Рішення від 20 травня 2026 р. у справі №201/5436/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/5436/25

Провадження 2/201/535/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2025 року м. Дніпро

Соборний районний суд м. Дніпра в складі:

головуючого - судді Покопцевої Д.О.,

секретаря – Тоцькій Л.В.,

за участі адвоката – Мисечко К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до ОСОБА_3 про визнання незаконним переміщення та утримання дитини, зобов`язання вчинити певні дії -

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача зазначила, що сторони є батьками малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився в місті Будапешт, Угорщина. Хлопчик від народження до виїзду в Україну в лютому 2025р. постійно проживав в Угорщині.

У рішенні Столичного трибуналу міста Будапешт від 21.05.2024р. щодо способів участі батька у вихованні дитини, сторони познайомилися у 2013р. У 2017р. ОСОБА_5 разом зі своєю донькою ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за допомогою ОСОБА_7 (зараз ОСОБА_1 ) переїхала в Угорщину, в тому ж 2017р. вони почали співмешкати, у них народився син ОСОБА_8 . У вересні 2020р. сторони припинили проживати разом, з лютого 2021р. спілкування батька з дитиною відбувалося за домовленістю сторін.

З липня 2021р. відносини між сторонами погіршилися і вони більше не могли мирно домовитися щодо контактів батька з дитиною.

Згідно з інформацією, вказаною в заяві про сприяння поверненню дитини, відповідачка у період з 10-24 лютого 2025р. без згоди та відома позивача вивезла їх спільного малолітнього сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Україну.

Не повертаючи дитину до постійного місця проживання в Угорщину, відповідачка порушує права дитини та позивача, зокрема, право дитини на належне батьківське виховання та право позивача на визначення місця проживання дитини.

Вказуючи, що ОСОБА_9 є державою, в якій мілолітній ОСОБА_4 , 2018р.н. постійно проживав і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення її місця проживання, представник позивача просить:

-визнати незаконним переміщення та подальше утримування відповідачем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на території України малолітньої дитини ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1

-зобов`язати відповідача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , повернути малолітню дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до місця постійного проживання в Угорщині за адресою: АДРЕСА_1 , протягом 10-ти днів з дати отримання повного тексту рішення.

-якщо відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відмовиться повертати малолітню дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до Угорщини, передати малолітню дитину ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьку ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , для забезпечення повернення дитини до Угорщини за адресою: АДРЕСА_1 .

-покласти витрати, пов`язані з поверненням дитини до Угорщини на позивача ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала, просить задовольнити.

Відповідачка позов не визнала, подала відзив (т.1, а.с.66-77), вказавши, що від 21.12.2017р. перебувала за кордоном, а саме у Угорщині.

З позивачем вона познайомилася в 2015р., у соціальних мережах. Він родом із ОСОБА_13 , є громадянином України, але має також громадянство Угорщини.

У відповідачки також є старша дочка, малолітня ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Після приїзду в Угорщину сторони почали співмешкати, ІНФОРМАЦІЯ_6 в них народився син ОСОБА_8 , батьком якого в свідоцтві про його народження зазначено позивача. Дитина є громадянином України. Позивач за його власною згодою, не будучи біологічним батьком ОСОБА_6 , виявив бажання бути записаним батьком дівчинки в її актовому записі про народження, і за його заявою в цей актовий запис були внесені зміни.

03.06.2019р. сторони в адвоката склали угоду, за умовами якої у випадку припинення сумісного проживання ОСОБА_14 (позивач) надаватиме ОСОБА_3 (відповідачці) щомісячну матеріальну підтримку на утримання дітей у розмірі 3 000 євро, яку буде виплачено не пізніше 10-го числа кожного місяця банківським переказом або готівкою; що для забезпечення потреб дітей ОСОБА_14 придбає для ОСОБА_3 автомобіль Mercedes-Benz GLE Coupe з повним комплектом обладнання; а в разі припинення їхнього спільного проживання з ОСОБА_15 позивач погоджується, аби діти залишилися під її опікою та вихованням.

