Рішення від 01 червня 2026 р. у справі №600/1143/26-а — Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 р. м. Чернівці Справа № 600/1143/26-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення начальника 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) старшого лейтенанта ОСОБА_2 про відмову ОСОБА_1 у перетинанні державного кордону України від 28 лютого 2026 року.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржуваним рішенням позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України, з чим він не погоджується і вважає протиправним. Так, позивач зазначає, що маючи намір перетнути державний кордон України 28 лютого 2026 року, позивач пред`явив уповноваженій особі відповідача всі документи, необхідні для перетину державного кордону. Відповідно, позивач вважає, що він має право на перетин державного кордону України, а рішення відповідача про відмову у перетині кордону з тих підстав, що після попереднього виїзду з України він повернувся пізніше, ніж особа, яку він супроводжував (батько позивача), не відповідає вимогам Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року, оскільки такими не передбачено такого правового наслідку як автоматична заборона повторного перетинання державного кордону України або відмова у його перетині в майбутньому. Крім того, обґрунтовуючи протиправність оскаржуваного рішення, позивач вказує, що в такому не міститься жодних відомостей про те, які саме документи були відсутні на момент виїзду або які з наданих документів не підтверджували належним чином право позивача на виїзд з України. У зв`язку з цим позивач вважає, що оскаржуваним рішенням порушено його право вільно виїхати з України за наявності відповідних підстав та документів, наявність яких передбачає право виїзду з України під час дії воєнного стану.

Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; встановлено строки для подання заяв по суті справи.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що під час прийняття оскаржуваного рішення було враховано обставини порушення позивачем прикордонного законодавства при попередніх перетинах державного кордону України (що мало місце у липні 2023 року та липні 2024 року, коли позивач здійснював супровід свого батька, і при цьому останній виїжджав за межі України 03 липня 2023 року і 05 липня 2024 року і повернувся 05 липня 2023 року та 06 липня 2024 року відповідно, в той час як позивач повернувся до України лише 30 жовтня 2025 року) і не надання ним документів, що надають право на перетин кордону. У зв`язку з цим позивачу було відмовлено у перетинанні державного кордону України, що оформлено відповідним оскаржуваним рішенням від 28 лютого 2026 року. Також відповідач наголосив, що в умовах воєнного стану обмежено право вільного пересування громадян, у тому числі під час виїзду за межі України. Просив суд відмовити у задоволенні позову.

Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якому вказано про безпідставність доводів відзиву, адже відповідач не навів жодних обґрунтувань про те, з яких причин надані позивачем для перевірки документи, на уповноваженої особи прикордонного загону, не були достатніми для перетину позивачем державного кордону України. Крім цього, позивач вважає, що твердження уповноваженої особи відповідача про можливе неповернення позивача в Україну є суто суб`єктивним припущенням такої особи, яке не обґрунтовано жодними належними та достовірними доказами. Просив суд задовольнити позов.

Правом подання заперечень відповідач не скористався.

Клопотань про розгляд даної справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін до суду не надходило.

Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з`ясувавши всі обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено та не заперечується учасниками справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , прибув 28 лютого 2026 року до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «Дяківці» з метою здійснити перетинання державного кордону на виїзд з України.

Як свідчить зміст наявних матеріалів, під час перетину державного кордону позивач здійснював супровід свого батька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , і пред`явив уповноваженій службовій особі підрозділу охорони державного кордону такі документи: паспорти громадян України ОСОБА_1 та його батька ОСОБА_3 ; паспорти громадян України для виїзду за кордон ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; свідоцтво про народження ОСОБА_1 ; військово-обліковий документ ОСОБА_1 , документи, що підтверджують інвалідність батька ОСОБА_3 ; документи, що підтверджують місце проживання/реєстрації позивача та його батька ОСОБА_3 .

Рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону ОСОБА_4 від 28 лютого 2026 року позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України №24/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року, а також постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27 січня 1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (пункт 2-1), а саме з причини, що під час попереднього супроводу особа, відносно якої ухвалено це рішення, повернулась пізніше особи, яку було супроводжено.

За таких обставин, не погоджуючись з рішенням відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою та другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до пунктів 7-9 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду; відповідач - суб`єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача.

За змістом частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач не погоджується з рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону ОСОБА_4 від 28 лютого 2026 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в перетині державного кордону України та просить суд скасувати прийняте відповідачем рішення.

