Постанова від 31 травня 2026 р. у справі №757/38773/17-ц — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 757/38773/17-ц

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/7103/2026

Головуючий у суді першої інстанції Є. С. Хайнацький

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

01 червня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач за первісним позовом

та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1

відповідач за первісним позовом

та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2025 року, ухвалене у складі судді Хайнацького Є. С., в примішенні Печерського районного суду м. Києва,

у с т а н о в и в :

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 10 липня 2014 року між сторонами було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у розмірі 14 716 609,11 грн, що на той час було еквівалентно 1 249 287,70 доларів США, зі строком повернення позики до 10 вересня 2014 року. На підтвердження отримання грошових коштів позичальником було складено розписку.

Позивач указував, що ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики не виконав, суму позики не повернув, на відповідні звернення зробити це добровільно не реагував.

Також позивач зазначав, що прострочення боржником виконання грошового зобов`язання надає йому право на підставі ст. 625 ЦК України на стягнення з позичальника не лише суми боргу, а й трьох процентів річних від простроченої суми. При цьому у договорі позики від 10 липня 2014 року не визначено, що позика є безпроцентною, а тому позивач вказує на те, що має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на підставі ст. 1048 ЦК України. Вважав, що три проценти річних та проценти за позикою підлягають сплаті у гривневому еквіваленті до моменту фактичного повернення боргу за визначеною ним формулою.

З урахуванням наведеного позивач остаточно просив суд стягнути з відповідача на свою користь суму позики у гривні еквівалентну 1 249 287,70 доларів США на день платежу, проценти за користування позикою у розмірі 21 768 577,85 грн та три проценти річних у розмірі 3 498 000,75 грн.

26 лютого 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просив визнати недійсним договір позики від 10 липня 2014 року, укладений між сторонами.

В обґрунтування позовних вимог за зустрічним позовом зазначав, що він не отримував грошові кошти від ОСОБА_1 , будь-яких договорів з останнім не підписував, розписку не видавав. Посилаючись на зазначене та положення статей 203, 215 ЦК України, вважав, що договір позики від 10 липня 2014 року є недійсним.

Вказував, що у жовтні 2017 року звернувся до правоохоронних органів із заявою щодо використання представником ОСОБА_1 завідомо підробленого документа (оспорюваного договору позики та розписки), відомості за якою 24 жовтня 2017 року про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України, внесено до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань за №12017100060005342. На момент звернення до суду з цим позовом досудове розслідування у вказаному кримінальному провадження тривало, призначено почеркознавчу експертизу.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2025 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) про стягнення коштів задовольнити в повному обсязі, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики у гривнях, еквівалентну 1 249 287, 70 дол США на день платежу, відсотки за користування позикою в сумі 21 768 577, 85 грн та три проценти річних у розмірі 3 498 000, 75 грн, відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору позики від 10 липня 2014 року недійсним.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції всупереч вимогам ст. 89 ЦПК України та висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 10.11.2021, не здійснено вірнум оцінку зібраних у справі доказів у відповідності до вимог процесуального закону, не надано будь-якої оцінки висновку судово-технічної експертизи документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15.01.2020 №17123/19-34/668-693/20-34. У оскаржуваному рішенні лише згадується про це, однак, суд першої інстанції не зазначає яким чином даний висновок враховано судом при ухваленні рішенні або про причини неврахування такого висновку експертизи. Судом не враховано, що цей висновок експертизи має вирішальне значення для правильного вирішення справи, оскільки свідчить про недопустимість, недостовірність та неналежність інших доказів у справі, зокрема, висновку почеркознавчої експертизи від 16.08.2019, який судом безпідставно взято до уваги.

Просить суд апеляційної інстанції звернути увагу на ті факти, що 06.11.2017 представник позивача надав суду оригінали договору позики та розписки, 20.12.2017 оригінали договору позики та розписки були вилучені у суду з матеріалів справи органами національної поліції. 30.03.2018 органами поліції під виглядом оригіналів вилучених ними договору позики та розписки надано суду кольорові копії документів. 02.04.2019 органами національної поліції під виглядом вилучени ними оригіналів договору позики та розписки надано суду документи, на підставі яких проведено та виготовлено висновок почеркознавчої експертизи про неналежність ОСОБА_2 підписів на документах вчинених від його імені. Водночас дослідження вказаних документів в ході технічної експертизи (висновок від 15.01.2020 № 17123/19-34/668-693/20-34) вказує, що такі документи, зокрема підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10.07.2014 та у розписці від 10.07.2014 виконано після грудня 2017. Тобто, працівниками національної поліції було повернуто суду не ті оригінали договору позики та розписки, що були вилучені у суду з матеріалів справи 20.12.2017, а було повернуто підроблені договір позики та розписки, виготовлені вже після грудня 2017 року, що підтверджується висновком експертизи.

Суд першої інстанції проігнорував, як доводи сторони позивача про підроблення (підміну) документів, так і висновок судово-технічної експертизи документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15.01.2020 № 17123/19-34/668-693/20-34. Суд з урахуванням висновку технічної експертизи не мав підстав ототожнювати ці документи. Оригінали договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, які подані до суду першої інстанції представником ОСОБА_1 06.11.2017 так і не були досліджені в ході судових експертиз, до матеріалів цивільної справи після їх вилучення органами поліції 20.12.2017, такі документи так і не були повернуті, їх місцезнаходження не відоме.

