Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №757/35505/23-ц — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/35505/23-ц Головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.

Провадження № 22-ц/824/6474/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В.,Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року у справі за позовом комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,

в с т а н о в и в:

У липні 2023 року КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги у розмірі 52 826,08 грн.

Позовну заяву обґрунтувало тим, що відповідач є власником квартири АДРЕСА_1 , утримання якого та прибудинкової території здійснюється позивачем. Однак відповідач не вносить платежі за спожиті послуги, у зв`язку з чим в нього за період з 01 травня 2020 року по 30 квітня 2023 року утворилася заборгованість у розмірі 52 826,08 грн, чим завдає позивачу збитки.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з 16 квітня 2009 року відповідач не є власником вказаної квартири, оскільки подарував її ОСОБА_2 , а остання 26 лютого 2010 року продала квартиру ОСОБА_3 , тому ОСОБА_1 є неналежним відповідачем у справі, що є підставою для відмови в позові.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача суму боргу у розмірі 23 247,00 грн.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що добросовісний набувач за договором купівлі-продажу квартири - ОСОБА_3 належним чином не виконала свого обов`язку про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , а тому на сьогоднішній день її власником вважається ОСОБА_1 згідно наданого витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Вважає поведінку і твердження відповідача недобросовісними.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача- адвокат Городок Я.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення -без змін, вважаючи доводи позивача необґрунтованими і такими, що не відповідають дійсності, а рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим.

Зокрема вказує, що дійсно ОСОБА_4 колись був власником квартири за вказаною адресою, однак це право зберігалося лише до 16 квітня 2009 року, коли він за договором дарування подарував квартиру ОСОБА_2 . Отже, відповідач ще у 2009 році остаточно втратив будь-які права на квартиру, він більше не проживає у цьому житлі, несе жодних витрат на його утримання і не має із квартирою жодного юридичного зв`язку. Посилання позивача на інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є безпідставними, так як єдиним фактом, що випливає із наданого витягу, є те, що свого часу ОСОБА_1 виступав іпотекодавцем квартири, проте ця обставина жодним чином не підтверджує його право власності на квартиру. Крім того, право власності ОСОБА_1 на квартиру було припинене за чотири роки до початку функціонування зазначеного реєстру, відтак будь-які відомості з нього об`єктивно не можуть підтверджувати виникнення, існування чи припинення права власності до 01 січня 2013 року. У зв'язку з викладеним вважає, що позивач визначив відповідача у цій справі помилково, без наявності правових чи фактичних підстав, а також належної підготовки подання позову до суду.

Крім того, представник відповідача подала клопотання про стягнення судових витрат, у якому просить стягнути з КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на користь ОСОБА_1 35 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У зв`язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» є балансоутримувачем будинків комунальної власності у Печерському районі м. Києва та є житлово-експлуатаційною організацією, яка обслуговує у тому числі будинок АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» обґрунтовувало свій позов тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , проте не оплатив спожиті житлово-комунальні послуги за період з 01 травня 2020 року по 30 квітня 2023 року на загальну суму 52 826,08 грн.

На підтвердження своїх вимог позивач надав розрахунок боргу по квартирі АДРЕСА_1 (о/р НОМЕР_1 ) та інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 335133090 від 09 червня 2023 року (а.с. 5-7).

Водночас суд на підставі наданих відповідачем доказів установив, що 16 квітня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карпенком В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 138, відповідно до умов якого відповідач подарував ОСОБА_2 квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 81, 109, 110).

У вказаному договорі зазначено, що квартира, яка дарується, належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу квартири від 07 квітня 2005 року за реєстровим № 599, а право власності зареєстровано за дарувальником у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 12 квітня 2025 року.

26 лютого 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карпенком В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 319, відповідно до умов якого право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , перейшло до ОСОБА_3 (а.с. 66, 67, 108).

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Правовідносини між сторонами врегульовані, зокрема нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (далі - Закон № 2189-VIII).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Статтею 319 ЦК України встановлено, що власність зобов`язує. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 322 ЦК України).

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 2189-VIII індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.

У відповідності до частини першої статті 5 Закону № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належить житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку.

Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: споживачі (індивідуальні та колективні); управитель; виконавці комунальних послуг (частина перша статті 6 Закону № 2189-VIII).

Статтею 7 Закону № 2189-VIII визначені права і обов`язки споживача (індивідуального споживача), зокрема, правом споживача є одержання своєчасно та належної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством і умовами укладених договорів, а обов`язком - оплата наданих житлово-комунальних послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Частинами першою, третьою статті 9 Закону № 2189-VIII встановлено, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

Виходячи зі змісту статті 526 ЦК України, цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

У постановах Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13 та від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15 зроблені правові висновки про те, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічний правовий висновок міститься і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17.

Отже, під час розгляду справи про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання виконавцем (позивачем) комунальних послуг особам, які є їх споживачами (відповідачам), та правильність нарахування заборгованості за житлово-комунальні послуги.

Так, статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відтак, належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Таким чином, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 554/10058/17.

В силу вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У справі, що переглядається, зміст і характер спірних правовідносин свідчать, що спір у КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» виник із власником та/або законним користувачем квартири АДРЕСА_1 , які споживали у спірний період з 01 травня 2020 року по 30 квітня 2023 рокупослуги з утримання та обслуговуваннябудинку, споруд та прибудинкової території.

Суд першої інстанції установив, що з 16 квітня 2009 року відповідач ОСОБА_1 не є власником вищевказаної квартири, оскільки подарував її ОСОБА_2 , а остання 26 лютого 2010 року продала квартиру ОСОБА_3 .

Окрім того, із отриманих судом відомостей вбачається, що відповідач не значиться і не значився зареєстрованим за адресою квартири, за якою, за доводами позивача існує заборгованість (а.с. 18, 88).

Отже, в розумінні положень Закону № 2189-VIII відповідач ОСОБА_1 не був споживачем послуг з утримання та обслуговуваннябудинку, споруд та прибудинкової території у період, за який КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» просило стягнути з нього борг за житлово-комунальні послуги.

Зазначене є підставою для відмови у задоволенні вимог позивача про стягнення заборгованості, заявлених до неналежного відповідача у справі, який не повинен відповідати за пред`явленим позовом.

Колегія суддів не вбачає обставин того, що поведінка та/або твердження відповідача, який ще з квітня 2009 року не являється власником квартири АДРЕСА_1 , у спірних правовідносинахбули недобросовісними.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Позивач, звертаючись до суду із позовом, надав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 335133090 від 09 червня 2023 року, в якій містяться відомості лише із Державного реєстру іпотек про те, що квартира АДРЕСА_1 обтяжена іпотекою за договором іпотеки від 30 липня 2007 року № 4078, іпотекодержатель - ЗАТ «ТАС-Інвестбанк», іпотекодавець - ОСОБА_1 .

Проте сам по собі факт наявності такого запису у Державному реєстрі іпотек не підтверджує право власності ОСОБА_5 на зазначену квартиру, оскільки іпотека є лише способом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (стаття 575 ЦК України, стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Доводи КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» про те, що оскільки ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26 лютого 2010 року не виконала свого обов`язку щодо реєстрації права власності на вказану квартиру у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому її власником вважається ОСОБА_1 , є безпідставними.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.

Як правильно відмітила представник відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно почав повноцінно функціонувати лише з 01 січня 2013 року, що прямо випливає з положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Частинами другою-четвертою статті 3 цього Закону передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом.

У справі, яка переглядається встановлено, що 26 лютого 2010 року між ОСОБА_2 , якій ОСОБА_1 16 квітня 2009 року подарував квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , та ОСОБА_3 було укладено нотаріального посвідчений договір купівлі-продажу квартири, за яким право власності на зазначену вище квартиру перейшло до ОСОБА_3 .

Вказаний договір відповідно до законодавства є правовстановлюючим документом, що підтверджує набуття права власності на нерухоме майно.

У цьому договорі вказано, що у відповідності до статті 182 ЦК України право власності покупця на квартиру підлягає реєстрації у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.

Тобто реєстрація права власності покупця на квартиру підлягала проведенню відповідно до законодавства, що діяло на момент виникнення цього права.

Таким чином, при зверненні до суду із позовом про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги по квартирі АДРЕСА_1 , КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» слід було керуватися відомостями із Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», а не інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні позивачем спірних правовідносин та положень законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що районним судом неправильно застосовано норми матеріального та/або порушено норми процесуального права, що передбачено статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» необхідно залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 09 грудня 2025 року у даній справі - без змін.

У такому разі розподіл судових витрат позивача, понесених в судах першої та апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Натомість представник відповідачапросить стягнути з КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 35 000,00 грн.

На підтвердження понесення відповідних судових витрат представник відповідача долучила до клопотання копії: договору про надання правової (правничої) допомоги № 82 від 26 листопада 2023 року, укладеного між адвокатом Городок Я.В. та ОСОБА_1 , із додатком № 1 до нього; додаткової угоди № 1 від 28 грудня 2024 року та додаткової угоди № 2 від 29 грудня 2025 року до цього договору; акту № 6 від 30 січня 2026 року до договору № 82 від 26 листопада 2023 року; квитанції № 0263810547 від 29 січня 2026 року (а.с. 187-194).

Відповідно до акта № 6 від 30 січня 2026 року до договору про надання правової (правничої) допомоги у межах здійснення представництва у Київському апеляційному суді по справі № 757/35505/23-ц відповідачу були надані такі види правової допомоги (послуги) на загальну суму 35 000,00 грн, а саме:

ознайомлення з матеріалами апеляційної скарги - 1 год. 30 хв. вартістю 5 600,00 грн;

надання ОСОБА_1 юридичної консультації щодо визначення правової позиції відносно апеляційної скарги - 2 год. 00 хв. вартістю 8 400,00 грн;

підготовка та подання до Київського апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу - 5 год. 00 хв. вартістю 21 000,00 грн.

