Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №761/3887/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року

м. Київ

справа № 761/3887/25

провадження № 61-15289св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мневець Олександр Миколайович, на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року у складі судді Притули Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року у складі колегії суддів Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання припиненими правовідносин, припиненим договору іпотеки та скасування записів у реєстрах,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), третя особа - Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у якому просила:

- визнати припиненими зобов`язання за кредитним договором № K2S4GK00260053, укладеним 30 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 ;

- визнати припиненим договір іпотеки, укладений 30 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 ;

- скасувати запис про іпотеку квартири № 31936740 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер іпотеки у Державному реєстрі іпотек - 5053168;

- скасувати запис про обтяження квартири № 31936704 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження - 5044798.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 30 травня 2007 року під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 останній уклав з АТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір, виконання зобов`язань за яким було забезпечено укладеним цього ж дня між банком та ОСОБА_2 договором іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з рішенням суду від 14 серпня 2014 року шлюб між сторонами розірвано.

У 2016 році банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором, у тому числі до позивача як поручителя, однак рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року у задоволенні позовних вимог до неї відмовлено у зв`язку зі зміною валюти кредитного зобов`язання без її згоди як поручителя, що свідчить про припинення поруки.

Крім того, суди розглядали справу за позовом позивача до її колишнього чоловіка про поділ майна подружжя, за результатами якої рішенням суду першої інстанції спірну квартиру було виділено їй у власність, на підставі чого у травні 2019 року вона здійснила державну реєстрацію права власності. Водночас у подальшому зазначене рішення в цій частині було скасовано судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Позивач також зазначала, що у квітні 2021 року ОСОБА_2 помер, у зв`язку з чим, на її переконання, припинилися зобов`язання за кредитним договором та договором іпотеки, оскільки спадкова справа не відкривалася, спадкоємці відсутні, а отже, відсутній суб`єкт виконання зобов`язання.

Позивач вказувала, що не може нести відповідальність за кредитним договором, оскільки у задоволенні вимог банку до неї як поручителя відмовлено, а порука припинена, при цьому стороною договору іпотеки вона не є.

Водночас наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку від 30 травня 2007 року та відповідного обтяження порушує права позивача як співвласника спірної квартири, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 11 червня 2025 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач була обізнана про передання в іпотеку банку квартири АДРЕСА_1 з моменту укладення її чоловіком ОСОБА_2 кредитного договору від 30 травня 2007 року № K2S4GK00260053, за умовами якого кредитні кошти надавалися на придбання житла, при цьому свою згоду на отримання кредиту та передання в іпотеку саме зазначеної квартири вона надала у письмовій формі, що підтверджується відповідним записом і підписом на останньому аркуші кредитного договору.

Суд не встановив підстав для висновку про припинення основного зобов`язання за кредитним договором у зв`язку зі смертю боржника ОСОБА_2 , оскільки у справі № 761/31747/16-ц суди встановили наявність його правонаступників, які вважаються такими, що прийняли спадщину та не відмовилися від неї.

З огляду на це відсутні підстави, передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку», для висновку про припинення іпотеки, зокрема у зв`язку з припиненням основного зобов`язання чи закінченням строку дії іпотечного договору, при цьому сама собою смерть іпотекодавця не є передбаченою законом підставою припинення іпотеки.

Суд також зазначив, що спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, не несе особистої відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, однак у разі його невиконання боржником відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Щодо доводів позивача про втрату банком права вимоги у зв`язку зі смертю позичальника та непред`явленням кредиторських вимог, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 1281 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кредитор спадкодавця має право пред`явити вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання ними свідоцтва про право на спадщину незалежно від настання строку виконання зобов`язання.

При цьому встановлено, що спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не відкривалася, свідоцтва про право на спадщину не видавалися, хоча існують спадкоємці першої черги, які не відмовилися від прийняття спадщини та залучалися апеляційним судом як правонаступники у справі № 761/31747/16-ц, у зв`язку з чим перебіг строку для пред`явлення кредитором відповідних вимог не розпочався.

Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_1 не є спадкоємцем майна ОСОБА_2 , а отже, питання щодо своєчасності пред`явлення або непред`явлення банком кредиторських вимог до спадкоємців може бути предметом розгляду у спорі між кредитором та спадкоємцями боржника, але не в межах цього провадження.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання припиненими зобов`язань за кредитним та іпотечним договорами, укладеними 30 травня 2007 року між ОСОБА_2 та АТ КБ «ПриватБанк».