Суд у оскаржуваному рішенні формально відхилив висновок експерта Харківського науково-дослідного експертно криміналістичного центру від 27.04.2020 № 10/7/130СЕ-20, вказавши, що такий висновок не стосується безпосередньо обставин, що підлягають встановленню у справі. Утім, даний висновок експерта не стосується безпосередньо обставин щодо встановлення факту підписання особисто ОСОБА_2 договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, оскільки експертом досліджувалося питання про те, чи є копії документів копіями одного й того ж документу, а саме копіями договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, доданих до заяви про збільшення розміру позовних вимог, та договір позики від 10.07.2014 із розпискою від 10.07.2014.

Суд першої інстанції безпідставно не врахував висновок експерта Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10.01.2019 №19/17-3/289-СЕ/18 при ухваленні судового рішення, як доказ, який в сукупності із засвідченими ВАКС копіями договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, підтверджує факт укладання ОСОБА_2 договору позики з ОСОБА_1 саме 10.07.2014, а також зміст та умови такого договору позики, факт складання ОСОБА_2 розписки 10.07.2014 та приналежність підписів як у договорі позики так і у розписці саме ОСОБА_2 .

Представники ОСОБА_1 - авдокати ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку, підтримали подану апеляційну скаргу, просили задовольнити на підставі викладених в ній доводів.

Представники відповідача ОСОБА_2 - адвокати Білик О. А., Ковеза А. І., Подоляк В. Г., Агажанова І. С., Костинчук П. М., (який брав участь у судовому засіданні у режимі відеоконференцзв`язку) заперечували проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи викладені в ній доводи безпідставними та необгрунтованими, рішення суду просили залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати.

Проте таким вимогам закону рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2025 року не відповідає.

Так, перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007).

Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Згідно положень ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі.

За приписами ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Звертаючись до суду із вказаним позовом ОСОБА_1 вказував на те, що між сторонами було укладено письмовий договір позики, згідно умов якого він надав у борг ОСОБА_5 грошові кошти, про що останнім було складено розписку.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для констатування наявності в ОСОБА_2 обов`язку зі сплати на користь ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики від 10.07.2014, посилаючись на те, що договір позики є неукладеним, оскільки він підписаний від імені ОСОБА_2 , як позичальника, не ОСОБА_2 , а іншою особою, та відповідний підпис у розписці від 10.07.2014 від імені ОСОБА_2 виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою, у зв`язку з чим дана розписка також не може засвідчувати отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошової суми у борг. При цьому суд взяв до уваги висновок від 16.08.2019 № 17124-17126/19-32/22334/19-32, складений експертом за результатами проведеної у даній справі судової експертизи.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення справи, а тому погоджується з доводами апеляційної скарги щодо наявності правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Так, відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлений договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до положень статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, і підтримані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передання грошової суми позичальнику.

Судом встановлено, що 10.07.2014 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики.

Згідно умов п.2.1 договору розмір позики становить 14 716 609,11 грн, на той час вказана сума складала еквівалент 1 249 287,70 доларів США, за курсом Національного банку України 1 178 UAN/100 USD.

Відповідно до п. 3.1 договору, позикодавець передає позику позичальникові в день підписання сторонами цього договору.

Згідно умов п. 3.2, п.3.3 договору, позика передається у готівковій формі. На підтвердження отримання позики в сумі, встановленій п. 2.1 цього договору, позичальник видав позикодавцеві розписку, що додається до цього договору.

Строк позики розпочинається з моменту набрання чинності цим договором і становить два календарні місяці, терміном до 10 вересня 2014 року включно.

Після закінчення строку, визначеного в п. 4.1 цього договору, позичальник зобов`язується негайно повернути позикодавцеві позику. Позика повертається в готівковій формі (п.5.1, п.5.2).

Позика вважається повернутою позикодавцеві після отримання позикодавцем коштів в сумі в гривнях, що еквівалентна 1 249 287, 70 доларів США на день повернення (пункт 5.3).

Згідно п. 6.3 договору, у випадку несвоєчасного повернення суми позики відповідно до пункту 2.1 цього договору позичальник сплачує на користь позикодавця грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України, а також відшкодовує збитки та втрачену вигоду позикодавця.

10 липня 2014 року ОСОБА_2 було складено розписку, яка виготовлена за допомогою технічного пристрою, про отримання ним від ОСОБА_1 згідно договору позики від 10.07.2014 грошових коштів в сумі, що становить 14 716 609,11 грн, еквівалент 1 249 287,70 доларів США за комерційним курсом НБУ 1 178 UAN/100 USD, про шо проставлено підпис. У розписці зазначено, що її складено та підписано у присутності свідка ОСОБА_6 .

Матеріали справи не містять жодної заяви, зокрема нотаріально посвідченої, позикодавця про отримання платежів чи повне повернення позики.

Позивач стверджує, що ОСОБА_2 свого грошового зобов`язання не виконав, отримані у борг за договором позики грошові кошти не повернув.

У свою чергу, ОСОБА_2 стверджує, що договір позики від 10.07.2014 є недійсним, оскільки він не укладав такий договір та не підписував його, не отримував у борг від ОСОБА_1 грошові кошти, розписку про їх отримання не підписував. Вказує на те, що зазначені документи були підписані від його імені невстановленою особою.

