Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №371/2176/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 371/2176/25 Суддя (судді) першої інстанції: Геліч Т.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Вівдиченко Т.Р.,

за участю секретаря Коренко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, без фіксування технічними засобами, в порядку ч. 4 ст. 229 КАС України, апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Миронівського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області про скасування постанови у справі про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу, зафіксоване не в автоматичному режимі

В С Т А Н О В И Л А

ОСОБА_1 звернувся до Миронівського районного суду Київської області з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції України у Київській області в якому просив:

- скасувати Постанову серії ЕНА № 6323406 від 11.12.2025, винесеної інспектором Відділу поліції №2 Обухівського РУП ГУНП в Київській області капітаном поліції Приходьком Віталієм Вікторовичем, якою ОСОБА_1 притягнено до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 340 грн.

- закрити справу за відсутністю в діях позивача складу адміністративного правопорушення.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 року позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності сторін.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з постановою Відділу поліції №2 Обухівського РУП ГУНП в Київській області серії ЕНА № 6323406 від 11.12.2025, ОСОБА_1 було визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 гривень.

Із змісту зазначеної постанови вбачається, що 11.12.2025 о 13 год. 50 хв по вул. Перемоги, 40, м. Миронівка, водій ОСОБА_1 керував транспортним засобом - автомобілем марки «Volkswagen», моделі «TIGUAN», НОМЕР_1 , порушив вимогу п. 8.4. ПДР України, чим вчинив адміністративне правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч. 1 ст. 122 КУпАП, таким чином до позивача було застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 грн.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Суд першої інстанції, надаючи оцінку спірним правовідносинам, виходив із того, що під час розгляду справи про адміністративне правопорушення уповноважений орган чи посадова особа зобов`язані діяти з дотриманням гарантій, передбачених законодавством, спрямованих на забезпечення прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізацію відповідальності та виконання завдань провадження у справах про адміністративні правопорушення, визначених статтею 245 КУпАП. З цією метою при розгляді справи необхідно всебічно, повно та об`єктивно встановити всі фактичні обставини, зокрема з`ясувати, чи мало місце адміністративне правопорушення, чи винна особа у його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також чи існують обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Крім того, при визначенні виду та розміру адміністративного стягнення підлягають врахуванню характер вчиненого правопорушення, особа правопорушника, ступінь його вини, майновий стан, а також усі інші обставини, передбачені частиною другою статті 33 КУпАП.

Суд зазначив, що відповідно до частини першої статті 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, наділена комплексом процесуальних прав, зокрема правом ознайомлюватися з матеріалами справи, надавати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися правовою допомогою адвоката або іншого фахівця у галузі права, виступати рідною мовою, користуватися послугами перекладача та оскаржувати постанову у справі. Законодавець також прямо визначив, що справа про адміністративне правопорушення підлягає розгляду за участю особи, стосовно якої ведеться провадження, а розгляд справи за її відсутності допускається лише за умови належного повідомлення про місце і час такого розгляду та за відсутності клопотання про його відкладення. Таким чином, дотримання зазначених гарантій є обов`язковою умовою законності прийнятого рішення.

Досліджуючи питання належності та допустимості доказів, суд виходив із положень статті 251 КУпАП, згідно з якими доказами у справі про адміністративне правопорушення визнаються будь-які фактичні дані, на підставі яких уповноважений орган встановлює наявність або відсутність події адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані можуть підтверджуватися протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, потерпілих і свідків, висновками експертів, речовими доказами, показаннями технічних приладів і технічних засобів фото- та відеофіксації, протоколами вилучення речей і документів, а також іншими документами, які відповідають вимогам закону.

Суд також звернув увагу, що статтею 280 КУпАП встановлено обов`язок органу або посадової особи при розгляді справи з`ясувати всі істотні для справи обставини, а саме: факт вчинення адміністративного правопорушення, винність особи, наявність підстав для притягнення її до відповідальності, існування пом`якшуючих або обтяжуючих відповідальність обставин, факт заподіяння майнової шкоди та інші обставини, від яких залежить правильність вирішення справи. Саме вчинення адміністративного правопорушення є єдиною та необхідною підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності. При цьому відповідно до частини першої статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія або бездіяльність, яка посягає на охоронювані законом суспільні відносини та за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначив, що порядок дорожнього руху в Україні визначається Законом України «Про дорожній рух» та Правилами дорожнього руху, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306. Особи, які порушують вимоги цих Правил, несуть відповідальність у порядку, встановленому законом. Відповідно до пункту 8.4.б Правил дорожнього руху дорожні знаки пріоритету встановлюють черговість проїзду перехресть, перехрещень проїзних частин та вузьких ділянок дороги. Зокрема, дорожній знак «Дати дорогу» зобов`язує водія надати перевагу в русі транспортним засобам, які рухаються головною дорогою, що прямо передбачено пунктом 2.1 розділу 33 Правил дорожнього руху.

