Рішення від 28 травня 2026 р. у справі №380/7681/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 травня 2026 рокусправа № 380/7681/26

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та зобов`язання вчинити певні дії.

Обставини справи.

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:

- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо обчислення ОСОБА_1 посадового окладу та окладу за військовим званням у період проходження військової служби з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року із застосуванням заниженої розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року у розмірі 1762,00 грн;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за весь період проходження військової служби з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, обчислених шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнта на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року (станом на 01 січня 2023 року, 01 січня 2024 року та 01 січня 2025 року відповідно), із проведенням одночасного та пропорційного перерахунку і виплати утвореної різниці всіх похідних і додаткових видів щомісячного грошового забезпечення (зокрема, але не виключно: надбавок, премій, індексації грошового забезпечення), а також усіх одноразових виплат, нарахованих при звільненні (зокрема одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічних і додаткових відпусток), з урахуванням раніше фактично виплачених сум, а також з одночасним нарахуванням та виплатою компенсації сум утриманого податку на доходи фізичних осіб відповідно до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року номер 44;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення за 2025 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік при його звільненні з військової служби;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 допомогу на оздоровлення за 2025 рік та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, виходячи з розміру його нового (перерахованого із застосуванням прожиткового мінімуму станом на 01.01.2025) місячного грошового забезпечення, з одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) відповідно до Постанови КМУ від 15.01.2004 № 44.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що у період з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року він проходив військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Як стверджує позивач, під час проходження служби його посадовий оклад та оклад за військовим званням обчислювалися фінансовим органом відповідача із систематичним застосуванням заниженої розрахункової величини — прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року, який складав 1762,00 грн.

Позивач вважає такий підхід протиправним та таким, що порушує його право на належний соціальний захист і достатнє матеріальне забезпечення. Свою позицію він обґрунтовує сталою практикою Верховного Суду (зокрема, викладеною у постанові у справі № 520/5814/24), відповідно до якої пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 у редакціях постанов КМУ № 103 та № 481, що встановлює розрахункову величину, не підлягає застосуванню, оскільки прямо суперечить законам України про Державний бюджет на відповідний рік. Відтак, на переконання позивача, обчислення його базових окладів мало здійснюватися виходячи з актуального розміру прожиткового мінімуму на 1 січня відповідного календарного року (2023, 2024 та 2025 років).

Крім того, позивач вказує на протиправну бездіяльність відповідача під час проведення остаточного розрахунку при його звільненні у відставку 23 червня 2025 року. Зокрема, йому неправомірно не були нараховані та виплачені матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань та допомога на оздоровлення за 2025 рік, на отримання яких він мав гарантоване законом право в рік звільнення.

Ухвалою від 27 квітня 2026 року відкрито провадження у справі. Зважаючи на категорію та характер спору, суд ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач — Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України подав до суду відзив на позовну заяву, у якому заявлені вимоги не визнав та просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Заперечуючи проти позову з процесуальних підстав, відповідач стверджує, що позивачем пропущено передбачений статтею 122 КАС України шестимісячний строк звернення до суду. На думку військової частини, оскільки грошове забезпечення є щомісячною виплатою, позивач щоразу при його отриманні повинен був знати про розмір своїх виплат та застосовані розрахункові величини ще протягом 2023– 2024 років, тоді як із позовом до суду він звернувся лише у квітні 2026 року.

По суті заявлених позовних вимог щодо перерахунку посадового окладу відповідач наголошує, що протягом усього спірного періоду він діяв виключно правомірно та в межах наданих йому повноважень. Відповідач зазначає, що нарахування виплат здійснювалося у суворій відповідності до чинної на той час постанови Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481, яка прямо та імперативно встановлювала розрахункову величину на рівні 1762 грн. Військова частина аргументує, що як суб`єкт владних повноважень та орган виконавчої влади вона не наділена дискреційним правом самостійно не застосовувати чинний підзаконний нормативно-правовий акт Уряду до моменту визнання його нечинним у судовому порядку.

