Постанова від 20 квітня 2026 р. у справі №523/17002/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2991/26

Справа № 523/17002/24

Головуючий у першій інстанції Середа І. В.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.04.2026 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.

за участю секретаря: Турик А.Ф.к.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування про визнання права користування житловим приміщенням, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Середа І.В. 30 квітня 2025 року у м. Одеса, -

встановила:

У жовтні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду першої інстанції із позовом до ОСОБА_1 про визнання за ним та членами його сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 право користування житловим приміщенням в житловому буд. АДРЕСА_1 з правом реєстрації за зазначеною адресою, оформлення договорів на водопостачання, електропостачання.

В обґрунтування вимог ОСОБА_2 зазначав, що з 1960 року проживає і з 1970 року зареєстрований в будинку, який разом з господарськими будівлями та спорудами належав його батькам ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , зареєстрований на праві власності за ОСОБА_7 . За згодою своїх батьків власників будинку, як член їх сім`ї постійно проживав, зокрема в кімнаті, позначеній в техпаспорті літ. 1-1 площею 8,8 кв.м. і вів спільне господарство. В 1973 році він зареєстрував шлюб, у нього народилися діти, є онуки. За згодою батьків більше 50 років позивач зі своєю сім`єю користувався частиною зазначеного домоволодіння, в тому числі літньою кухнею літ. «Д», убиральнею літ. «В», душем літ. «Е», обробляв город, сплачував комунальні послуги, зокрема, за водопостачання, електроенергію за окремим лічильником, борги відсутні. Відповідачка, яка є рідною сестрою ОСОБА_2 , у 2009 році заявила про намір зробити реконструкцію будівлі у двір спірного домоволодіння завезла будівельні матеріали, заваливши ними прохід і проїзд на подвір`я, в тому ж році позивач дізнався про договір дарування, яким батько подарував 1/2 частину будинку ОСОБА_1 . Їх мати продовжувала проживати в будинку до смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . В серпні 2024 року, за вимогою відповідачки, було закрито особовий рахунок позивача в філії «Інфоксводоканал» та перекрито водопостачання. ОСОБА_1 створила нестерпні умови проживання для сім`ї ОСОБА_2 , позбавивши можливості приготувати їжу, попрати, купатися. Також відповідачка зняла позивача та членів його сім`ї з реєстраційного обліку. Зі скаргами позивач звертався до правоохоронних органів, органу опіки та піклування, філії «Інфоксводоканал».

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2025 року позов ОСОБА_2 було задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право користування житловим приміщенням в житловому буд. АДРЕСА_1 .

В іншій частині вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку і не надавала згоду на реєстрацію та проживання відповідача в належному їй майні.

Крім того, позивач і його сім`я ніколи не проживали в житловому будинку, не займали його приміщень, їх речей там не має, що підтверджується і актом за 2010 рік, наданим самим позивачем. А ні позивач, а ні члени його родини не є членами сім`ї ОСОБА_1 .

Сторони про розгляд справи на 21 квітня 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з`явилась представник ОСОБА_2 .

Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 та відповідачка ОСОБА_9 є рідними братом і сестрою.

02 червня 1993 року ОСОБА_7 , подарував, а ОСОБА_1 , прийняла в дар 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджено договором дарування, посвідченим старшим державним нотаріусом Восьмої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за №1-1631.

На підставі вказаного договору, за відповідачкою 06 вересня 1994 року було зареєстровано в ОМБТІ право власності.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 помер, що підтверджено свідоцтвом про смерть.

04 жовтня 2005 року ОСОБА_8 , подарувала, а ОСОБА_1 , прийняла в дар 1/2 частину буд. АДРЕСА_1 , що підтверджено договором дарування.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла.

З наявних у матеріалах справи документів встановлено, що за адресою проживання в буд. АДРЕСА_1 були зареєстровані наступні особи:

- з 28 грудня 1970 року ОСОБА_2 , позивач;

- з 01 серпня 1973 року до 27 липня 2024 року - ОСОБА_3 , дружина позивача;

- з 03 квітня 1991 року - ОСОБА_4 , син позивача;

- з 09 липня 1998 року - ОСОБА_10 , донька позивача;

- з 11 червня 2006 року - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , онука позивача.

Щодо ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , онука позивача, то відомості про реєстрацію адреси його проживання відсутні.

З акту від 19 січня 2010 року, складеного комісією дільниці № НОМЕР_1 з виходом на місце за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що ОСОБА_2 - син ОСОБА_7 , проживає в буд. АДРЕСА_1 з 1949 року на теперішній час. ОСОБА_2 разом зі своєю сім`єю: дружиною ОСОБА_3 , донькою ОСОБА_11 , сином ОСОБА_12 користуються будівлею, зазначеною в технічному паспорті від 08 вересня 2005 року під літ «Д», «д», «д1», «д2», «Б», вбиральнею літ. «В», душем літ. «Е», земельною ділянкою - городом між душем «Е» і гаражем літ. «Ж». В будівлі літ «А» з березня 2009 року проживають квартиранти.

Згідно довідки дільниці №8, виданої ОСОБА_8 , в буд. АДРЕСА_1 площею 37,7 кв.м, проживає невістка ОСОБА_3 , син ОСОБА_2 , онук ОСОБА_4 , та онучка ОСОБА_13 .

Судом першої інстанції встановлено, що на час розгляду справи позивач з родиною проживав в літній кухні, а відповідачка проживала в будинку літ. «А».

З технічного паспорту від 11 листопада 2010 року вбачається, що будинок під літ «А» складає загальну площу 66,5 кв.м, житловою 37,7 кв.м, кімната 8,8 кв.м є житловою. Також на земельній ділянці розміщена літня кухня літ. «Д» площею 61,3 кв.м, якою користується позивач зі своєю сім`єю.

Позивача знято з реєстраційного обліку за вказаною адресою за заявою ОСОБА_1 .

Як вбачається з наявних у матеріалах справи квитанцій, позивач здійснював оплату послуг з електропостачання по особовому рахунку: НОМЕР_2 в 2006, 2007, 2008, 2010, 2011, 2012, 2018, 2019, 2020, 2021, НОМЕР_3 , 2024 роках, на підставі договору від 14 вересня 2006 року про користування електричною енергією, укладеного між ним та Північним РЕМ ВАТ «Одесаобленерго» .

Згідно з актами №1401985 та №2143 01 червня 2023 року та 28 серпня 2024 року, складеними АТ «ДТЕК Одеські електромережі» та філією «Інфоксводоканал», абонента ОСОБА_2 відключено від електропостачання та водопостачання.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положеннями ч. 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами ст. 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР.

Згідно ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У ст. 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно ч. 1 ст. 9 ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у ст. ст. 401-406 ЦК України.

У ч. 1 ст. 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У ч. 1 ст. 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у ст. 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У ст. 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі — Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в ст. 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст. 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17-ц Велика Палата Верховного Суду, підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано відповідачем, позивач все своє життя проживає за адресою: АДРЕСА_1 , в будинку своїх батьків, за їх згодою, які були його власниками, займав як житлове приміщення 1-1 в літ. «А», так і переважно літню кухню площею 61,3 кв.м. разом зі своєю сім`єю.

Таким чином, проживання позивача і реєстрація в будинку відбулися зі згоди батьків, при цьому матеріали справи не містять доказів того, що після укладення договорів дарування будинку у 1993 та 2005 роках на користь ОСОБА_1 , остання заперечувала проти проживання у спірному будинку ОСОБА_2 .

Таким чином, тривалий час, після зміни власника будинку, позивач вільно проживав у домоволодінні, користувався комунальними послугами, тощо, що відбувалось зі згоди нового власника будинку ОСОБА_1 , та лише у 2024 році остання вирішила виселити позивача разом з його сім`єю із належного їй будинку.

Інше житло у ОСОБА_2 відсутнє.

Крім того, як вірно зазначено судом, відповідачка, набуваючи право власності на житло, достеменно була обізнана про постійне проживання у ньому брата за згоди батьків, тобто знала про певні обтяження, а тому мала перейматися цими обставинами та нести відповідні ризики.

Вказані обставини у повному обсязі спростовують доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона, як власник житлового будинку, не надавала згоду на реєстрацію та проживання відповідача у належному їй майні.

На підставі викладеного, оцінивши надані докази в сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що право позивача підлягає захисту, оскільки він підтвердив належними доказами своє право користування житловим приміщенням в житловому буд. АДРЕСА_1 .

Щодо вимог ОСОБА_2 про право реєстрації, оформлення договорів на водопостачання, електропостачання, то судом правильно зазначено, що такі вимоги не підлягали задоволенню, оскільки вони стосуються договірних відносин з власником майна.

Крім того, оскільки позивач не отримував повноважень на представництво інтересів про визнання за членами його сім`ї ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 право користування житловим приміщенням в житловому буд. АДРЕСА_1 з правом реєстрації за зазначеною адресою, оформлення договорів на водопостачання, електропостачання, то такі вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Інші докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2025 року — залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 28 травня 2026 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді Є.С. Сєвєрова

Л.М. Вадовська