Суд врахував, що частиною першою статті 122 КУпАП встановлено адміністративну відповідальність, зокрема, за порушення вимог дорожніх знаків та дорожньої розмітки, а також за інші порушення правил дорожнього руху, перелік яких визначений зазначеною нормою. Водночас сам факт притягнення особи до відповідальності за цією статтею можливий лише за умови належного підтвердження події правопорушення та вини особи відповідними доказами.

Застосовуючи положення частин першої та другої статті 77 КАС України, суд виходив із того, що кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Разом із тим у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень саме на такого суб`єкта покладається обов`язок довести правомірність прийнятого ним рішення. Відповідач не вправі обґрунтовувати правомірність свого рішення доказами, які не були покладені в його основу, за винятком випадків, коли доведе неможливість їх отримання до моменту прийняття оскаржуваного акта з причин, що від нього не залежали.

Оцінюючи зібрані у справі докази, суд керувався також положеннями статей 72 та 90 КАС України, відповідно до яких доказами є будь-які дані, що дозволяють встановити наявність або відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, а їх оцінка здійснюється судом на підставі внутрішнього переконання, сформованого внаслідок безпосереднього, всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх матеріалів справи.

Крім того, суд врахував правову позицію, викладену у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року №14, відповідно до якої постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна містити належне обґрунтування висновків про вчинення особою правопорушення із зазначенням доказів, на яких ґрунтуються такі висновки, а також мотивів відхилення інших доказів чи доводів особи, яка притягається до відповідальності.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що притягнення особи до адміністративної відповідальності є можливим лише за наявності належним чином підтверджених події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні. Разом з тим у даному випадку відповідачем не надано достатніх, належних та допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №357/10134/17, де наголошено на необхідності надання суб`єктом владних повноважень достатніх та належних доказів на підтвердження правомірності постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів, які б підтверджували факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена частиною першою статті 122 КУпАП. При цьому суд врахував, що відповідно до частини дев`ятої статті 80 КАС України у разі неподання суб`єктом владних повноважень витребуваних доказів без поважних причин або без повідомлення причин такого неподання суд має право залежно від значення відповідних доказів для справи визнати або не визнати обставину, для встановлення якої вони витребовувалися, а також вирішити спір на підставі наявних у справі доказів.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що вони не містять належних доказів, які б підтверджували наявність у діях позивача складу адміністративного правопорушення. Суд окремо наголосив, що сама по собі постанова про притягнення особи до адміністративної відповідальності не може розглядатися як беззаперечний доказ її винуватості, оскільки така постанова є лише рішенням суб`єкта владних повноважень, прийнятим за результатами розгляду обставин, які мають бути попередньо належним чином зафіксовані та підтверджені відповідними доказами. Разом з тим у даному випадку фіксація обставин правопорушення була здійснена з недотриманням вимог чинного законодавства та без забезпечення безперервності відеозапису, що виключає можливість визнання таких матеріалів належним доказом вини особи.

Суд також врахував правові висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року №5-рп/2015, прийнятому за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 276 КУпАП. Конституційний Суд України зазначив, що провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з низки послідовних процесуальних дій, визначених законом, а фіксація адміністративного правопорушення за загальним правилом розпочинається зі складення уповноваженою особою відповідного протоколу. Крім того, Конституційний Суд наголосив, що встановлена КУпАП система процесуальних гарантій спрямована на забезпечення об`єктивного та справедливого розгляду справи, а також на запобігання безпідставному притягненню особи до адміністративної відповідальності. Реалізація таких гарантій можлива лише за умови існування достатнього проміжку часу між фіксацією правопорушення та розглядом справи по суті, необхідного для належної підготовки особи до захисту своїх прав та інтересів.

Аналізуючи наведені висновки Конституційного Суду України, суд першої інстанції звернув увагу, що навіть у випадках застосування так званого скороченого провадження, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається, стадія фіксації правопорушення та формування матеріалів адміністративної справи є обов`язковою та повинна передувати прийняттю рішення про накладення адміністративного стягнення. Відсутність належної фіксації обставин правопорушення або недотримання встановленого законом порядку його документування позбавляє таке рішення необхідної доказової основи.

Суд зазначив, що притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності повного юридичного складу адміністративного правопорушення, обов`язковим елементом якого є встановлена та належним чином доведена вина особи. Така вина повинна підтверджуватися належними, допустимими та достовірними доказами, отриманими у спосіб, передбачений законом.

