Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №362/5560/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 362/5560/23 Головуючий у суді першої інстанції - Лебідь-Гавенко Г.М. Номер провадження № 22-ц/824/7104/2026 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Марченко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником Каленським Ігорем Борисовичем, на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2025 року, ухвалене під головуванням судді Лебідь-Гавенко Г.М., у місті Васильків, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Білоконь Світлана Іванівна, про визнання недійсним договору дарування та скасування реєстрації права власності,-

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування та скасування реєстрації права власності, відповідно до якого просила суд: - визнати недійсним договір дарування частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки, що укладений між нею та ОСОБА_2 , що посвідчений 21 жовтня 2022 року Білоконь С.І., приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області (зареєстровано в реєстрі за №455);

- скасувати реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 33/100 (тридцять три сотих) частини будинку АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2121187632214, кадастровий номер: 3221485501:01:011:0301, дата державної реєстрації: 21 жовтня 2022 року, підстава внесення запису: договір дарування, частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки, серія та номер: 455, виданий 21 жовтня 2022 року, визнавши незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 65207631 від 21 жовтня 2022 року, прийняте приватним нотаріусом Білоконь С.І.;

- скасувати реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: земельна ділянка площею 0,0218 га, кадастровий номер 3221485501:01:011:0301, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2120011932214, дата державної реєстрації 21 жовтня 2022 року, підстава внесення запису: договір дарування, частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки, серія та номер: 455, виданий 21 жовтня 2022 року, визнавши незаконним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 65207631 від 21 жовтня 2022 року, прийняте приватним нотаріусом Білоконь С.І.

Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що вона у віці 71 рік, за наявності інвалідності третьої групи (безстроково) та необхідності її переоформлення на другу групу, потребуючи в силу похилого віку допомоги і догляду, погодилася на пропозицію її сина, відповідача ОСОБА_2 , укласти з ним договір довічного утримання (догляду), за умовами якого вона передасть ОСОБА_2 у власність належні їй на праві власності 33/100 частин будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки з кадастровим номером 3221485501:011:0301, на якій розташована вказана частина житлового будинку, взамін чого останній буде зобов`язаний забезпечувати її утриманням (доглядом) довічно на умовах договору довічного утримання (догляду) щодо: харчування, організації та супроводу з приводу переоформлення групи інвалідності, супроводу до медичних установ, утримання її житла і присадибної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 в належному стані.

Вказані умови довічного утримання (догляду) також були обумовлені з її боку тим, що її чоловік ОСОБА_4 не в змозі вказане для неї виконувати в силу також свого похилого віку та оскільки сам є інвалідом другої групи (безстроково). Крім того, при здійсненні ОСОБА_2 утримання (догляд) ОСОБА_1 , він буде впевнений, що надалі його рідна сестра ОСОБА_5 не буде претендувати на зазначені частини належного ОСОБА_1 нерухомого майна в порядку спадкування.

Вказувала, що 21 жовтня 2022 року між нею та відповідачем був укладений правочин, що посвідчений нотаріально.

Проте, відповідач до неї не з`являвся на телефонні дзвінки не реагував, необхідного догляду за нею не здійснював.

Взимку 2022 року, їй стало відомо з оголошень у мережі Інтернет, що ОСОБА_2 розміщено на продаж вище вказану частини будинку.

У березні 2023 року вона, отримавши від ОСОБА_2 на її вимогу примірник договору від 21 жовтня 2022 року, укладеного між ними, виявила, що замість договору довічного утримання (догляду), 21 жовтня 2022 року вона уклала з ОСОБА_2 договір дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. та зареєстрований в реєстрі за № 455, за умовами якого безоплатно передала у власність обдарованому належні їй 33/100 часток у праві власності на житловий будинок та земельної ділянки, на якій розташована частка зазначеного будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

За твердженням позивача зазначений договір укладений під впливом помилки із неправильним сприйняттям нею фактичних обставин договору, що вплинуло на її волю укласти з відповідачем договір дарування замість договору довічного утримання, від чого б вона утрималася, якщо б не така помилка, а тому укладений договір не відповідає її внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, що вона помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем, а тому цей договір є таким, що укладений без досягнення згоди з її боку щодо всіх істотних умов.

При цьому, вказує, що фактична передача вказаного нерухомого майна від неї відповідачу не відбулася, у житлових приміщеннях цієї частини житлового будинку АДРЕСА_1 знаходяться речі та документи рідної сестри відповідача - ОСОБА_3 (її дочки).

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов передчасних висновків унаслідок неповного з`ясування обставин справи, не надавши належної оцінки доводам позивачки, її поясненням та поданим доказам, зокрема показанням свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

З матеріалів справи вбачається, що позивачка помилково уклала договір дарування замість договору довічного утримання, що підтверджується як її поясненнями, так і сукупністю інших доказів. При цьому, у справі відсутні належні та допустимі докази того, що приватним нотаріусом було належним чином роз`яснено позивачці зміст договору та правові наслідки його укладення.

Фактичні обставини свідчать про те, що спірне майно передавалося за домовленістю сторін на умовах довічного утримання, а не дарування, що вказує на невідповідність оспорюваного договору внутрішній волі позивачки.

За таких обставин наявні підстави, передбачені ст. ст. 203, 215, ч. 1 ст. 229 ЦК України, для визнання договору дарування недійсним, із застосуванням наслідків, визначених ст. 216 ЦК України, зокрема скасування державної реєстрації права власності відповідача.

Вказані висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15807/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц та свідчать про обґрунтованість вимог позивачки і доводів її апеляційної скарги.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

При апеляційному розгляді справи представник відповідача у справі ОСОБА_2 - адвокат Дуля Т.В. заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вважала, що доводи, на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків викладених у рішенні суду. Рішення суду першої інстанції, на її переконання, ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.

Інші належним чином повідомлені учасники справи не з`явились.

У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що на підставі договорів дарування частини житлового будинку від 07 листопада 2009 року, укладених між ОСОБА_3 ( Дарувальник ) та ОСОБА_1 (Обдарована), посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Кизим Л.В. та зареєстрованих у реєстрі за №№ 881, 887, ОСОБА_1 належало 33/100 часток у праві власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і земельної ділянки, на якій розташована зазначена частка житлового будинку (т. 1 а.с. 202-207, 211-212).

ОСОБА_3 згідно з копією свідоцтва про шлюб Серія НОМЕР_1 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_10 мала прізвище ОСОБА_11 (т. 1 а.с. 44)

Відповідно до копії свідоцтва про народження Серія НОМЕР_2 ОСОБА_12 є донькою ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 43-44).

Згідно з копією паспорта громадянина України серія НОМЕР_3 , виданого Шевченківським РУ ГУ МВС України у м. Києві, місце проживання ОСОБА_3 07 вересня 2010 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1 а.с. 38-41).

Відповідно до копії Договору дарування частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки (далі - Договір), 21 жовтня 2022 року ОСОБА_1 (Дарувальник) та ОСОБА_2 (Обдарований) уклали Договір, згідно з яким Дарувальник передала безоплатно у власність Обдарованому, а Обдарований прийняв у власність належні Дарувальнику 33/100 часток у праві власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і земельну ділянку, на якій розташована зазначена частка житлового будинку (т. 1 а.с. 203-204).

ОСОБА_2 згідно з копією свідоцтва про народження Серія НОМЕР_4 є сином ОСОБА_1 (т. 1 а.с.45, 230).

У вказаному Договорі зазначено, що сторони уклали цей договір, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом із приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (т. 1 а.с. 203).

У пункті 4 Договору вказано, що дар цей сторони оцінили за домовленістю в сумі 200 000,00 грн.

Як зазначено в пункті 5 Договору Дарувальник стверджувала, що на момент укладення цього договору вона дійсно є власником відчужуваної частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки, і не має обмежень щодо свого права розпорядження ними, поряд з іншим, що права третіх осіб (права наймача, право застави, право довічного утримання тощо) щодо частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки, відсутні, будь-які спори щодо них відсутні.

У пункті 10 Договору вказано, що про зміст прав та обов`язків за цим договором про правові наслідки укладеного правочину Дарувальнику та Обдарованому нотаріусом роз`яснено.

Згідно з пунктом 12 Договору сторони цього договору стверджували та повідомляли, що дії сторін відбуваються в межах повноважень, договір укладається ними у відповідності до їхньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, у момент укладення цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за цим договором, при укладенні договору відсутні будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними, правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивними).

У пункті 16 Договору зазначено, що в присутності нотаріуса Дарувальник передала Обдарованому документи на відчужувані частку у праві власності на житловий будинок і земельну ділянку. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу відчужуваних частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки Обдарованому.

Зазначений договір підписано сторонами, посвідчено приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. та зареєстровано в реєстрі за №455.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 26.04.2023 №330361116 на підставі договору дарування частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки від 21.10.2022, ОСОБА_2 є власником 33/100 у праві спільної часткової власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і земельної ділянки, на якій розташована зазначена частка житлового будинку, право власності якого на зазначене майно зареєстровано 21 жовтня 2022 року (т. 1 а.с.23-28).

Згідно з копією паспорта серія НОМЕР_5 громадянина України, виданого Ленінградським РУ ГУ МВС України в м. Києві місце проживання ОСОБА_1 з 18 грудня 2012 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с.13-15, 226).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 01 квітня 2024 року №372159592 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_1 , також останній належить на праві власності земельна ділянка, на якій розташований вказаний житловий будинок (т. 1 а.с. 181-186).

Згідно з копіями посвідчення Серія НОМЕР_6 від 20.09.99, довідки серії КИ-1 № 087780, виданої Міністерством охорони здоров`я України ОСОБА_1 , з вересня 1999 року є пенсіонеркою, з 01 липня 2004 року є особою з інвалідністю 3 групи (т. 1 а.с. 29, 32).

Відповідно до копій медичних виписок з історії хвороби від 11 січня 2005 року та від 08 липня 2014 року ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні з 06 грудня 2004 року по 11 січня 2005 року встановлено діагноз лівосторонній посттравматичний гонартроз IV ст., 25 червня 2014 року проведене оперативне втручання - ревізійне ендопротезування лівого колінного суглоба (т. 1 а.с. 33-35).

Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 надали суду пояснення про наступне.

Свідок ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повідомила, що вона є сусідкою ОСОБА_13 , з якою знайома з 2015 року, вони спілкуються сім`ями і знає її чоловіка, який постраждав від «Чорнобильської» аварії та має 2 групу інвалідності, з ними добрі, хороші відносини. Їй відомо, що ОСОБА_14 вже пенсіонерка і має 3 групу інвалідності, самостійно передвигається тільки на милицях, і потребує сторонньої допомоги. Відомо, що в неї є донька на ім`я ОСОБА_15 і син ОСОБА_16 . Знає, що вже давно діти ОСОБА_14 своїх батьків не відвідують, так як донька ОСОБА_15 постійно проживає за кордоном у Греції, а син десь у Київській області. Їй відомо, що в с.Мархалівка в неї є 1/3 частина будинку, яку їй подарувала донька ОСОБА_3 в 2009 році. ОСОБА_17 розповідала, що у 2022 році вона уклала зі своїм сином договір «Довічного» утримання в обмін на 1/3 частина будинку, через кілька місяців син ОСОБА_16 привіз їй договір дарування. Зі слів ОСОБА_14 вона не бажала дарувати належне їй майно, вона це зробила внаслідок помилки (т. 2 а.с. 93).

Свідок ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , повідомила, що вона проживає в м. Буча, ОСОБА_17 є її сусідкою, з якою вона знайома з 2005 року, вони спілкуються, періодично зустрічаються, знає її чоловіка, з яким вона проживає і який постраждав від «Чорнобильської» аварії та має 2 групу інвалідності, з ними обома в неї хороші відносини. Їй відомо ОСОБА_14 вже пенсіонерка і має 3 групу інвалідності, самостійно ходити не може, якщо потрібно, то на милицях, і потребує сторонньої допомоги. Знає, що в неї є донька ОСОБА_15 і син ОСОБА_16 . Їй відомо, що діти дуже давно своїх батьків не відвідують, так як донька ОСОБА_15 постійно проживає за кордоном у Греції, а син десь у Київській області. Їй відомо, що в с. Мархалівка в неї є 1/3 частина будинку, яку їй подарувала донька. ОСОБА_14 їй розповідала, що в 2022 році зі своїм сином уклали договір «Довічного» утримання в обмін на 1/3 частина будинку, через кілька місяців син ОСОБА_16 привіз їй договір дарування. Зі слів ОСОБА_14 вона не бажала дарувати належне їй майно, вона це зробила внаслідок помилки (т.2 а.с.94).

Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивачкою в процесі розгляду справи не доведено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування, вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину.

Суд вказав, що позивачем не наведено обставин, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що вона не усвідомлювала істотні умови і правові наслідки його укладення.

Таким чином суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування, укладеного 21 жовтня 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Білоконь С.І. та зареєстровано в реєстрі за №455, з підстав вчинення під впливом помилки, а відтак позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування та скасування реєстрації права власності не підлягали задоволенню.

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне.

Основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (пункт 1 частини другої статті 129 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду а складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц).

Правочин чи договір з`являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Недійсність може "вражати" правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те, чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності, яка форма встановлена законом щодо правочину чи договору на момент його вчинення (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20).

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії ), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення.

Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації (постанови Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 296/11400/19, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанові Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19).

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Відповідно до статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 205/4829/17 (провадження № 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23).

У постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 910/9879/18 зазначено, що під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступати не можуть. У разі обману наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається неправильна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Застосовуючи принцип диспозитивності, що закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову.

Відповідно до статті 81 ЦПК України на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Відповідний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що "тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20) від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 провадження № 61-20436св21).

У даній справі ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки та скасування реєстрації права власності, посилалася на те, що вона діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, так як мала на меті укласти договір довічного утримання.

На підтвердження своїх вимог позивачем суду першої інстанції надана копія посвідчення Серія НОМЕР_6 від 20 вересня 99 року, довідка серії КИ-1 № 087780, виданої Міністерством охорони здоров`я України ОСОБА_1 , з вересня 1999 року є пенсіонеркою, з 01 липня 2004 року є особою з інвалідністю 3 групи; копій медичних виписок з історії хвороби від 11 січня 2005 року та від 08 липня 2014 року ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні з 06 грудня 2004 року по 11 січня 2005 року встановлено діагноз лівосторонній посттравматичний гонартроз IV ст., 25 червня 2014 року проведене оперативне втручання - ревізійне ендопротезування лівого колінного суглоба.

Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що надані позивачем докази не є достатніми для висновку, що у моменту укладення спірного договору позивач помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсними.

Зазначені документи не підтверджують, що на моменту укладення спірного договору за своїм станом здоров`я позивач потребувала стороннього догляду.

Колегія суддів враховує, що зазначаючи про потребу у сторонньому догляді при укладенні спірного договору та не отримуючи такого догляду від відповідача після укладення договору, позивач звернулася до суду з даним позовом після спливу 11 місяців після укладення договору, що спростовує її доводи про намір укласти саме договір довічного утримання.

Посилання про те, що надані суду медичні довідки підтверджують стан здоров`я позивача та її потребу у сторонньому догляді на час укладення договору, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки надані довідки підтверджують наявність у позивача ряду захворювань, як у 2004-2005 роках, так і на час звернення до суду з даним позовом, однак самі по собі вони не підтверджують помилку позивача при укладенні спірного договору та не містять висновку, що позивач потребувала стороннього догляду на час укладення спірного договору.

Наявність у позивача 3 групи інвалідності також сама по собі не підтверджує, що вона мала на меті укласти договір довічного утримання з сином.

Доводи апеляційної скарги про те, що нотаріус не роз`яснив зміст правочину, колегія суддів апеляційного суду не може визнати обґрунтованими. Оскільки в тексті договору дарування частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки зазначено, що сторонам нотаріусом роз`яснено приписи цивільного законодавства, що регулюють укладення договору дарування, та підстави визнання договору недійсним; сторони цього договору стверджували та повідомляли, що дії сторін відбуваються в межах повноважень, договір укладається ними у відповідності до їхньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, у момент укладення цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за цим договором, при укладенні договору відсутні будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними, правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивними).

У пункті 16 Договору зазначено, що в присутності нотаріуса Дарувальник передала Обдарованому документи на відчужувані частку у праві власності на житловий будинок і земельну ділянку. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу відчужуваних частки у праві власності на житловий будинок і земельної ділянки Обдарованому.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про недоведеність позивачем неправильного сприйняття фактичних обставин правочину дарування земельної ділянки у моменту його укладення, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційнускаргу ОСОБА_1 , подану представником Каленським Ігорем Борисовичем залишити без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 01 червня 2026 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді : Т.Ц.Кашперська

В.О.Фінагеєв