Також відповідач звертає увагу суду на процесуальний недолік позовної заяви: позивач не навів конкретної грошової суми, яка, на його думку, підлягає стягненню. На переконання відповідача, це позбавляє позовні вимоги необхідної правової визначеності та унеможливлює ухвалення чіткого рішення.

Щодо вимог про нарахування та виплату невиплачених матеріальних допомог за 2025 рік, відповідач зауважує, що позивач у своєму позові безпідставно посилається на норми наказу Міністерства оборони України № 260. Відповідач підкреслює, що для військовослужбовців Національної гвардії України діє спеціальний нормативно-правовий акт — наказ Міністерства внутрішніх справ України № 200, яким чітко регламентовано порядок здійснення відповідних виплат, а отже, аргументація позивача ґрунтується на застосуванні неналежних норм матеріального права.

Суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку відповідно до ч. 1 ст. 258 КАС України.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив матеріали адміністративної справи, проаналізував доводи позовної заяви та відзиву на неї, оцінив надані сторонами докази в їх сукупності, які мають юридичне значення для правильного вирішення спору по суті, та

в с т а н о в и в :

Позивач, ОСОБА_1 , проходив військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України у період з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року.

Згідно з Витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.06.2025 року № 177, позивача звільнено з військової служби у відставку за станом здоров`я (на підставі висновку ВЛК про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) та виключено зі списків особового складу військової частини і знято зі всіх видів забезпечення 23 червня 2025 року.

Цим же наказом № 177 від 23.06.2025 зафіксовано: «Допомога на оздоровлення за 2025 рік не виплачувалась. Одноразова матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік не виплачувалась».

Як встановлено з матеріалів справи та долучених до неї фінансових документів (зокрема, інформації про виплати за 2025 рік), посадовий оклад позивача протягом усього періоду служби обчислювався відповідачем виходячи з розрахункової величини 1762,00 грн (що відповідає прожитковому мінімуму станом на 01 січня 2018 року).

08 квітня 2026 року позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 з запитом про надання інформації щодо нарахування грошового забезпечення та з вимогою здійснити перерахунок грошового забезпечення із застосуванням належного розміру прожиткового мінімуму, а також виплатити невиплачені при звільненні матеріальні допомоги за 2025 рік.

Листом від 17.04.2026 року № 50/14/13-С-44-зі відповідач відмовив позивачу у задоволенні цих вимог, вказавши на правомірність застосування показника 1762,00 грн згідно з нормами чинних на той час постанов КМУ. Щодо матеріальних допомог відповідач зазначив, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не є обов`язковою виплатою і не була здійснена «у зв`язку з відсутністю коштів», а допомога на оздоровлення надається виключно за відповідним рапортом, з яким позивач не звертався.

Не погоджуючись із такими діями та бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Спір у справі стосується реалізації права особи на оплату праці (грошове забезпечення військовослужбовця) та проведення з нею повного розрахунку при звільненні.

Верховний Суд у численних постановах послідовно наголошує на тому, що обов`язок держави в особі її уповноважених органів щодо правильного, повного та своєчасного нарахування грошового забезпечення військовослужбовцю має імперативний характер. Застосування обмежень процесуальними строками до вимог про стягнення належних військовослужбовцю сум (зокрема тих, що становлять саму основу його грошового забезпечення — базових окладів) є неприпустимим, якщо такі суми не були виплачені в повному обсязі внаслідок неправильного застосування норм законодавства фінансовим органом військової частини.

Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).

Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, з 19 липня 2022 року КЗпП України строк звернення до суду з трудовим спором, про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Процесуальне законодавство пов`язує початок перебігу строку на звернення до адміністративного суду з моментом коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Предметом спору у цій справі є, зокрема, дії/бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 16.10.2023 по 23.06.2025, тобто правовідносини є тривалими.

У спірному випадку початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову слід обчислювати саме з моменту отримання позивачем інформації щодо нарахованих та виплачених позивачу сум, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум, (тобто, письмового документа, у якому детально зазначено суми, нараховані та виплачені позивачу).

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, а також у постанові від 28 березня 2025 року у справі №400/6758/24.