Отже, у справі, яка переглядається, спір стосується стягнення заборгованості за договором позики, за яким, як стверджує ОСОБА_1 , він надав 10.07.2014 у борг до 10.09.2014 ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 14 716 609,11 грн, що на той час було еквівалентно 1 249 287, 70 доларів США, про отримання яких останнім було складено боргову розписку. При цьому, ОСОБА_2 заперечує факт укладення договору позики, складення розписки та отримання ним у борг грошових коштів від ОСОБА_1 у вказаному розмірі.

Колегія суддів враховує, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).

За змістом статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника може свідчити про виконання ним зобов`язання лише за відсутності іншого порядку підтвердження виконання, встановленого договором або законом. Частина третя статті 545 ЦК України передбачає презумпцію належного виконання зобов`язання у разі наявності боргового документа у боржника, однак така презумпція є спростовною та підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами у справі.

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2 статті 103 ЦПК України визначено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу.

Згідно ч. 1 ст. 104 ЦПК України, експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).

Справа, яка переглядається судом апеляційної інстанції, перебуває у провадженні суду з 2017 року та вже була переглянута судами апеляційної та касаційної інстанції.

Під час попереднього розгляду справи судом першої інстанції призначалася у справі комплексна судово-почеркознавча експертиза та судово-технічна експертиза документів.

Так, згідно з висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 16 серпня 2019 року № 17124-17126/19-32/22334/19-32, призначеної судом за клопотанням ОСОБА_2 , підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10 липня 2014 року та у розписці від 10 липня 2014 року виконані не ОСОБА_7 , а іншою особою (а. с.182-197, т. 4).

Указана експертиза фактично проведена на підставі ухвали суду першої інстанції від 21 травня 2019 року (направлено повторно матеріали для проведення експертизи).

На дослідження експертам було надано договір позики від 10 липня 2014 року (а. с. 157-158, т. 2; а. с. 154-155, т. 3; а. с. 3-4, т. 4), розписку від 10 липня 2014 року (а. с. 159, т. 2; а. с. 156, т. 3; а. с. 5, т. 4), що зазначено у відповідному розділі висновку експертів.

До позову ОСОБА_1 додано копію договору позики від 10 липня 2014 року та копію розписки від 10 липня 2014 року (а. с. 32-33, 34, т. 1). Оригінали вказаних договору позики та розписки було приєднано до матеріалів справи 06 листопада 2017 року, що зафіксовано в журналі судового засідання (а. с. 212, т. 1).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 09 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 , про призначення комплексної судово-почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документів. Призначено у справі судово-почеркознавчу експертизу та судово-технічну експертизу документів, на час проведення якої було зупинено провадження у справі (а. с. 224-225, т. 1).

Але, оригінали договору позики від 10 липня 2014 року та розписки від 10 липня 2014 року, які надав суду позивач і які знаходились в матеріалах справи було вилучено зі справи (а. с. 30-32, 33-34, 89-90, т. 2) на підставі ухвали слідчого судді в межах кримінального провадження № 12017100060005342, відомості про що внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24 жовтня 2017 року за ознаками злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК України.

У протоколі тимчасового доступу до речей і документів від 20 грудня 2017 року (а. с. 30-32, т. 2) вказано, що відповідна процесуальна дія здійснювалася на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 14 грудня 2017 року (а. с. 170-172, т. 3).

Доступ до матеріалів цивільної справи № 757/38773/17-ц надано слідчому на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2017 року.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 02 березня 2018 року було відновлено провадження у даній справі.

30 березня 2018 року Печерське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві повернуло до суду першої інстанції оригінали вилучених доказів - договору позики та розписки від 10.07.2014, які надійшли до суду 02 квітня 2018 року (а. с. 156, 157-158, 159, т. 2).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 23 квітня 2018 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Наталушко А. О., про призначення комплексної судово-почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документів. Призначено у справі судово-почеркознавчу експертизу та технічну експертизу документів.

Але, відповідно до доповідної записки секретаря судових засідань Медведєвої М. Г. від 02 травня 2018 року повернуті суду органами національної поліції документи не співпадають з оригіналами, які було вилучено в ході проведення слідчих процесуальних дій (а. с. 224, т. 2).

Тобто, суду першої інстанції національною поліцією було повернуто суду не ті оригінали договору позики від 10.07.2014 і розписки від 10.07.2014, які надав суду до позову ОСОБА_1 , а інші договір і розписка, аналогічні за змістом тим оригіналам документів, які дійсно було вилучено у суду з матеріалів справи.

З урахуванням вказаного, Печерський районний суд міста Києва просив орган досудового розслідування повернути саме оригінали доказів, вилучених у рамках кримінального провадження № 12017100060005342 від 24 жовтня 2017 року, до 16 квітня 2019 року (а. с. 229, т. 3).

10 липня 2018 року було направлено матеріали вказаної справи до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз для проведення судової почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документів (а. с. 55, т. 3).

05 лютого 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Менів О. І., подав до суду (як другий примірник оригіналів договору позики від 10 липня 2014 року та розписки від 10 липня 2014 року) договір позики від 10 липня 2014 року та розписку від 10 липня 2014 року, які є доказами у кримінальному провадженні № 42018000000002019 від 17 серпня 2018 року за ознакими кримінального правопорушення, передбаченого статтею 366-1 КК України, яке розслідується детективами Національного антикорупційного бюро України відносно ОСОБА_2 (а. с. 153-157, т. 3).

06 лютого 2019 року суду та сторонам у справі направлено клопотання судових експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз щодо надання необхідних матеріалів для проведення експертизи (а. с. 140, т. 3), яке станом на 24 квітня 2019 року не виконано (а. с. 62, т. 4).