При цьому суд виходив із того, що у справах про адміністративні правопорушення підлягає застосуванню принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого всі сумніви щодо наявності події правопорушення та винності особи повинні тлумачитися на її користь. Недоведеність вини або самої події правопорушення прирівнюється до встановлення невинуватості особи та виключає можливість застосування до неї заходів адміністративної відповідальності.

Суд також врахував положення частини другої статті 251 КУпАП, відповідно до яких обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених складати протоколи про адміністративні правопорушення. Водночас особливістю адміністративного судочинства є те, що у спорах щодо правомірності рішень суб`єктів владних повноважень саме на відповідача покладається тягар доказування законності своїх дій та прийнятих рішень. Отже, саме відповідач повинен надати суду належні докази, які б підтверджували факт вчинення особою правопорушення та дотримання встановленої законом процедури притягнення до відповідальності.

Однак відповідачем як суб`єктом владних повноважень таких доказів надано не було. Матеріали справи не містять ані належної фото- чи відеофіксації події правопорушення, ані показань свідків, які б безпосередньо підтверджували факт порушення позивачем Правил дорожнього руху. Таким чином, відповідач не виконав покладений на нього законом обов`язок щодо доведення правомірності оскаржуваної постанови.

Суд звернув увагу й на те, що відповідно до статті 62 Конституції України вина особи не може ґрунтуватися на припущеннях, а повинна бути доведена належними та допустимими доказами. Усі сумніви щодо доведеності вини особи підлягають тлумаченню на її користь. Аналогічний підхід випливає і з положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які не допускають покладення на суд функцій сторони обвинувачення та зобов`язують суд залишатися незалежним і неупередженим арбітром. Відтак суд не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи замість органу, який прийняв рішення про її притягнення до відповідальності.

Оцінивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, суд дійшов переконання, що позовні вимоги є обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи. Оскільки відповідачем не доведено ані факту вчинення позивачем адміністративного правопорушення, ані дотримання передбаченої законом процедури його притягнення до адміністративної відповідальності, наявні підстави для задоволення позову.

З огляду на положення пункту 1 частини першої статті 247 КУпАП, відповідно до яких провадження у справі не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю у разі відсутності події та складу адміністративного правопорушення, суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 122 КУпАП, оскільки наявні у матеріалах справи докази не дають підстав для обґрунтованого висновку про вчинення позивачем інкримінованого йому правопорушення

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не отримував копію позовної заяви та був позбавлений можливості реалізувати свої процесуальні права під час розгляду справи судом першої інстанції.

Такі твердження спростовуються матеріалами справи, які містять належні докази направлення та отримання відповідачем копії позовної заяви з доданими до неї документами, що підтверджується наявним у справі зворотним поштовим повідомленням про вручення відповідної кореспонденції. Отже, доводи апелянта про необізнаність щодо змісту позовних вимог та відсутність можливості підготувати правову позицію не відповідають фактичним обставинам справи.

Більше того, навіть зі змісту самої апеляційної скарги вбачається, що відповідачу було достеменно відомо про існування даної справи, її номер, предмет спору та склад учасників процесу, що підтверджується поданням ним до суду першої інстанції відповідних процесуальних документів. За таких обставин у відповідача була реальна та достатня можливість скористатися передбаченими КАС України процесуальними правами, у тому числі подати відзив на позов, надати докази на підтвердження правомірності оскаржуваної постанови, заявити клопотання або ознайомитися з матеріалами справи.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статей 9, 44 та 77 КАС України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами та виконувати покладені на них процесуальні обов`язки. Разом з тим апелянт не навів жодного конкретного доказу, який він був позбавлений можливості подати до суду першої інстанції та який міг би вплинути на правильність вирішення справи по суті. Посилання ж на можливе існування певних «матеріалів службових розслідувань», «наказів» чи інших документів мають виключно декларативний характер, оскільки жодного такого доказу відповідачем не надано ані до суду першої інстанції, ані під час апеляційного перегляду справи.

Матеріали справи свідчать про те, що суд першої інстанції здійснив повний та всебічний розгляд спору, дослідив наявні докази та надав їм оцінку відповідно до вимог процесуального закону. При цьому саме на відповідача як суб`єкта владних повноважень покладався обов`язок доведення правомірності постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності. Проте жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, відповідачем надано не було.

Крім того, апеляційна скарга фактично не містить жодних доводів щодо неправильності висновків суду першої інстанції стосовно відсутності належної фіксації правопорушення, недоведеності вини позивача, відсутності належних доказів порушення Правил дорожнього руху та невиконання відповідачем покладеного на нього законом обов`язку доказування. Отже, доводи апеляційної скарги зводяться виключно до формальних заперечень процесуального характеру та не спростовують встановлених судом обставин справи.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи мають формальний характер, не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин справи та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, а тому не можуть бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області - залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 року- без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

Т.Р. Вівдиченко

Повне судове рішення складено « 02» червня 2026 року.