Впродовж сумісного життя позивач здійснював відносно відповідачки та дітей психологічне та фізичне насильство. З цього приводу позивачка неодноразово зверталася з заявами до поліції, складалися відповідні протоколи.

24.09.2020р. сторони припинили співмешкати та проживають за різними адресами. Малолітній ОСОБА_8 відтоді жив і живе із відповідачкою та своєю сестрою ОСОБА_6 . Позивач поїхав у Німеччину на заробітки. Умови укладеної між ними угоди він не виконує, відповідачка утримує та виховує дітей одна. В Угорщині на момент її повернення із дітьми в Україну не було прийняте ніякого рішення щодо опіки над ОСОБА_8 . Звертає увагу, що позивач у судовому порядку позбавлений батьківських прав на двох своїх дітей від іншого шлюбу, що негативно характеризує його як батька.

Вказує, що повернення сина в Угорщину не відповідатиме його інтересам, оскільки призведе до розриву зв`язків із матір`ю та сестрою, тому просить відмовити у задоволенні позову.

В судовому засіданні відповідачка свою позицію підтримала. Зазначила, що після припинення сумісного проживання декілька разів змінювала орендоване житло, з жовтня 2022р. до виїзду в Україну (лютий 2025р.) проживала по АДРЕСА_2 . Де жив позивач – не знає, адреса АДРЕСА_3 - ій невідома. Вказує, що повернулася з дітьми в Україну з двох причин – погрози позивача та брак грошей. Позивач добровільно не надавав коштів на утримання сина, якому на час припинення співжиття сторін було 2 роки. Відповідачка підробляла, але не маючи в Угорщині сторонньої допомоги, не могла заробити достатньо, щоб утримувати себе, двох малолітніх дітей та оплачувати оренду житла. В ОСОБА_16 їй допомагають батьки, її діти ОСОБА_6 та ОСОБА_8 дуже прив`язані один до одного. Позивач не має перешкод у спілкуванні з сином, але не спілкується, бо сам того не хоче. Крім того, він є громадянином України, не має перешкод постійно проживати в Україні та приймати участь у вихованні малолітнього ОСОБА_8 .

Суд, вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, дійшов наступних висновків.

Встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Рішенням від 05.10.2007р. Берегівського районного суду відповідача позбавлено батьківських прав на й ого неповнолітніх дітей ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_18 , ІНФОРМАЦІЯ_8 через ухилення від виконання батьківських обов`язків (т.1, а.с.111).

Сторони є батьками малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , уродженця м. Будапешт, Угорщина (т.1, а.с.6зв).

03.06.2019р. між сторонами у цій справі в м. Будапешті у адвоката Андраш Мауріц (код адвоката 36064515) укладено договір такого змісту: сторони зазначають, що вони познайомилися у травні 2013 року, а з жовтня 2018 року проживають спільним життям. Сторони також повідомляють, що в результаті їхніх стосунків 16 серпня 2014 року народилася дитина на ім`я ОСОБА_19 , а ІНФОРМАЦІЯ_9 – дитина на ім`я ОСОБА_4 . Сторони погоджуються, що ОСОБА_14 надасть ОСОБА_3 щомісячну матеріальну підтримку на утримання дітей у розмірі 3 000 євро, яку буде виплачено не пізніше 10-го числа кожного місяця банківським переказом або готівкою. Сторони погоджуються, що для забезпечення потреб дітей ОСОБА_14 придбає для ОСОБА_3 автомобіль Mercedes-Benz GLE Coupe з повним комплектом обладнання. ОСОБА_14 цим документом підтверджує, що 30 жовтня 2019 року сплатив 50 000 000 форинтів за нерухомість, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , і став її власником. ОСОБА_3 цим документом зобов`язується, що вона разом з дітьми – ОСОБА_20 та ОСОБА_4 – буде постійно проживати в Угорщині та що діти також здобуватимуть освіту в Угорщині. ОСОБА_14 підтверджує, що в разі припинення їхнього спільного проживання з ОСОБА_15 він погоджується, аби діти залишилися під її опікою та вихованням. Сторони після ознайомлення з цим Договором та його змістом, підтверджують, що він відповідає їхній волі, та підписують його як вияв повної згоди. Кожна із сторін отримала по одному оригінальному екземпляру документа. У разі можливих суперечок у майбутньому сторони погоджуються, що адвокат ОСОБА_21 (1114 Будапешт, вул. Барток Бела 9, 1/4) є уповноваженим представником ОСОБА_2 , який має право представляти його інтереси у суді чи інших органах. Жодна з потенційних суперечок не буде вважатися непорозумінням між сторонами. (т.1, а.с.152-152)

Посольство України в Угорщині довідкою № 6131/КВ/19 — 536 — 298 від 11.05.2021р. підтверджує, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований громадянином України (т.1, а.с.124).

З 01.09.2022р. ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Угорщини, який народився та проживає в АДРЕСА_2 , мати – ОСОБА_3 , зарахований до дитячого садку на період до 31.08.2025р. на денну форму відвідування, виховання на загальних умовах (т.1, а.с.7зв).

Ухвалою від 21.05.2024р. столичного трибуналу як суду другої інстанції, який розглядав апеляційні скарги сторін у цій справі на ухвалу Пештського центрального районного суду № 28.Р.102.907/2023/26 (т.1, а.с.12-15) встановлено, що позивач має подвійне угорсько-українське громадянство, відповідач є громадянкою України. Сторони познайомилися в 2013р., згодом в 2017р. відповідач за допомогою позивача переїхала до Угорщини разом зі своєю дитиною ОСОБА_6 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 . Позивач повністю визнав своє батьківство щодо дівчинки.

Сторони проживали разом у цивільному шлюбі з 2017 року, від якого ІНФОРМАЦІЯ_6 у них народилася дитина на ім`я ОСОБА_8 . Цивільний шлюб сторін розпався у вересні 2020 року. ОСОБА_8 залишився на вихованні відповідача. Після цього позивач працював у Німеччині і тому підтримував контакт з Домініком переважно електронним шляхом. З лютого 2021р. – за домовленістю сторін – контакти з дитиною відбувалось за місцем проживання матері або на дитячих майданчиках чи в парках. З липня 2021р., коли стосунки між сторонами погіршилися, вони більше не могли домовитися про контакти батька з дитиною, а відповідач не дозволяла позивачу забирати дитину до себе додому. З вересня 2021р. позивач знову підтримував електронний зв`язок з ОСОБА_8 , оскільки позивач знову працював у Німеччині. 0З.06.2019р. сторони уклали договір, засвідчений адвокатом, про здійснення батьківської опіки над їхніми неповнолітніми дітьми у разі їхнього роздільного проживання та про розмір аліментів, при цьому діти залишилися на вихованні матері.

Востаннє позивач особисто зустрічався з ОСОБА_8 у січні 2023р., а з липня 2023р. припинились і відеодзвінки. До цього батько міг зв`язатися з хлопчиком через телефон матері відповідача за допомогою додатка WhatsApp. Позивач подав позов про оспорювання батьківства щодо ОСОБА_6 , який перебував на розгляді в суді першої інстанції в рамках справи № 30.P.103.211/2021. Дане судове провадження було зупинено судом першої інстанції 13.04.2022р. до остаточного завершення розгляду справи про оспорювання батьківства. В рамках справи про оспорювання батьківства суд своїм рішенням, яке набрало законної сили 17.10.2023р., спростував батьківство позивача щодо ОСОБА_6 .

У п.31 цієї ухвали вказано, що «Суд першої інстанції правильно оцінив той факт, що дитина, яка розглядається у справі, перебуває на вихованні та під опікою матері за згодою сторін. Тому позивач, як один з батьків, що проживає окремо, має право і зобов`язаний підтримувати контакт з дитиною (частина (2) статті 4:178 ЦК Угорщини). А у дитини є право підтримувати особисті та безпосередні стосунки з батьками, які проживають окремо». Суд також врахував, що між хлопчиком та батьком з січня 2023р. не було особистих зустрічей, а з липня 2023р. відсутнє електронне спілкування, тому для відновлення близькості між ними слід поступово збільшувати тривалість контактів між ними (п.32).

15.08.2024р. відповідачка звернулася до кримінального відділу управління поліції 5 району Будапештського головного управління поліції із заявою про те, що її колишній партнер на ім`я ОСОБА_14 , на її думку, становить загрозу для їх спільної дитини ОСОБА_8 . Хлопчик не хоче йти до батька, каже, що хоче бути тільки з відповідачкою, Про це є висновок психолога, дитина боїться батька, плаче. У дитячому садку сказали, що дитина боїться там бути, бо прийде батько і забере його. Батько говорить грубо, не хоче слухати дитину, приховує свою адресу, зараз ймовірно мешкає в Гамбурзі. Погрожує відповідачці, каже що її вишлють з країни, а сина він забере (т.1, а.с.87-90).

15.08.2024р. відповідачка звернулася до кримінального відділу управління поліції 5 району Будапештського головного управління поліції із заявою, за змістом і суттю аналогічною заяві від 15.08.2024р. (т.1, а.с.97-100).

13.11.2024р. відповідачка звернулася до кримінального відділу управління поліції 5 району Будапештського головного управління поліції із заявою про те, що позивач погрожує їй забрати їх спільного сина ОСОБА_8 . Хлопчик про це знає, боїться, плаче, не хоче йти гуляти на вулицю. Метою подання заяви вказує бажання захистити сина від колишнього партнера (т.1, а.с.91-93, 101-104).

Ухвалою від 27.11.2024р. Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справі 202/9413/24 (з врахуванням ухвал про виправлення описок https://reyestr.court.gov.ua/Review/123937392, https://reyestr.court.gov.ua/Review/126048266) клопотання представника ОСОБА_3 , заінтересована особа: Індустріальний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню – задоволено; визнано на території України рішення Центрального районного суду Пешт від 04 квітня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до неповнолітньої ОСОБА_22 та ОСОБА_23 про скасування презумпції батьківства; внесено зміни до актового запису № 990 від 27.08.2014 року, зробленого Індустріальним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області про народження ОСОБА_24 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_10 , а саме виключити відомості про батька ОСОБА_14 , громадянин Угорщини, ІНФОРМАЦІЯ_4 , який проживає по АДРЕСА_5 , записавши відомості про батька відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного кодексу України - за вказівкою матері (т.1, а.с.112-115).

07.02.2025р. відповідачка направила Терезвароського Центру Сім`ї та Добробуту дітей повідомлення про тимчасовий виїзд за кордон разом з двома своїми дітьми ОСОБА_6 та ОСОБА_8 , де вказала, що попередила біологічного батька свого сина (позивача) про виїзд, і він отримав її повідомлення рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу вказано в судовому провадженні – АДРЕСА_6 (а.с.82, т.1).

Також 07.02.2025р. відповідачка направила VІ районному відділу поліції м. Будапешт таке ж повідомлення про тимчасовий виїзд за кордон (т.1, а.с.83).

07.02.2025р. відповідачка направила позивачу повідомлення про тимчасовий виїзд за кордон разом із дітьми ОСОБА_6 та ОСОБА_8 (т.1, а.с.84).

Згідно заяви від 10.03.2025р. позивача ОСОБА_2 про повернення дітей, незаконно вивезених за кордон (т.1, а.с.19-20), мати ОСОБА_3 , яка проживає в АДРЕСА_2 , зробивши закордонний паспорт громадянина України дитині ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виїхала із хлопчиком з Угорщини. Адреса заявника ОСОБА_2 : АДРЕСА_3 . Дитину просить повернути на адресу свого місця проживання: АДРЕСА_3 .

24.02.2025р. позивач звернувся до поліції м. Будапешта із заявою про зникнення сина (т.1, а.с.25-28).

11.04.2025р. відповідачка надала на адресу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) пояснення, згідно яких вона як громадянка України вивезла з Угорщини свого сина ОСОБА_8 , громадянина України, через домашнє насильство, психологічний тиск та погрози позивача відібрати в неї дитину, останні 5 років аліменти на утримання сина не сплачував (т.1, а.с.29).

15.04.2025р. позивач надав пояснення на цю заяву, вказавши, що (далі дослівно) «насамперед, стосовно справи про жорстоке поводження з дітьми, яку вона (відповідачка) сама сфабрикувала, зареєстрованої під номером B.v.718/2022, то вона була закрита ще у жовтні минулого року. По-друге, йдеться не про неповнолітню українську дитину, а про громадянина Угорщини, який народився в Угорщині, мати якого подала заяву на здобуття українського громадянства без згоди батька. Дитина завжди жила в угорській громаді і відвідувала угорський дитячий садок, поки його мати не вивезла його з країни, порушивши угорське законодавство, без згоди батька.

Найважливішим моментом у цьому викраденні дитини є те, що мати переслідується за підозрою у скоєнні кількох кримінальних злочинів. Найсумнішим із них є підробка державних документів, яка триває й досі, справа № 01060/1893-43/2022. Крім того, ОСОБА_25 висунуто звинувачення у підбурюванні до скоєння злочину, розкраданні в особливо великому розмірі та шахрайстві, номер кримінальної справи 01000/4957/2024. Знаючи це, ОСОБА_26 покинула ОСОБА_9 у супроводі мого маленького сина. На жаль, коментар ОСОБА_27 про те, що я не несу відповідальності, є брехнею, оскільки справа про розміщення дитини 28.P.102.907/2023/9 все ще продовжується. У даному випадку суд уже призначив дитячого психолога, і я також клопотав про призначення психолога обом батькам, які визначать, до кого слід віддати дитину. Тут важливо відзначити той факт, що мати і бабуся ОСОБА_27 страждали і досі страждають на шизофренію.

Знаючи ці факти, я готовий до кінця боротися за свого сина, щоб забезпечити йому мирну сімейну обстановку і мирні умови для нормального розвитку. Хочу також зазначити, що у квартирі, де зараз проживає мій маленький син, нині проживають троє дорослих та двоє неповнолітніх дітей у квартирі площею 60 м2» (т.1, а.с.30).

Протоколом від 25.04.2025р. Центрального районного суду Пешта закрито провадження у справі стосовно врегулювання батьківської опіки, позивач – ОСОБА_14 , відповідач – ОСОБА_3 , через неявку сторін до суду (т.1, а.с.108-110).

21.07.2025р. в м Будапешті позивач склав заяву (т.2. а.с.5) про те, що він, ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце народження: м. Берегове, колишній ОСОБА_28 , дівоче прізвище та ім`я матері: ОСОБА_29 , 15.01.2024р. офіційно через свого адвоката надіслав до Посольства України в Угорщині (м. Будапешт) свою заяву про відмову від громадянства України. Оскільки станом на сьогодні в Україні проголошено воєнний стан, українська держава згідно із законодавством не задовольняє заяви військовозобов`язаних чоловіків про відмову від громадянства. Цю заяву відповідні українські органи можуть отримати через систему установ МЗС України. До заяви додав копію свого закордонного паспорта громадянина України, термін дії якого закінчився у 2015р. (т.2, а.с.7-16), відтоді позивач не має ніяких українських документів.

Згідно відповіді ЦНАП Берегівської міської ради Закарпатської області від 02.05.2025р., позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 (а.с.21).

Згідно довідки Комунального закладу «Дніпропетровський центр соціально-психологічної допомоги» Дніпропетровської обласної ради від 11.09.2025 р. № 33 про надання соціально-психологічної допомоги в умовах денного стаціонару (т.2, а.с.31-34), зі слів матері ОСОБА_3 , її син, ОСОБА_4 народився в Угорщині. З батьком дитини матір ОСОБА_3 проживала сумісно з серпня 2018 р. по вересень 2020 р. З вересня 2020 р. матір ОСОБА_3 самостійно забезпечувала потреби дитини, допомоги з боку батька дитини ОСОБА_2 не було. Через деякий час матір разом з сином переїхали до України в м. Дніпро. Дитина підсвідомо бажає проживати з матір`ю, емоційного зв`язку з батьком немає. В ході діагностичного інтерв`ю ОСОБА_8 говорить наступне: « ОСОБА_30 батько живе в Угорщині, ми від нього поїхали. Він до нас приходив додому, коли ми жили в Угорщині з мамою, і казав мені, щоб я йшов до нього жити. Він мене один раз забрав, не пам`ятаю, скільки мені було років. Я не хочу жити з батьком, він мені не подобається. Знаю, що його звати ОСОБА_31 . Я не пам`ятаю, щоб він мене ображав. Я нічого про нього не пам`ятаю. Я його не боюся, але до нього не хочу. Від мами їхати не хочу». Можна зробити висновок, що дитина ОСОБА_4 , проживаючи разом з матір`ю ОСОБА_3 відчуває себе комфортно, матір є домінуючою особою для дитини, символізує безпеку та захист. Виходячи із результатів діагностування, ОСОБА_8 не має емоційного зв`язку з батьком ОСОБА_2 , обирає для себе матір пріоритетною особою та бажає проживати разом з нею.

Відповідачка раніше не судима, в розшуку не перебуває.

23.03.2026р. позивач змінив своє прізвище на ОСОБА_1 , про що подав суду заяву.

Вирішуючи заявлені вимоги, суд виходить з такого.

Згідно ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Згідно ст. 6 СК України, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. 2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Згідно ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

Згідно ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-ІІІ, батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 14.02.2019 у справі № 377/128/18: «Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Згідно із статтею 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства» наголошує, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей, однак предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Із системного тлумачення статей 3, 9, 18 Конвенції про права дитини, частин другої та третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», слідує, що при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати передусім інтереси дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року). Поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому успадковує досвід і поведінку авторитетних для неї батьків. Крім того, за положеннями статті 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.».

Згідно правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду від 03.09.2025 у справі № 754/8517/23 «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції 1950 року. Таке втручання буде порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не вважається необхідним у демократичному суспільстві (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2021р. у справі № 2-4237/12 (пункт 51)).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27.02.1991р.). Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Питання незаконного переміщення та утримання дітей на міжнародному рівні врегульовано в Гаазькій конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р. (далі - Гаазька конвенція), яка набула чинності для України 01.09.2006р.

Згідно зі статтею 1 Гаазької Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: a) забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та b) забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

За змістом статті 3 Гаазької конвенції переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Виходячи зі змісту Гаазької Конвенції 1980 року, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).

У статті 13 Гаазької конвенції передбачено, що незважаючи на положення статті 12, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов`язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку. Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Згідно ч. 1, ч. 4 – ч. 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020р. у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.».

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021р. у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.».

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава – учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких – не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).

ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.

У § 54 рішення ЄСПЛ від 07.12.2006 № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27.11.1992, Серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07.08.1996, § 78).

При вирішенні спору судом встановлено наступне.

Батько дитини, позивач у справі, народився в м. Береговому Закарпатської області, має угорське та українське громадянство. 15.01.2024р. подав до Посольства України в Угорщині (м. Будапешт) свою заяву про відмову від громадянства України, але є особою призивного віку, і через проголошений в Україні воєнний стан українська держава згідно із законодавством не задовольняє заяви військовозобов`язаних чоловіків про відмову від громадянства.

Відповідачка є громадянкою України.

Сторони з 2017р. проживали сумісно в м. Будапешт, Угорщина, там же ІНФОРМАЦІЯ_6 в них народився син ОСОБА_8 . У 2021р. дитині надано громадянство України.

Після припинення сумісного проживання сторін у вересні 2020р. хлопчик за погодженнями між сторонами залишився під опікою відповідачки, що відображено як в угоді між сторонами від 03.06.2019р., так і в ухвалі від 21.05.2024р. столичного трибуналу як суду другої інстанції, який розглядав апеляційні скарги сторін у цій справі на ухвалу Пештського центрального районного суду № 28.Р.102.907/2023/26 і вказав, що дитина, яка розглядається у справі, перебуває на вихованні та під опікою матері за згодою сторін (п.31).

