Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №757/18732/25-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 травня 2026 року м. Київ

Справа №757/18732/25-ц

Апеляційне провадження №22-ц/824/2722/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.

суддів: Желепи О.В., Поліщук Н.В.

за участю секретаря Липченко О.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 серпня 2025 року та на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2025 року ухвалених під головуванням судді Вовка С.В. у м. Києві,

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини,

В С Т А Н О В И В

У квітні 2025 року ОСОБА_2 звернулась у суд із позовом у якому просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовано тим, що до початку воєнних дій позивач із сином проживали в України, але у березні 2022 року позивач, відповідач та їх син виїхали до Європи, та спільно проживали в Іспанії. Але спільне життя з відповідачем у Іспанії не склалось через наявність психологічного, економічного та фізичного насилля зі сторони відповідача. В травні 2024 року позивач з сином повернулись в Україну, де їх фактичним місцем проживання є належна позивачу квартира за адресою: АДРЕСА_1 . Весь цей час відповідач не брав участі у вихованні та утриманні дитини, однак не був обмежений у спілкуванні з нею, засобами зв`язку та особисто, оскільки існувала усна домовленість, що дитина буде перебувати у батька в Іспанії кожні канікули до кінця 2025 року.

18 грудня 2024 року, з метою налагодження емоційних стосунків з батьком, дитина у супроводі позивача та бабусі по лінії матері поїхали до Іспанії, де за попередньою домовленістю з відповідачем, син ОСОБА_4 у супроводі бабусі ОСОБА_5 мали перебувати до 28 грудня 2024 року. Однак, 27 грудня 2024 року відповідачем здійснено викрадення особистих речей та документів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також самого ОСОБА_7 . У телефонному режимі (у месенджері Телеграм) відповідач повідомив, що він забрав сина і не буде виконувати попередні домовленості.

Переживаючи за життя та здоров`я дитині, позивач місяць намагалася домовитися з відповідачем про повернення їй сина, проте це було невдало. 26 лютого 2025 року вона приїхала до Іспанії, побачитися з дитиною, змогла лише в школі, куди відповідач відправив його на навчання. Після цього вони вдвох сіли в таксі до вокзалу та вирушили до Києва. Перебуваючи на кордоні між Польщею та Україною, позивача з дитиною зупинили працівники прикордонної служби, помістили в ізолятор, лише через декілька днів їй повідомили про наявність судової заборони на перетин дитиною кордону ЄС, яка була видана за ініціативою відповідача. На підставі цього дитину передали відповідачу, а позивач вимушена була повернутись в Україну сама.

У березні 2025 року позивач їздила до Іспанії з метою отримати рішення суду Іспанії щодо вирішення питання про місце проживання ОСОБА_4 та їй стало відомо, що по суті спір не вирішувався судом.

Наразі позивач не знає, де перебуває її дитина, дитина утримується в ізоляції від матері протягом тривалого часу без належного контакту, що суперечить її найкращим інтересам та базовим потребам у стабільному емоційному зв`язку з обома батьками, і це може призвести до тривалих психологічних наслідків.

Позивач зазначає, що наявні ознаки як психологічного насильства, так і неналежного виконання обов`язків відповідачем. Все це є прямим порушенням принципу найкращих інтересів дитини, визначеного Конвенцією про права дитини та Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Відповідач наразі перебуває за кордоном в Іспанії у статусі біженця, не має офіційного працевлаштування та стабільного джерела доходу. В Україні він також не має жодного бізнесу, нерухомого майна чи інших активів, які б могли забезпечити йому засоби для існування або утримання дитини.

На відміну від цього, позивач має стабільні умови для забезпечення потреб дитини, включаючи безпечне середовище, власне житло, матеріальні ресурси та можливість надання медичної, освітньої й психологічної підтримки. Відтак, утримання дитини у відриві від матері в умовах, коли батько не може гарантувати належне утримання та розвиток, є ще одним серйозним порушенням принципу найкращих інтересів дитини.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 серпня2025 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної в м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини - задоволено.

Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю ОСОБА_2 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 2 422, 40 грн.

Рішення суду мотивовано тим, що під час розгляду справи судом встановлено, що позивач має у власності двокімнатну квартиру, яка повністю облаштована для комфортного, гармонійного проживання дитини, у якій вони разом проживали, вона займається вихованням і розвитком сина, має стабільний дохід, а тому вирішив, що проживання дитини разом із відповідачем за межами України позбавляє позивачку можливості у повній мірі реалізувати право на спілкування з дитиною, виявляти турботу, займатися вихованням, а відтак дитина розлучається з матір`ю та позбавляється її піклування, що автоматично створює негативні наслідки для гармонійного розвитку дитини.

Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2025 року заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 105070 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що у зв`язку з розглядом справи позивач понесла судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 105070 грн, а відтак за правилами статті 141 ЦПК України такі витрати підлягають відшкодуванню відповідачем.

Не погодився із зазначеними судовими рішеннями відповідач ОСОБА_1 , його представником подано апеляційну скаргу, в якій зазначається, що рішення суду є таким, що прийняте з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального та матеріального права.

