Рішення від 28 травня 2026 р. у справі №369/16952/25 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/16952/25

Провадження № 2/369/6256/26

РІШЕННЯ

Іменем України

29.05.2026 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.

секретаря Худинець Д.С.

за участі

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в загальному позовному провадженні цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя

та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на майно –

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивувала тим, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 2011 року. Мають спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , 2012 року народження, ОСОБА_6 , 2017 року народження. Спільне життя не склалось та за рішенням суду від 20 жовтня 2023 року їх шлюб розірвано. За час перебування у шлюбі, 30 вересня 2017 року за спільні кошти ними придбано квартиру загальною площею 128,4кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказала, що частки подружжя у спільному майні є рівними. У добровільному порядку відповідач відмовляється поділити майно порівну, тому її право є порушеним.

Просила суд:

поділити майно, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнати за ОСОБА_1 право власності на частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 вересня 2025 року відкрито провадження у справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

11 грудня 2025 року до суду надійшов відзив на позов.

17 грудня 2025 року до суду надійшов зустрічний позов. Не погоджуючись з доводами позивача по суті позову та вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_4 мотивував тим, що дійсно перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 2011 року по 2023 рік, мають спільних неповнолітніх дітей. Також у період зареєстрованого шлюбу набуто у власність квартиру. Але дана квартира придбана не за спільні кошти подружжя. Спірна квартира придбана за його особисті кошти.

Так, ще до укладення шлюбу, 28 жовтня 2005 року на підставі договору йому подаровано квартиру АДРЕСА_2 . Тобто це його особиста власність. Дану квартиру ним продано в листопаді 2013 року та отримано грошові кошти в розмірі 65 000 дол.США, які є його особистими коштами. Ці кошти не є та не можуть вважатись спільними коштами подружжя. У подальшому частина з даних коштів була ним вкладена у придбання в 2016 році нової квартири АДРЕСА_3 , а саме в сумі 500 198 грн. Дана квартира ним продана в 2017 році за суму в розмірі 300 000 грн. Тому ці кошти знову є його особистою власністю. Відсутні будь-які ознаки спільного інвестування чи спільної участі у формуванні вартості придбаного майна у 2017 році. А саме виключно завдяки таким особистим коштам, сформованими у результаті безперервної трансформації майна, набутого ним у дар, він на підставі договору купівлі-продажу придбав спірну квартиру за суму 717 628 грн.. При цьому співвідношення сум, отриманих від продажу первісної кватири та вартості придбання нового об`єкту нерухомості демонструє прямий та економічний послідовний зв`язок між первісним особистим майном та новопридбаною квартирою, що повністю узгоджується з положеннями СК України. Підстави для віднесення квартири до спільного майна відсутні. Презумпція спільності майна ним спростована.

Зазначив, що упродовж спільного подружнього життя сторін об`єктивно була відсутня будь-яка можливість формування спільних накопичень, оскільки позивачка після народження дітей перебувала у відпустках по догляду за дітьми та повністю присвячувала себе забезпеченню їхнього щоденного догляду, виховання, лікування та побутового утримання, не маючи у цей період жодних власних доходів, які могли б бути спрямовані на накопичення коштів або фінансування придбання спірної квартири. Одночасно він перебував у складному матеріальному становищі, не мав стабільного чи достатнього заробітку, здатного забезпечити створення будь яких заощаджень на придбання квартири, оскільки отримувані ним доходи використовувалися переважно на покриття щоденних потреб сім`ї, включно з витратами на харчування, одяг, медичні та освітні потреби дітей, оплату житла та інші нагальні витрати, що, у свою чергу, унеможливлювало не лише накопичення коштів, а й формування будь-якої фінансової подушки, яка могла б бути спрямована на придбання нерухомості. Таким чином, подружжя в цілому не мало жодного майнового чи фінансового ресурсу, який міг би бути використаний для придбання спірної квартири: у них не існувало спільних грошових накопичень, спільних інвестицій або будь-яких заощаджень, оскільки реальний економічний стан сім`ї був обтяжений значними витратами на утримання двох малолітніх дітей і залежністю позивачки від нього в матеріальному плані, а Відповідач, у свою чергу, не мав доходів, достатніх для придбання нерухомого майна.