Відтак, саме назване рішення в розумінні наведених процесуальних приписів є рішенням суб`єкта владних повноважень та предметом даного позову, якому і надаватиметься правова оцінка судом, тобто дотримання відповідним суб`єктом критеріїв, наведених у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення відповідним суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Крім цього, в силу положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Враховуючи наведене та з огляду на положення частини другої статті 19 Конституції України та визначені у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критерії оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, варто зазначити, що оскаржуване у цій справі рішення повинно ґрунтуватися на законі та бути обґрунтованим, тобто таким, що прийнято з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття такого виду рішень.

Так, згідно частини першої статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Отже, конституційне право особи вільно залишати територію України може бути обмежене законом, при цьому відповідний державний орган повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05 листопада 2009 року №1710-VI іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Відповідно до частини третьої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.

Також згідно з вимогами Закону України «Про прикордонний контроль» повноваженнями щодо надання особам, у тому числі й громадянам України призовного віку, дозволу на перетинання державного кордону України надані уповноваженим посадовим особам, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України (статті 3, 6).

Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

На момент виникнення спірних у цій справі відносин, як станом і на час розгляду цієї адміністративної справи, строк дії воєнного стану в Україні продовжено.

Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (зокрема, Державні прикордонній службі України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII (далі – Закон №389-VIII в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 8 Закону №389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Згідно з пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року №1455 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Статтею 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року №3857-XII визначено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Відповідно до пункту 2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 (далі Правила №57 в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.

При цьому цим же пунктом 2 Правил №57 передбачено, що у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Зокрема, відповідно до абзацу 4 пункту 2-1 Правил №57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв`язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд. Акт встановлення факту здійснення догляду складається на підставі звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду. У випадку, якщо особа з інвалідністю I чи II групи є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. На підставі такого звернення особи з інвалідністю I чи II групи або особи, яка здійснює догляд, районною, районною у мм. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п`яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.

Отже, з наведених норм убачається, що право виїзду за межі України в умовах надзвичайного або воєнного стану надається, зокрема, особам, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України.

Однак таке право обумовлено необхідністю мати при перетині державного кордону України документи, що підтверджують родинні зв`язки з особою, якій встановлено інвалідність, документи, які підтверджують безпосередньо саму інвалідність, а також документи, що підтверджують спільне проживання або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка).

Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується сторонами, 28 лютого 2026 року позивачем при спробі перетину державного кордону України через міжнародний пункт пропуску для автомобільного сполучення «Дяківці» разом зі своїм батьком ОСОБА_3 , який згідно з довідкою серії БВМ №003932 від 31 січня 2011 року є особою з інвалідністю ІІ групи (довічно), уповноваженій особі відповідача були надані для перевірки: паспорти громадян України ОСОБА_1 та його батька ОСОБА_3 ; паспорти громадян України для виїзду за кордон ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ; свідоцтво про народження ОСОБА_1 ; військово-обліковий документ ОСОБА_1 , документи, що підтверджують інвалідність батька ОСОБА_3 ; документи, що підтверджують місце проживання/реєстрації позивача та його батька ОСОБА_3 .

Згідно обставин справи, станом на 28 лютого 2026 року (дата прийняття оскаржуваного рішення про відмову в перетині державного кордону) жодних недоліків вказаних документів відповідачем не виявлено, зауважень до таких у відповідача не було.

При цьому відповідачем у ході судового розгляду справи не подано доказів того, що названі вище документи є не законними та/або не чинними.

Отже, суд погоджується з доводами позову про те, що на підтвердження свого права перетину державного кордону України в умовах введення воєнного стану на підставі абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, позивачем було надано всі необхідні документи, що у свою чергу вказує на те, що рішення відповідача про відмову у перетинанні ОСОБА_1 державного кордону України не ґрунтується на визначених законом підставах.

Щодо обґрунтування підстави, зазначеної в оскаржуваному рішенні, а саме: «під час попереднього супроводу повернувся пізніше за особу, яку супроводжував», то такі не ґрунтуються на законі.

Так, абзацом 13 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57, дійсно визначено, що громадяни України чоловічої статі віком від 23 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов`язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Пунктом 29 цих же Правил встановлено, що за порушення порядку перетинання державного кордону, встановленого цими Правилами, громадяни притягуються до відповідальності згідно із законом.

