Рішення від 01 червня 2026 р. у справі №240/25380/25 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року м. Житомир справа № 240/25380/25

категорія 105000000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у письмовому провадженні справу за позовом Військової частини НОМЕР_1 до Бердичівського відділу державної виконавчої служби у Бердичівському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 , про визнання протиправною та скасування постанови,

установив:

Військова частина НОМЕР_1 (далі – позивач, В/ч НОМЕР_1 ) звернулася у суд з позовом через систему «Електронний суд», у якому просить визнати протиправною та скасувати постанову Бердичівського відділу державної виконавчої служби у Бердичівському районі Житомирської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі – відповідач) від 20 жовтня 2025 року ВП №78775540 про накладення штрафу у розмірі 5100 грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що оскаржувана постанова є протиправною, оскільки державний виконавець зобов`язаний з`ясувати, чи вжито боржником дії щодо виконання рішення суду та чи існують поважні причини, які унеможливлюють його виконання. Вказує, що постанова про накладення штрафу може бути винесена лише за умови, що судове рішення не виконано боржником без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, але не зробив цього. Наголошує, що невиконання боржником судового рішення в частині виплати грошових коштів стягувачу за відсутності відповідного фінансового забезпечення не може вважатися невиконанням судового рішення без поважних причин. У розглядуваному випадку накладення державним виконавцем штрафу жодним чином не захищає право особи на отримання бюджетних коштів.

Ухвалою суду від 17 листопада 2025 року позов прийнято до провадження, визначено розгляд справи здійснювати в електронній формі та призначено до розгляду в судовому засіданні з наданням відповідачу строку для подання відзиву на позов. Залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_1 .

24 листопада 2025 року відповідач надав відзив на позов, у якому просить у його задоволенні відмовити. Зазначає, що оскільки в матеріалах виконавчого провадження відсутні відомості про виконання рішення суду, 14 листопада 2025 року державним виконавцем винесено постанову про накладення на боржника – Військову частину НОМЕР_1 штрафу відповідно до статей 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження», копія якої за вих. №146180 направлено боржникові рекомендованою кореспонденцією (трек-номер R06802660457). Наголошує, що у позовній заяві Військова частина НОМЕР_1 зазначає про негайний початок виконання рішення суду, однак в матеріалах виконавчого провадження такі відомості відсутні.

25 листопада 2025 року позивач подав до суду відповідь на відзив, у якій зазначає, що у жодній постанові державного виконавця у рамках виконавчого провадження ВП № 78775540 не міститься вимога про повідомлення щодо вжиття заходів з метою виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2024 року у справі №240/8257/24, хоча знову ж таки відповідно до частини 1 статті 75 Закону № 1404-VIII державний виконавець зобов`язаний з`ясувати, чи вжито боржником дії щодо виконання рішення суду та чи існують поважні причини, які унеможливлюють його виконання.

Ухвалою суду від 25 листопада 2025 року зупинено провадження у справі № 240/25380/25 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №240/21066/25.

01 грудня 2025 року до суду надійшла заява Військової частини НОМЕР_1 про збільшення позовних вимог шляхом оскарження постанови про накладення штрафу у виконавчому провадженні ВП №78775540 від 14 листопада 2025 року.

Ухвалами суду від 02 грудня 2025 року поновлено провадження у справі, повернуто без розгляду заяву про збільшення позовних вимог та зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №240/21066/25.

Рішення у справі №240/21066/25 набрало законної сили, у зв`язку з чим суд ухвалою від 26 травня 2026 року поновив провадження у справі та призначив судове засідання.

Суд установив, що 11 лютого 2025 року набрало законної сили рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2024 року у справі №240/8257/24, яким зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року, виходячи з базового місяця для обчислення індексації грошового забезпечення – січень 2008 року, та з урахуванням виплачених сум.

16 травня 2025 року на примусове виконання до відповідача надійшов виконавчий лист №240/8257/24, виданий Житомирським окружним адміністративним судом, у зв`язку з чим державним виконавцем прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №78775540, якою боржнику надано 10 робочих днів для добровільного виконання.