Просив:

відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 ;

прийняти до розгляду зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу та постановити ухвалу про об`єднання вимог за таким в одне провадження з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя у справі № 369/16952/25;

зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання особистою приватною власністю майна, набутого під час шлюбу - задовольнити у повному обсязі: визнати особистою приватною власністю ОСОБА_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 об`єкт нерухомості квартиру АДРЕСА_4 ;

судові витрати покласти на ОСОБА_1

12 грудня 2025 року до суду надійшла відповідь на відзив. Додатково позивач ОСОБА_1 вказала, що відповідач не довів у встановленому порядку свої доводи викладені у відзиві на позовну заяву, що придбав нерухоме майно під час шлюбу за власний кошт, не надав доказів існування банківських рахунків на які йому начебто було зараховано грошові кошти у сумі 60 000 доларів США та не надав доказів належності таких банківських рахунків саме йому. А відтак не довів, що придбавав нерухоме майно під час шлюбу за власний кошт. Отже всі твердження Відповідача, що оспорюване нерухоме майно (крім квартири під номером АДРЕСА_2 ) було придбано за власні, належні виключно Відповідачу грошові кошти – спростовані, Відповідач не надав жодного належного та допустимого доказу, що оспорюване нерухоме майно квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площа-128,4 кв.м.; житлова площа-73,2 кв.м, виходячи з її вартості 725 000 грн. придбане за власний кошт Відповідача, абсолютно не відповідають дійсності, є некоректними і нічим не доказаними припущеннями. Просила позов задоволити.

22 грудня 2025 року до суду надійшли заперечення відповідача ОСОБА_4 (на відповідь на відзив). Додатково відповідач вказав, що переїзд Позивачки до іншої держави, а саме Турецької Республіки, об`єктивно створив для неї нове соціальне середовище та відкрив інші життєві можливості, що, очевидно, стало підґрунтям для переосмислення нею власних пріоритетів і сімейних цінностей, у результаті чого після облаштування за кордоном Позивачка виявила стійке прагнення зосередитися на побудові особистого життя у новому колі спілкування, що, з огляду на подальший перебіг подій, стало для неї значно більш значущим, ніж збереження подружніх відносин. Нині, за наявною у Відповідача інформацією, Позивачка продовжує постійно проживати на території Турецької Республіки, при цьому будь-яких відомостей про її фактичний переїзд до України, наміри повернення чи спроби відновити проживання у спірній квартирі Відповідач не має, що свідчить про відсутність з її боку реального інтересу до користування зазначеним нерухомим майном як місцем проживання. Водночас, у позовній заяві Позивачка формально та без належного обґрунтування стверджує про нібито вчинення Відповідачем перешкод у користуванні так званим «спільним» майном, однак першою і визначальною обставиною, на яку необхідно звернути увагу суду, є те, що Позивачка фактично не претендує на користування спірною квартирою, оскільки вона жодного разу не заявляла реальних вимог щодо вселення, не вчиняла дій, спрямованих на проживання у квартирі, не здійснювала спроб отримати доступ до житла, не перевозила та не зберігала у ньому особисті речі, а також не брала участі у фінансуванні витрат, пов`язаних з утриманням квартири, зокрема не сплачувала комунальні платежі та не здійснювала жодних дій, що свідчили б про піклування або фактичне користування зазначеним майном. Більше того, Позивачка не приїздить до спірної квартири, не намагається потрапити до неї, не звертається з вимогами щодо надання доступу, а отже відсутній сам предмет можливого перешкоджання, оскільки неможливо чинити перешкоди у користуванні майном за відсутності наміру або спроб таким майном користуватися. При цьому стороною Позивачки не надано жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував факт існування реальних та конкретних перешкод у користуванні квартирою з боку Відповідача.