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 21 травня 2019 року повторно направлено матеріали вказаної справи для проведення відповідних експертиз, з урахуванням уточнених питань, поставлених на вирішення судової почеркознавчої експертизи. Крім того, витребувано у Національного антикорупційного бюро України наявні в його розпорядженні в межах кримінального провадження № 42018000000002019 оригінали письмових доказів, необхідні для проведення експертизи (а. с. 79-80, 81-83, т. 4).

У відповідь на вказану ухвалу Національне антикорупційне бюро України повідомило, що договір позики та розписка від 10 липня 2014 року є речовими доказами у кримінальному провадженні № 42018000000002019, із ними проводяться процесуальні дії, зокрема, експертиза, а тому їх надання до суду є неможливим (а. с. 91-92, т. 4).

Аналогічні листи надходили до суду і в подальшому.

При цьому, у матеріалах справи (а. с. 70-71, т. 4) міститься копія листа Національного антикорупційного бюро України від 05 березня 2019 року, адресованого ОСОБА_6 , у якому зазначено, що детективи Національного антикорупційного бюро України помилково видали останньому кольорові копії договору позики від 10 липня 2014 року та розписки від 10 липня 2014 року, а не відповідні оригінали, як зазначено у постанові детектива від 05 лютого 2019 року (а. с. 157, т. 3), а оригінали даних документів продовжують зберігатися в матеріалах кримінального провадження.

Тобто, судом апеляційної інстанції встановлено, що договір позики від 10.07.2014 і розписку від 10.07.2014 було складено сторонами договору в оригіналах у двох примірниках, один примірник з яких знаходився у позивача (які в оригіналах позивач передав суду у даній справі), а другий примірник договору та розписки в оригіналах знаходився на зберіганні у ОСОБА_6 . Саме оригінали договору позики та розписки від 10.07.2014, які перебували на зберіганні у ОСОБА_6 і було передано детективам Національного антикорупційного бюро України в межах кримінального провадження № 42018000000002019.

У липні 2019 року до Печерського районного суду міста Києва надійшло клопотання експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз щодо надання необхідних матеріалів для проведення судово-технічної експертизи документів (а. с. 96-98, т. 4).

Судом першої інстанції задоволено відповідне клопотання експерта та надано дозвіл на вирізання штрихів рукописних підписів, записів та знаків у всіх досліджуваних документах (а. с. 165, 179, т. 4).

24 жовтня 2019 року до суду надійшов висновок експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 16 вересня 2019 року № 17124-17126/19-32/22334/19-32 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи (а. с. 180-197, т. 4).

Згідно з висновком експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 16.08.2019 № 17124-17126/19-32/22334/19-32 підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10.07.2014 (а. с. 3-4, т. 4) та у розписці від 10.07.2014 (а. с. 5, т. 4) виконано не ОСОБА_2 , а іншою особою. У висновку вказано, що експерт попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.

Як зазначено в указаному висновку, останній складений за результатами дослідження наданих матеріалів справи, договору позики від 10.07.2014 (а. с. 157-158, т. 2; а. с. 154-155, т. 3; а. с. 3-4, т. 4), розписки від 10.07.2014 (а. с. 159, т. 2; а. с. 156, т. 3; а. с. 5, т. 4), які витребувані з матеріалів кримінального провадження № 42018000000002019, вільних зразків підпису ОСОБА_2 та його підпису в інших документах: розпорядженнях, заявах, поданнях.

Вказаний висновок було враховано судом при ухваленні рішення та зазначено, що експертизу проведено на підставі матеріалів, наданих з кримінального провадження № 42018000000002019.

Крім того, в матеріалах справи наявний висновок судово-технічної експертизи документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15.01.2020 № 17123/19-34/668-693/20-34, за яким підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10.07.2014 та у розписці від 10.07.2014 (а. с. 3-4, 5, т. 4) виконано після грудня 2017 року (а. с. 1-57, т. 5). У висновку вказано, що експерт попереджений про кримінальну відповідальність за статтями 384, 385 КК України.

Печерським районним судом міста Києва при задоволенні відповідного клопотання експерта надавався дозвіл на вирізання штрихів рукописних підписів, записів та знаків у всіх досліджуваних документах (а. с. 165, 179, т. 4).

У даному висновку зазначено, що останній складений за результатами дослідження наданих матеріалів справи, договору позики від 10.07.2014 (а. с. 157-158, т. 2; а. с. 154-155, т. 3; а. с. 3-4, т. 4), розписки від 10.07.2014 (а. с. 159, т. 2; а. с. 156, т. 3; а. с. 5, т. 4), які витребувані з матеріалів кримінального провадження № 42018000000002019.

Натомість представник ОСОБА_1 зауважував, що у рамках судової почеркознавчої експертизи досліджувався не той договір позики від 10.07.2014 та розписка від 10.07.2014 (а. с. 207-209, 212, т. 1), що надавалися 06.11.2017 представником позивача до суду, а інший договір позики від 10.07.2014 та розписка від 10.07.2014 (а. с. 3-4, 5, т. 4), що отримані судом від Головного слідчого управління Національної поліції України від 01.04.2019 № 7877/24/2/1-2019 із матеріалів кримінального провадження № 12017100060005342, які дійсно сторонами не укладались. Представник позивача неодноразово звертав увагу суду першої інстанції, що повернуті суду нацціональною поліцією, як оригінали договору позики і розписки від 10.07.2014 року, не відповідають тим оригіналам документів, які були надані суду стороною позивача і які були вилучені національною поліцією з матеріалів справи.

