Рішення від 31 травня 2026 р. у справі №712/960/26 — Соснівський районний суд м. Черкаси

Справа № 712/960/26

Провадження № 2/712/2065/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 травня 2026 року м. Черкаси

Соснівський районний суд м. Черкаси у складі:

головуючого/судді - Троян Т.Є.

при секретарі – Чумак Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням та заборону вчиняти дії щодо виселення, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням та заборону вчиняти дії щодо виселення.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 в період з 20 лютого 2004 року, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого Черкаським відділом реєстрації актів громадянського стану Головного територіального управління юстиції у Черкаській області. актовий запис №195. Рішенням Соснівського районного суду м.Черкаси від 30 вересня 2020 року (справа №712/4427/20) шлюб сторонами було розірвано. Від шлюбу сторони мають двох спільних дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Під час шлюбу було придбане житло для проживання сім`ї, зокрема відповідач ОСОБА_2 , діючи, на думку позивачки, в інтересах сім`ї, уклав з ТОВ «Будівельний центр «Добробуд» договір інвестування у будівництво житлового будинку, на підставі якого набув у власність двоповерхову квартиру площею 150 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому позивачка зазначала, що фінансування придбання вказаного житла здійснювалося за рахунок спільних коштів подружжя в сумі 75 000 доларів США.

Вказувала, що з моменту її вселення у 2017 році та подальшої реєстрації у спірній квартирі з 30.08.2017 року вона разом із відповідачем здійснила комплекс робіт, спрямованих на приведення квартири у стан, придатний для постійного проживання, проведення оздоблювальних та опоряджувальних робіт, облаштування квартири меблями, побутовою технікою тощо.

Разом із позивачкою у спірній квартирі тривалий час проживали та на теперішній час зареєстровані діти подружжя, які сприймають квартиру як постійне сімейне житло. Позивач зазначила, що є особою з інвалідністю II групи, не має у власності чи користуванні іншого житла, що надає спірній квартирі особливого життєвого та соціального значення для неї та її дітей.

Під час рогляду цивільної справи про поділ майна подружжя після розірвання шлюбу (справа №712/11346/20) між нею та відповідачем ОСОБА_2 була досягнута усна домовленість про те, що вона залишається проживати у квартирі АДРЕСА_2 , а взамін не претендує на поділ іншого спільного майна, тому вона залишила вказаний позов без розгляду.

Ухвалою Соснівського районного суду від 23 вересня 2024 року у справі №712/11346/20, провадження №2/712/37/24, було постановлено залишити без розгляду позовну заяву про поділ майна подружжя та зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя.

Всупереч зазначеним домовленостям, 26.11.2025 року відповідач звернувся до ЦНАП та зняв позивачку з реєстрації місця проживання у спірній квартирі, посилаючись на те, що є її одноосібним власником, а сама квартира не була предметом судового поділу. Позивачка зазначає, що станом на квітень 2026 року вона фактично позбавлена доступу до квартири та належних їй особистих речей. За її твердженням, вхідні двері квартири неможливо було відчинити наявним у неї ключем, що зафіксовано на відеозаписах із бодікамер працівників патрульної поліції, викликаних у зв`язку з відсутністю доступу до житла. У зв`язку з цим позивачка вимушена тимчасово проживати у знайомих.

Вважає що на підставі ст. 405 ЦК України, відповідно до якої члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом та за ст. 406 ЦК України, припинення сімейних відносин із власником не позбавляє особу права користування житлом автоматично, якщо вона продовжує там проживати і не має іншого житла, аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у справі № 6-1835цс15 та Велика Палата ВС у справі № 209/2642/18: припинення сімейних відносин не є безумовною підставою для виселення, якщо особа тривалий час проживає у житлі та не має іншого місця проживання. Згідно з практикою ЄСПЛ (ст. 8 Конвенції) та позицією Великої Палати ВС (справа № 569/5435/16-ц), будь-яке виселення або позбавлення житла має бути пропорційним. Виселення особи з інвалідністю, яка прожила у квартирі понад 10 років, вклала кошти в її ремонт і не має іншого житла, є непропорційним втручанням і порушує базові конституційні права.

Зазначила, що, обставини відносно спільного характеру коштів, вкладених у спірну квартиру, вже встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, і відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають повторному доказуванню.

Так, у Постанові Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 712/4456/21 (провадження № 61-2867св23) суд касаційної інстанції погодився з висновками, що грошові кошти у розмірі 371 427,50 грн (еквівалент 73 550 доларів США), які були сплачені за договором інвестування та фігурували у договорі відступлення права вимоги, є об`єктом спільного майна подружжя. Цей факт, на думку позивачки, підтверджує, що я вона безпосередній майновий зв`язок зі спірним житлом. Хоча формально право власності зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, фактично квартира була створена за рахунок спільних зусиль та спільних коштів подружжя. Вважає, що це надає їй, як колишньому члену сім`ї та співвласнику вкладених коштів, легітимне право на користування цим житлом, яке не може бути припинене довільно за одностороннім рішенням відповідача.

Додатково вказувала на наявність судового спору, який перебуває в провадженні Соснівського районного суду м.Черкаси про поділ майна подружжя справа №№712/2260/26, в якому вона ставить питання про визнання своїх майнових прав, зокрема, на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

Просила визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням- квартирою АДРЕСА_2 . Заборонити ОСОБА_2 чинити перешкоди у користуванні житлом та вчиняти дії, спрямовані на примусове виселення ОСОБА_1 без відповідного судового рішення із квартири АДРЕСА_2 .

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 13.02.2026 відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження з викликом сторін.

23.03.2026 представником відповідача – адвокатом Гнатюк А.І. скеровано відзив на позовну заяву, в якій відповідач заперечує спільний вклад у облаштування та ремонтні роботи спірної квартири. У цивільній справі №712/4456/21 вже досліджувались питання, яке ставила позивач про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_2 , укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Постановою Черкаського апеляційного суду від 31 січня 2023 року у вказаній цивільній справі позивачці ОСОБА_5 було відмовлено у позові про визнання правочинів недійсними. Отже, квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_6 у встановлений законом спосіб та є його приватною власністю.Посилання позивачки на те, що вона сплачує комунальні послуги не відповідає дійсності.

26 листопада 2025 року ОСОБА_2 , як власник майна приватної власності звернувся до департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міскої ради та виконавши приписи ст. 18 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання (перебування) фізичних осіб в Україні» та постанови КМУ №265 від 07 лютого 2022 року, подав заяву про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 . Такі дії спрямовані на реалізацію прав на пільги ОСОБА_2 та право розпоряджатися власним майном. Будь яких норм законодавства чи прав позивачки відповідач не порушував. Доказів про перешкоди у користуванні житловим приміщенням у справі відсутні, а тому відсутні підстави для задоволення таких позовних вимог. Позовні вимоги про встановлення права користування житловим приміщення по своїй суті є передчасними, безпідставними та та вводять суд в оману. Непорушність права власності-це фундаментальний принцип, закріплений у ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України. Це означає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права володіння, користування чи розпорядження майном, а втручання у таке право сторонніх осіб заборонено.

Відповідно до положень ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні прав та виконанні обов?язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Просив відмовити у позові.

21.04.2026 року від позивачки надійшла відповідь на відзив, у якій вона заперечила доводи відповідача щодо преюдиційного значення судових рішень у справі № 712/4456/21. Зазначала, що у вказаній справі судами досліджувалося виключно питання дійсності договору дарування, тоді як питання правового режиму майна, а також наявності чи відсутності у неї права користування спірним житлом предметом розгляду не були. На думку позивачки, сама по собі відмова у задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним не свідчить про відсутність у неї права користування спірним житлом, яке ґрунтується на факті її вселення до квартири як члена сім`ї власника, тривалому проживанні у ній та наявності сталого зв`язку з цим житлом.

Твердження відповідача про те, що вона не брала участі у ремонтних роботах та облаштуванні квартири, а також не несе витрат на утримання житла, є голослівними та не підтверджені жодним належним чи допустимим доказом. Згідно з базовим принципом змагальності сторін, тягар доказування цих обставин лежить саме на відповідачеві, який їх заперечує, однак крім декларативних заяв у відзиві суду нічого не надано.

Вказувала, що право користування житлом не виникає і не припиняється виключно в залежності від того, чиє прізвище стоїть у квитанціях на оплату комунальних послуг. Вирішальне юридичне значення має фактичне постійне проживання особи, тривалість такого користування житлом, сімейний характер відносин на момент поселення та відсутність іншого постійного місця проживання. Вказувала, що тривалий час безперервно проживає у спірній квартирі, це її єдине житло, і даний факт відповідачем жодним чином не спростований. Особливої критичної оцінки заслуговують доводи відповідача щодо правомірності зняття позивачки із зареєстрованого місця проживання через ЦНАП. Відповідач намагається подати ці дії як звичайну реалізацію повноважень власника, прикриваючись нормами законодавства про надання публічних послуг. Проте така позиція є глибоко хибною. Інститут реєстрації місця проживання в Україні має виключно обліковий характер. Сама по собі реєстрація не генерує право користування житлом, так само як і адміністративне зняття з реєстрації не припиняє матеріального права особи на користування цим приміщенням. Зняття позивачки з реєстрації без її відома є не реалізацією прав, а інструментом фактичного, позасудового позбавлення особи її конституційного права на житло. Апелювання відповідача до непорушності права власності (стаття 41 Конституції України, статті 319, 321 ЦК України) не є абсолютним аргументом у цій категорії справ. Право власності гарантується, але не є безмежним; воно підлягає обмеженню, коли це є необхідним для захисту фундаментальних прав інших осіб. Визнання за позивачкою права користування житлом у жодному разі не позбавляє відповідача титулу власника, а лише вводить його реалізацію в законні рамки, не допускаючи свавільного викидання людини на вулицю. У цьому контексті слід обов`язково керуватися практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства. ЄСПЛ послідовно та безальтернативно стоїть на позиції, що концепція «житла» має фактичний, а не суто юридичний характер. Житло - це не лише об`єкт речових прав, а й невід`ємна сфера особистого та сімейного життя людини (рішення у справах «Прокопович проти Росії», «Кривіцька та Кривіцький проти України»). Будь-яке втручання у право на повагу до житла має бути законним, переслідувати легітимну мету та бути пропорційним.

Фактичне позбавлення позивачки доступу до квартири, де вона тривалий час проживає і яка є її єдиним домом, визнається ЄСПЛ грубим та непропорційним втручанням у її права. Аналогічну правову позицію стабільно підтримує і Верховний Суд України. Насамкінець, твердження відповідача про те, що позовні вимоги є "передчасними", оскільки він нібито не чинить перешкод у користуванні житлом, розбиваються об його власні дії. Звернення відповідача до органів реєстрації для примусового зняття позивачки з обліку, категоричне заперечення її прав у поданому відзиві та посилання виключно на власну абсолютну владу над об`єктом нерухомості - усе це є беззаперечним підтвердженням наявності гострого конфлікту, реальної загрози втрати житла та вчинення перешкод у користуванні ним. Підсумовуючи викладене, позиція сторони відповідача побудована виключно на титулі власності без найменшого врахування фактичних правовідносин сторін, джерел походження майна та міжнародних стандартів захисту прав людини. Вважала, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню для відновлення порушеного балансу інтересів та захисту її права на житло.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 11.05.2026 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.05.2026 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у цій справі до вирішення справи про поділ майна подружжя №712/2260/26, оскільки суд дійшов висновку, що розгляд спору щодо права позивачки на житло не перебуває у такій залежності від результатів розгляду справи про поділ майна подружжя, яка б унеможливлювала його вирішення по суті. При цьому суд врахував, що спір стосується реалізації права на житло, яке належить до фундаментальних прав особи, а тому забезпечення ефективного та своєчасного судового захисту цього права виключає необґрунтоване затягування розгляду справи.

У судовому засіданні позивачка та її представник – адвокат Дерунець О.А. позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача — адвокат Гнатюк А.І. в судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, посилаючись на відсутність будь-яких перешкод у користуванні позивачкою спірним житлом з боку відповідача. Зазначала, що твердження позивачки щодо заміни замків не відповідають дійсності. Також вказувала, що сторони є співвласниками іншого нерухомого майна, яке є предметом спору у справі про поділ майна подружжя (справа №712/2260/26), у зв`язку з чим спірна квартира не є єдиним можливим місцем проживання позивачки. Крім того, зазначала, що на теперішній час у іншому будинку проживає відповідач, тоді як позивачка тривалий час фактично користувалася квартирою.

Заслухавши позивачку, її представника, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, дійшов такого висновку.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч.1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Оскільки позивачка була вселена до спірного житла у період чинності статті 156 ЖК УРСР, суд враховує правове регулювання, яке діяло на момент виникнення спірних правовідносин.

Судом встановлено, що 20 квітня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб у Черкаському міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, актовий запис № 195, який розірвано рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 вересня 2020 року.

Відповідно до договору дарування квартири від 23 березня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Старовойтовою Л. В. ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_2 .

Як встановлено в судовому засіданні та підтверджено сторонами, позивачка була вселена до спірної квартири за згодою відповідача як його дружина та член сім`ї власника житла.

В подальшому, як пояснила представник відповідача в судовому засіданні, в силу відсутності будь-яких письмових домовленостей, та оскільки ОСОБА_1 перестала бути членом сім`ї ОСОБА_2 , він заперечує її подальше право на проживання у даній нерухомості, оскільки він є її одноосібним власником.

В ст. 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За приписами ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно вимог ст. 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

В ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

У п. 36 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прокопович проти Росії» від 18.11. 2004 року зазначено, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (п. 63 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11.01.1995 року).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Згідно п. 44 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02.12.2010 року втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для визнавання особи такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №754/613/18-ц від 15.01.2020 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України припинення сімейних відносин з власником житла не позбавляє членів його сім`ї права користування займаним приміщенням.

Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним та власником житла або законом.

Суд також враховує, що відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, що передбачає необхідність встановлення судом факту наявності таких перешкод у кожному конкретному випадку.

