Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №759/5477/26 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

вул. Солом`янська, 2-а, м. Київ, 03110

e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Унікальний номер справи 759/5477/26 Апеляційне провадження № 22-ц/824/10144/2026Головуючий у суді першої інстанції - Петренко Н.О. Доповідач у суді апеляційної інстанції - Оніщук М.І.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Оніщук М.І.,

судді Шебуєва В.А., Кафідова О.В.,

секретар Цалко Д.М.,

за участю:

представника заявниці Бойко Г.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від її імені та в її інтересах адвокатом Бойко Ганною Олегівною, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 березня 2026 року у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту смерті,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до Святошинського районного суду м. Києва з заявою, в якій просила встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Донецьк, Донецька обл., Україна.

Вимоги заяви обгрунтовано тим, що встановлення факту смерті заявнику необхідно для державної реєстрації смерті в органах ДРАЦС України та реалізації спадкових прав.

Разом з тим, оскільки у неї наявне лише свідоцтво про смерть ОСОБА_2 , що видане окупаційним органов рф, а отримати свідоцтво про смерть у відділі державної реєстрації актів цивільного стану українського зразка неможливо, заявниця звернулася до суду з даною заявою.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 09.03.2026 у задоволенні заяви відмовлено (а.с. 21, 22).

В апеляційній скарзі заявниця, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення заяви у повному обсязі.

В обгрунтування доводів своєї апеляційної скарги вказує, що висновок суду першої інстанції про відсутність у матеріалах справи медичного документа про смерть ОСОБА_2 є хибним та грунтується на неповному дослідженні матеріалів справи.

Також, зазначає, що судом першої інстанції не враховано правову позицію Верховного Суду у постанові від 03.06.2020 у справі № 754/9711/19, згідно з якою документи, видані органами на тимчасово окупованій території, можуть розцінюватися судом як докази в їх сукупності.

При цьому, вважає, що суд першої інстанції безпідставно зазначив в оскаржуваному рішенні про ненадання заявницею документів, які засвідчують, що ОСОБА_2 на момент смерті був громадянином України, оскільки жодна норма ЦПК України та Закону України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" не передбачає обов`язку підтвердження громадянства померлого як умови для встановлення факту смерті в судовому порядку.

Крім того, із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 проживав у м. Донецьк та помер там у 2021 році, тобто на тимчасово окупованій території України. При цьому, у заявниці наявна копію паспорта ОСОБА_2 , яка не була витребувана судом.

Вказує, що ані вона, ані її представник не були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, призначеного на 09.03.2026 (а.с. 63-65).

Представник заявниці у судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про шлюб від 28.09.1991.

Згідно з довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 03.01.2026 №3008-5003930827 ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

На підтвердження факту смерті ОСОБА_2 заявницею було надано до суду копію свідоцтва про смерть, що видане так званим куйбишевським відділом РАЦС донецького міського управління юстиції міністерства юстиції донецької народної республіки 12.10.2021, у якому вказано, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження Донецька обл., Україна, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , актовий запис про смерть №1453, місце смерті донецька народна республіка.

Також, у матеріалах справи міститься довідка про смерть форми №106/у за № 6086, видана лікарем закладу охорони здоров`я так званої донецької республіки, з якої вбачається, що ОСОБА_2 , 1970 року народження, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Причина смерті: гостра коронарна недостатність.

При цьому, колегія суддів приймає в якості доказу додану до апеляційної скарги копію паспорта громадянина України ОСОБА_2 , оскільки заявницю було позбавлено можливості надати додаткові документи, у зв`язку з неналежним повідомленням про розгляд справи та, як наслідок, розгляд справи без участі заявниці та/або її представника.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що він позбавлений можливості безспірно встановити факт смерті особи на тимчасово окупованій території України, оскільки надані заявником документи відповідно до положень ст. 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" є недійсними на території України. При цьому, зазначив, що заявником не надано лікарського свідоцтва або іншого медичного документа про смерть, що видані закладом охорони здоров'я, що можуть бути підставами для державної реєстрації смерті особи та не надано копії паспорта померлого.

Так, частинами третьою-четвертою статті 49 ЦК України передбачено, що державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов`язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Підставою для встановлення факту смерті є підтверджені доказами обставини, які достовірно свідчать про смерть громадянина в певний час і за певних обставин.

Статтею 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» визначено, що державна реєстрація смерті здійснюється на підставі документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров`я або судово-медичною установою.

Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі якого здійснюється державна реєстрація смерті, встановлена Інструкцією про порядок заповнення та видачі лікарського свідоцтва про смерть, затвердженої наказом Міністерством охорони здоров`я України № 545 від 08.08.2006.

Відповідно до положень вказаної Інструкції лікарське свідоцтво про смерть видається лікарем медичного закладу, що лікував померлого, на підставі спостережень за хворим і запису в медичній документації, які відображали стан хворого до його смерті, або патологоанатомом на підставі вивчення медичної документації і результатів розтину.

Пунктом 1 Розділу 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 №52/5, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 18.10.2000 за № 719/4940, встановлено, що підставою для державної реєстрації смерті є: а) лікарське свідоцтво про смерть (форма № 106/о) установленої форми; б) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о) установленої форми; в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; г) рішення суду про оголошення особи померлою; ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.

Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами на тимчасово окупованій території, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом, є недійсним і не створює правових наслідків.

У той же час, у відповідності до статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» передбачено, що діяльність збройних формувань рф та окупаційної адміністрації рф у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.

У відповідності до статті 5 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» для забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях органи державної влади та їх посадові особи, діючи на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України вживають заходів для захисту прав і свобод цивільного населення.

Вищенаведені положення статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» за аналогією права можуть бути поширені й на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим, оскільки Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким унормовані відносини, що пов`язані зі смертю особи на її території, не міститься подібних виключень щодо документів про смерть, виданих органами, створеними окупаційною владою.

Частиною першою статті 317 ЦПК України передбачено, що заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України.

Частиною другою статті 319 ЦПК України встановлено, що рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Положеннями статей 3, 8, 9 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Встановлення факту народження або смерті особи має значення для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявника, рішення суду в такій категорії справ повинне ґрунтуватися на дотриманні вимог процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, у тому числі з урахуванням документів, виданих органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.

Як вже зазначалося вище, матеріали справи містять копію свідоцтва про смерть та медичну довідку про смерть, видані на тимчасово окупованій території.

Питання про окуповані території у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані як «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави-члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів.

За змістом частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У практиці Європейського суду з прав людини розвинений принцип узгодженості спірного питання, зокрема, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики.

При цьому ЄСПЛ констатував, що Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] є далеким від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі й цим. Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за змістом цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та росії» наголосив, що першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони (тобто є окупованою) (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у справі № 235/2357/17 від 22.10.2018 та у справі № 759/5313/21 від 07.09.2022.

Визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті, зокрема щодо смерті людини, з метою захисту прав громадян України, ніяким чином не легітимізує таку владу. Розгляд державними органами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади. У той же час держава має вживати заходів щодо ефективного захисту прав громадян на своїй території, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої держави.

Таким чином, суд може застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, у контексті як мінімум реєстрація народжень, смертей і шлюбів, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, у сукупності з іншими доказами, як встановлення можливих фактів, оскільки встановлення цих фактів має істотне значення для реалізації низки прав людини (громадянина України).

Встановлення факту смерті особи має значення для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявника. Рішення суду в такій категорії справ повинне ґрунтуватися на дотриманні норм процесуального закону щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, у тому числі з урахуванням документів, виданих органами та установами самопроголошених утворень, розташованими на окупованій території України.

Крім того, відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Отже, оскільки заявниця позбавлена можливості провести державну реєстрацію смерті свого чоловіка у позасудовому порядку в компетентних органах України, а встановлення даного факту не порушує прав та інтересів третіх осіб та не пов`язане з подальшим вирішенням спору про право, колегія суддів дійшла до висновку про можливість задоволення заяви та встановлення факту смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер у м. Донецьк, Донецька обл., Україна, на підставі свідоцтва про смерть та довідки про смерть, виданими установою окупаційної влади.

Надані суду медичні документи, які видані незаконно створеними органами, хоч і не мають юридичної сили, проте дозволяють встановити фактичні обставини, необхідні для вирішення справи.

Розглядаючи справу, суд першої інстанції на вказане належної уваги не звернув, всупереч приписам частини першої статті 294 ЦПК України не дослідив у повній мірі всі докази, надані заявником, не надав належної оцінки доводам заявника, не врахував інші обставини, які мають значення для розгляду справи та сприяння у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів заявника.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає необхідним рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.

Керуючись ст. 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану від її імені та в її інтересах адвокатом Бойко Ганною Олегівною, - задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 09 березня 2026 року - скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті - задовольнити.

Встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , місце смерті: Україна, Донецька обл., м. Донецьк.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 29 травня 2026 року.

Суддя-доповідач М.І. Оніщук

Судді В.А. Шебуєва

О.В. Кафідова