Рішення від 31 травня 2026 р. у справі №216/8581/25 — Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 216/8581/25

провадження 2/216/1474/26

РІШЕННЯ

іменем України

01 червня 2026 року місто Кривий Ріг

Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, у складі: головуючого судді Кузнецова Р.О.,

за участю секретаря судового засідання Шакули Є.О.,

розглянувши у приміщенні суду у м. Кривому Розі Дніпропетровської області в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання прав спільної сумісної власності та поділу майна подружжя,-

встановив:

Представник позивача, адвокат Акулов Є.В., звернувся до суду з вказаним позовом. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 19.07.2014 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був по укладений шлюб та змінено прізвище з ОСОБА_3 на ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 під час перебування у шлюбі за сумісні кошти було придбано квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,2 кв. м. Реєстрацію права власності було здійснено на ім`я ОСОБА_5 , що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку від 05.08.2015 р. та копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно. 04 серпня 2016 року рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області по справі №210/1369/16-ц було розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 та змінено прізвище з ОСОБА_6 на дошлюбне – ОСОБА_3 . Оскільки домовленості про порядок поділу нерухомого майна з відповідачем не досягнуто наразі реєстрація права власності здійснена тільки на позивачі, що в свою чергу перешкоджає позивачу здійснювати належне утримання відповідного нерухомого майна та призводить до постійного нарахування плати за житлово-комунальні послуги водопостачання, водовідведення, опалення та інше, тому позивач змушений звернутися до суду з позовом про визнання квартири об`єктом права спільної сумісної власності та поділу майна подружжя, визначивши за кожним право власності по ? частці. Також 19.09.2025 року між адвокатом Акуловим Є.В. та ОСОБА_1 був укладений договір №01/19-09 про надання правничої допомоги, тому позивач просить стягнути з відповідача витрати пов`язані з правничою допомогою у розмірі 15 000 грн.

Зважаючи на предмет та ціну позову, а також інші обставини, які підлягають врахуванню у відповідності до положень пунктів 1 - 8 частини 3 статті 274 Цивільного процесуального кодексу України, дана справа підпадає під ознаки малозначної справи та не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, у зв`язку з чим, на підставі ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Представник відповідача та відповідач про розгляд справи в порядку спрощеного провадження без виклику сторін судом повідомлялись належним чином, але відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦПК України, в установлений судом строк, не подали суду заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, просили надати строк для проведення оціночно-будівельної експертизи.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному, всебічному та об`єктивному дослідженні обставин справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову, виходячи з наступного.

За приписами ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При цьому згідно з роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України у п. 2 постанови від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі» рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 19 липня 2014 року сторони по справі зареєстрували шлюб, про що зроблений актовий запис №520.

Крім цього, за час шлюбу, а саме, 05 серпня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., подружжям було придбано квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 48,2 кв. м. У якості покупця у договорі зазначено позивача ОСОБА_5 . Даний договір було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта: 696064312110, номер запису про право власності: 10682676, що підтверджується відповідним Витягом про реєстрацію права власності.

Аналізуючи норми права, на які посилалась позивач у позові, а також норми права, які слід застосувати, мотиви їх застосування суд приходить до таких висновків.

Згідно із постановою Пленуму ВС України від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно з ч. 2 ст. 60 СК України, вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 72 СК України).

Зазначені норми Закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц.

Згідно зі статтею 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

У цій справі позивач звернулась до суду з позовом про поділ майна подружжя, в якому, серед іншого, просила визнати нерухоме майно, а саме квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та у порядку поділу майна визнати за кожним з подружжя право власності на це майно по 1/2 частці.

Відповідач будь-яких пояснень по суті позову не надав, відзив до суду не направив, тобто твердження позивача про те, що вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, не спростував. Будь-які домовленості, щодо порядку використання вказаного майна та шлюбний договір у подружжя відсутні.

Враховуючи встановлені у справі обставини, в контексті наведених норм законодавства, яке регулює вказані правовідносини, суд вважає вимоги позивача в повній мірі доведеними належними та допустимими доказами, проте, позов підлягає частковому задоволенню, оскільки належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя, а також розмір часток кожного з подружжя у такому майні випливають з сутності поняття «спільної сумісної власності подружжя», до такого майна належить усе майно набуте подружжям за час перебування у шлюбі та вважається, що частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, а тому, у даному випадку, позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя не потребують судового захисту, внаслідок чого в цій частині позову слід відмовити.

Щодо розподілу судових витрат у справі суд встановив наступне.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Так, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20).

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.

Така правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №922/1964/21.

У пункті 31 постанови Верховного Суду від 20.07.2021 у справі №922/2604/20 зазначено, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акта прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

Окрім цього, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 (провадження №11-562ас18), вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, має відповідати критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, а також зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені, так виснував касаційний суд.

У частині четвертій статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначає засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні, відповідно до статті 1 якого договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності) (частина третя статті 4зазначеного Закону).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою. Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, може відкривати рахунки в банках, мати печатку, штампи, бланки (у тому числі ордера) із зазначенням свого прізвища, імені та по батькові, номера і дати видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

У справі, що розглядається представництво інтересів позивача здійснювалося адвокатом Акуловим Є.В. на підставі ордеру серії АЕ №1426582 в якому зазначено про надання правової допомоги на підставі договору №01/19-09 від 19.09.2025 р.

Суд, вичерпно аналізуючи надані представником позивача документи про надання послуг з правничої допомоги встановив, що на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги представником позивача не було надано копію договору про надання професійної правничої допомоги та ордер.

У позові позивач стверджує, що понесла витрати на правову допомогу у розмірі 15 000 грн, проте доказів фактичної оплати адвокатських послуг з боку позивача (детальний опис виконаних доручень клієнта, акт прийому-передачі виконаних робіт, квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, тощо) матеріали справи не містять. Отже, фактичні реальні витрати на правову допомогу документально не підтверджені та не доведені належними доказами, що є наслідком відмови у стягненні таких витрат.

Разом з цим, з відповідача на користь позивача підлягає відшкодуванню судовий збір в розмірі 2723 грн. 30 коп.

На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 60, 65, 68, 70 СК України, ст. 369 ЦК України, ст.ст. 5-8, 12-19, 23, 89, 128, 200, 206, 258-259, 263-265, 268, 274 ЦПК України суд,-

ухвалив:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,– задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку двокімнатної квартири, що розташована на четвертому поверсі дев`ятиповерхового будинку, загальною площею 48,2 кв.м., житловою – 29,0 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 двокімнатної квартири, що розташована на четвертому поверсі дев`ятиповерхового будинку, загальною площею 48,2 кв.м., житловою – 29,0 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у вигляді судового збору в розмірі 2723,30 грн (дві тисячі сімсот двадцять три гривні 30 копійок).

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано.

Рішення прийнято, складено і підписано в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

Суддя Р.О.КУЗНЕЦОВ