Позивачка ОСОБА_2 обґрунтовує позов наявністю перешкод у користуванні квартирою, з якою вона має тривалий та стійкий зв`язок як із місцем свого проживання. При цьому саме по собі припинення шлюбних відносин не тягне автоматичного припинення права користування житлом.

У судовому засіданні було досліджено відеозаписи з бодікамер працівників патрульної поліції, викликаних позивачкою у зв`язку з неможливістю потрапити до квартири.

Представник відповідача заперечувала факт створення перешкод у користуванні житлом та заміни замків, зазначаючи, що позивачка могла використовувати неналежний ключ з метою створення враження про наявність таких перешкод.

Разом з тим суд відхиляє зазначені доводи як такі, що ґрунтуються на припущеннях. Із дослідженого відеозапису вбачається, що позивачка не змогла відчинити вхідні двері квартири наявним у неї ключем та потрапити до житла. Об`єктивних даних, які б свідчили про умисне створення нею відповідної ситуації, матеріали справи не містять.

Верховний Суд зазначив, що при вирішенні справ, щодо наявності передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі з`ясувати, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Судом встановлено, що спірна квартира належить відповідачу на праві приватної власності на підставі договору дарування.

Позивачка ОСОБА_2 була вселена до квартири АДРЕСА_2 за згодою власника, як його дружина та член сім`ї. У зазначеному житлі сторони тривалий час проживали спільно, вели спільне господарство та виховували дітей. Таким чином, спірна квартира фактично була постійним місцем проживання позивачки та її сімейним житлом.

Разом із тим судом встановлено, що з 2020 року сторони фактично припинили сімейні відносини, не проживають однією сім`єю, не ведуть спільного господарства та не пов`язані спільним побутом.

При вирішенні спору суд враховує тривалість проживання позивачки у спірному житлі, наявність у неї сталого зв`язку з цим житлом, а також те, що позивачка є особою з інвалідністю та відсутності у даний час житла, право користування яким є безспірним, та фактичного формування стійкого зв`язку із спірною квартирою.

Суд також бере до уваги наявність між сторонами іншого судового спору про поділ майна та стягнення грошової компенсації коштів, внесених під час шлюбу у зв`язку з набуттям права на спірне житло.

У межах вказаного спору про поділ майна подружжя сторонами порушено питання щодо належності та поділу іншого нерухомого майна, зокрема дачного будинку, що свідчить про відсутність підстав вважати спірну квартиру єдиним можливим місцем проживання позивачки.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово зазначав, що поняття «житло» (“home”) не обмежується лише приміщенням, на яке особа має право власності чи інший формальний титул, а охоплює місце, з яким особа має достатній та тривалий фактичний зв`язок.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а тому будь-яке таке втручання має відповідати принципу пропорційності та забезпечувати справедливий баланс між конкуруючими інтересами сторін.

Суд враховує, що право власності відповідача підлягає захисту відповідно до ст. 41 Конституції України та ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України, а позивачка на момент розгляду цієї справи не набула самостійного речового права на спірну квартиру.

Разом із тим відсутність у позивачки речового права на житло сама по собі не виключає застосування гарантій статті 8 Конвенції щодо захисту її житла як місця фактичного проживання.

З огляду на необхідність дотримання справедливого балансу між правом власності відповідача та правом позивачки на повагу до житла, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову шляхом визнання за позивачкою права тимчасового користування спірною квартирою протягом перехідного періоду, необхідного для адаптації житлових умов та вирішення питання подальшого проживання.

При цьому суд виходить із того, що таке право користування має виключно тимчасовий характер, не є самостійним речовим правом на майно та не створює для позивачки безстрокового права користування квартирою.

Враховуючи конкретні обставини справи, суд вважає розумним та співмірним визначити такий перехідний період строком шість місяців з дня набрання рішенням суду законної сили.

Саме такий строк, на переконання суду, є достатнім для врегулювання позивачкою питання подальшого проживання та водночас не становить надмірного обмеження права власності відповідача.

У відповідності до ч.2 ст. 141 ЦПК України, оскільки позов задоволений частково з відповідача на користь держави підлягає стягненню (50% судового збору за кожною позовною вимогою немайнового характеру), що складає 1331,20 гривень.

Керуючись ст. ст. 5, 12, 13, 81, 141, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, –

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням та заборону вчиняти дії щодо виселення - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) право тимчасового користування квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 строком на шість місяців з дня набрання рішенням суду законної сили.

Зобов`язати ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) не чинити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) перешкод у користуванні зазначеною квартирою протягом строку тимчасового користування, визначеного цим рішенням суду.

Після спливу шестимісячного строку з дня набрання рішенням суду законної сили право користування ОСОБА_1 спірною квартирою на підставі даного рішення припиняється.

Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь держави судові витрати в сумі 1331,20 гривень.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 01.06.2026 року.

Головуючий Т.Є.Троян