У своєму рішенні №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) Конституційний Суд України зазначив, що строк звернення до суду - це встановлений законом проміжок часу, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права; після закінчення строку звернення до суду право не зникає, але не може бути належно реалізоване в разі неможливості поновлення цього строку.

Строк звернення до суду відіграє ключову роль у забезпеченні юридичної визначеності: він створює передбачувані часові межі для оскарження дій чи бездіяльності.

Конституційний Суд України зазначив, що законодавець наділений дискрецією у визначенні строків звернення працівника до суду у трудових спорах і може встановлювати різні строки для різних категорій таких спорів з урахуванням характеру спірних правовідносин, правової природи вимог, тривалості або регулярності порушення, способу його виявлення, обсягу і складності доказування тощо.

Установлення строків звернення працівника до суду щодо вирішення трудового спору є допустимим лише за умови дотримання принципу домірності (пропорційності): вони мають бути застосовані з легітимною метою (юридична визначеність, ефективність судочинства), бути потрібними (захист від утрудненого доказування через плин часу) та не виходити за межі, виправдані в демократичному суспільстві. Окремим критерієм, що конкретизує пропорційність, є розумність установленого строку: його визнають конституційно допустимим лише тоді, коли він забезпечує реальну можливість звернення до суду, не створює надмірного чи несправедливого тягаря для особи та відповідає об`єктивним умовам суспільного життя на час ухвалення закону. Отже, строки звернення до суду мають забезпечувати ефективний судовий захист та застосовуватися пропорційно, не позбавляючи особу реальної можливості реалізувати своє право на судовий захист та захистити порушене право. Строки звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат відповідають вимогам Конституції України лише за умови, що вони не позбавляють сутності права на своєчасне одержання винагороди за працю; вони повинні бути вмотивовані легітимною метою юридичної визначеності й ефективності судочинства, залишати працівникові реальну і достатню можливість для звернення до суду, забезпечувати баланс інтересів працівника, роботодавця та суспільства.

Застосовуючи ці критерії до оспорюваних приписів Кодексу, Конституційний Суд України констатує: законодавець хоча й мав на меті дотримання юридичної визначеності та організації правосуддя, однак тримісячний строк у справах щодо стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є надмірно коротким.

Конституційний Суд України також зазначив, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю.

Конституційний Суд України вважає, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Крім того, як зазначив сам позивач, до моменту його звільнення та отримання офіційної відповіді військової частини від 17.04.2026 року на його адвокатський/інформаційний запит, він не мав достовірної та повної інформації щодо складових формули, за якою йому розраховувалися посадові оклади, а також щодо остаточних причин невиплати матеріальних допомог. Звернувшись до суду у квітні 2026 року (тобто в межах декількох днів після отримання відмови), позивач діяв добросовісно та у розумні строки. Отже, суд констатує, що строк звернення до адміністративного суду у цьому спорі позивачем не пропущено, а відповідне заперечення відповідача ґрунтується на неправильному тлумаченні норм права щодо триваючих правовідносин у сфері оплати праці.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст.9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-XII (Закон №2011-XII) визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Відповідно до ч.2 ст.9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з ч. 3 ст. 9 Закону №2011-ХІІ визначено, що грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову № 704, яка набрала чинності 01 березня 2018 року, якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років, пунктом 2 якої установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Пунктом 2 Постанови №704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови № 704 встановлено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

На момент набрання чинності Постанови № 704 (01.03.2018) п. 4 цього нормативно-правового акту було викладено в редакції п. 6 постанови Кабінету Міністрів України "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби та деяким іншим категоріям осіб" від 21.02.2018 №103 (далі за текстом - постанова КМ України № 103), а саме: "4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14".

У подальшому постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 по справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб».

Відтак, з 29.01.2020, тобто з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України № 103 втратив чинність та була відновлена дія пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704 у первісній редакції.

При цьому згідно пункту 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року.

Суди, в тому числі і Верховний Суд, неодноразово зазначали, що під час розв`язання правової колізії між нормами пункту 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ та пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, у редакції до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України № 103, та приміток до додатків 1, 12, 13, 14 по постанови Кабінету Міністрів України № 704 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили.

Враховуючи те, що норма п. 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 № 1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за приписи п.4 постанови Кабінету Міністрів України № 704, у редакції до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України № 103, а також додатків 1, 12, 13, 14 постанови Кабінету Міністрів України № 704, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для обчислення розміру окладу за посадою позивача та окладу за військовим званням із використанням іншого показнику ніж прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року.

Тобто, з 29.01.2020 відновлена дія такої величини обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня календарного року на відміну від попереднього правила обчислення розміру окладу за посадою та окладу за військовим званням як прожитковий мінімумом для працездатних осіб, встановлений законом на 01.01.2018.

Отже, з 29.01.2020 виникли підстави для визначення розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13,14, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018.

Згодом Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 12.05.2023 № 481, якою знову визначив фіксований розмір розрахункової величини на рівні 1762,00 грн.

Оцінюючи законність застосування відповідачем фіксованої величини 1762,00 грн у спірний період (з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року), суд враховує обов`язкові висновки Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24.

У вказаному рішенні Верховний Суд наголосив, що пункт 4 Постанови № 704 підлягає застосуванню виключно у первинній редакції (з урахуванням прожиткового мінімуму на 1 січня поточного року). Суд вказав, що підзаконні акти Уряду (зокрема, постанова № 481), які фіксують величину на рівні 2018 року, прямо суперечать нормативно-правовому акту вищої юридичної сили — Закону України про Державний бюджет на відповідний рік.

Згідно з частиною третьою статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акта закону, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Відтак, суд, вирішуючи спір, не вправі застосовувати дефектний підзаконний акт (безвідносно до того, чи був він формально чинним на момент виникнення спірних правовідносин), а зобов`язаний надати безумовний пріоритет Закону.

Відповідно до Законів України «Про Державний бюджет України», прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня відповідного року становив:

у 2023 році — 2684,00 грн;

у 2024 році — 3028,00 грн;

у 2025 році — 3028,00 грн.

З огляду на це, посилання відповідача на те, що військова частина як орган виконавчої влади була зобов`язана слугуватися постановою № 481 та застосовувати суму 1762,00 грн, є юридично неспроможними в контексті судового захисту порушених прав. Відповідач був зобов`язаний здійснювати нарахування відповідно до вимог закону.

Отже, дії військової частини щодо обчислення позивачу базових складових грошового забезпечення із застосуванням заниженої величини є протиправними. Позивач має абсолютне право на перерахунок грошового забезпечення за весь період служби (з 16.10.2023 по 23.06.2025) виходячи з належних сум прожиткового мінімуму.

Суд окремо акцентує, що посадовий оклад та оклад за військовим званням є базою (фундаментом) для обчислення інших виплат. Перерахунок цих базових окладів у бік збільшення автоматично зумовлює математичне збільшення та безумовну необхідність пропорційного перерахунку всіх інших видів грошового забезпечення, які розраховувалися у відсотковому співвідношенні до них.

До таких виплат належать: щомісячні надбавки, доплати, премії, індексація, а також одноразові виплати при звільненні (одноразова грошова допомога при звільненні, грошова компенсація за всі невикористані дні відпусток тощо).

Доводи відповідача про те, що позивач у позовній заяві не навів «конкретно визначеної грошової суми», суд відхиляє як необґрунтовані.

Відповідно до завдань адміністративного судочинства, суд перевіряє правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та визначає належний спосіб захисту порушеного права, однак не підміняє собою фінансовий чи бухгалтерський орган. Встановлення судом правильної розрахункової величини (алгоритму) вже є достатньою вимогою для відновлення права. Конкретне ж математичне обчислення сум, що підлягають доплаті, з урахуванням раніше виплачених коштів та утриманих податків, є прямим обов`язком фінансового органу відповідача на стадії виконання судового рішення.

Такий спосіб захисту повністю відповідає приписам статті 245 КАС України та усталеній практиці Верховного Суду у цій категорії публічно-правових спорів.

Вирішуючи позовні вимоги в частині бездіяльності відповідача щодо непроведення з позивачем повного розрахунку при звільненні, суд виходить із такого.