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про скасування запису про іпотеку № 31936740 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та запису про обтяження № 31936704 в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна суд зазначив, що державний реєстратор під час проведення державної реєстрації права власності за позивачем на спірну квартиру на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2019 року у справі № 761/31747/16-ц здійснив перевірку архівних складових Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо наявності записів про іпотеку та обтяження, внесених до 01 січня 2013 року, та переніс чинні записи до розділів «Актуальна інформація про державну реєстрацію іпотеки» та «Актуальна інформація про державну реєстрацію обтяжень».

Водночас рішення суду першої інстанції у справі № 761/31747/16-ц, на підставі якого за позивачем визнано право власності на іпотечну квартиру, постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , що свідчить про відсутність правових підстав для виникнення у неї права власності на всю спірну квартиру. Сам собою факт наявності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності за позивачем не підтверджує існування у неї такого права за відсутності належної правової підстави його набуття.

Посилаючись на порушення її прав як співвласника квартири у зв`язку з наявністю записів про іпотеку та обтяження, позивач не надала належних і допустимих доказів, які б свідчили про незаконність внесення відповідних записів чи порушення її прав у зв`язку з їх існуванням, у зв`язку з чим підстави для їх скасування відсутні.

Київський апеляційний суд постановою від 18 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником Мневцем О. М. , залишив без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, ґрунтуються на належних і допустимих доказах, яким надано належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

За встановленими у справі обставинами зобов`язання за кредитним договором від 30 травня 2007 року виникли безпосередньо у ОСОБА_2 , який станом на момент своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 їх не виконав, при цьому строк виконання зобов`язання визначено до 29 травня 2027 року. Договір іпотеки квартири від 30 травня 2007 року укладено на строк до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та додатковими угодами до нього. Оскільки боржник за кредитним договором та іпотекодавець за договором іпотеки є однією особою - ОСОБА_2 , він не виступав майновим поручителем, а був безпосереднім боржником у зобов`язанні, у зв`язку з чим його обов`язки, у тому числі забезпечені іпотекою, входять до складу спадщини.

Спадкова справа після смерті ОСОБА_2 не відкривалася, свідоцтва про право на спадщину не видавалися, однак існують спадкоємці першої черги, які не відмовилися від прийняття спадщини та були залучені апеляційним судом як правонаступники у справі № 761/31747/16-ц. Враховуючи, що відповідно до статті 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє особу права на спадщину, водночас частина друга статті 1281 ЦК України пов`язує початок перебігу строку для пред`явлення кредитором вимог до спадкоємців саме з моментом одержання ними такого свідоцтва, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що кредитор втратив право на пред`явлення відповідних вимог.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У грудні 2025 року ОСОБА_1 через представника Мневця О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 570/3891/14 та у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2025 року у справі № 296/5532/23.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що вона не є спадкоємцем після смерті свого колишнього чоловіка ОСОБА_2 у зв`язку з припиненням шлюбних відносин на підставі судового рішення, а отже, не може нести відповідальність за його борговими зобов`язаннями. При цьому зобов`язання позивача як поручителя є припиненими, що встановлено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року у справі № 753/3514/16-ц.

Заявник вважає, що правовідносини між нею та АТ КБ «ПриватБанк» за кредитним договором від 30 травня 2007 року № K2S4GK00260053, забезпеченим іпотекою квартири, підлягають визнанню припиненими у зв`язку зі смертю боржника на підставі статті 608 ЦК України.

Крім того, за фактичними обставинами справи відсутні особи, які несуть відповідальність за боргами померлого, оскільки відповідно до частини другої статті 1281 ЦК України відповідальність спадкоємців перед кредитором пов`язується з отриманням ними свідоцтва про право на спадщину, яке у цій справі не видавалося.

Також заявник посилається на положення частини першої статті 523 ЦК України, відповідно до яких порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється у разі заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником.

На її переконання, зобов`язання за договором поруки є нерозривно пов`язаними з особою боржника, а тому у разі його смерті кредитор зобов`язаний отримати згоду поручителя та/або іпотекодавця на забезпечення виконання зобов`язання спадкоємцем. За відсутності такої згоди порука та іпотека підлягають визнанню припиненими.

Аргументи інших учасників справи

У березні 2026 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду письмові пояснення на касаційну скаргу, в яких просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 08 грудня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

15 травня 2026 року матеріали справи № 761/3887/25 надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 22 вересня 2001 року, який розірвано заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 14 серпня 2014 року у справі № 761/19280/14-ц.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, що підтверджується актовим записом про смерть від 14 квітня 2021 року № 9200.

30 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № K2S4GK00260053, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 182 439,60 дол. США строком до 29 травня 2027 року зі сплатою процентів у розмірі 1 % на місяць від залишку заборгованості.