Зокрема, 08 січня 2020 року до Печерського районного суду міста Києва надійшов черговий лист від Національного антикорупційного бюро України, у якому у відповідь на ухвалу районного суду від 21 травня 2019 року повідомлено, що детективами відповідного органу здійснюється кримінальне провадження № 42018000000002019, оригінали договору позики та розписки від 10 липня 2014 року визнані речовими доказами, вони були об`єктами проведення експертиз і передані прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, а тому надати оригінали документів, зазначених в ухвалі суду від 21 травня 2019 року, не є можливим (а. с. 204-206, т. 4).

Про те, що на вирішення судово-почеркознавчої експертизи було надано докази, витребувані з кримінального провадження № 42018000000002019, зазначено і в самих запитаннях, які поставлено експертам (а. с. 79-80, 81-83, 182, т. 4).

Разом із цим, в описовій частині ухвали суду першої інстанції від 21 травня 2019 року вказано, що на усунення недоліків за клопотанням експертів із Головного слідчого управління Національної поліції України витребувано документи, які ним вилучалися (у межах кримінального провадження № 12017100060005342).

У резолютивній частині міститься посилання на аркуші сторінок і томи цивільної справи, де знаходяться надані експертам докази, витребувані з матеріалів кримінального провадження № 42018000000002019.

Однак, не вбачається, що всі документи на експертне дослідження надані з матеріалів кримінального провадження № 42018000000002019, оскільки зазначені також письмові докази, отримані з матеріалів іншого кримінального провадження № 12017100060005342, зокрема, це стосується посилань суду на наступні докази: а. с. 157-158, 159, т. 2; а. с. 3-4, 5, т. 4.

Відповідно до Висновку судово-технічної експертизи документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15 січня 2020 року № 17123/19-34/668-693/20-34, за яким підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10 липня 2014 року та у розписці від 10 липня 2014 року (а. с. 3-4, 5, т. 4) було виконано після грудня 2017 року (а. с. 1-57, т. 5).

Віідповідно до Висновку експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 27 квітня 2020 року № 10/7/130СЕ-20, надані на експертизу документи (а. с. 208-209, т. 1; 3-4, т. 4) не є копіями одного і того самого документа (а. с. 17-39, т. 7).

З огляду на вище викладене колегія суддів дійшла однозначного висновку про те, що об`єктами дослідження експертизи не були оригінали (і навіть копії) договору позики та розписки від 10.07.2014, подані до суду першої інстанції ОСОБА_1 .

Так, із матеріалів справи вбачається, що 06.11.2017 представником ОСОБА_1 було надано суду оригінали договору та розписки від 10.07.2014 (копії яких знаходяться в матеріалах справи а. с. 207, 208-209 т.1), які у подальшому, були вилучені органами поліції та які начеб - то було повернуто суду. Водночас дослідження вказаних повернутих документів (а.с. 3-5, т 4) в ході технічної експертизи (висновок від 15.01.2020 № 17123/19-34/668-693/20-34) вказує на те, що такі документи, зокрема підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10.07.2014 та у розписці від 10.07.2014 виконано після грудня 2017 року. При цьому створення документів після грудня 2017 року виключає подання їх представником ОСОБА_1 до суду 06 листопада 2017 року. Оригінали договору позики та розписки від 10.07.2014, подані представником позивача до суду, були вилучені із матеріалів цієї справи саме у грудні 2017 року. Відповідно, національною поліцією повернуто суду не ті оригінали договору позики і розписки, що були подані до суду стороною позивача і які було вилучено у суду національною поліцією. У подальшому, саме ці документи стали об`єктами почеркознавчої експертизи від 16.08.2019 № 17124-17126/19-32/22334/19-32, на підставі дослідження яких експерти дійшли висновку про неналежність ОСОБА_2 підписів у досліджуваних документах. Підміна оригіналів договору позики та розписки від 10.07.2014 кольоровими фотокопіями підроблених договору позики та розпіски, зміст яких відповідає оригіналам вказаних докукментів, підтверджується матеріалами справи.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення у справі, не навів мотивування з яких підстав він не взяв до уваги твердження позивача про підміну документів, та не обгрунтував підстави відхилення висновку судово-технічної експертизи документів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 15.01.2020 № 17123/19-34/668-693/20-34.

При цьому суд першої інстанції помилково взяв до уваги висновки експертизи від 16.08.2019 № 17124-17126/19-32/22334/19-32, об`єктами дослідження якої були не оригінали договору позики та розписки, підписані ОСОБА_2 10.07.2014, а їх підроблені кольорові фотокопії, що не давало суду можливості встановити обставини, які входять до предмета доказування - підписи у договорі позики від 10.07.2014 та розписці від 10.07.2014 від імені ОСОБА_2 виконані ОСОБА_2 чи іншою особою.

Суд, з урахуванням висновку технічної експертизи, не мав підстав ототожнювати подані до суду позивачем оригінали документів та їх підроблені кольорові фотокопії. Оригінали договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, які подані до суду першої інстанції представником ОСОБА_1 06.11.2017 не були досліджені в ході судових експертиз, до матеріалів цивільної справи після їх вилучення органами поліції 20.12.2017 такі документи так і не були повернуті, їх місцезнаходження не відоме.

