Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №175/1853/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року

м. Київ

справа № 175/1853/23

провадження № 61-2453св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Роговська Алла Олександрівна, на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2025 року у складі судді Озерянської Ж. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2026 року у складі колегії суддів Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Свистунової О. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила скасувати право власності відповідача на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та визнати за нею право особистої приватної власності на зазначений житловий будинок.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з лютого 1996 року до травня 2022 року.

Під час перебування у шлюбі за грошові кошти матері позивача ОСОБА_3 було збудовано житловий будинок за вказаною адресою, що підтверджується договором дарування грошових коштів.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач вважала, що, незважаючи на реєстрацію права власності на спірне майно за відповідачем, воно не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а належить їй на праві особистої приватної власності.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дніпровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 08 вересня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірне майно набуте сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а отже, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

При цьому суд зазначив, що ОСОБА_1 не надала належних і допустимих доказів, які б беззаперечно підтверджували, що спірний житловий будинок був збудований за рахунок коштів, отриманих за договором дарування від 23 березня 1998 року.

Відповідно до акта державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку, господарських та побутових споруд від 19 червня 2002 року № 71 будівництво будинку розпочато у 1996 році та завершено у 1998 році. При цьому грошові кошти, згідно з розпискою, були передані у 1998 році, тобто після завершення будівництва.

Суд також не взяв до уваги доводи позивача про фінансову неспроможність відповідача брати участь у будівництві будинку, оскільки копією трудової книжки підтверджується його працевлаштування з 1993 року. Зокрема, у період з вересня 1995 року до квітня 1999 року ОСОБА_2 обіймав посаду директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Іріда» (далі - ТОВ «Іріда») та отримував заробітну плату.

Крім того, суд установив, що станом на червень 2023 року відповідно до договору іпотеки від 20 лютого 2008 року № 65 спірний житловий будинок та земельна ділянка під ним перебували в іпотеці, із встановленням обтяження у вигляді заборони відчуження нерухомого майна, іпотекодержателем за якою є Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль».

Також суд зазначив, що земельна ділянка площею 0,1500 га за адресою: АДРЕСА_1 була виділена батькові відповідача ОСОБА_4 , який 17 червня 1996 року звернувся із заявою про переоформлення належної йому земельної ділянки на ім`я свого сина ОСОБА_2 у зв`язку із сімейними обставинами.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 21 січня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У лютому 2026 року ОСОБА_1 через представника Роговську А. О . подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2026 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18, від 25 січня 2025 року у справі №300/8132/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що зміст статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) та статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) свідчить про наявність презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними під час шлюбу. Водночас така презумпція може бути спростована одним із подружжя.

Зокрема, у разі набуття майна в період шлюбу за особисті кошти одного з подружжя, таке майно не є об`єктом спільної сумісної власності, а належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, за кошти якого воно придбане.

Суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином обставини щодо джерела фінансування будівництва спірного житлового будинку, не з`ясували, за які саме кошти здійснювалося його спорудження, а також безпідставно врахували наявність доходів у обох подружжя на момент будівництва.

При цьому посилання судів на дані трудової книжки відповідача як на беззаперечний доказ його працевлаштування та отримання доходу є помилковим, оскільки сам собою запис у трудовій книжці не підтверджує фактичного отримання заробітної плати, особливо за наявності обґрунтованих сумнівів щодо достовірності відповідної інформації.

Заявник зазначає, що згідно з листом Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 02 грудня 2024 року № 80197/6/04-36-24-07-08 за даними інформаційних систем податкового органу, ТОВ «Іріда» перебувало на обліку лише з 26 серпня 1997 року. Водночас, відповідно до листа Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 05 грудня 2024 року № 0400-010504-8/241052 зазначене товариство перебувало на обліку в органах Пенсійного фонду з 25 листопада 1996 року.

За таких обставин, на думку заявника, висновки судів щодо працевлаштування відповідача та отримання ним заробітної плати у відповідний період, зроблені виключно на підставі записів трудової книжки, є такими, що ґрунтуються на неналежних та недостатніх доказах, що свідчить про порушення судами норм процесуального права.

Заявник також зазначає, що належними доказами фактичного нарахування та виплати заробітної плати є, зокрема, розрахунково-платіжні відомості або інші первинні бухгалтерські документи, які б підтверджували відповідні виплати, однак такі докази суди не витребували та сторони не надали.

Крім того, доказом використання коштів за цільовим призначенням, визначеним у договорі дарування грошових коштів від 23 березня 1998 року, є сам факт збудування та введення в експлуатацію житлового будинку, що підтверджується офіційними документами.