Відповідно до абзацу третього пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», керівникам державних органів у межах асигнувань надано право надавати військовослужбовцям один раз на рік матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.

Оскільки позивач проходив службу в лавах Національної гвардії України, деталізований порядок виплати грошового забезпечення (зокрема й вказаних щорічних допомог) регламентується спеціальним відомчим актом — Інструкцією, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15.03.2018 № 200 (далі — Інструкція № 200).

Суд бере до уваги зауваження відповідача про те, що позивач у тексті позовної заяви помилково обґрунтовував свої вимоги посиланням на наказ Міністерства оборони України №260. Однак суд наголошує, що відповідно до фундаментального процесуального принципу jura novit curia («суд знає закони»), саме суд здійснює самостійну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосовує ті норми права, які є релевантними, незалежно від того, чи посилалися на них сторони.

Неправильне зазначення позивачем реквізитів відомчого наказу іншого міністерства за жодних обставин не може нівелювати чи скасувати його суб`єктивне матеріальне право на соціальні гарантії, закріплені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Урядом.

Відтак, вирішуючи спір у цій частині, суд застосовує належні норми матеріального права — Інструкцію № 200.

З матеріалів справи судом встановлено, що згідно з наказом командира військової частини про виключення зі списків особового складу (від 23.06.2025 № 177) позивачу не нараховувалися та не виплачувалися допомога на оздоровлення і матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік.

Відповідач у своєму відзиві мотивує таку бездіяльність двома чинниками: «відсутністю бюджетних коштів» та неподанням позивачем відповідного рапорту під час проходження служби.

Суд вважає такі дії та аргументи суб`єкта владних повноважень протиправними, з огляду на наступне:

Щодо посилання на «відсутність коштів»: Законне право особи на отримання соціальних виплат не може ставитися в залежність від бюджетних асигнувань чи фінансових можливостей державного органу.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Суд враховує сталу практику Європейського суду з прав людини, зокрема прецедентне рішення у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00).

У цьому рішенні ЄСПЛ чітко констатував, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань щодо виплати встановлених законом соціальних виплат чи заробітної плати. Відтак, дефіцит фінансування військової частини не є легітимною підставою для позбавлення позивача гарантованих виплат.

Щодо неподання рапорту: Специфіка військової служби передбачає, що за загальним правилом виплата щорічних допомог здійснюється на підставі рапорту військовослужбовця. Однак цей порядок застосовується в умовах безперервного проходження служби. У разі ж звільнення військовослужбовця правова природа цих відносин трансформується.

Відповідно до загальних принципів трудового законодавства, зокрема статті 116 Кодексу законів про працю України (яка застосовується до публічної служби субсидіарно в частині механізму проведення розрахунку при звільненні), при звільненні з військової служби остаточний розрахунок має бути проведений вичерпно та в повному обсязі в день виключення зі списків особового складу.

Якщо протягом календарного року військовослужбовець з будь-яких причин не використав свого права на щорічну допомогу на оздоровлення та матеріальну допомогу, ці виплати трансформуються в обов`язкові платежі, що підлягають безумовному нарахуванню при остаточному розрахунку.

Відсутність окремого письмового рапорту в момент звільнення не може бути перепоною для нарахування цих коштів, оскільки достатньою та вичерпною правовою підставою для повного розрахунку є сам юридичний факт (і відповідний наказ) припинення публічної служби.

Підсумовуючи наведене, суд дійшов до висновку, що позивач має право на нарахування та виплату йому допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік.

Більше того, оскільки судом встановлено протиправність заниження базових складових грошового забезпечення позивача, розмір вказаних додаткових одноразових допомог повинен обчислюватися не з тих сум, які фактично нараховувалися відповідачем, а виходячи з належного, перерахованого розміру його місячного грошового забезпечення (із застосуванням правильного показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2025 року).

Вирішуючи позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача здійснити донарахування та виплату сум грошового забезпечення з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд виходить із такого правового регулювання.

Відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу у зв`язку з виконанням обов`язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян. Законодавець чітко визначив, що утримання обов`язкових податків не повинно призводити до фактичного зменшення тих сум, які гарантовані державою до виплати військовослужбовцю "на руки".

