Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №380/20028/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/20028/25 пров. № А/857/2849/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіМатковської З. М.

суддів -Гінди О. М.

Ільчишин Н. В.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року у справі № 380/20028/25 за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови, (головуючий суддя першої інстанції Коморний О.І., час ухвалення не вказано, за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, місце ухвалення м. Львів, дата складання повного тексту 24.12.2025),-

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі по тексту позивач), звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Державної служби України з безпеки на транспорті (далі по тексту відповідач), у якій просив визнати протиправною та скасувати постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу №ОПШ 045724 від 27.08.2025.

На обґрунтування позову позивач зазначає, що 30.07.2025 посадові особи Укртрансбезпеки провели рейдову перевірку транспортного засобу марки Mercedes-Benz, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить позивачу на праві власності.

За результатами перевірки складено акт, в якому зафіксовано відсутність у водія документів, передбачених ст.ст. 39, 48 Закону України "Про автомобільний транспорт".

На підставі вищевказаного акта перевірки відповідач виніс оскаржувану постанову, якою до позивача застосовано штраф у сумі 17 000 грн.

Позивач не погоджується з оскаржуваною постановою та стверджує, що він не є суб`єктом відповідальності у справі, оскільки не здійснював перевезення вантажу. Вказує, що транспортний засіб Mercedes-Benz, д.н.з. НОМЕР_1 , переданий ним в оренду ТОВ «СОНКО» на підставі договору найму (оренди) транспортного засобу від 28.03.2024.

Таким чином, автомобільним перевізником у розумінні закону є орендар, а не власник транспортного засобу.

Окрім того, позивач наголошує на порушенні відповідачем процедури розгляду справи, а саме – неналежному повідомленні про час та місце розгляду справи, що позбавило його можливості подати докази (договір оренди) та надати пояснення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю.

Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу № ОПШ 045724 від 27 серпня 2025 року.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що вважає таке рішення незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Апелянт зазначає, що на момент проведення рейдової перевірки посадовій особі Укртрансбезпеки, а також на момент проведення розгляду матеріалів справи про порушення № 3090 не було надано Договору найму ТЗ, акту приймання-передачі ТЗ чи іншого документу, який би свідчив про передачу транспортного засобу іншій особі, а також доказів що такий договір виконується, а відтак, надані до позову Договір оренди транспортного засобу не є юридично значимими документами для цілей визначення перевізника та не нівелює зафіксованих в акті ОАР 035288 порушень законодавства про автомобільний транспорт.

Також вказує, що 12.08.2025 року, позивачу було направлено, повідомленням № 69108/33/24-25 від 05.08.2025 року про розгляд матеріалів справи про порушення (Запрошення на розгляд матеріалів справи), рекомендованим відправленням № 0601180702770 засобами поштового зв`язку оператора «Укрпошта», яким останнього було запрошено на розгляд матеріалів справи про порушення № 3090, який відбувся 27.08.2025 р., о 10:00 год., в приміщенні Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області, за адресою: Львівська обл., Львівський р-н., с. Малехів, вул. Івасюка 8.

Так, згідно з трекінгом відправлень, розміщеного на офіційному ресурсі оператора «Укрпошта», відправлення № 0601180702770, прибуло до Відділення 15.08.2025 року, де цього ж дня відбулась невдала спроба вручення цього відправлення. В подальшому 29.08.2025 року відправлення було повернуто Адресату у зв`язку з закінченням строку зберігання. Копія конверту відправлення з всіма відмітками оператора та копія трекінгу відправлення, зокрема ф. 20 на лицьовій стороні знаходиться в матеріалах справи.

З урахуванням наведеного просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, суть якого зводиться до того, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм процесуального права, при повному та всебічному з`ясуванні судом обставин, що мають значення для справи. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Від відповідача до суду надійшла відповідь на відзив, суть якої зводиться до того, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим його необхідно скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити, з підстав, вказаних у апеляційній скарзі.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Суд встановив та з матеріалів справи слідує, що 30 липня 2025 року посадові особи Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті, під час проведення рейдової перевірки на автодорозі Тернопіль – Львів – Рава-Руська, зупинили транспортний засіб марки MERCEDES-BENZ, реєстраційний номер НОМЕР_1 (свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_2 ), під керуванням водія ОСОБА_2 . Транспортний засіб здійснював перевезення вантажу – побутової хімії.