У кредитному договорі міститься окрема «Згода», відповідно до якої ОСОБА_1 надала згоду на укладення позичальником кредитного договору від 30 травня 2007 року № K2S4GK00260053, отримання ним кредитних коштів та їх використання на умовах цього договору, а також на передання у заставу (іпотеку) АТ КБ «ПриватБанк» будь-якого майна, що належить їй на праві спільної сумісної власності з позичальником, зокрема трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , з метою забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором. Згода містить власноручне зазначення прізвища, ім`я та по батькові ОСОБА_1 та її підпис.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 30 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Марченко М. Ф. за № 1398, предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_2 .

Цього ж дня, 30 травня 2007 року, між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов`язалася відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання боржником зобов`язань за кредитним договором.

30 жовтня 2008 року за заявою позичальника кредитний договір змінено шляхом конвертації валюти кредиту з доларів США у євро, що оформлено додатковою угодою. При цьому ОСОБА_1 не надавала згоди на зміну валюти кредитування.

Зазначені обставини були предметом судового розгляду у справі № 753/3514/16-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якій Апеляційний суд міста Києва рішенням від 19 жовтня 2016 року у задоволенні позову до поручителя ОСОБА_1 відмовив з підстав відсутності її згоди на зміну умов основного зобов`язання, тоді як рішення Дарницького районного суду міста Києва від 21 липня 2016 року в частині стягнення з позичальника ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором у розмірі 113 674,48 євро залишив без змін.

За результатами розгляду справи № 761/31747/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2024 року погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на спірну квартиру, зазначивши, що позивач не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, набутого під час шлюбу, та не довела придбання цього майна за особисті кошти.

Крім того, у зазначених справах суди встановили, що спірна квартира була придбана у період шлюбу за кредитні кошти та є предметом іпотеки, а тому на неї поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя.

Відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно свідчать, що іпотечна квартира була зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 березня 2019 року у справі № 761/31747/16-ц, яке постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року, скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та визнання права приватної власності на квартиру. Разом з тим, у реєстрі містяться записи про обтяження цього майна іпотекою та забороною відчуження, що виникли на підставі договору іпотеки від 30 травня 2007 року.

Після смерті ОСОБА_2 спадкова справа не відкривалася, однак під час розгляду справи № 761/31747/16 до участі у справі були залучені його правонаступники - спадкоємці першої черги ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які на момент смерті спадкодавця були зареєстровані разом із ним за однією адресою та відповідно до вимог цивільного законодавства вважаються такими, що прийняли спадщину.

24 березня 2025 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Восьмої Київської державної нотаріальної контори з претензією кредитора до спадкоємців померлого боржника у порядку статті 1281 ЦК України, у якій просило повідомити про факт відкриття спадкової справи, у разі її наявності - включити вимоги банку до складу спадкової маси, а також поінформувати спадкоємців померлого про наявність заборгованості за кредитним договором.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання (частина перша статті 7 Закону України «Про іпотеку»).

Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (стаття 11 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, законодавець диференціює правовий статус іпотекодавця залежно від його участі в основному зобов`язанні: у разі коли іпотекодавець є стороною (зобов`язаною особою) за основним правовідношенням, він набуває статусу боржника; якщо ж іпотекодавець передає нерухоме майно в іпотеку для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем, він виступає як майновий поручитель.

Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України.

За змістом статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Згідно зі статтею 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» у редакцій, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом. Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Згідно з частинами першою-третьою статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності (спеціальне майнове право) на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою-четвертою статті 1273 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Згідно зі статтею 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Відповідно до статті 1281 ЦК України спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги, та/або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання щодо повернення позики (кредиту) входять до складу спадщини, то застосуванню підлягають норми статті 1282 ЦК України щодо обов`язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора.

Згідно зі статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

У разі смерті спадкодавця спадкоємці, які прийняли спадщину, не відмовились від її прийняття, замінюють його особу у всіх правовідносинах, що існували на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті спадкодавця.

При цьому необхідно враховувати, що спадкування - це вольовий акт (окрім деяких винятків), яким спадкоємець свідомо приймає рішення про прийняття спадщини або свідомо не користується правом відмовитися від такого прийняття спадщини, тобто безпосереднє волевиявлення або презюмується, якщо особа проживала зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини і не відмовилася від її прийняття або якщо законний представник неповнолітньої чи недієздатної особи не відмовився від прийняття спадщини.

Враховуючи існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен спадкоємець діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значущих рішень та обрання варіанта власної поведінки. Дотримання наведених норм забезпечуватиме стабільність цивільного обороту.