За змістом підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

Згідно із частиною другою статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Метою запровадження принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді та захиститися у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до врегулювання спору в досудовому порядку.

Зазначений висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 15 лютого 2023 року у справі № 567/1508/19.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно із частиною четвертою статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята та шоста статті 137 ЦПК України).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина третя статті 141 ЦПК України).

Тобто ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 550/936/18.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

У постановах Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року в справі № 910/7586/19, від 19 березня 2024 року в cправі № 922/4078/23, додатковій ухвалі від 12 березня 2024 року в справі № 904/1105/23 зазначено, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог). Разом з тим, у частині п`ятій наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, також унормовано положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 ГПК України. На предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін під час вирішення питання про розподіл судових витрат.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ятою, шостою статті 126 ГПК України). Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. У судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (аналогічний висновок викладений у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду в складі суддів Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі № 922/445/19).

Отже, під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертої статті 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою-сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, зокрема чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення чи заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Положення частин четвертої-сьомої, дев`ятої статті 129 ГПК України ідентичні нормам частин третьої-шостої, дев`ятої статті 141 ЦПК України, тому наведені правові висновки застосовні до даної справи.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Проаналізувавши види і обсяг наданих адвокатом Городок Я.В. відповідачу юридичних послуг та виконаних робіт, зважаючи на складність справи та зміст акта виконаних робіт (наданих послуг) в суді апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена сума витрат на правничу допомогу при перегляді справи № 757/35505/23-ц в апеляційному порядку у розмірі 35 000,00 грн є необґрунтованою та не відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести ОСОБА_1 .

Так, послуги з ознайомлення з матеріалами апеляційної скарги КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» вартістю 5 600,00 грн мають організаційний характер, є складовими одного і того ж завдання, а саме підготовки (написання) відзиву на апеляційну скаргу та за своєю суттю не можуть бути віднесені до правової допомоги як окремі послуги, а тому такі послуги не можуть бути включені до суми компенсації.

Попереднє юридичне консультування клієнта щодо визначення правової позиції відносно апеляційної скарги вартістю 8 400,00 грн не відповідають критерію їх необхідності та не підлягають відшкодуванню, так як немає підтвердження, що фактично здійснювалося надання відповідачу консультацій правового характеру після отримання його адвокатом копії апеляційної скарги позивача в електронному кабінеті користувача ЄСІТС, а останній надавав адвокату додаткові документи, окрім тих, що наявні в матеріалах справи.

При цьому вартість послуги з підготовки і подання відзиву на апеляційну скаргу у розмірі 21 000,00 грн та витрачений адвокатом час на його написання (5 годин) з огляду на доводи апеляційної скарги, в межах яких відбувався апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції, є завищеною та не відповідає критерію розумності розміру таких витрат.

Зазначена справа не відноситься до категорії справ значної складності, які потребували самостійного напрацювання представником відповідача окремих правових висновків з питань стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги (у розмірі 52 826,08 грн),наведення нових обставин, які мають значення для справи і є очевидно завищеною по відношенню до позивача.

Отже, заявлена сума витрат на правничу допомогу у розмірі 35 000,00 грн фактично лише за складання відзиву на апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції у малозначній справі є штучно завищеними, належним чином не обґрунтованими, що суперечить критеріями розумності, реальності і співрозмірності таких витрат, складності справи та витраченому адвокатом часу на захист інтересів відповідача в апеляційному суді.

На думку колегії суддів, ураховуючи предмет спору та ціну пред`явленого позову, складність справи та її значення для сторін, обсяг матеріалів у справі, зміст наведених аргументів представника відповідача у відзиві на апеляційну скаргу, 3 (три) години є достатнім часом для виконання такої роботи професійним адвокатом, що відповідно до умов додатку № 1 до договору про надання правової (правничої) допомоги № 82 від 26 листопада 2023 року 4 200,00 грн винагороди.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 04 жовтня 2021 року у справі № 640/8316/20, від 21 жовтня 2021 року у справі № 420/4820/19 на інших, метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Вказана судова практика щодо питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу є сталою.

З врахуванням наведеного, колегія суддів, керуючись вимогами статей 133, 137, 141 ЦПК України та виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також розумності їхнього розміру, дійшла висновку про необхідність стягнення з КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з переглядом цієї справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4 200,00 грн.

Розмір такого стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, а також відповідає завданню цивільного судочинства, проголошеному у статті 2 ЦПК України.

З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 грудня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 4 200,00 грн (чотири тисячі двісті гривень).

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Судді: С.А. Голуб

О.В. Борисова

Д.О. Таргоній