За результатами перевірки, посадові особи Укртрансбезпеки склали Акт проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом № ОАР 035288 від 30.07.2025.

В акті зафіксовано, що водій допустив порушення вимог статей 34, 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» та Наказу МТЗУ № 385, а саме: надання послуг з перевезення вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтею 48 цього Закону.

Зокрема, у водія відсутні товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж; водій не використовував особисту картку водія (при наявності цифрового тахографа) та не надав роздруківку даних роботи тахографа за 30.07.2025.

У графі акта "належить" перевіряючими зазначено власника транспортного засобу: ФОП ОСОБА_1 . Водій з актом ознайомився та підписав його.

05 серпня 2025 року Відділ державного нагляду (контролю) у Львівській області сформував повідомлення № 69108/33/24-25 про розгляд справи про порушення, розгляд якої призначено на 27.08.2025.

Вказане повідомлення направлено на адресу позивача рекомендованим поштовим відправленням (трек-номер 0601180702770).

Згідно з даними офіційного сайту АТ «Укрпошта», вказане відправлення не вручено адресату та повернуто відправнику 29.08.2025 у зв`язку із закінченням терміну зберігання.

27 серпня 2025 року в.о. начальника Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області, розглянувши справу про порушення законодавства про автомобільний транспорт за відсутності позивача, виніс постанову про застосування адміністративно-господарського штрафу № ОПШ 045724.

Згідно з резолютивною частиною постанови, з автомобільного перевізника ФОП ОСОБА_1 стягнуто адміністративно-господарський штраф у розмірі 17 000,00 грн на підставі абзацу 3 частини першої статті 60 Закону України «Про автомобільний транспорт» (за надання послуг з перевезень вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону).

Не погоджуючись із вказаною постановою, позивач 12.09.2025 звернувся зі скаргою до Голови Державної служби України з безпеки на транспорті. Листом від 23.09.2025 № 8293/3.2.1/15-25 скаргу залишено без задоволення, а постанову – без змін.

Вважаючи постанову про накладення штрафу протиправною, позивач звернувся до суду з позовом.

Суд першої інстанції адміністративний позов задовольнив, виходячи з тих підстав, що відповідач не надав суду жодних доказів (шляхових листів, наказів про прийняття на роботу, табелів обліку робочого часу тощо), які б підтверджували, що водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з позивачем або що перевезення здійснювалося в інтересах позивача.

Вказав, що покладання відповідальності на особу лише на підставі даних про реєстрацію транспортного засобу, без з`ясування фактичного користувача, є неправомірним. За таких обставин, ФОП ОСОБА_1 не є суб`єктом адміністративно-господарської відповідальності за порушення, виявлені 30.07.2025, оскільки він не був автомобільним перевізником у розумінні Закону № 2344-III.

Крім того, суд вернув увагу на порушення процедури розгляду справи, вказавши, що розгляд справи за відсутності особи, яка притягається до відповідальності, не повідомленої належним чином про час і місце розгляду справи, є порушенням права на захист та підставою для скасування постанови.

Підсумовуючи, суд першої інстанції зазначив, що відповідач не довів, що позивач був автомобільним перевізником під час події 30.07.2025, та не спростував надані позивачем докази оренди транспортного засобу. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про визнання протиправною та скасування постанови Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу № ОПШ 045724 від 27 серпня 2025 року.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх правильними та такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам справи з огляду на наступне.

Відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень, регулює Закон України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 № 2344-III (далі - Закон № 2344-III).