У ЦК України серед положень про порядок задоволення вимог кредитора спадкодавця в імперативному порядку визначений справедливий баланс між законними інтересами та правомірними очікуваннями кредитора спадкодавця та відповідними, зустрічними їм, інтересами спадкоємців.

Дотримання цього балансу полягає в тому, щоб забезпечити задоволення вимог кредитора спадкодавця за рахунок спадкового майна, не порушивши майнових прав та інтересів спадкоємців такої особи.

Визначення цього балансу законодавцем сформульовано таким чином, що спадкоємці боржника повинні відповідати за його зобов`язаннями в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Зокрема, за правилом частини першої статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Спадкування є способом безоплатного набуття майна, а тому стягнення боргів спадкодавця з його спадкоємців у межах вартості отриманої спадщини є справедливим щодо законних інтересів та правомірних очікувань кредитора.

Урахування вартості спадщини дає підстави стверджувати, що спадкоємець може задовольнити вимоги кредитора спадкодавця за рахунок іншого власного майна, що не входить до складу спадщини, якщо успадковане майно становить для спадкоємця більший інтерес, ніж те власне майно, яке спадкоємець може передати кредитору в рахунок погашення заборгованості.

Законодавець зберігає за кредитором право вимоги у разі смерті боржника. У такому випадку відбувається правонаступництво, яке є транслятивним, тобто таким, що переносить права та обов`язки на нового боржника.

Право на захист є складовою будь-якого суб`єктивного права. Визнавши за особою певне цивільне право, законодавець тим самим визнає за кредитором право вимагати надання захисту, у тому числі й у судовому порядку.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що зобов`язання за кредитним договором від 30 травня 2007 року не припинилися у зв`язку зі смертю боржника, оскільки не є такими, що нерозривно пов`язані з його особою, а отже, входять до складу спадщини, а також що існують спадкоємці, які вважаються такими, що прийняли спадщину, при цьому відсутність свідоцтва про право на спадщину не свідчить про припинення зобов`язання і не позбавляє кредитора права на пред`явлення вимог, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для припинення іпотеки, яка забезпечує виконання основного зобов`язання та не припиняється у зв`язку зі смертю іпотекодавця.

Доводи касаційної скарги про те, що правовідносини за кредитним договором від 30 травня 2007 року № K2S4GK00260053, забезпеченим іпотекою квартири, підлягають визнанню припиненими у зв`язку зі смертю боржника на підставі статті 608 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки сам собою факт смерті боржника не є підставою для припинення зобов`язання у розумінні цієї норми, адже кредитне зобов`язання не є таким, що нерозривно пов`язане з особою боржника, а тому входить до складу спадщини та переходить до спадкоємців. Відповідно, смерть ОСОБА_2 не припинила ані основного зобов`язання, ані забезпечувального - іпотеки, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» припиняється виключно у випадках, прямо передбачених законом, серед яких відсутня смерть іпотекодавця.

Посилання заявника на відсутність осіб, які відповідають за боргами спадкодавця, також не заслуговують на увагу, оскільки суди встановили наявність спадкоємців першої черги, які не відмовилися від прийняття спадщини та вважаються такими, що її прийняли. Відсутність оформленого свідоцтва про право на спадщину не спростовує факту прийняття спадщини та не припиняє прав і обов`язків, що входять до її складу (стаття 1296 ЦК України). Водночас положення частини другої статті 1281 ЦК України пов`язують початок перебігу строку для пред`явлення кредитором вимог із моментом одержання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину, а тому відсутність доказів його отримання не свідчить про втрату кредитором права вимоги.

Доводи касаційної скарги щодо припинення поруки не впливають на правильність висновків судів у цій справі, оскільки спірні правовідносини щодо іпотеки виникли за участю особи, яка одночасно є боржником та іпотекодавцем, а отже, положення статті 523 ЦК України щодо припинення забезпечення, встановленого іншою особою, застосуванню не підлягають. У цьому випадку іпотека є способом забезпечення виконання власного зобов`язання боржника, а не зобов`язання третьої особи.

Крім того, ОСОБА_1 не є спадкоємцем померлого боржника, а тому не наділена правом порушувати питання щодо припинення зобов`язань у зв`язку з нібито пропуском кредитором строку пред`явлення вимог до спадкоємців, оскільки такі правовідносини можуть бути предметом спору виключно між кредитором та спадкоємцями.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність правових підстав для визнання припиненими зобов`язань за кредитним договором та договором іпотеки, а доводи касаційної скарги зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та не спростовують правильності їх застосування судами.

Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мневець Олександр Миколайович, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко