Рішення від 20 травня 2026 р. у справі №363/2788/25 — Вишгородський районний суд Київської області

21.05.2026 Справа № 363/2788/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2026 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого–судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Лещенко І.А.,

представника позивачки ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення,

встановив:

представник позивачки звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила усунути ОСОБА_5 перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , із вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Свої вимоги мотивувала тим, що відповідачі без належних правових підстав самовільно вселилися до житлового будинку та земельної ділянки, що належать позивачці на праві приватної власності, та продовжують проживати у вказаному будинку всупереч волі власника.

Позивачка згоди на проживання відповідачів у належному їй житловому будинку не надавала, будь-які договори чи інші правові підстави користування спірним майном між сторонами відсутні. При цьому, відповідачі змінили замки у будинку, утримують на території агресивних собак та фактично позбавили позивачку доступу до належного їй майна, чим створюють перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження власністю.

Крім того, відповідачі добровільно звільнити житловий будинок відмовляються, а факт їх проживання у спірному будинку підтверджується матеріалами перевірки Вишгородського РУП ГУНП в Київській області.

З огляду на викладене, позивачка вважає, що її право приватної власності порушено відповідачами, у зв`язку з чим просить усунути перешкоди у користуванні належним їй майном шляхом виселення відповідачів зі спірного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Відповідач ОСОБА_3 подав до суду відзив, в якому в задоволенні позовних вимог просив відмовити. Зазначив, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалося ним під час шлюбу з ОСОБА_8 з 2000 року за власні кошти, що підтверджується накладними, товарними чеками, технічним паспортом та іншими документами. Позивачка – їхня дочка 2001 року народження, участі у будівництві не брала, а він потім їй подарував земельну ділянку із збудованим на ній будинком.

Зазначив, що договір дарування земельної ділянки укладено між ним та позивачкою за умови здійснення дочкою його догляду в зв`язку із погіршеним станом здоров`я та складним матеріальним становищем, коли позивачка після укладення договору своїх домовленостей не виконала та намагається його безпідставно виселити з будинку.

В спірному будинку він проживає тривалий час і це є його житлом, за яке він сплачує комунальні платежі та вважає безпідставними доводи позивачки щодо самовільного захоплення житла.

Також послався на те, що інше житло, в якому він зареєстрований, фактично зайняте іншими членами сім`ї, тоді як позивачка проживає разом із чоловіком за іншою адресою та не має нагальної потреби у користуванні спірним житлом.

З урахуванням викладеного, вважає, що його виселення зі спірного житлового будинку становитиме непропорційне втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Представник позивачки подала до суду відповідь на відзив, в якому зазначила, що хоча відповідач ОСОБА_3 не має правових підстав для проживання у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить позивачці на праві приватної власності.

До того ж, ОСОБА_3 є співвласником іншого житлового будинку та має там зареєстроване місце проживання, а тому не позбавлений можливості користуватись іншим житлом.

Крім того зазначила, що позивачка згоди на проживання відповідачів у належному їй будинку не надавала, а після розірвання шлюбу між батьками відповідач ОСОБА_3 самостійно вселився до спірного будинку разом із ОСОБА_9 (сторонньою особою), а в подальшому допустив незаконне вселення інших відповідачів (родичів ОСОБА_9 ).

Щодо доводів відповідача про існування усних домовленостей при укладенні договору дарування земельної ділянки, то зазначила, що договір дарування є безоплатним і дарувальник не вимагав від обдарованої будь-яких зустрічних дій майнового характеру. Також сторони договору підтвердили, що розуміють значення та правові наслідки правочину, а їх волевиявлення є вільним.

Також зазначила, що письмові докази, долучені відповідачем на підтвердження участі у будівництві будинку, не є належними, допустимими та достатніми доказами у справі, оскільки частина документів оформлена на інших осіб, а інші документи не дають можливості встановити їх зв`язок зі спірним будинком.

Крім того, звернула увагу на те, що надані відповідачем квитанції про оплату комунальних послуг лише підтверджують факт його проживання у будинку, який належить позивачці.

З урахуванням викладеного вважала, що відповідачі створюють позивачці перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном, у зв`язку з чим остання змушена орендувати інше житло та нести додаткові витрати.

Відповідач ОСОБА_3 подав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких у задоволенні позовних вимог просив відмовити. Зазначив, що фактично проживає у спірному житловому будинку тривалий час, який він побудував, здійснює догляд за ним, сплачує комунальні послуги та веде господарство з урахуванням стану свого здоров`я та складного матеріального становища.

Також вказав, що хоча є співвласником іншого житлового будинку, однак фактично там проживають його батько, брат та сім`я брата з малолітньою дитиною, а тому він не має можливості вимагати їх виселення чи обмежувати їх у користуванні житлом.

Крім того, відповідач зазначив, що законодавством не передбачено обов`язкової письмової згоди власника житла на проживання родичів, а позивачка раніше не заперечувала проти його проживання у будинку. Також послався на положення цивільного законодавства щодо права власника використовувати житло для проживання членів сім`ї та інших осіб.

Також зазначив, що позивачка участі у будівництві спірного житлового будинку не брала, тоді як сам будинок зводився ним протягом тривалого часу за власні кошти під час шлюбу з ОСОБА_8 .

Доводи позивачки щодо антисанітарного стану будинку заперечував, зазначивши, що внутрішньо оздоблювальні роботи в будинку повністю завершити не встиг, а проживання в ньому здійснюється вимушено, однак за належних і достатніх для цього умов.

З урахуванням викладеного вважає, що його виселення зі спірного житлового будинку становитиме непропорційне втручання у право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Представник позивачки в суді позов підтримала та наполягала на його задоволенні з викладених у ньому та відповіді на відзив підстав. Зазначила, що в будинку створено відповідачами створено неналежні умови, житло руйнується, існує значна непогашена заборгованість з житлово-комунальних послуг, які отримують відповідачі, за які кошти не сплачують, чинять перешкоди в знятті показників з лічильників, в зв`язку з чим, позивачка була змушена відключити будинок в передбаченому законом порядку від отримання послуг з електро- та газопостачання.

Представник відповідача ОСОБА_3 в суді у задоволенні позову просила відмовити з підстав викладених у відзиві та запереченнях на відповідь на відзив.

Відповідач ОСОБА_3 в суді просив у задоволенні позову відмовити. Зазначив, що спірний житловий будинок будувався ним протягом тривалого часу за власні кошти. Земельна ділянка, на якій розташовано будинок, набутий ним у 2000 році. Будівництво житлового будинку здійснювалося з 2020 року по 2020 роки під час шлюбу з ОСОБА_10 . З 2018 році завершено будівництво коробки, влаштовано покрівлю та встановлено вікна, а внутрішні роботи остаточно не завершено. Під час спільного життя, їхня сім`я (він, дружина ОСОБА_10 , дочка ОСОБА_11 ) постійно проживали у тещі за адресою: АДРЕСА_2 , тоді як спірний будинок використовувався переважно для тимчасового проживання у літній період. В 2022 році унаслідок повномасштабної війни в Україні його дружина та дочка виїхали за межі України. Після повернення в серпні 2022 року відносини з дружиною погіршилися, вони припинили спільне проживання, в зв`язку з чим він заселився в новозбудований спірний будинок, який на той час не був введений в експлуатацію та з того часу постійно проживає в ньому. В листопаді 2023 року він подарив своїй єдиній дочці земельну ділянку (на якій будинок не був оформлений), постійно проживаючи в цьому будинку та з умовою, що він і далі буде проживати в ньому, а дочка буде його доглядати. На даний час у будинок заселилися і постійно проживають його теперішня дружина ( ОСОБА_4 ) та її родичі ( ОСОБА_6 та ОСОБА_7 ).

Відповідачка ОСОБА_4 в суді просила в задоволенні позову відмовити. Зазначила, що з серпня 2022 року заселилася до спірного житлового будинку за згодою ОСОБА_3 , як його співмешканка, з яким на той час перебувала у близьких стосунках, та який у подальшому став її чоловіком. Після заселення нею замінено замки в будинку в зв`язку з їх технічною непридатністю та неналежним станом. Зазначила, що їй відомо про укладення між ОСОБА_3 та позивачкою договору дарування земельної ділянки, коли позивачка разом із матір`ю привезли ОСОБА_3 для укладення правочину у нетверезому стані. Щодо інших відповідачів у справі пояснила, що вони є її родичами та приблизно рік тому тимчасово заселилися до спірного будинку після того, як їх житловий будинок знищено пожежею внаслідок підпалу. Зокрема, ОСОБА_6 є її сестрою, а ОСОБА_7 батьком останньої.

Свідок ОСОБА_10 (матір позивачки та колишня дружина відповідача ОСОБА_3 ) в суді показала, що з 10 серпня 1996 року по 20 лютого 2025 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 . В серпні 2022 року після повернення з дочкою в Україну дізналася про подружню зраду відповідача, в зв`язку з чим вони припинили спільне проживання та відповідач виселився з будинку її матері за адресою: АДРЕСА_2 , де постійно проживала їхня сім`я. В листопаді 2023 року відповідач ОСОБА_3 подарував доньці земельну ділянку, на якій розташований спірний житловий будинок, у зв`язку з тим, що позивачка є його єдиною донькою. При цьому, питання щодо постійного проживання відповідача у будинку після укладення договору дарування між сторонами не обговорювалося. В 2025 році дочка оформила на себе право власності на будинок. Після заселення відповідачів в будинок, ними замінено замки, в зв`язку з чим, вона та її дочка фактично позбавлені доступу до нього. В будинку постійно проживають сторонні особи. Відповідачі чинять перешкоди в користуванні будинком, не дають можливості зняти показники лічильників, на тепер виникла значна заборгованість зі сплати комунальних послуг. Унаслідок виникнення конфлікту вони з дочкою не можуть потрапити до будинку, що може відбутися лише в присутності співробітників поліції. Будинок унаслідок неналежного утримання поступово приходить у непридатний для проживання стан.

Також повідомила, що стан будинку наразі є неналежним. Зазначила, що також їй відомо про проживання у будинку інших осіб разом із ОСОБА_3 . Ствердила, що позивачка та члени її сім`ї неодноразово вимагали від відповідачів звільнити спірний будинок, однак останні цього дотепер не зробили. Також пояснила, що відповідач ОСОБА_3 має інше житло, у якому може проживати. На даний час між сторонами склалися конфліктні відносини. Із дружиною відповідача ОСОБА_9 свідок особисто не знайома, однак про існування їх стосунків дізналася у 2022 році. Щодо стосується будівництва спірного будинку, то зазначила, що точного часу початку будівництва не пам`ятає, однак на момент укладення договору дарування будинок вже був споруджений. Позивачка після початку трудової діяльності брала участь у доведенні будинку до стану, придатного для введення в експлуатацію. Також зазначила, що за час шлюбу вона з дочкою та колишнім чоловіком періодично влітку проживали у спірному будинку, однак постійним місцем проживання їх подружжя була квартира її матері за адресою: АДРЕСА_2 . У червні-липні 2022 року вона разом із позивачкою виїжджали за межі України, а після повернення їй стало відомо про зраду відповідача, який в зв`язку з цим в серпні 2022 року виїхав проживати до спірного будинку. Що стосується укладення договору дарування земельної ділянки, то зазначила, що під час його укладення перебувала у сусідньому приміщенні. Також зазначила, що їй відомо про те, що позивачка зверталась до правоохоронних органів із заявою щодо погроз з боку відповідачів, а також, що позивачка сплачує комунальні платежі за спірний будинок.

Заслухавши представника позивачки, відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , допитавши свідка ОСОБА_10 , дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що з 10 серпня 1996 року ОСОБА_12 (відповідач) та ОСОБА_10 перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого в них народилася дочка - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (позивачка).

Відповідач ОСОБА_12 згідно державного акту на право приватної власності на землю серії II-КВ №073582, виданого Старопетрівською сільською радою на підставі рішення виконкому Старопетрівської сільської ради №36 від 31 березня 2000 року є власником земельної ділянки площею 0,15 га, кадастровий номер 3221887801:036099:0160, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

З пояснень сторін встановлено, що під час шлюбу з 2000 по 2020 рік подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_10 поступово здійснювало будівництво спірного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на зазначеній вище належній відповідачу земельній ділянці. Вказаний будинок родина використовувала в літній період. Право власності на цей будинок за відповідачем не оформлювалося.

Після початку повномасштабної війни на території України, позивачка разом з матір`ю виїхали за межі України. Після їх повернення, в серпні 2022 року, фактично шлюбні стосунки ОСОБА_3 та матері позивачки – ОСОБА_10 припинилися, внаслідок чого відповідач переїхав постійно проживати в спірний будинок, в якому проживає донині.

Також встановлено, що ОСОБА_4 , як співмешканка ОСОБА_3 , без законних підстав, заселилася проживати у зазначений будинок, коли відповідач перебував в шлюбі із своєю дружиною. Після заселення ОСОБА_4 в будинку замінено замки.

11 листопада 2023 року між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (дарувальник, батько) та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (обдаровувана, дочка) укладено договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрований за №3257.

Згідно вказаного договору дарувальник передав безоплатно обдаровуваній у власність (подарував), а обдаровувана прийняла в дар земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 3221887801:036099:0160, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення – для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Земельна ділянка, що відчужується належить дарувальнику на праві власності на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії II-КВ №?073582, виданого Старопетрівською сільською радою на підставі рішення виконкому Старопетрівської сільської ради від 31 березня 2000 року за №36. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 04 липня 2000 року за №279.

Хоча в договорі і зазначено, що на земельній ділянці відсутні будівлі, судом встановлено, що фактично земельну ділянку подаровано разом із спірним будинком, який у встановленому законом порядку на той час не оформлено.

Того ж дня ОСОБА_11 зареєструвала на вказану земельну право власності, що вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав №354010646 віл 11 листопада 2026 року.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав №417181674 від 11 березня 2025 року, ОСОБА_13 11 березня 2025 року зареєструвала право власності на закінчений будівництвом об`єкт, а саме – житловий будинок садибного типу, загальною площею 178,2 кв.м., житловою площею 64,3 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які є родичами ОСОБА_4 , після виникнення в серпні 2024 року пожежі в своєму будинку за адресою: АДРЕСА_1 (витяг з ЄРДР №12024111150001071 від 02 вересня 2024 року за ч. 2 ст. 194 КК України), також без законних підстав заселилися до належного позивачці будинку. Постійно проживають та займають його, чинять перешкоди власнику, внаслідок чого ОСОБА_5 зверталася до Вишгородського РУП ГУНП в Київській області із відповідною заявою.

Зазначені обставини підтверджуються: заявою ОСОБА_5 про вчинення кримінального правопорушення, з якою вона звернулася 02 квітня 2026 року до Вишгородського РУП ГУНП в Київській області; листом Вишгородського РУП ГУНП в Київській області №90775-2025 від 02 травня 2025 року щодо розгляду заяви ОСОБА_5 від 02 квітня 2025 року; довідкою Вишгородського РУП ГУНП в Київській області «Про розгляд звернення ЄО від 02 квітня 2025 року №7582», поясненнями сторін та показаннями свідка ОСОБА_10 .

За заявою ОСОБА_5 та внаслідок утворення заборгованості за житлово-комунальні послуги, будинок АДРЕСА_1 відключено від газопостачання та електропостачання, що вбачається із акту Київської філії ТОВ «Газорозподільчі мережі України» №1245 від 27 березня 2026 року та рахунком ПрАТ «ДТЕК Київські регіональні електромережі» №95919495 від 04 квітня 2025 року.

20 лютого 2025 року рішенням Вишгородського районного суду Київської області, яке набрало законної сили (справа №363/4210/24), шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 розірвано.

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_9 06 червня 2025 року зареєстрували шлюб.

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав №425981239 від 08 травня 2025 року, ОСОБА_3 з 10 березня 2025 року є власником 1/3 частин земельної ділянки з кадастровим номером 3221887801:02:032:0714 та житлового будинку, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав №427312265 від 16 травня 2026 року, ОСОБА_6 з 24 червня 2008 року є власницею 1/3 частини житлового будинку, який знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до ст. 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Згідно ст. 380 ЦК України, житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Відповідно до ст. 381 ЦК України, садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Згідно ст. 395 ЦК України, речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

Відповідно до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

У Главі 29 і ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 64 ЖК України (чинній на момент виникнення спірних правовідносин), члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до ст. 156 ЖК України (чинній на момент виникнення спірних правовідносин), члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про основні засади житлової політики», житлова політика базується на принципі непорушності права на житло та недоторканності житла - власники та користувачі безперешкодно реалізують свої права щодо володіння, користування та у встановлених законодавством випадках розпоряджання житлом, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про основні засади житлової політики», житло приватного житлового фонду може використовуватися для особистого проживання власника та членів його сім`ї, передачі в оренду або користування на інших підставах, у тому числі за рішенням власника за договором оренди соціального житла, а також в інший спосіб, не заборонений законом.

Згідно ст. 36 Закону України «Про основні засади житлової політики», житло вважається самовільно зайнятим, якщо особа вселилася до житла без належних правових підстав, відпали обставини, що були підставою для надання їй такого житла, та/або особа втратила право користування таким житлом.

Вселення до житла без належних правових підстав забороняється.

Самовільно зайняте житло підлягає негайному поверненню його власнику або особі, яка користується житлом на законних підставах.

Фізична або юридична особа, яка самовільно зайняла житло, зобов`язана привести його у придатний для використання стан і відшкодувати завдані збитки власнику або користувачу житла.

Відповідно до ч. 2 ст. 34 Закону України «Про основні засади житлової політики», власник або користувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на житло відповідно до закону.

Згідно ч. 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У постанові КЦС ВС від 08 листопада 2023 року у справі №521/6487/20 зроблено правовий висновок про те, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім?ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України). Члени сім?ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

Крім того, у постанові ВС від 23 січня 2018 року у справі №521/10070/14 вказано, що відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У постанові КЦС ВС від 08 квітня 2026 року в справі №382/2035/23 також зроблено правовий висновок про те, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У статті 9 ЖК України (тут і далі в редакції, чинній на час вирішення спору судом) було передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

Відтак, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Оцінюючи доводи сторін, надані докази в їх сукупності та взаємозв`язку, а також встановлені по справі обставини, суд виходить із такого.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 , будучи рідним батьком позивачки (майбутнього власника спірного будинку) законно вселився до спірного житлового будинку у серпні 2022 року, тобто ще до укладення договору дарування земельної ділянки від 11 листопада 2023 року та до державної реєстрації права власності позивачки на житловий будинок у березні 2025 року. На момент такого вселення ОСОБА_3 був власником земельної ділянки, на якій уже знаходився збудований житловий будинок, хоча останній ще не був прийнятий в експлуатацію та право власності на нього у встановленому законом порядку не оформлено.

Вказані обставини сторонами фактично не заперечувалися та підтверджуються як поясненнями самих сторін, так і показаннями свідка ОСОБА_10 , яка підтвердила, що будинок збудовано ще до укладення договору дарування, а родина періодично проживала у ньому в літній період.

Також судом встановлено, що будівництво спірного житлового будинку здійснювалося протягом тривалого часу колишнім подружжям - ОСОБА_3 та ОСОБА_10 , а сам будинок фактично створений та існував задовго до оформлення права власності на нього за позивачкою. При цьому позивачка, як вбачається з матеріалів справи та пояснень сторін, фактично лише здійснила завершення оформлення правовстановлюючих документів на новостворене нерухоме майно.

Доказів того, що після дарування земельної ділянки саме позивачкою самостійно збудовано житловий будинок чи проведено істотний обсяг будівельних робіт, суду не надано.

Суд враховує, що, незважаючи на зазначення у договорі дарування земельної ділянки про відсутність на ній будівель, фактично дарувальником передано земельну ділянку із розташованим на ній житловим будинком, хоча і не оформленим, який на той час вже був створений та використовувався для проживання.