Суд першої інстанції не зважаючи на численні письмові та усні пояснення сторони позивача щодо значення висновку технічної експертизи документів, не надав такому висновку наалежної правовї оцінки, не встановив зв`язок та взаємний вплив на доказову силу технічної та почеркознавчої експертизи, та відповідно прийшов до неправильних висновків про релевантність висновку почеркознавчої експертизи від 16.08.2019 № 17124-17126/19-32/22334/19-32, про неукладеність договору позики та про відмову у позові.

Висновок експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 27.04.2020 № 10/7/130СЕ-20, відповідно до якого надані на експертизу документи (а. с. 208-209, т. 1; 3-4, т. 4) не є копіями одного і того самого документа (а. с. 17-39, т. 7) також залишився поза увагою суду першої інстанції.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення формально відхилив цей висновок, вказавши, що такий висновок не стосується безпосередньо обставин, що підлягають встановленню у справі, при цьому суд помилково відніс до предмета доказування лише обставини щодо встановлення факту підписання ОСОБА_2 договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, що дійсно має важливе значення для вирішення даної справи. Але суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги докази про те, що надані ним на експертне дослідження договір позики і розписка виконані після грудня 2017 року, а відповідно є підробленими документами.

Висновок експерта Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру від 27.04.2020 № 10/7/130СЕ-20, як і висновок технічної експертизи від 15.01.2020 №17123/19-34/668-693/20-34) вказує саме на неналежність та недопустимість таких доказів по справі як договір позики та розписка, які надійшли до суду із супровідним листом Головного слідчого управління НП України від 01.04.2019.

У ході розгляду справи суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги заперечення сторони позивача у тому, що договір позики та розписка, які надійшли до суду із супровідним листом Головного слідчого управління НП України від 01.04.2019, є тими ж самими документами, які було подано до суду 06.11.2017 стороною позивача.

Зокрема із матеріалів справи вбачається, що 06.11.2017 стороною позивача було надано суду оригінали договору та розписки, які було підшито до т. 1 а.с. 207, 208-209, про що зазначено в описі 1-го тому матеріалів справи. 20.12.2017 оригінали договору та розписки було вилучено органами поліції, а їх копії, виготовлені під час слідчої дії про вилучення оригіналів документів, були вшиті в тому ж місці: в т. 1 а.с. 207, 208-209, про що також міститься відмітка в описі 1-го тому матеріалів справи. Отже, копії документів, які містяться в т. 1 а.с. 207, 208-209 є саме копіями наданих до суду 06.11.2017 представником позивача оригіналів договору позики та розписки від 10.0.2014, вони виготовлені працівником аппарату суду 20.12.2017 відповідно до інструкції з діловодства.

02.04.2019 органами поліції під виглядом оригіналів раніше вилучених документів із супровідним листом Головного слідчого управління НП України від 01.04.2019 надано документи, які підшито до матеріалів справи у т. 4 на а.с. 3-5, які не відповідають вилученим оригіналам документів.

Також під час розгляду справи судом першої інстанції не було враховано, що висновок судово-технічної експертизи Харківського НДЕКЦ №10/7/130СЕ-20 від 27.04.2020 складено у відповідності до ст. 102, 106 ЦПК України, експерт повідомлений про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку; засвідчені судом копії документів з матеріалів справи, які були об`єктом експертного дослідження, отримано представником позивача у порядку передбаченому процесуальним законодавством; об`єкти дослідження та порівняльні зразки приєднано до матеріалів справи, що передбачає можливість проведення додаткової та повторної експертизи з питань, досліджених у висновку експерта.

Крім того, з урахуванням висновків технічних експертиз оригінали договору та розписки датовані 10.07.2014 подані суду представником позивача в судовому засіданні 06.11.2017 після їх вилучення 20.12.2017 не було повернуто до суду. Надані представником позивача докази на підтвердження факту укладання договору позики та передачі коштів у борг не були досліджені в ході почеркознавчої експертизи, а походження досліджуваних документів, які містяться в т. 4 а.с. 3-5, невідоме.

Таким чином, ураховуючи вищевикладене та висновки технічних експертиз, колегія суддів дійшла висновку, що договір позики, який міститься у т. 4 а.с. 3-4 та розписка у т. 4 а.с. 5, які надійшли до суду із супровідним листом Головного слідчого управління НП України від 01.04.2019, не відповідають критеріям належності, достовірності та допустимості доказів визначених ч. 1 ст. 13, ст. 78 ЦПК України, а отже не можуть бути враховані судом під час розгляду справи. Відповідно у суду були відсутні підстави враховувати висновок почеркознавчої експертизи №17124-17126/19-32/22334/19-32 від 16.08.2019 як доказ на підтвердження заперечень ОСОБА_2 щодо укладення з ОСОБА_1 договору позики, оскільки об`єктом такого дослідження були недопустимі докази - документи виготовлені після грудня 2017 року, тобто після вилучення наданих представником позивача оригіналів договору позики та розписки.

Крім того, у матеріалах справи наявний висновок № 104/18 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи за заявою представника ОСОБА_1 , складений 16 жовтня 2018 року експертом товариства з обмеженою відповідальністю «Центр судових експертиз» «Альтернатива» Фраймович Л. В., яким встановлено, що підпис від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10 липня 2014 року та розписці від 10 липня 2014 року виконаний ОСОБА_2 (а. с. 186-204, т. 3), та висновок № 114/18 за результатами проведення судово-технічної експертизи за заявою представника ОСОБА_1 , складений 22 жовтня 2018 року експертом ТОВ «Центр судових експертиз» «Альтернатива» Поповим Ю. П. (а. с. 207-218, т. 3).