13 серпня 2025 року на адресу Військової частини НОМЕР_1 рекомендованим листом за трек-номером 00601181277967 направлено постанову про відкриття виконавчого провадження, постанову про стягнення виконавчого збору, постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження, який вручено одержувачу 19 серпня 2025 року.

З моменту відкриття виконавчого провадження, на адресу відповідача не надходило будь-яких листів щодо часткового чи повного виконання рішення суду, тому 20 жовтня 2025 року державним виконавцем винесено постанову про накладення на боржника – Військову частину НОМЕР_1 штрафу в розмірі 5100 грн, відповідно до статей 63, 75 Закону України «Про виконавче провадження».

Уважаючи таку постанову протиправною, В/ч НОМЕР_1 подала цей позов до суду.

У судовому засіданні представник позивача просив позов задовольнити з викладених у ньому підстав. Зауважив на сталій судовій практиці щодо задоволення аналогічних позовів частини.

Представник відповідача до суду не прибув, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав суду заяву про здійснення розгляду справи за його відсутності. Третя особа до суду не прибула, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Відповідно до приписів статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України 02 червня 2026 року суд дійшов висновку про наявність підстав для продовження розгляду справи у порядку письмового провадження.

Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Статтею 1291 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, – за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Конституційний Суд України, розглядаючи справу № 1-7/2013, у рішенні від 26 червня 2013 року, звернув увагу, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012). Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3447-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово висловлював думку в контексті тлумачення статті 6 Конвенції, що без ефективної системи виконання судових рішень існування судової системи позбавлене будь-якого сенсу. Також підкреслював, що органи державної влади є одним із компонентів держави й інтереси цих органів повинні збігатися з необхідністю належного здійснення правосуддя, кінцевим етапом якого є виконання судового рішення.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року по справі «Горнсбі проти Греції», ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина судового процесу для цілей статті 6 Конвенції.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (пункт 68 рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції» від 15 березня 2001 року).

У справі «Сорінг проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ у рішенні від 07 липня 1989 року визначив, що на державі лежить прямий обов`язок дотримуватися громадянських прав осіб і забезпечувати належне та своєчасне виконання рішення суду, що набрало законної сили. Виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції. Поза сумнівом, вирішення справи в суді без невиправданого і необґрунтованого зволікання є запорукою ефективного захисту особою своїх прав. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвим, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням, зазначено в Концепції.

Пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень складовою права на справедливий судовий захист.

Отже, обов`язок виконати судове рішення виникає з моменту набрання ним законної сили.

Спеціальним законом, що здійснює регулювання правовідносин, які склалися в процесі примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, є Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка є чинною на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України № 1404-VIIІ).

У відповідності до статті 1 цього Закону, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до положень частини 1 статті 13 Закону України № 1404-VIIІ, під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За правилами частини 1 статті 26 Закону України № 1404-VIIІ, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною 6 названої правової норми передбачено, що за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною).

У відповідності до частин 1 та 2 статті 63 Закону України № 1404-VIIІ, за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною 6 статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів попередження про кримінальну відповідальність.

За змістом статті 75 Закону України № 1404-VIIІ, у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника юридичну особу 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що правовою підставою накладення державним виконавцем на боржника штрафу у межах виконавчого провадження є невиконання останнім судового рішення у встановлений строк без поважних причин. При цьому, застосування такого заходу реагування є обов`язком державного виконавця і націлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження, як завершальної стадії судового провадження.

Вирішуючи питання про накладення штрафу, державний виконавець повинен встановити дві обставини: 1) факт виконання чи невиконання рішення; 2) у випадку невиконання рішення встановити причини невиконання. Отже, лише дійшовши висновку про відсутність поважних причин, державний виконавець вправі накласти штраф на боржника.

Установлення таких обставин здійснюється шляхом виконання державним виконавцем своїх обов`язків та реалізації прав, передбачених статтею 18 Закону України №1404-VIII.

Відповідно до змісту положень частини 3 зазначеної правової норми, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, серед іншого, проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.

Отже постанова про накладення штрафу за невиконання судового рішення може бути прийнята лише за умови, що судове рішення не виконано боржником без поважних причин, коли боржник мав реальну можливість виконати таке судове рішення, проте не зробив цього.

Судом установлено, а матеріалами справи підтверджується, що рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 25 вересня 2024 року у справі №240/8257/24 позивачем не виконано у частині виплати коштів.

При цьому позивач зауважує, що невиконання судового рішення має поважні причини, оскільки відповідне рішення суду не можливо виконати без виділення додаткових асигнувань з Державного бюджету України.

Суд зазначає, що переслідуючи мету забезпечення реалізації конституційного принципу обов`язковості судових рішень, адміністративні суди мають зважено підходити до вибору процесуальних засобів такого забезпечення, а саме:

встановлювати дійсні причини виникнення затримки у виконанні судового рішення, аналізувати акти законодавства, враховувати здійснені відповідною посадовою особою дії, спрямовані на виконання судового рішення, та їх відповідність вимогам законодавства, встановлювати наявність та форму вини такої посадової особи, а також зазначати про співмірність розміру штрафу та доходів (фінансової спроможності) такої посадової особи.

Це не повинно зумовлювати порушення основоположних засад адміністративного судочинства, зокрема, пропорційності, необхідності дотримання оптимального балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) тощо.

Такі засоби не можуть бути надмірними за визначених умов та не мають призводити до порушення прав, гарантованих Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2020 року у справі № 560/523/19.

Також, Верховний Суд у постанові від 15 травня 2020 року у справі №812/1813/18 дійшов висновку, що саме поважність причин як умови, з якою Закон України №1404-VIII пов`язує накладення на боржника штрафу за невиконання судового рішення, є тією обставиною, якій державний виконавець і суди мають надати належну правову оцінку.

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі №0840/3476/18, від 07 листопада 2019 року у справі № 420/70/19 та від 15 квітня 2020 року у справі №811/1324/18.

Як установлено судом, з метою уникнення завдання державі збитків у вигляді стягнення виконавчого збору та витрат на виконання рішень судів, які набрали законної сили, виконавчою службою, на наступний день після набрання законної сили рішенням Житомирського окружного адміністративного суду у справі №240/8257/24, а саме 12 лютого 2025 року юридичною службою Військової частини НОМЕР_1 написано рапорт (вх. №4800 від 12 лютого 2025 року) на виконання зазначеного рішення суду. Тобто, Військова частина НОМЕР_1 розпочала виконувати рішення суду щодо перерахунку та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 ще до прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження. 17 лютого 2025 року фінансово-економічною службою військової частини було відпрацьовано розрахункову відомість (вх. №5108 від 17 лютого 2025 року) та довідка-розрахунок (вих. №819 від 17 лютого 2025 року. За вих. №1726 від 18 лютого 2025 року Військовою частиною НОМЕР_1 відпрацьовано та подано заявку-розрахунок до органу забезпечення ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), оскільки Військова частина НОМЕР_1 не являється розпорядником фінансових коштів, а фінансується за рахунок державного бюджету. В подальшому аналогічні заявки-розрахунки надсилались до органу забезпечення на витребування коштів для виконання рішень судів (копії додаються), а саме: вих. №2255 від 06 березня 2025 року, вих. №2596 від 17 березня 2025 року, вих. №3217 від 05 квітня 2025 року, вих. №3545 від 17 квітня 2025 року, вих. №4123 від 06 травня 2025 року, вих. №4420 від 16 травня 2025 року, вих. №5083 від 06 червня 2025 року, вих. №5420 від 18 червня 2025 року, вих. №5974 від 07 липня 2025 року, вих. №6342 від 18 липня 2025 року, вих. №7003 від 07 серпня 2025 року, вих. №7357 від 19 серпня 2025 року, вих. №8282 від 05 вересня 2025 року, вих. №8694 від 18 вересня 2025 року, вих. №9545 від 06 жовтня 2025 року, вих. №10032 від 16 жовтня 2025 року.