Представник зазначає, що оскаржуване рішення суду не містить мотиву прийняття рішення, та норм права, які стали підставою для висновку суду про необхідність та надання переваг для проживання дитини з матір`ю, в той час як права матері і батька є рівнозначними.

Вказує, що матеріали справи не містять жодних доказів, забезпечення позивачем безпечних умов для життя та здоров`я сина, проживання в Україні під частими масовими ракетними обстрілами та тривогами. Судом не надано судом першої інстанції не надано належної оцінки винятковим обставинам, в яких перебуває Україна в умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну, задля прийняття законного та обґрунтованого рішення суду та в межах національного та міжнародного права.

Натомість матеріалами справи підтверджено, що з боку батька не вчинялись та не вчиняються дії спрямовані на обмеження права матері спілкуватись та приймати участь у вихованні дитини. До справи було надано рівнозначні докази турботи та виховання дитини батьком, що підтверджують право на проживання дитини в Іспанії, медичного обслуговування дитини, матеріального забезпечення, навчання у школі, розвитку дитини, вивчення мови та ряд інших документів, якими підтверджено виконання батьком ОСОБА_1 своїх батьківських обов`язків не тільки визначених нормами закону, а й нормами моралі та любові до дитини. Зазначає, що відповідач є тренером та членом Федерації футболу Каталонії, має власні заощадження, що надає матеріальну можливість, вже четвертий рік знаходитись в Іспанії та належним чином утримувати дитину.

Більше того 26 лютого 2025 року в Іспанії судом було ухвалено рішення, яким забороняється виїзд неповнолітнього ОСОБА_7 з території Іспанії без судового дозволу, забороняється видача паспорта неповнолітньому ОСОБА_8 з метою виїзду до України, а у разі, якщо такий паспорт уже видано, - поставляється його вилучення у межах заборони виїзду до території України. Суду першої інстанції відомо було на момент розгляду справи про існування рішення суду Іспанії, проте жодної оцінки цьому не надано і навіть не було розглянуто заявлене ними клопотання про закриття провадження.

На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення.

Також представник відповідача оскаржує й додаткове рішення районного суду, вважає його незаконним та необґрунтованим.

Вказує, що позивачем не було доведено розмір заявлених правових витрат, не дотримані строки подання доказів підтверджуючих правові витрати передбачені законодавством, оскільки позивач мав докази оплати наданих правових послуг задовго до прийняття рішення, а подав їх фактично вже через місяць в порушення всіх строків, без обґрунтувань такого подання, що судом не взято до уваги.

Судом першої інстанції повністю проігнороване подане заперечення проти розміру правової допомоги, порядку та строків надання доказів до справи. Суд, лише констатував факт, що представник відповідача подав заяву про залишення заяви про ухвалення додаткового рішення без розгляду та заперечення проти заявленого розміру правової допомоги. Але саме таке прийняте рішення суду, не містить жодного обґрунтування повністю задоволення суми правової допомоги. При цьому відповідач зауважує, що розмір витрат на правничу допомогу заявлений позивачем є вкрай завищеним.

За таких обставин просив додаткове рішення скасувати та відмовити у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. У разі наявності підстав для задоволення заяви зменшити розмір наданих правових послуг адвоката до 1 000 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач, вказуючи на законність та обґрунтованість судових рішень районного суду, безпідставність та формальність доводів відповідача, просить апеляційні скарги відповідача залишити без задоволення, а ухвалені рішення - без змін.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Маркова Т.Л. підтримали апеляційні скаргу та просили їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 приймав участь в режимі відеоконференції, вказував на те, що позивач є хорошою мамою для їх сина, проте він не згоден, щоб їх син перебувавав в Україні, оскільки наразі це небезпечно. Натомість у м. Барселона ним створені належні умови для проживання дитини. Наголошував на тому, що ним не створюються перешкоди у спілкуванні матері з дитиною як засобами телефонного зв`язку, так і особисто при відвідувані нею м. Барселона. Зазначав, що останнє спілкування між ними мало місце всього за декілька днів до судового засідання.

Позивач ОСОБА_2 та її представник - адвокат Хацкова А.О. заперечували проти апеляційних скарг відповідача та просили залишити їх без задоволення.

Позивач ОСОБА_2 вказувала на те, що вона не має можливості спілкування з сином ні засовами телефонного зв`язку, ні у той час коли вона приїжджала до м. Барселона, відповідач унеможливлює таке спілкування, що має негативний психологічний вплив як на неї, так і на дитину. Наголошувала на тому, що в Україні вона має житло, роботу та всі можливості для забезпечення належного утримання та виховання дитини, проте у разі необхідності вона також має можливість проживати і за межами України.

Представник третьої особи Служби у справах дітей та сім`ї Печерської районної в м. Києві державної адміністраціїв судове засідання не з`явився про розгляд справи судом повідомлявся у встановленому законом порядку. Справу просив слухати за його відсутності (т.2 а.с. 212)

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про його народження (т.1 а.с.24,160).

ОСОБА_2 та дитина ОСОБА_9 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с.17-18, 50, 107)

Дані про зареєстроване місце проживання в Україні ОСОБА_1 в Єдиному державному демографічному реєстрі відсутні (т.1 а.с.108).

Сторонами визнано, що вони разом з сином ОСОБА_4 в березні 2022 року виїхали до Королівства Іспанії та проживали у м. Барселона, що також підтверджується даними Муніципального реєстру м. Барселона (Іспанія) (т.1 а.с.213)

В травні 2024 року ОСОБА_2 та дитина ОСОБА_4 повернулись до України та проживали за адресою: АДРЕСА_1 , вказана обставина визнається сторонами у справі.

ОСОБА_2 з власником квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 04 листопада 2016 року (т.1 а.с.25).

З податкової декларації ОСОБА_2 вбачається, що вона зареєстрована як фізична особа - підприємець і в І кварталі 20224 року її обсяг доходу становив 101807,87 грн. (т.1 а.с. 35-38). Крім того ОСОБА_2 , має дохід від оренди належної ій на праві власності квартири за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується договором найму від 14 жовтня 2024 року (т.1 а.с.40, 45-46,60). А виписка АТ «Універсал Банк» від 01 квітня 2025 року по картці ОСОБА_2 вказує на наявність щомісячних надходжень та відсутність у неї заборгованості (т.1 а.с.82-83).

Станом на 21 травня 2024 року ОСОБА_2 , як мати, навала згоду на відвідування дитиною дошкільного навчального закладу № 1 в м. Києві (т.1 а.с.29). Також в матеріалах справи наявні квитанції про оплату за навчання ОСОБА_7 у державному дошкільному навчальному закладі в Україні у період з травня по грудень 2024 року (т.1 а.с.39,48,54,57,65,70,72).

У період часу з 24 вересня 2024 року по 16 грудня 2024 року ОСОБА_9 також отримував освітні послуги з вивчення англійської мови у ТОВ «Англійська група», що підтверджується довідкою цього товариства від 24 березня 2025 року (т.1 а.с.63). Також ОСОБА_9 з жовтня по грудень 2024 року відвідував Stem-школу INVENTOR та опановував курс «Наука про світ» , що підтверджується довідкою ФОП ОСОБА_10 04 від 25 березня 2025 року (т.1 а.с.78).

Довідка з медичного центру ТОВ «ІСІДА-IVF» № 725/м від 10 квітня 2025 року вказує на проведення профілактичних щеплень ОСОБА_11 (т.1 а.с.81).

Стороною позивача також надані в копіях: пояснення, викладені в простій письмовій формі ОСОБА_12 (батько позивача), ОСОБА_13 (матір позивача), ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , ОСОБА_16 щодо обставин проживання дитини разом з матір`ю (т.1 а.с. 84-88); листування в месенджері, зміст якого вказує на спілкування сторін щодо дитини (т.1 а.с.34,89-92); світлини дитини у період проживання з матір`ю (т.1 а.с.42-43,53,55,67-69,79, т.2 а.с.11-13)

На ім`я ОСОБА_7 та ОСОБА_6 були придбані посадкові талони на 18 грудня 2024 року на переліт з ОСОБА_17 , та на 28 грудня 2024 року на переліт з ОСОБА_18 до ОСОБА_19 (т.1 а.с.30-33).

Сторонами визнано, що 28 грудня 2024 року дитина не здійснила переліт до Варшави і на час розгляду справи дитина проживає разом з батьком ОСОБА_3 в АДРЕСА_5 ).

У м. ОСОБА_20 відвідує 3 клас дошкільної освіти в школі Теро дель Драк міста Канет-де-Мар, що підтверджується сертифікатом від 07 травня 2025 року, характеризується позитивно (т.1 а.с.158-159, т.2 а.с.40); має право на отримання медичного обслуговування в Іспанії, що підтверджується свідоцтвом від 04 березня 2024 року та іншою медичною документацією (т.1 а.с.162-163, 186-187, 198-212,216,221-222). Також матеріали справи містять світлини дитини у період проживання з батьком (т.1 а.с.135-155,230,231)

26 лютого 2025 року судом першої інстанції м. Аренс-де-мар (Іспанія) у справі №164/2025 постановлено ухвалу про заборону виїзду малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з території Іспанії без судового дозволу та заборонено видачу паспорта малолітньому, з метою виїзду до України. З тексту ухвали також вбачається, що такі заходи вжиті за заявою ОСОБА_1 без виклику іншої сторони, як запобіжні (т.1 170-175).

Матеріали справи також містять копію протоколу свідчення ОСОБА_1 від 27 лютого 2025 року наданих слідчому - офіцеру поліції Каталонії (Іспанія), в яких вказано на те, що після розлучення суд присудив опіку над дитиною пану ОСОБА_1 , однак пані ОСОБА_22 двічі вивозила їх спільну дитину до України і 26 лютого 2025 року здійснила ці дії знову (т.1 а.с.180-181).

07 травня 2025 року представником ОСОБА_1 адвокатом ОСОБА_23 засобами електронної пошти ОСОБА_2 був направлений лист з повідомленням про мету звернення до суду щодо отримання опіки на сином ОСОБА_1 та запропоновано режим відвідувань ОСОБА_2 сина через вихідні (кожні 15 календарних днів), від п`ятниці після завершення навчання до неділі до 18.00 годин та один день у будні, коли немає вихідних побачень, з умовою підтримання активного режиму зв`язку з батьком. (т.1 а.с.191-194)

Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, як орган опіки та піклування надала висновок, згідно з яким, зважаючи на фактичну відсутність дитини та одного з батьків на території Печерського району міста Києва, просить прийняти рішення по справі № 757/18732/25-ц на підставі наявних у справі доказів та в інтересах дитини в межах чинного законодавства України.У висновку повідомлено про те, що отримані пояснення від обох батьків, встановлено що дитина проживає в Іспанії та наявна заборона на її виїзд без судового дозволу.(т.2 а.с. 61-62)

Судом першої інстанції були заслухані покази свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , які вказували про належне виконання батьківській обов`язків ОСОБА_2 відносно сина ОСОБА_4 .

Судом апеляційної інстанції в режимі відеоконференції була заслухана думка дитини ОСОБА_7 , в безпосередній присутності батька ОСОБА_1 . Однак такий спосіб, з урахуванням обставин, є єдиним можливим для суду, а тому колегія суддів вважала за доцільне скористатись таким способом з`ясування думки дитини. ОСОБА_9 казав, що проживає у м. Барселона і йому подобається там проживати, він відвідує школу, має друзів у школі, дуже добре висловлювався про вчителя в школі. Відносно дозвілля зазначав, що як правило проводить його батьком, відвідує з ним футбол, але сам у футбол не грає, лише спостерігає за тренуваннями. Щодо періоду проживання у м. Києві сказав, що йому менше подобалась школа, бо там не було гарного харчування. Про маму зазначив, що інколи з нею спілкується по телефону, але останній раз був давно, чітко зазначити не зміг. ОСОБА_4 не відповідав на питання суду про маму.

Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування (частини перша та четверта статті 16 цього Закону).

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). При цьому зазначена стаття містить застереження, згідно з яким органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).

Статтею 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Малолітня дитина не повинна, крім виняткових обставин, відокремлюватися від матері. Суспільство і органи влади повинні забезпечити необхідний догляд за дітьми, які залишилися без піклування сім`ї або без адекватних засобів підтримки.

Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року була ратифікована Конвенція ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 цієї Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

В силу ст. 9 Конвенції Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно зі ст. 12 Конвенції Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

Положеннями ч.1 та ч.2 ст. 27 Конвенції визначено, що держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Згідно із ст.ст. 1, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 01 липня 2017 року у справі «М.С. проти України» наголосив, що в усіх подібних випадках основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Саме з урахуванням зазначених принципів ЄСПЛ здійснював оцінку того, чи національні суди вжили всіх заходів для визначення найкращих інтересів дитини у цій справі та визначили її місце проживання з дотриманням вимог статті 8 Конвенції

В силу ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Частиною 1 ст. 14 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Згідно із ч. 8 ст. 7 СК Українирегулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

В порядку визначеному ч.ч.4-6 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Положеннями ст. 153 СК України визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (ч.ч.1,2 ст. 154 СК України).

Відповідно до положень ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку передбачено ч. 5 цієї статті. Той з батьків хто проживає окремо зобов`язаний так само брати учать у вихованні та утриманні дитини, як і той хто проживає з дітьми, останній до того ж не має права перешкоджати у такій участі. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини

Статтею 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

В порядку ст.171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Відповідно до висновку зробленого в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 що факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того, вивезена вона до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця проживання дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні. А факт повернення в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини.

У постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 563/947/23 Верховний Суд звертнув увагу на те, що Конвенція про юрисдикцію справді визначає юрисдикцію для розгляду спорів щодо захисту прав дитини за звичайним місцем її проживання (пункт 1 статті 5) і погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що суд першої інстанції в Україні мав юрисдикцію щодо розгляду за позовом матері спору про визначення місця проживання дитини.

У цій ж постанові Верховний Суд зазначив, що запровадження в Україні воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини разом з одним із батьків. Також зробив висновок, що Спробу матері вивезти дитину з Фінляндії в Україну після завершення строку, на який вона надала батьку та його матері дозвіл на вивезення дитини за кордон з туристичною метою, не можна вважати зловживанням материнськими правами, як про це стверджує батько.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 352/2324/17 зазначено, що питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16535/19 вказано, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28 лютого 2024 року у справі № 758/3734/21, а також у постанові від 28 січня 2026 року № 761/28549/23

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц зазначено, що закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом з цим, згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності.

Верховний Суд у своїх постановах від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18 та від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19 вже зазначав, що поведінка батьків, їх авторитет відіграє суттєву роль у вихованні дитини, адже дитина не має самостійного досвіду соціальної поведінки, а тому орієнтується на досвід та поведінку авторитетних для неї батьків.

Також Верховний Суд вже зазначав, що під час розгляду справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають керуватися інтересами малолітньої дитини та балансом між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в інтересах дитини (постанова від 12 січня 2022 року у справі № 663/724/19).

Верховний Суд керується тим, що міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору (постанова від 24 листопада 2021 року у справі № 754/16535/19).

У постанові від 16 червня 2021 року у справі № 623/349/19 Верховний Суд вже вказував на те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім - права батьків. Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що для дітей розлучення батьків - це завжди тяжке психологічне навантаження, пов`язане, зокрема, з кардинальними змінами в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Однак найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку

У постанові від 22 травня 2024 року у справі № 754/3063/22 Верховний Суд, розвиваючи своє бачення конкретного питання, викладеного у постанові від 08 лютого 2023 року у справі № 501/488/21, фактично акцентував увагу на тому, що суди, оцінюючи можливість залишення дитини проживати з батьком, мають обов`язково брати до уваги, якщо він самовільно забрав дитину та змінив її місце проживання, перешкоджає матері у спілкуванні з малолітнім сином, позбавляючи його материнського піклування та виховання, що призводить до руйнування зв`язків дитини з матір`ю, оскільки це суперечить сімейним цінностям та найкращим інтересам дитини (пункт 167).

На вказаній судові практиці акцентована увага Верховним Судом і у постанові від 26 листопада 2025 року у справі № 727/5956/23.

У постанові Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц зазначено, що закріплення вказаними вище міжнародними документами та актами внутрішнього законодавства України право дитини бути почутою передбачає, що думка дитини повинна враховуватися при вирішенні питань, які її безпосередньо стосуються. Разом із тим згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини, передбачені Конвенцією. Отже, вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів.

У постанові від 06 листопада 2024 року у справі № 753/197/23 Верховний Суд вказав на те, що факт введення в Україні воєнного стану і наявність місця для проживання за межами України не можуть виступати достатніми підставами для визначення місця проживання з одним з батьків, який проживає за межами України. Ці обставини підлягають встановленню й оцінці судом у сукупності з іншими обставинами, встановленими у справі, з урахуванням принципів рівності прав та обов`язків батьків і забезпечення найкращих інтересів дитини.

У постанові від 28 червня 2023 року у справі № 199/2898/22 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на те, що усталеним є підхід при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини, що суд вирішує з ким із батьків буде проживати дитина. Якщо спір також існує щодо визначення конкретної адреси проживання дитини, то суд вирішує спір і в цій частині.

Зазначення у резолютивній частині рішення суду про визначення місця проживання дитини з одним без батьків, без зазначення конкретної адреси, не суперечить усталеним підходам Верховного Суду при вирішені цієї категорії спорів (за відсутності спору саме про адресу), адже є тотожним визначенню місця проживання дитини за місцем проживання одного з батьків, з ким суд ухвалює рішення про спільне проживання дитини.

Місце проживання дитини з одним з батьків може бути визначене поза межами зареєстрованого місця проживання, зокрема за кордоном. Законодавство не пов`язує визначення місця проживання малолітньої дитини з реєстрацією (перебуванням) у конкретній державі. Вимога про проживання дитини виключно на території України або за місцем реєстрації не має правових підстав, якщо фактичне місце проживання відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини. Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 28 січня 2026 року № 761/28549/23 (провадження № 61-6019св25).

З наведених обставин справи вбачається, що сторони у справі та їх дитина є громадянами України і до березня 2022 року вони проживали в Україні. Сторонами визнано, що вони разом з сином ОСОБА_4 в березні 2022 року виїхали доКоролівства Іспанії та проживали у м. Барселона. В травні 2024 року позивач разом дитиною повернулись до України та проживали у м. Києві. В подальшому у грудні 2024 року позивач надала згоду на тимчасове перебування дитини за місцем проживання відповідача у м. Барселона, проте дитина останнім не була повернута матері. У лютому 2025 року спроба матері повернутись разом з дитиною до України не була реалізована у зв`язку з ухваленням судом Іспанії рішення щодо заборони виїзду.

Вирішуючи питання юрисдикції спору, колегія суддів виходить з того, що сторони у справі та їх дитина є громадянами України, а залишення ними країни мало тимчасовий характер зумовлений повномасштабним вторгненням РФ в Україну. Даних про те, що дитина була статусу біженця чи іншого статусу в іншій державі, зокрема в Королівстві Іспанія, матеріали справи не містять. Сам лише факт реєстрації місця проживання дитини на території іншої країни не є підставою для втрати юрисдикції суду України.Таким чином особистим законом дитини слід вважати право України. Також не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця проживання дитини факт її проживання за кордоном.

В ході розгляду справи сторона відповідача посилалась на рішення суду першої інстанції Королівства Іспанії про заборону виїзду малолітнього ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з території Іспанії без судового дозволу та заборону видачу паспорта малолітньому, з метою виїзду до України. З тексту цієї ухвали вбачається, що такі заходи вжиті як запобіжні заходи, за заявою відповідача і виключно на його твердженнях. При цьому в матеріалах справи відсутні дані про відкрите провадження щодо спору між батьками в судах Королівства Іспанія, ухвалення рішення по суті такого спору. Тобто вказане судове рішення має правовий характер аналогічний ухвалі про забезпечення позову до його подання, який передбачений положеннями ЦПК України. Тобто хоча у самому судовому рішенні не вказано про строки його дії, проте визначені ним заходи мають тимчасовий характер.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції в Україні мав юрисдикцію щодо розгляду за позовом матері спору про визначення місця проживання дитини та, з огляду на відсутність даних про відкрите провадження щодо спору між батьками в судах Королівства Іспанія, ухвалення рішення по суті такого спору, відсутні і підстави для залишення позову без розгляду чи закриття провадження в порядку визначеному ЦПК України. А отже вказані апеляційної скарги відповідача, щодо неврахування судом першої інстанції судового рішення іноземного суду, не вказують на порушення правил юрисдикції та не є підставою для скасування ухваленого судом першої інстанції рішення.