Об`єктом дослідження вказаних експертиз було також письмове зобов`язання ОСОБА_2 , яким ОСОБА_1 дано гарантію прибути в аеропорт міста Львова для особистої зустрічі стосовно заборгованості перед останнім та узгодження проведення розрахунків (а. с. 214, т. 3).

Разом із цим, з матеріалів справи вбачається, що оригінали договору позики та розписки від 10 липня 2014 року були об`єктами дослідження експертиз, які проводилися в рамках кримінального провадження № 42018000000002019.

Так, згідно з висновком експерта Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10.01.2019 № 19/17-3/289-СЕ/18, складеного на підставі ухвали від 18.10.2018 про призначення комплексної судової почеркознавчої експертизи та технічної експертизи документів у кримінальному провадженні № 4218000000002019, підписи від імені ОСОБА_2 у договорі позики від 10.07.2014 та у розписці від 10.07.2014 виконано ОСОБА_2 . Підписи від імені ОСОБА_1 у договорі позики від 10.07.2014 та у розписці від 10.07.2014 виконані ОСОБА_1 .

Зазначений висновок експерта було витребувано з матеріалів кримінального провадження № 4218000000002019 на виконання висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10.11.2021.

Проте суд першої інстанції у рішенні не навів мотивів, на підставі яких він не врахував при вирішенні данного спору висновок експерта Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10.01.2019 №19/17-3/289-СЕ/18. Не взяв до уваги, що вказаний висновок не суперечить висновку почеркознавчої експертизи №17124-17126/19-32/22334/19-32 від 16.08.2019, оскільки об`єктами дослідження цих двох експертиз були різні документи, так як експерти Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України № 19/17-3/289-СЕ/18 досліджували оригінали договору позики та розписки від 10.07.2017, які були отримані детективами НАБУ в ході досудового розслідування та містяться в матеріалах кримінального провадження №4218000000002019, як речові докази згідно ухвали ВАКС від 01.04.2021 у справі №991/1551/19. А висновок почеркознавчої експертизи №17124-17126/19-32/22334/19-32 від 16.08.2019 складено за договором позики та розпискою, які зберігаються в даній справі в т. 4 а.с. 3-5, та відповідно до висновків технічних експертиз є неналежними, недостовірними та недопустимими доказами, а фактично є підробленими договором позики та розписки від 10.07.2014, які дійсно ОСОБА_2 не підписував, про що постійно стверджували суду представники позивача.

Колегія суддів, на підставі встановлених обставин справи під час її перегляду дійшла висновку, що для правильного вирішення данного спору слід враховувати висновки експертів, викладені у висновку Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10.01.2019 №19/17-3/289-СЕ/18, оскільки об`єктом дослідження експертів були саме оригінали договору позики та розписки від 10.07.2017, що є предметом спору у цій справі.

Відповідно достатті 1051 ЦК України договор позики та розписка про отримання грошових коштів, з огляду на реальний характер договору позики, є доказом факту укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики, що підтверджує як дотримання сторонами письмової форми договору, так і факту передачі грошової суми позичальнику. При цьому саме на відповідача покладається обов`язок спростування презумпції правомірності правочину та/або факту його вчинення, який це заперечує.

За відсутності належних і допустимих доказів, які б спростовували факт підписання договору і розписки, підтверджували повернення грошових коштів або ставили б під сумнів об`єктивність та повноту проведених експертиз, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність у відповідача боргового зобов`язання перед позивачем на підставі укладеного між ними договору позики від 10.07.2014.

При цьому сторона відповідача не довела суду недійсності такого договору позики або факту неотримання ним грошових коштів від ОСОБА_1 за таким договором.

Так, ОСОБА_2 перебував (або перебуває) у статусі обвинуваченого у кримінальному провадженні №4218000000002019. Судом встановлено, що у даному кримінальному провадженні знаходиться другий примірник оригіналів договору позики від 10.07.2014 та розписки від 10.07.2014, які зберігались у ОСОБА_6 . Відомостей про те, що стороною захисту у кримінальному провадженні вживалися заходи щодо оспорення висновків такої експертизи та/або проведення повторних/додаткових експертиз матеріали цивільної справи не містять. Сторона відповідача на такі обставини не посилалась.

Висновок експертизи з кримінального провадження № 4218000000002019 в розділі додатки містить технічні зображення документів, які досліджувалися в рамках експертизи, а саме договору позики та розписки від 10.07.2014, зі змісту яких чітко вбачається між ким було укладено договір, сума договору та всі інші умови, які відповідають змісту договору та розписки, на які посилався позивач в рамках данного спору. Крім того, зміст висновку свідчить про те, що досліджувані документи є саме оригіналами, а послідовність виконання їх реквізитів, зокрема послідовність нанесення штрихів, які перетинаються, виключає проставлення підпису ОСОБА_2 без ознайомлення зі змістом документу. Також ВАКС надав на запит суду належним чином засвідчені судом копії таких речових доказів: оригіналу договору позики та розписки.