Проте всупереч наведеному відповідач, стверджуючи про те, що позивач після супроводу свого батька повернувся в Україну пізніше за особу, яку він супроводжував, не надав суду жодних належних доказів притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за порушення вимог, встановлених абзацом 13 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.

Суд зауважує, що сама по собі наявна у відповідача інформація про те, що позивач ОСОБА_1 після супроводу свого батька за кордон повернувся пізніше (як стверджується у відзиві на позов, такі дані містяться у базі даних «Ризик»), за умови відсутності факту притягнення позивача до відповідальності за порушення строку повернення в Україну, встановленого абзацом 13 пункту 2-1 Правил №57 , не може слугувати правовою підставою для прийняття при повторному виїзді позивача за межі України рішення про відмову в перетинанні ним державного кордону України при дотриманні ним вимог, визначених абзацом 4 пункту 2-1 Правил №57.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем безпідставно та незаконно було відмовлено позивачу у перетині державного кордону України.

Щодо тверджень у відзиві в обґрунтування законності оскаржуваного рішення про те, що позивач не надав документів, які підтверджують факт звільнення від мобілізації, то такі суд оцінює критично, оскільки, як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, указане не слугувало підставою для його прийняття.

Згідно обставин справи, встановлених судом на підставі поданих її сторонами доказів, жодних недоліків щодо документів, поданих позивачем при спробі перетину державного кордону України, відповідачем не встановлено, зауваження до таких в оскаржуваному рішенні відсутні.

До того ж, суд зауважує, що право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та право на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за своєю правовою природою, різняться як законодавчими нормами, якими такі регулюються, так і органами, що визначають їх наявність. Тому, зокрема, право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує військовозобов`язаній особі безумовно безперешкодний виїзд за межі України у воєнний час. Військовий квиток чи інший військово-обліковий документ з відміткою про надання відстрочки від призову по мобілізації є документом, що засвідчує виключно питання військового обліку особи і сам по собі він не є достатнім підтверджуючим документом для перетину державного кордону позивачем в умовах воєнного стану.

Як уже зазначено вище, відповідно до змісту статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови.

Між тим, в оскаржуваному рішенні не зазначено жодної обґрунтованої правової підстави для прийняття відмови у перетинанні державного кордону на виїзд з України позивачем, а така підстава як «під час попереднього супроводу повернувся пізніше за особу, яку супроводжував» не ґрунтується на законі.

З огляду на викладене у своїй сукупності, перевіряючи оскаржуване позивачем рішення суб`єкта владних повноважень на відповідність його критеріям, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку, що при його прийнятті відповідач діяв не на підставі законодавства, яке регулює спірні відносини; необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого виду рішень; упереджено й недобросовісно.

Отже, за встановлених у цій справі обставин та враховуючи наведені вище норми, суд вважає, що відповідачем прийнято безпідставне та незаконне рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 28 лютого 2026 року щодо ОСОБА_1 .. Відтак, таке рішення підлягає скасуванню, а позовні вимоги задоволенню.

Щодо посилань відповідача у відзиві на правові позиції Верховного Суду у справах №600/2520/22-а та №380/7792/22, то такі є безпідставними, оскільки у даних справах підставами прийняття рішень про відмову у перетині державного кордону України слугувало особи при перетині державного кордону не надали документів, які підтверджують право виїзду за кордон. Натомість у даних спірних відносинах позивач пред`явив уповноваженій особі Державної прикордонної служби України перелік документів, достатніх для перетину державного кордону України у разі введення надзвичайного або воєнного стану на підставі абзацу 4 пункту 2-1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 року №57.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно частин першої-третьої статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено наявність підстав для задоволення заявлених вимог.

Відповідно до частини п`ятої статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України у резолютивній частині рішення (окрім іншого) зазначається розподіл судових витрат.

Відповідно до положень частин першої, сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

З матеріалів справи вбачається, що позивачем за подання до суду цього позову сплачено судовий збір у сумі 1331,20 грн, що підтверджується квитанцією від 14 березня 2026 року №2672-7990-8842-4158.

Оскільки даний позов сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, підлягає задоволенню, то судовий збір підлягає стягненню з ІНФОРМАЦІЯ_1 в сумі 1331,20 грн на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 2, 6, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28 лютого 2026 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в перетинанні державного кордону України.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 02 червня 2026 року.

Повне найменування учасників справи: позивач – ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_1 АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ).

Суддя О.П. Лелюк