Як визначено у статті 1 Закону № 2344-III, автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами. Це законодавче визначення пов`язує статус автомобільного перевізника не з правом власності на транспортний засіб, а з фактом здійснення діяльності з перевезення вантажів або пасажирів. Тобто, для набуття статусу автомобільного перевізника особа повинна безпосередньо використовувати транспортний засіб для перевезення, організовувати таке перевезення та нести пов`язані з ним ризики.

Відповідно до ст. 34 Закону № 2344-III серед обов`язків автомобільного перевізника: виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів; забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства; забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров`я водіїв; забезпечувати проведення щозмінного передрейсового та післярейсового медичного огляду водіїв транспортних засобів; забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів. Виконання цих обов`язків можливе лише тією особою, яка фактично здійснює експлуатацію транспортного засобу.

Також, абзацом 3 частини першої статті 60 Закону № 2344-III передбачено відповідальність автомобільних перевізників за надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів без оформлення документів, перелік яких визначений статтями 39 та 48 цього Закону, - штраф у розмірі ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Зважаючи на наведені вище норми права, апеляційний суд висновує, що суб`єктом відповідальності за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбаченої статтею 60 Закону № 2344-III, може бути виключно автомобільний перевізник. Власник транспортного засобу не завжди автоматично є автомобільним перевізником.

У разі передачі транспортного засобу в користування іншій особі (на підставі договору оренди, лізингу, позички тощо) статус автомобільного перевізника переходить до особи, яка на законних підставах використовує цей транспортний засіб для здійснення перевезень.

Саме ця особа (орендар, користувач) несе обов`язки, передбачені статтею 34 Закону № 2344-III, та відповідальність за їх невиконання. Тлумачення закону, за якого відповідальність покладається на власника транспортного засобу лише через факт реєстрації за ним автомобіля, без врахування фактичного користувача, суперечить принципу індивідуалізації юридичної відповідальності.

Із матеріалів справи встановлено, що 28 березня 2024 року між гр. ОСОБА_1 (Наймодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «СОНКО» (код ЄДРПОУ 42456330) (Наймач) укладений Договір найму (оренди) транспортного засобу.

Відповідно до умов вказаного Договору (п. 1.1, 1.2), Наймодавець передав, а Наймач прийняв у строкове платне користування транспортний засіб марки MERCEDES-BENZ, модель SPRINTER 516, 2011 року випуску, номер шасі НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , що належить Наймодавцю на підставі Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 .

Договір оренди посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Магировською О.В. 28 березня 2024 року та зареєстрований в реєстрі за № 668, що підтверджується відповідним написом на договорі та копією самого договору, долученою до матеріалів справи.

Відповідно до статті 799 Цивільного кодексу України, договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Отже, на переконання апеляційного суду, позивач дотримав вимогу статті 799 Цивільного кодексу України, що свідчить про чинність та легітимність укладеного договору.

Строк дії договору оренди встановлено до 28 березня 2027 року (п. 4.1 Договору). Згідно з пунктом 3.1 Договору, підписання цього договору сторонами розцінюється як передання транспортного засобу.

Враховуючи вищевикладене, з 28 березня 2024 року право володіння та користування зазначеним транспортним засобом на законних підставах перейшло до ТОВ «СОНКО».

Отже, як вбачається із наведених вище обставин справи, саме ТОВ «СОНКО», як орендар, набула статусу автомобільного перевізника стосовно даного транспортного засобу, оскільки отримала право використовувати його у своїй господарській діяльності, в тому числі для перевезення вантажів.

Таким чином, саме на ТОВ «СОНКО» покладено обов`язок щодо забезпечення дотримання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час його експлуатації.

Апеляцій суд не бере до уваги доводи апелянта стосовно того, що договір оренди не є належним доказом, оскільки водій не надав його під час перевірки, а також через нібито відсутність доказів оплати орендних платежів.

Так, стаття 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» містить вичерпний перелік документів, які водій юридичної особи або фізичної особи-підприємця повинен мати при собі для здійснення внутрішніх перевезень вантажів. Договір оренди транспортного засобу до цього переліку не входить. Законодавство не зобов`язує водія возити з собою та пред`являти інспекторам Укртрансбезпеки цивільно-правові договори, на підставі яких перевізник використовує транспортний засіб. Відсутність такого договору у водія на момент зупинки не спростовує факту його існування та чинності.