Стороною відповідача не наведено обґрунтованих аргументів, які б свідчили про неможливість врахування належним чином засвідчених судом копій документів, суд першої інстанції також таких обставин не встановив, та безпідставно не врахував висновок експерта Державного науково-дослідного експертно криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10.01.2019 №19/17-3/289-СЕ/18 при ухваленні судового рішення, як доказ, який в сукупності із засвідченими ВАКС копіями договору позики та розписки, підтверджує факт укладання ОСОБА_2 договору позики з ОСОБА_1 , а також зміст та умови такого договору позики, факт складання ОСОБА_2 розписки та приналежність підписів саме відповідачу.

Відповідно до пункту 4 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода у наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Системний аналіз наведених процесуальних норм дозволяє дійти висновку, що кожна сторона зобов`язана вжити заходів та надати докази на підтвердження тієї обставини, на яку вона посилається як на підставу для задоволення вимоги чи навпаки на заперечення існування такі обставини, а суд, виходячи з наданих сторонами доказів здійснює їх оцінку.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення(частина перша, другастатті 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

При таких обставинах, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши наявність оригіналів боргових документів (договору і розписки), а також наявність доказів реальності (дійсності) наданої позики відповідачу позивачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 довів обґрунтованість його позовних вимог щодо укладення між сторонами договору позики, надання відповідачу грошових коштів у борг та неповернення їх останнім.

Загальні положення виконання грошового зобов`язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Установивши, що у спірних правовідносинах сторони погодили, що сума коштів, яка підлягає поверненню позичальником, визначається у еквіваленті долара США, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належним виконанням зобов`язання з повернення відповідачем позивачу грошових коштів за договором позики є сплата коштів у національній валюті у розмірі, еквівалентному 1 249 287 доларів США 70 центів (які були у гривні фактично отримані ОСОБА_2 у борг 10.07.2014), у межах заявлених позовних вимог.

Таким чином з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню грошова сума еквівалентна 1 249 287 доларів США 70 центів за курсом НБУ на день здійснення платежу або стягнення.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення процентів за користування позикою та трьох процентів річних за невиконання грошового зобовязання на підставі ст.625 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.

Так, у випадку зазначення у договорі еквіваленту отриманої позики у гривні без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої ст. 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити ч.ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника. Оскільки суд апеляційної інстанції стягує борг за договором позики у грошовій сумі еквівалентній 1 249 287 доларів США 70 центів за курсом НБУ на день здійснення платежу або стягнення, підстав для стягнення з відповідача процентів за користування грошовими коштами не існує. Даний борг захищений саме зазначенням у договорі позики суми еквіваленту. Відтак у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 процентів за користування позикою у розмірі 21 768 577,85 грн слід відмовити з наведених вище підстав.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що три процента річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

При цьому задоволенню підлягає позовна вимога про стягнення з позивача на користь відповідача трьох процентів річних у розмірі 3 498 000,75 грн, у зв`язку із невиконанням відповідачем грошового зобов`язання, розмір яких визначено судом у межах заявлених ОСОБА_1 позовних вимог (з урахуванням збільшення позовних вимог 28.03.2018).

Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що між сторонами 10.07.2014 було укладено договір позики, ОСОБА_1 надано ОСОБА_2 у борг грошові кошти, про що останнім було складено розписку, і договір позики від 10.07.2014, і розписка від 10.07.2014 підписані самим позичальником, тому, ураховуючи обгрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , колегія суддів вважає за необхідне відмовити ОСОБА_2 у задоволенні зустрічних позовних вимог до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.

Отже колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції належним чином не виконав вказівки Верховного Суду, вимоги статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів і не дотримався вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно не встановив обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору.

Так, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пункту 4 частини першоїстатті 376 ЦПК Україниє порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи наведене колегія суддів вважає за необхідне скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову суму еквівалентну 1 249 287 доларів США 70 центів за курсом НБУ на день здійснення платежу або стягнення, три проценти річних у розмірі 3 498 000 гривень 75 копійок. ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 процентів за користування грошовими коштами. У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики відмовити.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ч. 2ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З матеріалв справи вбачається, що ОСОБА_1 було сплачено судовий збір за подання позову у розмірі 8 000,00 грн, 352,00 грн судового збору за подання заяви про забезпечення позову, 12 000,00 грн за подання апеляційної скарги на рішення суду від 19.11.2020, 16 000,00 грн за подання касаційної скарги на судові рішення першої та апеляційної інстанцій, 16 972,00 грн за подання апеляційної скарги на рішення суду від 26.11.2025, що разом становить 53 324,00 грн.

Так, за результатами апеляційного перегляду справи апеляційну скаргу позивача задоволено частково, позов ОСОБА_1 задоволено частково, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

З урахуванням зазначеного слід стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам у розмірі 24 292 гривні 11 копійок. Так позивачем було заявлено позовні вимоги на загальну суму 39 983 187,60 грн (14 716 609 + 21 768 577,85 + 3 498 000,75 = 39 983 187,60). Позов задоволено на 18 214 609,75 грн.; 18 214 609,75 х 53 324 : 39 983 187,60 = 24 292,11 грн.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) грошову суму еквівалентну 1 249 287 (однин мільйон двісті сорок дев`ять тисяч двісті вісімдесят сім) доларів США 70 центів за курсом НБУ на день здійснення платежу або стягнення, три проценти річних у розмірі 3 498 000 (три мільйона чотириста дев`яносто вісім тисяч) гривень 75 копійок.

ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 процентів за користування грошовими коштами.

У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 24 292 (двадцять чотири тисячі двісті дев`яносто дві) гривні 11 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна