Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №243/9746/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5201/26 Справа № 243/9746/25 Суддя у 1-й інстанції - Воронков Д. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Красвітної Т.П., Гапонова О.В.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №243/9746/25 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про припинення права спільної часткової власності та визнання права власності на цілу частку, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на заочне рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 лютого 2026 року, ухвалене у складі судді Воронкова Д.В., -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2025 представник позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвокат Статіва О.В. звернулась до Слов`янського міськрайонного суду Донецької області, з уточненим позовом до ОСОБА_3 про припинення права спільної часткової власності та визнання права власності на цілу частку.

В обґрунтування позову зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилась спадщина, яка складалась з житлового будинку з господарськими та побутовими будовами та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказує, що спадкоємцями майна ОСОБА_5 за законом є її чоловік – ОСОБА_1 , її син – ОСОБА_2 та її донька – ОСОБА_3 , які відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року прийняли спадщину по 1/3 частці кожен.

Зауважує, що належність майна сторонам на праві спільної часткової власності обмежує їх права, щодо прийняття самостійних рішень, стосовно належної кожному частки. В країні триває війна і держава гарантувала кожному громадянину України компенсацію на випадок руйнації житла в наслідок військових дій, але для отримання такої компенсації потрібно звернення усіх співвласників і наявність зареєстрованого права в державному реєстрі.

Звертає увагу, що відповідач ОСОБА_3 є громадянкою РФ, не несе витрат на утримання майна, більше десяти років проживає на території РФ. Позивачі користуються спільним майном за домовленістю, а отримати будь-які погодження, щодо розпорядження майном від відповідача фактично не є можливим, що обмежує їх право власності.

Вказує, що згідно висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна, належний сторонам будинок може бути поділено, не проводячи будівельних робіт. Домоволодіння може бути розподілено з виділом частки позивачів в одиницю, до складу якої входить фактично використовувані об`єкти нерухомості: житловий будинок літера «А-1» загальною площею 34.3 кв.м., житловою площею 21.1 кв. м., а саме: коридор 1-01/3.2 кв. м., кухня 1-02/7,1 кв.м, житлова 1-03/14.3 кв. м, житлова 1-04/6.8 кв.м, котельня 1-05/2.9 кв. м., літ. «Б» - погріб, огорожа №1.

У власності відповідача залишається частка будинку, яка складає 18.3 м.кв. загальної площі та 8.6 м.кв. житлової площі. Права відповідача на житло в наслідок виділу частки позивачів не будуть порушені, так як у власності відповідача залишається частка будинку, яка фактично складає окреме житлове приміщення у розумінні ст.50 ЖК України.

У зв`язку з чим, просить припинити право спільної часткової власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати право власності на ціле домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 34.3 кв.м. за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках; визнати право власності на ціле домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складається з житлового будинку загальною площею 18.3 м.кв. за ОСОБА_3 .

Заочним рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в інтересах яких діє адвокат Статіва О.В., до ОСОБА_3 про припинення права спільної часткової власності та визнання права власності на цілу частку - відмовлено.

Не погодившись з вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвокат Статіва О.В. подала апеляційну скаргу, в якій вважає, що оскаржуване рішення суду є немотивованим, а позиція суду є такою, що суперечить сталої судової практики в аналогічних справах, судом порушені норми матеріального права і тому воно підлягає скасуванню.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України, виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Вказує, що якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Зазначає, що за наслідками розгляду справи суд першої інстанції оцінив критично висновок експерта посилаючись на те, що висновок не містить жодного розрахунку, обґрунтування принципів розподілу, опису та розрахунку відповідності часток співвласників фактичному обсягу об`єкта нерухомості в натурі, не містить висновку про віднесення господарських споруд, які є невід`ємною частиною домоволодіння, на користь позивачів чи відповідачів; відсутні висновки щодо відповідності запропонованого варіанту санітарним нормам, доступ до водопостачання, водовідведення, вбиральні, тощо.

Вважає такі висновки суду хибними, оскільки частина відповідача відповідає усім технічним вимогам у розумінні терміну житлове приміщення.

Зауважує, що у судовому засіданні експерт пояснила, що висновок складається у відповідності до вимог Порядку №488, і не повинен містити розрахунки та обґрунтовування принципу розподілу. Єдиним принципом за яким відбувається розподіл це наявність технічної можливості. Форма висновку не є довільною, вона затверджена Порядком №488.

Разом з тим, складений експертом висновок, до якого критично поставився суд, повністю відповідає вище наведеним вимогам. На експерта покладається відповідальність за його достовірність і відповідність будівельним нормам.

Вказує, що розглядаючи справу суд проігнорував той факт, що право на житло захищається державою, і за наявності технічної можливості розподілити домоволодіння на два окремих будинки така вимога є правом співвласника.

Звертає увагу, що суд залишив поза увагою той факт, що апелянти обмежені у своєму праві розпоряджатися належним їм майном на власний розсуд, апелянт ОСОБА_2 боронить країну на сході і у випадку руйнування належного йому майна він та його батько фактично залишаться на вулиці, так як будуть позбавлені можливості реалізувати своє права на отримання житлового сертифікату, оскільки для його отримання потрібні заяви усіх співвласників, а громадянам РФ виплата компенсації за втрату житла чинним законодавством не передбачена.

У зв`язку з чим просила суд рішення Слов`янського міськрайсуду Донецької області від 04 лютого 2026 року скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі.

Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористалась.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник позивачів в судовому засіданні апеляційного суду підтримала доводи скарги, просила її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивачів, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно, про реєстрацію права власності №274384780 від 11 вересня 2021 року ОСОБА_1 є власником 1/3 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 479.

З витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №274384930 від 11 вересня 2021 року видно, що ОСОБА_2 є власником 1/3 частки житлового, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 479.

ОСОБА_3 також є власницею 1/3 частки житлового, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №479, що видно з витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №274384837 від 11 вересня 2021 року.

Відповідно до технічного паспорту на будинок, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , видно, що житловий будинок літера А має загальну площу 52,6 кв.м., житлову - 29,7 кв.м. з господарськими будівлями і спорудами: літера Б – погріб, №1 – огорожа.

Згідно висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна від 18 вересня 2025 року №18/09, складеного експертом фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 , житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 може бути поділено за типом майна – житловий будинок, не проводячи будівельних робіт, яке складається з житлового будинку літера «А-1» загальною площею 34.3 кв.м., житловою площею 21.1 кв.м., до складу якого входить коридор 1-01/3.2 кв. м., кухня 1-02/7,1 кв.м, житлова 1-03/14.3 кв. м, житлова 1-04/6.8 кв.м, котельня 1-05/2.9 кв. м. та господарських будівель і споруд літ. «Б» - погріб, огорожа №1.

В судовому засіданні експерт ОСОБА_6 показала, що спірний будинок не має централізованого опалення, яке здійснюється за допомогою пічки. В першій частині будинку, яка належить замовникам інвентаризації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , влаштована система водяного опалення. Друга частина будинку опалюється піччю. Обидві частини будинку мають окремі входи. В будинку не має а ні централізованого водопостачання, а ні каналізації, вода в будинок подається з колодязю. Також вказала, що можливість розподілу господарських споруд нею не досліджувалася.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами в судовому засіданні не доведено належними доказами того факту, що частка, яка припадає відповідачу за варіантом розподілу, та складається з житлового будинку загальною площею 18.3 м.кв., житловою 8.6 м.кв., до складу якого входять житлова кімната 2-01/8.6 м.кв., кухня 2-02/9.7 м.кв, відповідає вимогам окремого об`єкту нерухомого майна – житлового приміщення, у відповідності до вимог частини першої статті 379 ЦК, частини першої статті 50 ЖК України.

Суд першої інстанції вважав, що задоволення даного позову призведе до втручання у право власності ОСОБА_3 , зокрема позбавить її права власності на її частину житла, яка є рівною з кожним із співвласників.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. При цьому володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Статтею 355 ЦК України встановлено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до частини четвертої статті 355 та частини першої статті 356 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаних статей випливає, що право кожного із співвласників пов`язується із часткою у праві спільної власності і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виснував, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних / неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України встановлено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно зі статтею 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не є тотожним розпорядженню частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено його відокремлену частину, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 21 травня 2021 року у справі № 592/6413/18.

За змістом частини третьої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі поділу об`єкта нерухомого майна або виділу з нього частки, формується нова реєстраційна справа з відкриттям відповідного розділу в Державному реєстрі прав.

У результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному із співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з врахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК, частини першої статті 50 Житлового кодексу України.

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що у разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна, право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається.

Із цього також можна зробити висновок, що за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших співвласників, які в подальшому, за бажанням, можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку.

Поділ нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо поділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У тих випадках, коли в результаті поділу, співвласнику передається частина жилого будинку, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на будинок.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13.

При цьому, вирішуючи питання поділу спільного майна або виділення частки з нього, суди повинні пам`ятати, що визначальним для цього є не усталений співвласниками порядок користування будинком, а розмір їх часток та технічна можливість поділу будинку відповідно до цих часток.

Отже, поділ майна та виділ частки зі спільної власності мають різну процедуру та наслідки для колишніх співвласників цього майна, зокрема й щодо підстав припинення права спільної власності, а також щодо випадків виділення колишнім співвласникам окремих приміщень. У результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень - також з урахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України, частини першої статті 50 Житлового кодексу України;

Як зазначалось вище, поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається.

За наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку.

У справі, що переглядається, встановлено, що відповідно до витягів з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 274384780 та № 274384930 від 11 вересня 2021 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками по 1/3 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 479.

Відповідач ОСОБА_3 теж є власницею 1/3 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 вересня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 479, що видно з витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 274384837 від 11 вересня 2021 року.

Згідно висновку щодо технічної можливості поділу об`єкту нерухомого майна від 18 вересня 2025 року №18/09, складеного експертом фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 , житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 може бути поділено за типом майна – житловий будинок.

Як вбачається з висновку №18/09 від 18 вересня 2025 року, частка, яка припадає відповідачу ОСОБА_3 за варіантом розподілу, складається з житлового будинку загальною площею 18.3 м.кв., житловою 8.6 м.кв., до складу якого входять житлова кімната 2-01/8.6 м.кв., кухня 2-02/9.7 м.кв, що у відповідності до вимог частини першої статті 379 ЦК, частини першої статті 50 ЖК України не відповідає вимогам окремого об`єкту нерухомого майна – житлового приміщення.

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з вимогами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ст.77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Нормою ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з вимогами ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні вимоги про припинення права спільної часткової власності та визнання права власності на цілу частку спірного домоволодіння, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив про відсутність у матеріалах справи доказів на підтвердження технічної можливості виділити в натурі належну відповідачу частину домоволодіння.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до вимог ст.50 ЖК України - жиле приміщення, що надається громадянам для проживання, зокрема, має відповідати встановленим санітарним і технічних вимогам.

Відповідно до приписів ст.47 ЖК України, норма жилої площі в Україні встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Згідно з висновком №18/09 від 18 вересня 2025 року, частка, яка припадає відповідачу ОСОБА_3 за варіантом розподілу позивачів, складається з житлового будинку загальною площею 18.3 м.кв., житловою 8.6 м.кв., що значно менше законодавчо встановленої норми жилої площі для громадянина.

Суд першої інстанції надав вмотивовану оцінку поданим позивачем доказам, зокрема і висновку №18/09 від 18 вересня 2025 року, складеному експертом фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 , щодо технічної можливості виділу об`єкта нерухомого майна, вказавши про їх неналежність у зв`язку із тим, що вказані докази не містять відомостей про відповідність виділеного майна ідеальній частці відповідача ОСОБА_3 у праві спільної часткової власності у спірному домоволодінні з чим і погоджується колегія суддів.

Доводи апеляційної скарги про належність та допустимість наданих стороною позивачів доказів є необґрунтованими і відхиляються колегією суддів, оскільки спростовуються мотивованими висновками суду першої інстанції, викладеними у оскаржуваному рішенні.

Доводи апеляційної скарги не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, фактично зводиться до незгоди з правовим висновком суду першої інстанції, що відповідно до статті 376 ЦПК України не є підставою для скасування судового рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена судом першої інстанції, то суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування заочного рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 лютого 2026 року немає.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційних скарг без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - залишити без задоволення.

Заочне рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 04 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 27.05.2026р.

Головуючий суддя О.В. Агєєв