Постанова від 05 травня 2026 р. у справі №490/10145/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 травня 2026 року

м. Київ

справа № 490/10145/19

провадження № 61-14460св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ігнатенка В. М.

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду

м. Миколаєва від 04 липня 2023 року у складі судді Черенкової Н. П. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Коломієць В. В., Самчишиної Н. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», треті особи: акціонерне товариство «ВТБ Банк», приватне підприємство Фірма «Нові часи», про припинення права вимоги та припинення іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс»

(далі - ТОВ «ФК «Поліс»), треті особи: акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - АТ «ВТБ Банк»), приватне підприємство Фірма «Нові часи» (далі - ППФ «Нові часи»), про припинення права вимоги та припинення іпотеки.

Позов мотивовано тим, що 15 грудня 2005 року між акціонерним комерційним банком «Мрія» (далі - АКБ «Мрія»), правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», та ППФ «Нові часи» було укладено кредитний договір № 31/2005, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 410 000 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 22 % річних, з кінцевим терміном повернення до 14 грудня 2008 року.

З метою забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору

15 грудня 2005 року між АКБ «Мрія» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належне йому нерухоме майно, а саме: житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .

12 квітня 2007 року АКБ «Мрія» змінив назву на публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (далі - ПАТ «ВТБ Банк»), правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», який у подальшому передав право вимоги ТОВ «ФК «Поліс».

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2013 року у справі №2-2719/11 задоволено частково позов ПАТ «ВТБ Банк», звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок

АДРЕСА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів у порядку та за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид нерухомості на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 грудня

2005 року № 31/2005 у загальній сумі 512 077,14 грн.

Вказане судове рішення не виконано.

30 листопада 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тишко І. О. прийнято рішення про державну реєстрацію права іпотеки на вищевказаний будинок за ТОВ «ФК «Поліс».

Постановою від 29 травня 2017 року державним виконавцем накладено арешт на вищевказаний житловий будинок.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, у зв`язку з чим відкрилася спадщина, до складу спадкової маси увійшов житловий будинок

АДРЕСА_1 .

Позивач, як дружина ОСОБА_2 , прийняла спадщину після смерті чоловіка.

Оскільки ОСОБА_1 не була обізнана про зміну кредитора у зобов`язанні, то про факт смерті боржника було повідомлено лише

ПАТ «ВТБ Банк».

У вересні 2019 року ОСОБА_3 звернулась до нотаріуса для отримання свідоцтва про право на спадщину, проте нотаріусом їй роз`яснено, що у зв`язку із накладеним арештом на майно, видача свідоцтва про право на спадщину затримується до зняття такого арешту.

Позивач зазначає, що оскільки ОСОБА_2 не був боржником за кредитним договором, а був іпотекодавцем, то до неї, як до спадкоємця, перейшло у спадщину виключно іпотечне зобов`язання, а тому на правовідносини між нею та новим кредитором поширюються строки, встановлені статтею 1281 ЦК України.

Разом з тим новий кредитор пропустив встановлений статтею 1281 ЦК України присічний строк для пред`явлення вимоги до неї, як до спадкоємця іпотекодавця.

Крім того, вважала, що оскільки Законом України «Про виконавче провадження» не передбачена заміна боржника - фізичної особи у разі його смерті правонаступником, то до неї не перейшли обов`язки з виконання рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2013 року

у справі № 2-2719/11.

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила суд припинити право вимоги ТОВ «ФК «Поліс» до неї на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки - житлового будинку

АДРЕСА_1 , та припинити іпотеку вказаного будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2023 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що такої підстави припинення іпотеки, як смерть iпотекодавця, стаття 17 Закону України «Про іпотеку» не передбачає.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції зазначив про те, що

ОСОБА_1 є спадкоємцем майнового поручителя ОСОБА_2 , а статті 1281, 1282 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які виникли між сторонами. Смерть майнового поручителя не впливає на обсяг та порядок виконання боржником основного зобов`язання. Банк реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у квітні 2011 року, що підтверджується рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 19 грудня 2013 року у справі № 2-2719/11. При цьому, доказів виконання основного зобов`язання за кредитним договором позивачем не надано.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 04 липня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що іпотекодержатель реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки у 2011 році, тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки статті 1281, 1282 ЦК України не підлягають застосуванню до правовідносин, які виникли між сторонами.

Апеляційний суд вказав, що доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням позивача, як обставин справи, так і закону, та направлені на переоцінку доказів, яким суд надав належну правову оцінку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2023 року ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду

від 04 вересня 2023 року, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2023 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 вересня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Згідно протоколу автоматизованого визначення складу колегії суддів

від 27 квітня 2026 року, у зв`язку із перебуванням у відпустці судді

Ситнік О. М. та у відрядженні судді Мартєва С. Ю. для розгляду касаційної скарги визначено колегію суддів: головуючий суддя - Ігнатенко В. М., склад колегії суддів: Грушицький А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В.,

Фаловська І. М.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує на неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня

2018 року у справі № 522/407/15-ц та у справі № 676/1958/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1281 ЦК України у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Станом на день смерті, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2 мав статус боржника, боргове іпотечне зобов`язання спадкодавця успадкувала позивач. Таким чином, у ОСОБА_1 виникли певні обов`язки, які в силу статті 1281 ЦК України припиняються із припиненням права вимоги кредитора.