Разом із цим, питання виконання сторонами умов договору оренди, зокрема щодо сплати орендних платежів, стосується виключно цивільно-правових відносин між орендодавцем та орендарем. Наявність чи відсутність заборгованості з орендної плати не впливає на дійсність договору та на факт передачі транспортного засобу в користування, а отже, не змінює суб`єкта відповідальності у сфері публічно-правових відносин.

Отже, колегія суддів звертає увагу, що станом на дату проведення перевірки (30.07.2025) ФОП ОСОБА_1 , хоча і залишався власником транспортного засобу згідно з реєстраційними документами, проте фактично не володів і не користувався ним, не організовував перевезення та не наймав водія ОСОБА_2 .

Матеріали справи не містять жодних доказів (шляхових листів, наказів про прийняття на роботу, табелів обліку робочого часу тощо), які б підтверджували, що водій ОСОБА_2 перебував у трудових відносинах з позивачем або що перевезення здійснювалося в інтересах позивача.

Необхідно зауважити, що покладання відповідальності на особу лише на підставі даних про реєстрацію транспортного засобу, без з`ясування фактичного користувача, є неправомірним.

Отже, суд першої інстанції правильно вказав, що за таких обставин, ФОП ОСОБА_1 не є суб`єктом адміністративно-господарської відповідальності за порушення, виявлені 30.07.2025, оскільки він не був автомобільним перевізником у розумінні Закону № 2344-III.

Щодо процедури розгляду справи, суд апеляційної інстанції зважає на таке.

Відповідно до п. 25 Порядку проведення рейдових перевірок (перевірок на дорозі), затвердженого постановою КМУ від 08.11.2006 № 1567 (далі - Порядок № 1567), справа про порушення розглядається в органі державного контролю за місцезнаходженням суб`єкта господарювання або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи суб`єкта господарювання) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення.

Як встановлено пунктом 26 Порядку № 1567 справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи суб`єкта господарювання. Про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа суб`єкта господарювання повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням. У разі неявки уповноваженої особи суб`єкта господарювання справа про порушення розглядається без її участі.

У апеляційній скарзі апелянт стверджує, що направив позивачу повідомлення про розгляд справи.

Однак, як встановлено з матеріалів справи та доводів самого відповідача, повернення поштового відправлення відбулося 29.08.2025, а оскаржувана постанова прийнята 27.08.2025.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на час прийняття постанови відповідач не володів відомостями про вручення чи невручення поштового відправлення.

Отже, апеляційний суд вважає, що апелянт не надав належних доказів направлення повідомлення саме "рекомендованим листом із повідомленням про вручення", як того вимагає Порядок № 1567 (форма 119).

Наявна у матеріалах справи роздруківка трекінгу свідчить лише про факт відправлення, яке повернулося "за закінченням терміну зберігання", що не є доказом належного повідомлення особи, особливо в контексті того, що позивач заперечує факт отримання будь-яких повідомлень, а відповідач не надав суду копії рекомендованого повідомлення про вручення (або довідки ф.20 з чіткою причиною невручення, яка б залежала від волі адресата, наприклад "відмова від отримання").

Отже, розгляд справи за відсутності особи, яка притягається до відповідальності, не повідомленої належним чином про час і місце розгляду справи, є порушенням права на захист та підставою для скасування постанови.

Таким чином, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції стосовно того, що відповідач не довів, що позивач був автомобільним перевізником під час події 30.07.2025, та не спростував надані позивачем докази оренди транспортного засобу.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне визнати протиправною та скасувати постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Львівській області Державної служби України з безпеки на транспорті про застосування адміністративно-господарського штрафу № ОПШ 045724 від 27 серпня 2025 року.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких підстав апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскільки підстави для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.

Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті – залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2025 року у справі № 380/20028/25 – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя З. М. Матковська

судді О. М. Гінда

Н. В. Ільчишин