 року.

Відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР реєстрацію будинків із обслуговуючими будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР провадили бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих рад депутатів трудящих. Об`єктами реєстрації були будинки та домоволодіння з окремим порядковим номером на вулиці, провулку, площі. Реєстрації підлягали всі будинки і домоволодіння в межах міст і селищ міського типу Української РСР, що належали місцевим радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належали громадянам на праві особистої власності. Інструкція втратила чинність згідно із наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1995 року № 150 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України» були прийняті Правила державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056. Правила встановлювали порядок державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб. До об`єктів нерухомого майна, що підлягали державній реєстрації, відносяться: жилі будинки (домоволодіння), розташовані на земельній ділянці під окремим порядковим номером на вулиці, площі, провулку; нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках; вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку); квартири в багатоквартирних будинках.

Відповідно до п. 4.1 зазначених Правил оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна проводилось із видачею свідоцтва про право власності: фізичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об`єкти нерухомого майна; власникам спільних будівель, які на законних підставах здійснили перебудову, прибудову, внаслідок чого змінились належні їм частки; членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу, товариства або об`єднання, які повністю внесли свої пайові внески та в інших випадках.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1998 року № 192 "Про заходи щодо створення системи реєстрації прав на нерухоме та рухоме майно прийнято Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, яка затверджена наказом Держбуду України від 9 червня 1998 року № 121, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 червня 1986 року за № 399/2839.

Зокрема, Інструкція втратила чинність згідно з наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 15 лютого 2002 року № 36 у зв`язку з прийняттям Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» систему органів державної реєстрації прав становлять: Міністерство юстиції України; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації прав; органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав.

Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно встановлює, що до 1 січня 2012 року державна реєстрація права власності та права користування (сервітут) на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельних ділянках, права користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; права власності на об`єкти незавершеного будівництва, а також облік безхазяйного нерухомого майна, довірче управління нерухомим майном проводиться реєстраторами БТІ, створеними до набрання чинності Законом України від 11 лютого 2010 року «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно (пункти 1.1, 1.3).

Як вбачається із досліджених в судовому засіданні доказів, будинок за адресою АДРЕСА_1 за життя спадкодавця ОСОБА_4 не був зареєстрований.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, який діяв на час укладення шлюбу спадкодавцем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_3 , нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Таке ж правило закріплено і ч. 1 ст.70 СК України, згідно якої у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Разом з тим, з вимогою про поділ спільної сумісної власності може звернутися лише співвласник такого майна.

Як встановлено судом, спадкодавець ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , а право власності на вказаний житловий будинок ОСОБА_3 було зареєстровано 10.10.2024 року. Тобто, право власності на житловий будинок ОСОБА_3 було набуто після припинення шлюбу внаслідок смерті ОСОБА_4 ..

Будь-яких належних та допустимих доказів належності покійному ОСОБА_4 житлового будинку або його частки , позивачем ОСОБА_2 чи її представником до суду не надано.

Виходячи із вищевказаного , спадкоємець має право на спадкування лише того майна, яке фактично належало спадкодавцю на момент його смерті.

Оскільки судом встановлено, що на день смерті ОСОБА_4 спірний будинок чи його частина не належали покійному, то позивач ОСОБА_2 не може отримати в спадщину частину цього будинковолодіння.

Окрім цього, за нормами ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідач ОСОБА_3 у поданому до суду письмовому відзиві зазначила, що даруючи будинок своїй доньці ОСОБА_1 , вона не врахувала, що там є частка іншої доньки і те, що ОСОБА_1 обіцяла після дарування на неї всього будинку відмовитися від частки квартири по АДРЕСА_2 , однак не зробила цього.

Згідно ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

До обставин, які мають істотне значення, частиною першою статті 229 ЦК України віднесено природу правочину, права та обов`язки сторін, такі властивості і якості речей, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Зокрема, згідно з роз`ясненнями, наданими в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 6 листопада 2009року, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК (435-15), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і непов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Таким чином, Позивачем ОСОБА_2 її представником не надано суду жоднихналежних та допустимих доказів на підтвердження наявності помилки щодо природи укладеного договору дарування між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в момент його укладення у нотаріуса.

Крім того, суд бере до уваги і ту обставину, що договір дарування був укладений ще у листопаді 2024 року, і з того часу, ні у позивача, ані у відповідача ОСОБА_3 не виникало жодних питань чи претензій щодо помилки укладеного договору дарування.

З урахуванням наведеного вище, судом не встановлено обставин, які б давали підстави для визнання договору дарування житлового будинку та земельної ділянки укладеного та зареєстрованого в реєстрі за № 1653 від 16.11.2024 року, посвідченого приватним нотаріусом

Ужгородського міського нотаріального округу Антонів О.М., підписаного сторонами між

ОСОБА_3 та ОСОБА_1 недійсним.

Таким чином суд відмовляє в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

На підставі наведеного та керуючись ст.10, 12, 89, 258-259, 263-265, 273, 353, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову адвоката Колотухи Івана Олексійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 , до відповідача-1: ОСОБА_3 , відповідача-2: ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду.

Сторони справи:

Позивач: ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , (місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідач-1: ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Відповідач-2: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Повний текст рішення складено 28.05.2026 року о 15 год. 15 хв..

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду М.М. Крегул