Отже, визначений частиною третьою статті 1281 ЦК України строк на звернення з вимогою до боржника сплив 10 липня 2019 року, правовим наслідком чого відповідно до частини четвертої статті 1281 ЦК України є припинення права вимоги.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що кредитор реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки кредитор здійснив право звернення на предмет іпотеки у певний спосіб, проте за життя ОСОБА_2 стягувач задоволення своїх вимог не отримав. Таким чином, права іпотекодержателя не можна вважати реалізованими.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої

статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 1

частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Подібні правові висновки викладені також і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 210/5659/18, від 27 жовтня

2020 року в справі № 127/18513/18, від 12 жовтня 2022 року у справі

№ 183/41966/21 та інших.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17).

Відповідно до вимог статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України (стаття 45 ГПК України).

Стаття 1 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, боржником за основним зобов`язанням і поручителями, частина з яких є фізичними особами.

Натомість, ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.

Таким чином, відповідні позовні вимоги фізичної особи (майнового поручителя), які стосуються у тому числі основного зобов`язанням, що виникло між юридичними особами, подані до суду до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»

від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України у редакції вказаного Закону України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають, зокрема, при виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Тобто, з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Відтак, з 15 грудня 2017 року у випадку об`єднання позовних вимог щодо виконання кредитного договору з вимогами про виконання забезпечувальних договорів, укладених для забезпечення основного зобов`язання, спір має розглядатися за правилами господарського чи цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов`язання.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року у справі № 415/2542/15-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18 вказано, що «положення пункту 1 частини першої статі 20 ГПК України не пов`язують також належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці, з об`єднанням таких позовних вимог із вимогами до особи - боржника за основним зобов`язанням».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №910/9362/19 зазначено, що до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/1733/18,

від 19 березня 2019 року у справі № 904/2526/18. Велика Палата Верховного Суду додатково звертала увагу на те, що положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Аналогічні висновки підтвердженні у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2022 року в справі № 345/1537/21.

Отже, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, чи щодо майна, яке є предметом такого забезпечення, якщо хоча б однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня

2019 року у справі № 906/277/18 (пункти 33, 45)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року в справі № 201/5876/22 зазначено, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала у постановах

від 01 березня 2018 року у справі № 461/12052/15, від 23січня 2019 року у справі № 210/2104/16 та інших, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, по-друге, спеціальний суб`єктний склад спору, у якому однією із сторін є, як правило, фізична особа. Спір у цій справі стосується скасування рішень державного реєстратора про припинення іпотеки, укладеного для забезпечення виконання умов кредитного договору, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів. Справи щодо правочину, у тому числі оскарження реєстраційних дій щодо такого правочину, укладеного на забезпечення виконання основного зобов`язання між юридичними особами, належать до юрисдикції господарського суду, оскільки такий правочин є похідним від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21 квітня 2020 року у справі № 910/17433/19 вказано, що «положення пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України не зумовлюють належність до господарської юрисдикції справ виключно необхідністю здійснення господарської діяльності всіма учасниками справи, оскільки передбачають, що у спорах, які виникають з кредитних та іпотечних правовідносин, цілком достатнім для їх належності до господарської юрисдикції є те, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці».

Судом установлено, що 15 грудня 2005 року між АКБ «Мрія», правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», та ППФ «Нові часи» було укладено кредитний договір

№ 31/2005, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 410 000 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі

22 % річних, з кінцевим терміном повернення до 14 грудня 2008 року.

15 грудня 2005 року між АКБ «Мрія», правонаступником якого є АТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, за умовами якого на забезпечення виконання позичальником зобов`язань в повному обсязі за кредитним договором від 15 грудня 2005 року № 31/2005, ОСОБА_2 передав в іпотеку банку належне йому нерухоме майно, а саме: житловий будинок

АДРЕСА_1 .

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 грудня 2013 року у справі № 2-2719/11 задоволено частково позов ПАТ «ВТБ Банк», звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок

АДРЕСА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів у порядку та за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид нерухомості на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 грудня

2005 року № 31/2005 у загальній сумі 512 077,14 грн.

Вищевказане рішення суду не виконано.

18 листопада 2015 року між ПАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого

є АТ «ВТБ Банк», та ТОВ «ФК «Поліс» укладено договір про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за фінансовими кредитами № 21Мб,

а 30 листопада 2015 року укладено договір про відступлення права вимоги

за договорами іпотеки та договорами застави, відповідно до якого

ТОВ «ФК «Поліс» набуло право вимоги, зокрема, до ОСОБА_2

за іпотечним договором від 15 грудня 2005 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернулась дружина спадкодавця -

ОСОБА_1

ОСОБА_1 у позовній заяві просила суд припинити право вимоги

ТОВ «ФК «Поліс» до неї на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки - житлового будинку АДРЕСА_1 , та припинити іпотеку вказаного будинку.

Ураховуючи викладене, суди у порушення вищевказаних вимог закону не звернули уваги на те, що спірні правовідносини пов`язані з іпотечним договором, який укладено для забезпечення виконання кредитного зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи.

Верховний Суд враховує, що позивач не є стороною іпотечного договору, разом з тим вона вчинила правочин з набуття права власності на майно, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання за вищевказаним кредитним договором.

Такими чином, позивач хоча і є фізичною особою, проте відповідно до зазначених положень закону набула статусу іпотекодавця у цих правовідносинах. При цьому у частині другій статті 4 ГПК України йдеться про спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, зокрема тих, на підставі яких у набувача майна виникає статус іпотекодавця, незважаючи на те, що останній не є стороною договору іпотеки.

Отже, спір у справі виник щодо іпотечного зобов`язання, яким забезпечено виконання основного зобов`язання, а саме кредитного договору, укладеного між юридичними особами, унаслідок чого спірні правовідносини підлягають розгляду у порядку господарського судочинства.

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 910/9362/19 та у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 953/1091/22, від 11 вересня 2024 року у справі № 372/3517/21, від 13 березня 2026 року у справі

№ 361/3853/24.

Таким чином,зважаючи на характер правовідносин у цій справі, суди

у порушення зазначених вимог закону не врахували, що позивач звернулася

з цим позовом до суду у листопаді 2019 року, тобто після набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Отже, цей спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, вирішуючи спір в порядку цивільного судочинства, суди не врахували вищевказану практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо юрисдикційності аналогічних спорів.

Судам слід було закрити провадження в справі, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

На підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо: справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 676/7428/19 зазначено, що тлумачення частини третьої статті 400, частини другої статті 414 ЦПК України свідчить, що суд касаційної інстанції перевіряє дотримання загальними судами правил юрисдикції незалежно від наявності відповідних доводів у касаційній скарзі; у разі встановлення порушення правил юрисдикції загальних судів, суд касаційної інстанції закриває провадження у справі повністю або у відповідній частині позовних вимог. У разі встановлення судом, що позовні вимоги повинні розглядатися в господарському судочинстві, суд закриває провадження у справі (повністю або частково), незалежно від доводів касаційної скарги. Розгляд позовних вимог у порядку цивільного судочинства по суті в такому випадку є неможливим.

Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).

У разі закриття судом касаційної інстанції провадження в справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду.

У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору (частина четверта статті 414 ЦПК України).

Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження у справі. Також слід повідомити позивача про те, що розгляд цієї справи належить до юрисдикції господарського суду.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття провадження в справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), зокрема в апеляційній та касаційній інстанціях (пункт 5 частини першої статті 7 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір»).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 травня 2024 року

в справі № 760/30077/19 зазначила, що в разі закриття провадження в справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд касаційної інстанції наділений повноваженнями постановити за заявою позивача ухвалу про її передачу для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, а тому її розгляд не закінчується і продовжується компетентним судом, до юрисдикції розгляду якого вона віднесена законом.

У такому випадку остаточний розподіл судових витрат, зокрема й відшкодування стороні, на користь якої буде прийняте рішення по суті спору, вирішуватиметься судом за результатами розгляду справи. Таке вирішення питання про повернення судового збору буде відповідати балансу інтересів держави на отримання компенсації витрат за проведення судового розгляду та здійснення судочинства, а також інтересам особи на фактичне здійснення самого правосуддя.

Задоволення клопотання про повернення судового збору судом, до юрисдикції якого не віднесений розгляд певної категорії справ, здійснюватиметься не судом, встановленим законом у розумінні статті 6 Конвенції.

У таких випадках повернення судового збору з державного бюджету унеможливить розподіл судових витрат між сторонами за результатами розгляду справи, що суперечитиме принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої прийняте судове рішення, за рахунок сторони, проти якої постановлено рішення.

Отже, щоб повернення судового збору у випадку закриття провадження у справі відповідало принципам верховенства права, добросовісності, справедливості та розумності, це процесуальне питання слід вирішувати після закінчення встановленого частиною першою статті 256 ЦПК України строку на подання заяви про направлення справи для продовження розгляду судом за встановленою юрисдикцією.

Керуючись статтями 255, 389, 400, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПАСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 04 вересня 2023 року скасувати.

Провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Поліс», треті особи: акціонерне товариство «ВТБ Банк», приватне підприємство Фірма «Нові часи», про припинення права вимоги та припинення іпотеки закрити.

Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції господарського суду та протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В. М. Ігнатенко

Судді А. І. Грушицький

С. О. Карпенко

І. В. Литвиненко

І. М. Фаловська