Відповідач звертає увагу суду на те, що звернення Позивачки з даним позовом про поділ майна подружжя відбулося у період розгляду іншої судової справи, предметом якої є стягнення заборгованості за договором позики, у межах якої Позивачка усвідомлює реальну можливість набуття нею процесуального статусу відповідача, з огляду на те, що грошові кошти, отримані за договором позики, розглядаються як такі, що були залучені в інтересах сім`ї та на потреби сім`ї, а отже можуть бути кваліфіковані як спільні зобов`язання подружжя. У цьому контексті сукупність обставин справи дає підстави вважати, що подання даного позову є взаємопов`язаним із зазначеним судовим спором, оскільки, ймовірно, усвідомлюючи можливі правові наслідки в іншій справі та пов`язані з цим майнові ризики, Позивачка намагається сформувати підґрунтя для отримання у власність частини спірної квартири, яка за своїм правовим режимом їй не належить, що фактично і становить справжню підставу подання даного позову. Так, 24.07.2023 між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений договір позики на суму 56 000,00 доларів США, з яких ОСОБА_4 повернув 4 000,00 доларів США, у зв`язку з чим непогашена заборгованість становить 52 000,00 доларів США. Вказаний договір було укладено у період перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у шлюбі, якій достеменно відомо про факт укладення договору позики, її цільове призначення та причини звернення за фінансовою допомогою.

ОСОБА_1 , з 2017 року, будучи повнолітньою, деліктоздатною, повністю дієздатною особою, яка має вищу освіту, тривалий час (до її переїзду за межі України) фактично користувалася спірною квартирою та була достеменно обізнана як про сам факт її придбання, так і про підстави виникнення права власності у ОСОБА_4 , не могла не знати про те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно спірне житло зареєстровано виключно за її колишнім чоловіком як за єдиним законним власником, причому відповідний реєстровий запис із моменту його внесення у 2017 році містив чітке і не піддане сумніву зазначення виду права - право приватної власності. При цьому протягом усього періоду з 2017 року і до моменту виникнення цього спору ОСОБА_1 не вчинила жодної процесуальної або адміністративної дії, спрямованої на заперечення чи бодай сумнів у законності чи правильності зафіксованого в реєстрі речового права, зокрема, й не оскаржувала реєстраційні дії державного реєстратора в адміністративному або судовому порядку, не подавала скарг до Міністерства юстиції України у порядку, не ініціювала внесення змін або виправлень до реєстру, не просила про внесення себе як співвласниці, не заявляла будь-яких претензій щодо порушення її прав, чим фактично визнавала, сприймала і приймала правовий стан, згідно з яким єдиним і безумовним титульним власником спірної квартири є ОСОБА_4 , що у світлі статей 12, 13, 81, 83 ЦПК України означає, що така позиція є поведінкою Позивачки, яка свідчить про відсутність заперечень нею самого факту існування зареєстрованого за чоловіком права.

Просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1

02 березня 2026 року до суду надійшли додаткові пояснення ОСОБА_4 .

Ухвалою Києво-Святошинького районного суду Київської області від 04 березня 2026 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду.

19 травня 2026 року до суду надійшли письмові пояснення та додаткові письмові пояснення ОСОБА_4

19 травня 2026 року до суду надійшли заперечення ОСОБА_1 на пояснення відповідача у справі.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Криворучко Л.С. позовні вимоги підтримали, проти доводів зустрічного позову ОСОБА_4 заперечували. Просили задоволити позов з підстав, викладених у ньому, та відмовити у задоволенні зустрічного позову.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 – адвокат Сербінов О.С. проти позову заперечував. Підтримав вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_4 , який просив задоволити та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 з-підстав необґрунтованості.

Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, свідків, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Судом встановлено, що 30 липня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8 зареєстровано шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Солом`янського районного управління юстиції в м. Києві.

Сторони мають неповнолітніх дітей: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2023 року шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 розірвано (справа 369/13529/23, рішення набрало законної сили 20 листопада 2023 року).

Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Положення частини другої статті 3 СК України, згідно з яким подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів.

За ст. 18 СК України кожен учасник сімейних правовідносин має право звернутись до суду за захистом свого права або інтересу. Способами захисту є встановлення правовідношення.

Так,згідно з частиною 2 статті 104 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Відповідно до частини 3 статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 цього Кодексу.

Статтею 114 СК України визначено, що у разі розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Статтями 119, 120 СК України передбачена можливість подружжя клопотати про встановлення режиму окремого проживання.

З наданих сторонами доказів не можливо встановити саме з якого часу сторони почали проживати разом та припинили свої відносини, факт сумісного та роздільного проживання. Враховуючи наведене, суд при вирішенні спору враховує період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі з 30 липня 2011 року 20 листопада 2023 року.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

30 вересня 2017 року між ОСОБА_11 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 .

Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 .

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, у сімейному законодавстві України встановлено спростовну презумпцію спільності майна подружжя, яка полягає у тому, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об`єктом права спільної сумісної власності (виключення зазначені у статті 57 СК України), допоки одним із подружжя, який це заперечує, не доведено інше.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).

Відповідно до положень ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до уваги докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах даної категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Сімейного кодексу України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Сімейного кодексу України), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Хоча майно і може бути зареєстровано лише на одного з подружжя, проте факт реєстрації спільного нерухомого майна на ім`я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі. Такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18 (провадження № 61-13422св19).

Пунктом 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, визначено, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

Так, судом встановлено, що спірна квартира придбана за час зареєстрованого шлюбу, відповідно до умов договору ОСОБА_1 при укладенні договору надавала нотаріально посвідчену заяву (згоду) її на купівлю квартири.

При цьому суд враховує, що у разі придбання майна у власність за особисті кошти одним із подружжя, у заяві та договорі нотаріусом чітко вказуються ці обставини. При укладенні договору купівлі спірної квартири ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_1 таких обставин нотаріусу не повідомляли. Натомість нотаріусом чітко вказується, що спірна квартири є особистою приватною власністю продавця ОСОБА_12 і зміст заяви продавця про особисту власність доведено до відома продавця (відповідача по справі). ОСОБА_4 не спростував того, що при укладенні договору його дружина надала згоду на придбання майна лише у його особисту власність (клопотань про витребування доказів, а саме заяви дружини покупця, до суду не надходило). Отже, дану квартиру придбано в шлюбі, що свідчить про те, що майно є спільною сумісною власністю сторін.

Посилання відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним про те, що дана квартира була повністю придбана за його особисті грошові кошти суд до уваги не приймає. Оскільки, не надано жодного належного, допустимого та достатнього доказу на підтвердження походження особистих грошових коштів відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним. Подані суду копії договорів не підтвердили купівлю вказаного об`єкту лише за його особисті грошові кошти.

Встановлено, що ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності належала квартира під номером АДРЕСА_2 , а саме на підставі Договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Личиною О.В. за № 9691 від 28 жовтня 2005 року.

За умовами договору ДАРУВАЛЬНИК передає, а ОБДАРОВУВАНИЙ приймає у дар належну ДАРУВАЛЬНИКУ на праві приватної власності квартиру під номером АДРЕСА_6 . Відчужувана квартира складається з однієї жилої кімнати, жилою площею - 16,30 кв.м., загальна площа - 31,40 кв. м. (п. 2 Договору).

Між ОСОБА_4 та ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу вищевказаної квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гніденко Н.Ю. за № 1854 від 28.11.2013 року.

ОСОБА_4 передав (продав), а ОСОБА_13 прийняла у власність (купила) квартиру АДРЕСА_2 , та сплатила за неї суму, обумовлену в п.3 цього договору (п. 1 Договору).

Вказана квартира загальною площею 31,40 кв.м., складається з однієї жилої кімнати, житловою площею 16,30 кв.м., і належить ПРОДАВЦЮ на підставі договору дарування, посвідченого 28 жовтня 2005 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Личиною О.В. за реєстровим № 9691, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 04 листопада 2005 року у реєстрову книгу № д.548-18 за реєстровим № 344.

Право власності ПРОДАВЦЯ на вказану квартиру зареєстроване в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень 28.11.2013р., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 225085580000, номер запису про право власності: 3579255, (індексний номер витягу 13573064 від 28.11.2013р.) (п. 2 Договору). Продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін вчинено за 519 545 гривень, що за курсом НБУ (7,9930) станом на 28.11.2013р. складає 65 000 доларів США, які ПОКУПЕЦЬ перерахувала на розрахунковий рахунок ПРОДАВЦЯ, відкритий у ПАТ «Легбанк» (м. Київ, вул. Шота Руставелі, 12).

У даному договорі жодної заяви його дружини – ОСОБА_1 нотаріус не вимагав та позивачка не надавала. Право особистої приватної власності на дану квартиру при розгляді справи сторонами не оспорювалось.

08 липня 2016 року між ОСОБА_14 (Представник Продавця), який діє на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федотовою О.В. 17.06.2013 за № 2533 від імені ОСОБА_12 (Продавець), з однієї сторони та ОСОБА_4 (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської обл. Федотовою О.В. 08.07.2016 року за № 3989.

За цим договором Продавець передав квартиру АДРЕСА_7 , у власність Покупця, а Покупець прийняв відчужувану квартиру у власність і сплатив за неї грошову суму, визначену цим договором.

Вказана квартира складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 83,2 кв.м, житловою площею 44,3 кв.м. (п. 1 Договору).

Відчужувана квартира належить Продавцю на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко А.В. 15.10.2013р., індексний номер 10911787.

Право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28 вересня 2013 року, державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Федоренко А.В., номер запису про право власності: 2885949, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 181791732224, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер витягу: 10911974, сформованим 15.10.2013 року (п. 2 Договору).

За домовленістю Сторін цей продаж вчинено за 506 000 гривень. Вказану суму грошей Продавець отримав від Покупця повністю до посвідчення даного договору. Підписами на договорі Сторони підтверджують факт повного розрахунку (п. 3 Договору).

Відповідно до п. 8 Договору, Представник Продавця стверджує, що відчужувана квартира не є спільною сумісною власністю, є особистою приватною власністю ОСОБА_12 , вона неодружена, однією сім`єю з чоловіком без реєстрації шлюбу не проживає, договір про спільне проживання та ведення спільного господарства нею не укладався.

Покупець стверджує, що зміст заяви Представника Продавця про належність ОСОБА_15 квартири на праві особистої приватної власності, доведено нотаріусом до його відома.

Цей договір укладався за згодою дружини Покупця, яка викладена у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. 08.07.2016 року за реєстром № 3988 і долучена до примірника цього договору, що залишається в справах приватного нотаріуса.

29 березня 2017 року між ОСОБА_4 (Продавець) та ОСОБА_16 (Покупець) укладено Договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Києво Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. за № 1799.

Відповідно до п. 1 Договору від 29.03.2017 № 1799 Продавець передав квартиру АДРЕСА_3 , у будинку АДРЕСА_8 у власність Покупця, а Покупець прийняв відчужувану квартиру у власність і сплатив за неї грошову суму, визначену цим договором.

Вказана квартира складається з трьох житлових кімнат, загальною площею 83,2 кв.м, житловою плошею 44,3 кв.м.

За домовленістю Сторін цей продаж вчинено за 300 000,00 гривень. Вказану суму грошей Продавець отримав від Покупця повністю до посвідчення даного договору. Підписами на договорі Сторони підтверджують факт повного розрахунку (п. 3 Договору).

Цей договір укладається за згодою дружини Продавця, яка викладена у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. 23.03.2017 року за реєстром № 1644 та за згодою чоловіка Покупця, яка викладена у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. 29.03.2017 року за реєстром № 1798 і долучені до примірника цього договору, що залишається в справах приватного нотаріуса.

Як вказувалось вище, 30 вересня 2017 року між ОСОБА_17 , який діяв від імені ОСОБА_12 на підставі довіреності, та ОСОБА_4 укладено Договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. за № 5842.

Відповідно до п. 1 Договору від 30.09.2017 № 5842 за цим договором Продавець передав квартиру АДРЕСА_5 , у власність Покупця, а Покупець прийняв відчужувану квартиру у власність і сплатив за неї грошову суму, визначену цим договором.

Вказана квартира складається з чотирьох житлових кімнат, загальною площею 128,4 кв.м, житловою площею 73,2 кв.м.

За домовленістю Сторін цей продаж вчинено за 725 000 гривень. Вказану суму грошей Продавець отримав від Покупця повністю до посвідчення даного договору Підписами на договорі Сторони підтверджують факт повного розрахунку (п. 3 Договору).

Представник Продавця стверджує, що відчужувана квартира не є спільною сумісною власністю, є особистою приватною власністю ОСОБА_12 , вона неодружена, однією сім`єю з чоловіком без реєстрації шлюбу не проживає, договір про спільне проживання та ведення спільного господарства нею не укладався.

Покупець стверджує, що зміст заяви Представника Продавця про належність ОСОБА_15 квартири на праві особистої приватної власності, доведено нотаріусом до його відома. Цей договір укладається за згодою дружини Покупця, яка викладена у заяві, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Федотовою О.В. 23.03.2017 року за реєстром № 1644 і долучена до примірника цього договору, що залишається в справах приватного нотаріуса.

При вирішення спору, суд враховує, що укладаючи кожний правочин, ОСОБА_4 було відомо про наявність спільної власності та особистою власності набувача/відчужувача майна. При цьому у жодному договорі купівлі-продажу квартир в с.Софіївській Борщагівці про особисту власність ОСОБА_4 не вказується, натомість нотаріусом відбриється згода іншого подружжя.

Також відповідач не надав належних та допустимих доказів тим обставинам, що нові квартири придбавались виключно за особисті кошти ОСОБА_4 , зважаючи на часові проміжки між укладеними правочинами та відсутність інших доходів в родині з 2011 року по 2017 року. У поданих договорах валютою договору і розрахунку між сторонами вказана гривня. Відсутні докази того, що грошові кошти ОСОБА_4 отримував (або обмінював) та у подальшому зберігав у валюті (зважаючи на курсові коливання).

Не може бути підставою і для відмови у задоволенні позову, твердження відповідача про фактичний переїзд позивача на постійне проживання до іншої країни, відсутність інтересу до спірного майна. Так, право власності є непорушним, ніхто не може бути позбавлений своєї власності. Натомість предметом даного судового розгляду є питання поділу майна подружжя. Особа має право звернутись до суду з позовом, коли її право є порушеним.

Крім того, відповідач за первісним позовом стверджував, що дружина не мала доходів, не працювала, а тому це додатково підтверджує його позицію про те, що майно є його особистою приватною власністю. В цій частині суд враховує ч. 1 ст. 60 СК України, якою визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності подружжя незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Суд приходить до висновку, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу в рівних частинах.

З урахуванням задоволення позову, відповідно до ст.141 ЦПК України, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають судові витрати: судовий збір в розмірі 2920 гривень, сплачений позивачем при зверненні до суду з даним позовом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позову ОСОБА_1 та відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 .

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя задоволити.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 2920 грн. (дві тисячі дев`ятсот двадцять грн.).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на майно відмовити.

Інформація про учасників:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_9 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 29 травня 2026 року.

Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