При цьому, із матеріалів справи вбачається, що житловий будинок у подальшому прийнято в експлуатацію, приєднано до комунальних мереж, забезпечено електро- та газопостачанням, а відповідач ОСОБА_3 постійно проживав у ньому з серпня 2022 року.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що на момент вселення ОСОБА_3 , заселився до спірного житла на законних підставах, будучи власником земельної ділянки, на якій розташований будинок, та фактичним забудовником цього майна.

Сам по собі факт того, що на момент його вселення право власності на житловий будинок ще не зареєстровано у встановленому законом порядку, наявності у нього достатніх та тривалих зв`язків із цим житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини не спростовує.

З цього суд зважає на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови ВС від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Суд також враховує, що саме спірний житловий будинок з серпня 2022 року є постійним місцем проживання ОСОБА_3 у розумінні наведених положень Конвенції та практики ЄСПЛ.

Крім того, суд бере до уваги, що ОСОБА_3 є рідним батьком позивачки, а відтак належить до членів сім`ї власника житла у розумінні вимог ст. 64 та ст. 156 ЖК (чинних на момент виникнення спірних правовідносин).

Розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та матір`ю позивачки саме по собі сімейних відносин між відповідачем та його дочкою - позивачкою у справі не припинило, а тому свідчити про втрату ним статусу члена сім`ї власника житла не може.

Близький за змістом до спірних правовідносин висновок викладено в постанові КЦС ВС від 08 квітня 2026 року в справі №382/2035/23.

У спірних правовідносинах визначальним є не лише момент державної реєстрації права власності на житловий будинок, а фактичне створення майна, володіння ним та тривале проживання у ньому відповідача, що виникло ще в той період, коли він був власником земельної ділянки.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що підстав для виселення ОСОБА_3 зі спірного житлового будинку не встановлено, оскільки він свого часу законно вселився до спірного житла, є членом сім`ї власника у розумінні житлового законодавства, а спірний будинок є його постійним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Суд вважає, що виселення ОСОБА_3 за встановлених у справі обставин становитиме непропорційне та надмірне втручання у його право на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом із тим, суд дійшов інших висновків щодо відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

Як встановлено судом, вказані особи вселилися до спірного житлового будинку без згоди власника - позивачки, та не є членами її сім`ї у розумінні статей 64, 156 ЖК України.

Так, ОСОБА_4 заселилася до спірного житлового будинку у 2022 році як співмешканка ОСОБА_3 , коли останній ще перебував у зареєстрованому шлюбі з матір`ю позивачки. Законних підстав для її вселення не існувало.

Сам по собі факт подальшої реєстрації шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 у 2025 році про законність її вселення до житла, власником якого на той час вже була позивачка свідчити не може, та самостійного права користування спірним житлом для неї не утворює.

Що стосується відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , то судом встановлено, що вони також вселилися до спірного будинку без згоди позивачки та не є членами її сім`ї.

Посилання ОСОБА_4 на те, що вони вимушено заселилися до спірного будинку у зв`язку із пожежею у власному житлі, факту відсутності у них законних підстав для користування майном позивачки не спростовують.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 є співвласницею іншого житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Судом також встановлено, що після вселення відповідачів позивачка фактично позбавлена доступу до належного їй майна, оскільки відповідачами змінено замки у будинку, добровільно звільнити житло вони відмовляються, а між сторонами існує тривалий конфлікт.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідачі ОСОБА_4 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 чинять позивачці перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй майном, не маючи при цьому належних правових підстав для проживання у спірному житловому будинку.

За таких обставин, судом встановлено порушене право позивачки, яке підлягає захисту шляхом усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , із вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Відтак, позов є обґрунтованим і підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України,

вирішив:

позовну заяву задовольнити частково.

Усунути ОСОБА_5 перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , із вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

В задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ОСОБА_5 судовий збір в розмірі по 403 (чотириста три) грн. 74 (сімдесят чотири) коп. з кожного.

Повне судове рішення складено 29 травня 2026 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги.

Позивачка: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП – НОМЕР_2 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідачі: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП – НОМЕР_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП – НОМЕР_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП – НОМЕР_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП – НОМЕР_6 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Суддя