Отже, суд приймає до уваги, що матеріалами справи підтверджується, що від дня набрання рішенням суду законної сили позивачем уживаються заходи, спрямовані на його виконання.

При цьому, на дату виникнення спірних правовідносин додаткові асигнування позивачу не виділені.

Отже, матеріали справи дають підстави для висновку про поважність причин щодо не виконання Військовою частиною НОМЕР_1 вказаного рішення суду в повному обсязі, оскільки повне виконання такого залежить від виділення відповідних коштів.

За таких обставин, суд уважає, що відсутні обставини, які б свідчили про невиконання позивачем рішення суду без поважних причин, у зв`язку з чим у відповідача не було підстав для застосування до позивача штрафу за невиконання рішення суду.

Покликання відповідача про неповідомлення позивача про вчинені ним на виконання рішення суду дії, суд до уваги не приймає.

Суд зауважує, що підставою для притягнення боржника до відповідальності у вигляді штрафу є саме невиконання рішення суду без поважних причин.

Також наведеним вище положеннями Закону України №1404-VIII державному виконавцю надано право вживати заходи, направлені на виконання рішення суду. При цьому долученою до матеріалів справи копією виконавчого провадження №78775540 не підтверджується вчинення таких дій державним виконавцем.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що при прийнятті оскаржуваної постанови відповідач не дотримався критеріїв, закріплених у пунктах 3, 5 та 6 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, що є підставою для визнання такої протиправною та скасування.

Щодо судових витрат, то відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Разом з цим, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 815/4246/17, якщо оскарження рішення державного виконавця, не є компетенційним спором (у значенні пункту 3 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України), а подання адміністративного позову не є формою реалізації компетенції суб`єкта владних повноважень.

При зверненні одного суб`єкта владних повноважень до суду з позовом до іншого суб`єкта владних повноважень ключовим моментом виступає характер такого звернення, тобто, чи позивач звертається до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів (як юридична особа публічного права) (пункт 1 частина 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України), чи з метою встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень (як суб`єкт владних повноважень) (пункт 3 частина 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України), чи відповідно до покладених на нього положеннями чинного законодавства обов`язку звернення до суду (як суб`єкт владних повноважень при здійсненні публічно-владних управлінських функцій) (пункт 5 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України).

Звернення до адміністративного суду на виконання владних управлінських функцій передбачає, що така форма реагування має витікати безпосередньо з повноважень цього органу (у певній сфері правовідносин), а саме ж право на звернення до суду (з відповідним адміністративним позовом), зміст якого, коли це стосується суб`єкта владних повноважень, прирівнюється до його повноважень, має бути чітко передбачено законом.

У цьому зв`язку державний орган може бути стороною і звертатися до суду, проте адміністративний позов має свої особливості, зумовлені власне завданнями адміністративного судочинства.

У таких спорах, позивач має право на відшкодування судових витрат у повному обсязі, без обмежень, встановлених частиною 2 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, позивач під час звернення до суду захищало свої порушені права як боржника у виконавчому провадженні, не здійснювало у спірних правовідносинах жодних публічно-владно управлінських функцій та спір не пов`язаний із виконанням або невиконанням управлінням таких функцій.

Матеріалами справи підтверджено, що позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2422,40 грн, що підтверджується платіжною інструкцією.

Оскільки суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, наявні підстави для стягнення судового збору з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 255, 272, 287, 292, 293 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов Військової частини НОМЕР_1 задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову Бердичівського відділу Державної виконавчої служби у Бердичівському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від 20 жовтня 2025 року ВП №78775540 про накладення штрафу у розмірі 5100 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Бердичівського відділу Державної виконавчої служби у Бердичівському районі Житомирської області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на користь Військової частини НОМЕР_1 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 копійок судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 272 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом десяти днів з дати його проголошення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

02.06.26