Відтак сукупністю зібраних у справи доказів не підтверджується, що заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання.

Як встановлено з пояснень учасників справи, малолітній ОСОБА_8 проживав із відповідачкою за різними адресами, але за адресою АДРЕСА_1 , куди позивач просить повернути дитину як на постійне місце проживання, дитина не проживала ніколи.

З огляду не це суд не може констатувати, що адреса: АДРЕСА_1 , куди позивач просить повернути дитину як на постійне місце проживання, було постійним місцем проживання дитини до переміщення.

Пояснення відповідачки стосовно того, що позивач з 2020р. ухиляється від свого обов`язку утримувати сина, представником позивача не спростовані.

Згідно довідки Комунального закладу «Дніпропетровський центр соціально-психологічної допомоги» Дніпропетровської обласної ради від 11.09.2025 р. № 33, дитина ОСОБА_4 , проживаючи разом з матір`ю ОСОБА_3 відчуває себе комфортно, матір є домінуючою особою для дитини, символізує безпеку та захист. Виходячи із результатів діагностування, ОСОБА_8 не має емоційного зв`язку з батьком ОСОБА_2 , обирає для себе матір пріоритетною особою та бажає проживати разом з нею.

Суд в цій справі буде керуватися інтересами дитини, вважаючи їх найвищими, тобто такими, що превалюють над інтересами як батька, так і матері.

З території Угорщини на територію України відповідачка з дитиною в`їхали легально.

За довідкою Посольства України в Угорщині від 11.05.2021р. № 61311/КВ/19-536-298 про реєстрацію особи громадянином України, підтверджено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований громадянином України.

Позивач є громадянином України; матір дитини, як опікун в силу Закону та як громадянка України і сама дитина як громадянин України в`їхали на територію України і перебувають на території України у передбачений чинним законодавством України та Міжнародним законодавством спосіб.

Тому доводи сторони позивача про незаконне переміщення та утримання дитини з посиланням на Конвенцію 1980 року є безпідставними і не ґрунтуються на доказах.

Згідно ч. 1, ч. 14 ст. 7 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. № 2235-ІІІ «Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.».

Відповідно до ст.3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до ст.25 Конституції України, громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Відповідно до ст.33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Україна з повагою відносилась і відноситься до судових рішень Угорщини та їх дотримання і виконання. Разом з тим, судами Угорщини не ухвалювалося рішення визначення про місце проживання малолітнього ОСОБА_4 виключно з батьком ОСОБА_2 (зараз ОСОБА_1 ). Навпаки, за погодженням між сторонами опіку над дитиною здійснювала матір.

Відтак громадянин України малолітній ОСОБА_4 у законний спосіб перебуває та має конституційне право перебувати на території України під опікою законного опікуна - своєї рідної матері, громадянки України, яка виконує свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини.

Дитина як громадянин України повністю перебуває під захистом і опікою Держави Україна.

Правових доказів незаконного перетину кордонів Угорщини і України та протиправного утримання дитини на території України стороною позивача суду не надано.

Право перебування дитини на території гарантується дитині Конституцією України, як громадянину України.

Встановивши, що позивач фактично не здійснював права піклування на момент переміщення дитини; що існує серйозний ризик того, що повернення може створити для дитини нетерпиму обстановку, позаяк хлопчик після припинення співжиття сторін у 2020р. вже понад 5 років проживає із матір`ю і надалі бажає проживати із нею, а за адресою: АДРЕСА_1 , куди позивач просить повернути свого малолітнього сина ОСОБА_4 як на постійне місце проживання, дитина ніколи не проживала, суд вважає, що правові підстави для задоволення позову відсутні.

Керуючись ст.ст.12,13,19,81,131,223,259,263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів.

Повний текст рішення буде складений впродовж 10 днів.

Суддя: Д.О. Покопцева