Як вже вказано вище, від народження дитина постійно проживала з матір`ю в різних країнах, жодних зауважень щодо неналежного виховання й утримання матір`ю дитини відповідач не висловлював, навпаки в судовому засіданні апеляційного суду відповідач заначив про відсутність у нього таких. Всі заперечення батька щодо проживання дитини разом з матір`ю ґрунтуються виключно на його твердженні, що дитині буде краще з ним, оскільки Україна перебуває в умовах війни. Однак сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є універсальною чи безумовною підставою для зміни балансу батьківських прав. Чинне законодавство України та стала судова практика Верховного Суду виходять із принципу оцінки реальних, а не абстрактних безпекових загроз. Факт введення в Україні воєнного стану і наявність місця для проживання за межами України не можуть виступати достатніми підставами для визначення місця проживання з одним з батьків, який проживає за межами України. Ці обставини підлягають встановленню й оцінці судом у сукупності з іншими обставинами, встановленими у справі, з урахуванням принципів рівності прав та обов`язків батьків і забезпечення найкращих інтересів дитини.

Судом встановлено, що позивач в Україні забезпечена житлом, має стабільний дохід. Дитина проживаючи з матір`ю мала стале, гармонійне життя, була адаптована до соціального середовища, відвідувала дошкільний навчальний заклад та заняття поза ним. Весь цей час саме мати безпосередньо займалася щоденним вихованням дитини, організацією його побуту, дозвілля та навчання.

Даних про те, що у травні 2024 року мати без погодження з батьком змінила місце проживання дитини матеріали справи не містять, батьком не вживались жодні дії, які в вказували на порушення його прав такими діями матері. Разом з тим, мати у грудні 2024 року передала батькові дитину для тимчасового перебування, що не заперечувалось останнім та на що вказує обставина придбання авіаквитка на ім`я дитини у зворотному напрямку. Наведені у сукупності дії матері вказують на відсутність з її боку перешкод у спілкуванні батька з дитиною та їх відповідність інтересам дитини.

Матеріали справи вказують на те, що за місцем проживання батька дитина також відвідує позашкільний заклад, має право на медичне обслуговування, яким користується. Відповідач стверджує про належні умови проживання та забезпечення дитини, проте документально підтверджених даних про умови їх проживання, а також про джерела та розмір доходів відповідача матеріали справи не містять.

Разом з цим судом встановлено, що батьком без погодження з матір`ю було змінено місце проживання дитини, як в розумінні зміни місця проживання разом з матір`ю на проживання разом з батьком, так і в розумінні фактичного місця проживання, оскільки наразі він з дитиною проживає у м. Барселона не за тим місцем проживання, де вони проживали спільно з позивачем. Звернення батька у грудні 2024 року до суду Королівства Іспанії з вимогою про заборону виїзду дитини за межі ЄС, колегія суддів розцінює, як намагання легалізувати власні заздалегідь сплановані дії, які полягали в утриманні дитини, і така поведінка не відповідає критеріям розумності, добросовісності та правомірності.

Відповідач стверджує про відсутність перешкод у спілкуванні матері з дитиною, проте мати наголошує на зворотному. В судовому засіданні апеляційним судом з`ясовано, що відповідач не заперечує щодо спілкування матері з дитиною засобами зв`язку чи виключно за місцем його проживання, проте назвати день забезпечення ним останнього спілкування матері з дитиною не зміг.

Виходячи з норм чинного законодавства до досягнення десяти років місце проживання дитини визначається батьками, але у разі спору між ними судом з урахуванням найкращих інтересів дитини.

Станом на час розгляду справи дитина досягла семирічного віку. В матеріалах справи відсутні дані про з`ясування ставлення дитини до кожного з батьків, які були б проведені відповідними фахівцями. Сторонами у справі не надані такі дані, при цьому позивач вказує на відсутність у неї такої можливості, з огляду на відсутність можливості спілкування з дитиною. Національний орган опіки та піклування не здійснив вказаних дій, оскільки дитина перебуває за межами України. Судом першої інстанції також не вживались заходи щодо заслуховування її думки.

Однак визначення найкращих інтересів дитини неможливе без з`ясування ставлення дитини до кожного з батьків, обставин та її ставлення щодо умов проживання з кожним із них. Тому апеляційним судом було запропоновано проведення з`ясування думки дитини в режимі відеоконференції, яка була забезпечена відповідачем, за його безпосередньої участі, проте без участі педагога чи психолога. Враховуючи, що такий спосіб, з урахуванням обставин, є єдиним можливим, колегія суддів вважала за доцільне скористатись таким способом з`ясування думки дитини. Дитина мала здоровий, охайний вигляд, вільно йшла на спілкування з колегією суддів, добре висловлювалась про умови свого проживання разом з батьком. Проте при запитаннях стосовно матері дитина уникала відповіді на них, щодо останнього спілкування з нею ОСОБА_4 вказав лише, що це було давно. З урахуванням цього колегія суддів вважає, що дитина тривалий час не мала належного спілкування з матір`ю, що спростовує твердження відповідача про забезпечення такого, а також дитина перебуває під впливом батька і саме тому уникає відповідей на питання щодо матері.

Разом із тим згода дитини на проживання з одним з батьків не є абсолютною для суду, якщо така згода не відповідає та не захищає права та інтереси дитини. Вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька, як вихователів.

Поведінка батьків, їхній авторитет відіграють суттєву роль у вихованні дитини, адже вона не має самостійного соціального досвіду, а тому переймає його та відповідну поведінку від авторитетних для неї батьків.

Відповідач не вказує і судом не встановлено обставин неналежного виконання позивачем своїх батьківських обов`язків чи ухилення від їхнього виконання, наявність негативного впливу матері на виховання дитини та/або створення нею перешкод у спілкуванні дитини з батьком також не встановлено. Спробу матері вивезти дитину з Іспанії в Україну після завершення строку, на який вона надала дитину батьку, не можна вважати зловживанням материнськими правами, як про це стверджує батько. А отже в цілому судом не встановлено обставин, що проживання дитини з матір`ю може суперечити найкращим інтересам самої дитини. Таким чином немає ознак протиправної поведінки матері щодо дитини, які давали би підстави для відмови їй у визначенні місця проживання сина разом із нею.

Натомість дії батька, який самовільно забрав дитину та змінив її місце проживання, перешкоджає матері у спілкуванні з малолітнім сином, позбавляючи його материнського піклування та виховання, призводять до руйнування зв`язків дитини з матір`ю, і це суперечить сімейним цінностям та найкращим інтересам дитини. При цьому колегія суддів також враховує, що дитина переміщена не до звичного місця проживання, де вона проживала разом з обома батьками, а до нового місця проживання. Новим є і навчальний заклад, оскільки дитина його відвідує лише з вересня 2025 року, навчання у школі відбуваються англійською мовою, іспанською мовою дитина не володіє, а у побуті спілкується російською. Тобто вказане не дає підстав для висновку, що за місцем проживання батька дитина перебуває у більш звичних до неї умовах, що в свою чергу спростовує відповідні твердження відповідача. До того ж батько не може отримувати перевагу від його недобросовісної поведінки.

Законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. А аналіз практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що при вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.

Отже беручи до уваги ставлення обох батьків до виконання батьківських обов`язків, оцінку добросовісності їхньої поведінки один до одного та до дитини, її вік, їхні особисті якості, можливості особисто брати участь у вихованні дитини, створити їй умови для виховання, навчання та розвитку, відсутність заперечень з боку батька щодо належного виконання обов`язків матір`ю, колегія суддів апеляційного суду вважає правильним висновок суду першої інстанцій про визначення місця проживання дитини разом із її матір`ю.

Колегія суддів наголошує на тому, що запровадження в Україні воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини разом з батьком, який проживає за межами України. При вирішенні питання про визначенні місця проживання дитини суд визначає особу з якою дитина буде проживати, а не конкретно визначену адміністративно-територіально одиницю чи країну. До того ж позивач не виключає можливості проживання за межами України, у разі виникнення небезпеки, вказує на наявність у неї таких можливостей з урахуванням роботи та матеріального стану. А тому заперечення відповідача щодо визначення місця проживання разом з матір`ю не можуть бути прийняті до уваги.

Колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що визначення місця проживання дитини з матір`ю не позбавляє батька батьківських прав і не звільняє від виконання батьківських обов`язків. Зокрема не позбавляє можливості контролю за переміщенням дитини через кордон з території України. Безсумнівно, відіграючи важливу роль у житті дитини, маючи з нею міцний зв`язок і взаєморозуміння, прив`язаність до неї, батько має піклуватися про неї, брати участь у її вихованні й утриманні незалежно від того, що вона постійно житиме з матір`ю. Дитина потребує уваги, підтримки та любові обох батьків, а не лише того, хто з нею проживатиме. Крім того, у разі зміни обставин у відносинах сторін спору та з дитиною визначене у цій справі місце її проживання можна змінити як за згодою матері, так і в судовому порядку.

В доводах апеляційної скарги сторона відповідача наголошує на тому, що висновки суду першої інстанції суду ґрунтуються виключно на показах свідків, не містить мотиву прийняття рішення, та норм права, які стали підставою для висновку суду про необхідність та надання переваг для проживання дитини з матір`ю, в той час як права матері і батька є рівнозначними. Колегія суддів вважає ці доводи обґрунтованими частково, оскільки дійсно покази свідків не є достатніми для вирішення спору про визначення місця проживання дитини, а суд першої інстанції не здійснив належного аналізу обставин щодо забезпечення кожним з батьків умов проживання та виховання дитини, поведінки кожного з них, яка має вплив на формування сімейних цінностей та особистості дитини, врахування думки дитини, яка в силу свого віку та розвитку має можливість її висловити.

Враховуючи наведене вище у сукупності, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції, правильно вирішивши спір по суті, проте висновки суду першої інстанції не є достатньо мотивованими, а тому колегія суддів усуваючи вказаний недолік вважає за доцільне змінити рішення у мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

Колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції, наведеним лише в резолютивній частині рішення, щодо визначення чіткої адреси, визначеного місця проживання дитини, адже сімейне законодавство під місцем проживання дитини визначає не конкретну географічну адресу із зазначенням населеного пункту, вулиці та будинку, а саме особу, з якою має проживати дитина. Тому у судовій практиці при вирішенні спорів про визначення місця проживання дитини, є усталеним саме підхід, що суд вирішує з ким із батьків буде проживати дитина, що є тотожним визначенню місця проживання дитини за місцем проживання одного з батьків. Крім того судом першої інстанції в мотивувальній частині не наведені підстави для визначення адреси визначеного місця проживання дитини.

Враховуючи наведене вище у сукупності, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи та вірно застосувавши норми чинного законодавства України, правильно вирішивши спір по суті, але не здійснив належного аналізу встановлених обставин справи, не навів мотивів визначення щодо визначення місця проживання дитини саме з матір`ю та припустився помилки, зазначивши в резолютивній частині рішення конкретну адресу при визначенні місця проживання дитини. А тому колегія суддів вважає необхідним змінити рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови та виключивши з резолютивної частини рішення зазначення конкретної адреси проживання дитини.

Відповідачем також була подана апеляційна скарга на додаткове рішення районного суду, яким з нього на користь позивача стягнуто витрати на правничу допомогу в розмірі 105070 грн.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в цій частині апеляційним судом встановлено, що при зверненні до суду з позовом позивачем вказано про надання попереднього (орієнтовного) розрахунку судових витрат, проте такий розрахунок не наведений та не долучений у додатках до позовної заяви. В суді першої інстанції представник позивача діяла на підставі ордеру від 01 березня 2025 року, в якому вказано що він виданий на підставі договору про надання правової допомоги № 0103 від 01 березня 2025 року.

Рішення по суті спору ухвалено 22 серпня 2025 року.

Із заявою про ухвалення додаткового рішення представник позивача звернулась 23 вересня 2025 року. До цієї заяви представником позивача долучено копії платіжних інструкцій: від 20 березня 2025 року на суму 4200 грн, від 2 березня 2025 року на суму 8400 грн, від 23 квітня 2025 року на суму 10000 грн, від 23 квітня 2025 року на суму 2470 грн, від 16 червня 2025 року на суму 10000 грн, від 22 червня 2025 року на суму 40000 грн, від 28 липня 2025 року на суму 20000 грн, від 13 серпня 2025 року на суму 10000 грн (т.2 а.с.98-1008).

Стороною відповідача були подані заперечення на заяву позивача про ухвалення додаткового рішення, в яких вказувалось про відсутність заяви позивача здійсненої в порядку визначеному ч. 8 ст. 141 ЦПК України, порушення позивачем строку звернення із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо судових витрат, відсутності належних доказів щодо їх розміру та невідповідність заявленого розміру критеріям розумності та справедливості з урахування м предмету спору. (т.2 а.с.110-113)

В порядку визначеному п. 4 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до ч. 3 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч.ч.1,3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

У ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст.141 ЦПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини 3 статті 2 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України).

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц роз`яснено, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).

У випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21).

З наведених обставин справи вбачається, у позовній заяві позивачем було зазначено, що попередній розрахунок суми судових витрат, які позивач понесла чи які очікує понести у зв`язку з розглядом справи додається до позовної заяви. Однак до позову долучено лише копію ордеру на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_2 від 01 березня 2025 року, який виданий на підставі договору про надання правової допомоги № 0103 від 01 березня 2025 року, але у матеріалах справи відсутня копія вказаного договору.

Заява про ухвалення додаткового подана позивачем 23 вересня 2025 року, тоді як рішення по справі було ухвалено 22 серпня 2025 року.

Таким чином позивачем в порушення вимог ч. 8 ст. 141 ЦПК України, до закінчення дебатів не було зроблено заяви про подальший розподіл судових витрат, шляхом подання відповідних доказів протягом п`яти днів з дня ухвалення рішення. До того ж заява про ухвалення додаткового рішення була подана через 30 днів після ухвалення рішення по суті спору. А матеріали справи не містять належних та допустимих доказів понесених судових витрат, зокрема договору про надання правової допомоги, виду наданих послуг, розрахунку витрат часу та вартості наданих послуг, акту виконаних робіт. Наявність лише платіжних інструкції не є достатнім для покладення на іншу сторону компенсації цієї суми, оскільки унеможливлює встановлення реальності та співмірності таких витрат.

За таких обставин апеляційний суд приходить висновку про наявність підстав для скасування додаткового рішення у справі з ухваленням нового про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 серпня 2025 року - задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 серпня 2025 року змінити рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови та виключивши з резолютивної частини рішення зазначення конкретної адреси проживання дитини.

В іншій частині рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2025 року - задовольнити.

Додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 жовтня 2025 року - скасувати.

В задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В.В. Соколова

Судді: О.В. Желепа

Н.В. Поліщук