Детальний механізм нарахування та виплати такої компенсації імперативно встановлено Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 (далі — Порядок № 44).

Згідно з пунктами 2, 3 та 5 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з їх доходів, з одночасною виплатою самого забезпечення.

Оскільки грошове забезпечення (як базові оклади, так і додаткові види) та одноразові соціальні допомоги є невід`ємними складовими загальної структури фінансового забезпечення військовослужбовця, з яких за загальним правилом утримується податок, то для забезпечення повного і беззаперечного відновлення порушених прав позивача, військова частина при здійсненні нарахування та виплати цих коштів за минулі періоди зобов`язана одночасно застосувати механізм нарахування та виплати повної грошової компенсації сум утриманого ПДФО. Відтак, позовні вимоги у цій частині є абсолютно обґрунтованими, законними та підлягають задоволенню.

Оцінка доказів, застосування процесуальних норм та обрання ефективного способу захисту

Оцінюючи правомірність дій та бездіяльності відповідача, суд керується положеннями частини другої статті 2 КАС України, яка зобов`язує суд перевіряти, чи прийняті рішення та вчинені дії на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, безсторонньо та пропорційно.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Водночас в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суд констатує, що відповідач — Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України — як суб`єкт владних повноважень не виконав свій процесуальний обов`язок та не довів належними і допустимими доказами правомірності застосування ним заниженої розрахункової величини, а також не довів законності непроведення повного розрахунку з позивачем при його звільненні.

Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обираючи належний та ефективний спосіб захисту порушеного права позивача, суд виходить з приписів статті 5 та статті 245 КАС України. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. Ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, виключаючи необхідність повторного звернення до суду.

З огляду на це, зважаючи на триваючий характер порушення та необхідність повного відновлення законних майнових прав позивача, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату всіх належних позивачу сум грошового забезпечення (базових окладів, додаткових виплат, одноразових виплат при звільненні, допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги) із застосуванням належного розміру прожиткового мінімуму та проведенням компенсації утриманого податку на доходи фізичних осіб.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

Позивач ОСОБА_1 , маючи статус учасника бойових дій та звертаючись до суду з вимогами про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення), на підставі пунктів 1 та 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору в усіх судових інстанціях.

З огляду на те, що позивач судовий збір за подання даного адміністративного позову не сплачував, відсутні правові підстави для стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Інших документально підтверджених витрат, пов`язаних з розглядом справи, сторонами не заявлено.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд —

у х в а л и в :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо обчислення ОСОБА_1 посадового окладу та окладу за військовим званням у період проходження військової служби з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року із застосуванням заниженої розрахункової величини — прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2018 року у розмірі 1762,00 грн.

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) грошового забезпечення за весь період проходження ним військової служби з 16 жовтня 2023 року по 23 червня 2025 року включно, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, обчислених шляхом множення відповідного тарифного коефіцієнта на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року (станом на 01 січня 2023 року, 01 січня 2024 року та 01 січня 2025 року відповідно), із проведенням одночасного та пропорційного перерахунку і виплати утвореної різниці всіх похідних і додаткових видів щомісячного грошового забезпечення (зокрема надбавок, премій, індексації грошового забезпечення), а також усіх одноразових виплат, нарахованих при звільненні (зокрема одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби та грошової компенсації за всі невикористані дні відпусток), з урахуванням раніше фактично виплачених сум, а також з одночасним нарахуванням та виплатою компенсації сум утриманого податку на доходи фізичних осіб відповідно до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

4. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 допомоги на оздоровлення за 2025 рік та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік при його звільненні з військової служби.

5. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) допомогу на оздоровлення за 2025 рік та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2025 рік, обчисливши суми цих допомог виходячи з розміру прожиткового мінімуму станом на 01.01.2025, з одночасною компенсацією сум утриманого податку на доходи фізичних осіб відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.

6. Судові витрати розподілу не підлягають.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно зі статтею 295 КАС України рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Восьмого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 29 травня 2026 року.

Суддя Коморний О.І.