Постанова від 31 травня 2026 р. у справі №560/19547/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/19547/25

Головуючий у 1-й інстанції: Шевчук О.П.

Суддя-доповідач: Біла Л.М.

01 червня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Білої Л.М.

суддів: Моніча Б.С. Гонтарука В. М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року позов задоволено.

Суд визнав протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 в задоволення рапорту щодо його звільнення з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку із перебуванням на утриманні трьох і більше дітей віком до 18-ти років.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів встановила наступне.

Позивач проходить військову службу в Національній Гвардії України старшим солдатом Військової частини НОМЕР_1 .

10.11.2025 року позивачем було подано командиру Військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення з військової служби на підставі п.п. «г» п.2 ч.4 ст. 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у зв`язку із перебуванням на утриманні трьох і більше дітей віком до 18-ти років.

Листом за №10/28/10/1-10210-2025 від 11.11.2025 року відповідач відмовив у задоволенні рапорту позивача, зазначивши, що підстави для звільнення позивача з військової служби відсутні, оскільки позивачем не надано інформацію про решту членів сім`ї.

Позивач, вважаючи отриману відповідь-відмову відповідача протиправною, звернувся до суду з даним позовом.

За результатом розгляду матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затвердженим Законом України Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 2102-ІХ) введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває по сьогодні.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною третьою статті 1 Закону №2232-XII передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п`ята статті 1 Закону №2232-XII).

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII.

Відповідно підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах (під час воєнного стану): через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, у зв`язку із перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18-ти років.

Відтак, однією з підстав для звільнення з військової служби під час воєнного стану є перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.

Згідно обставин справи, позивач обґрунтовує наявність у нього підстав для звільнення з військової служби саме у зв`язку з перебуванням на його утриманні трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , 2020 року народження, ОСОБА_3 , 2013 року народження та ОСОБА_4 , 2011 року народження.

При чому, відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 батьком ОСОБА_2 зазначено ОСОБА_1 , а відповідно до свідоцтв про народження серії НОМЕР_3 та серії НОМЕР_4 батьком ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зазначено ОСОБА_5 .

Надаючи оцінку вказаному, судова колегія враховує наступне.

Частиною третьою статті 11 Закону України від 26.04.2001 №2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон №2402-III) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

За змістом частин першої та другої статті 15 Закону №2402-III дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу Відповідно до частин першої та другої статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За приписами частин першої – третьої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Статтею 180 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно з частиною першою статті 260 Сімейного кодексу України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім`єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні.

В контексті спірних відносин, визначальним для цієї справи є не встановлення факту проживання однією сім`єю, а утримання позивачем, як вітчимом, неповнолітніх дітей своєї дружини.

З цього приводу слід зазначити те, що якщо сімейне законодавство визначає безумовний обов`язок щодо утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, то стосовно вітчима (мачухи) передбачені певні застереження.

Так, в силу положень ч.1 ст.268 Сімейного кодексу України мачуха, вітчим зобов`язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.

Тобто, позивач мав би обов`язок по утриманню неповнолітніх дітей своєї дружини, як щоб їх матір або зазначені у цій нормі особи (у разі їх наявності) з поважних причин не могли б надавати їм належного утримання.

Закон покладає на батьків обов`язок щодо надання утримання своїм неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років. Обов`язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження та зберігається до досягнення дітьми повноліття. Обов`язок утримувати дитину є рівною мірою обов`язком як матері, так і батька, причому, обов`язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Батьки зобов`язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи ні, або чи розірвано їх шлюб.

Обов`язок по утриманню зберігається також і у випадку позбавлення батьківських прав батьків (ч.2 ст.166 СК).

У випадку невиконання батьками обов`язку утримувати неповнолітню дитину добровільно, аліменти можуть стягуватися за рішенням суду (ст.181 СК України).

При злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, відповідно до ст.164 КК України.

Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що у батьків дитини зберігається обов`язок утримання своєї дитини з моменту її народження до досягнення нею повноліття, при чому, такий обов`язок не залежить від наявності зареєстрованого шлюбу між батьками, факту позбавлення батьківських прав.

Частиною 1 ст.121 СК України визначено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

В розрізі спірних правовідносин, відповідачем не заперечується той факт, що позивач є батьком лише однієї дитини - ОСОБА_2 , 2020 року народження, щодо інших зазначених ним у рапорті дітей позивач є вітчимом. Вітчим - це чоловік, з яким мати й дитина постійно проживають однією сім`єю. Вітчим має правовий статус, що відрізняється від статусу батька, усиновлювача, опікуна та піклувальника.

Сімейне законодавство передбачає права та обов`язки щодо утримання вітчимом падчерки, пасинка (ст.268 Сімейного кодексу України), отже вітчим має обов`язок утримувати своїх падчерку та пасинків, лише за сукупності таких обставин: такі діти не мають матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер, або ж ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання; вітчим може надавати матеріальну допомогу.

В даному випадку, суд першої інстанції не взяв до уваги факт ненадання позивачем жодного доказу того, що він є опікуном чи усиновителем неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та має законодавчо встановлені обов`язки щодо них, в тому числі обов`язок по їх утриманню, що скасовує підстави вважати доведеним факт перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей.

Наведене узгоджується з висновком Верховного Суду, що міститься в постанові від 14.12.2023 справа № 160/11228/23.

Також, в матеріалах справи відсутні докази неучасті рідного батька неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в їх утриманні. Якщо мати дитини вбачає у поведінці свого колишнього чоловіка (батька дітей) ознаки, за наявності яких особа може бути позбавлена батьківських прав, то може скористатись відповідною процедурою. Крім того, у випадку позбавлення батька батьківських прав така дитина, за згоди самої ж дитини, може бути усиновлена. Вітчим у даному разі матиме право на усиновлення такої дитини. І лише після усиновлення, усиновлювач зобов`язаний утримувати неповнолітніх усиновлених дітей.

Отже, дослідивши додані позивачем до рапорту про звільнення з військової служби документи, суд погоджується з твердженнями відповідача про те, що останнім не доведено того, що він дійсно утримує трьох неповнолітніх дітей. При цьому, позивачем не подано доказів, які підтверджували б неможливість інших близьких родичів, зазначених у статті 268 Сімейного кодексу України, здійснювати утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Враховуючи викладене у своїй сукупності, судова колегія вважає, що позивачем не було надано як відповідачу, так і до матеріалів справи належних, достовірних та достатніх доказів, того, що в нього на утриманні перебуває троє дітей віком до 18 років, включаючи неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , мати, батько, дід та баба яких не можуть їх утримувати з поважних причин.

За таких обставин, судова колегія приходить до висновку про правомірність відмови відповідача у звільненні позивача з військової служби під час дії воєнного стану на підставі абзацу 13 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

У спірних відносинах відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Правові підстави для задоволення даного позову відсутні.

Водночас, судова колегія зазначає, що позивач за наявності у нього інших документів, окрім тих, які були додані до рапорту про звільнення і до суду, не позбавлений права звернення до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору не в повному обсязі встановив фактичні обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції та дають правові підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

У силу п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно зі ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення зокрема є, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що необхідно скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про задоволення позову в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити повністю.

Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.

Головуючий Біла Л.М.

Судді Моніч Б.С. Гонтарук В. М.