Натомість суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, не встановили, за рахунок яких саме коштів та за участю чиєї праці було збудовано спірний житловий будинок.

Відповідач, заперечуючи проти позову, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження використання спільних коштів подружжя або їх спільної участі у будівництві спірного майна.

Аргументи інших учасників справи

У травні 2026 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 березня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дніпровського районного суду Дніпропетровської області.

18 травня 2026 року матеріали справи № 175/1853/23 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_6 ) перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 лютого 1996 року, який розірвано рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2022 року (а. с. 209).

29 липня 1996 року відповідно до договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, зареєстрованого в реєстрі за № 1-2912, ОСОБА_2 було надано земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 23-26).

На підставі рішення Виконавчого комітету Кіровської селищної ради від 15 жовтня 1997 року № 40 ОСОБА_2 видано державний акт серії ДП № 024574 на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, розташовану за вказаною адресою (а. с. 62, 63).

Первісно зазначена земельна ділянка була виділена батькові відповідача ОСОБА_4 , який 17 червня 1996 року звернувся із заявою про переоформлення належної йому земельної ділянки на ім`я свого сина ОСОБА_2 у зв`язку із сімейними обставинами (а. с. 67).

Відповідно до акта державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку, господарських та побутових споруд від 19 червня 2002 року № 71 будівництво житлового будинку розпочато у 1996 році та завершено у 1998 році, після чого об`єкт прийнято в експлуатацію (а. с. 21).

23 березня 1998 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдаровувана) укладено договір дарування грошових коштів у сумі 99 200,00 грн із цільовим призначенням для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 27).

09 липня 2002 року Кіровська селищна рада на підставі рішення від 19 червня 2002 року № 71 видала свідоцтво про право власності на житловий будинок (домоволодіння) на ім`я ОСОБА_2 (а. с. 19, 20).

Копією трудової книжки відповідача підтверджується його працевлаштування з 1993 року. Зокрема, у період із вересня 1995 року до квітня 1999 року ОСОБА_2 обіймав посаду директора ТОВ «Іріда» та отримував заробітну плату (а. с. 59-61).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються у частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Згідно зі статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Таким чином, у разі набуття у власність майна хоча й у період шлюбу, але на підставі договору дарування, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його отримав у дар.

Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Зазначене положення закону кореспондується зі статтею 60 СК України.

Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

У частині першій статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою та другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Відповідно до частини першої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Тлумачення змісту статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі № 755/12204/18 (провадження № 61-2401св21)).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Суди попередніх інстанцій установили, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 лютого 1996 року до 19 травня 2022 року. У період шлюбу, а саме в 1996-1998 роках, збудовано спірний житловий будинок, який у подальшому введено в експлуатацію та право власності на який зареєстровано за відповідачем.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що спірний житловий будинок був збудований виключно за рахунок її особистих коштів, отриманих за договором дарування від 23 березня 1998 року.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на належній оцінці зібраних у справі доказів у їх сукупності.

Зокрема, суди встановили, що будівництво житлового будинку розпочато у 1996 році та завершено у 1998 році, тоді як грошові кошти за договором дарування були передані у березні 1998 року, тобто на завершальному етапі будівництва. За таких обставин сам собою факт укладення договору дарування грошових коштів не підтверджує, що саме за рахунок цих коштів було здійснено будівництво спірного об`єкта.

Доводи касаційної скарги про те, що доказом цільового використання подарованих коштів є сам факт збудування будинку, є необґрунтованими, оскільки не підтверджують прямого причинно-наслідкового зв`язку між отриманням таких коштів і фінансуванням будівництва.

Посилання заявника на відсутність у відповідача доходів у період будівництва також не спростовують правильності висновків судів. Як установили суди, відповідач був працевлаштований з 1993 року, зокрема у період з вересня 1995 року до квітня 1999 року обіймав посаду директора ТОВ «Іріда» та отримував заробітну плату. Надані заявником листи органів державної влади щодо обліку відповідного товариства не свідчать про відсутність у відповідача доходів та не спростовують установлених судами обставин.

Доводи касаційної скарги про недопустимість використання записів трудової книжки як доказу отримання доходу також є безпідставними, оскільки зазначені записи є належними доказами факту працевлаштування особи, а оцінка їх достатності та доказового значення здійснюється судом у сукупності з іншими доказами, що й було зроблено судами у цій справі.

Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Роговська Алла Олександрівна, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 08 вересня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2026 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко