Рішення від 25 травня 2026 р. у справі №754/20102/25 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2641/26

Справа №754/20102/25

РІШЕННЯ

Іменем України

26 травня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:

головуючого - судді Скрипки О.І.,

при секретарі Моторенко К.О.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Микитишин О.М. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошової компенсації, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до відповідача ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошової компенсації.

Свої вимоги позивач мотивує тим, що з 2012 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 05.06.2023 року. Від шлюбу вони мають малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як зазначає позивач, 04.06.2020 року під час перебування в зареєстрованому шлюбі ним та відповідачем за спільні кошти було придбано майно в ГК «Десна», а саме: гаражний бокс № НОМЕР_1 ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , НОМЕР_3 . На даний час у нього та відповідача відсутні транспортні засоби, у зв`язку із чим, належний їм гараж ні ким з них не використовується. Крім того, розміри гаражу є замалими для одночасного розміщення двох транспортних засобів, що робить неможливим спільне використання сторонами гаражу у майбутньому. У зв`язку із цим, після розірвання шлюбу, він неодноразово звертався до відповідача з пропозиціями продати їх спільний гараж і поділити виручені від його продажу гроші, однак відповідач відмовилась. Також він пропонував поділити спірне майно шляхом виплати йому компенсації у розмірі половини ринкової вартості гаражного боксу та залишити його у власності відповідача, припинивши його право на належну йому частку в спільній власності, проте вказану пропозицію відповідач проігнорувала.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просить задовольнити його вимоги, а саме:

-визнати гаражний бокс № НОМЕР_1 ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (ОНМ № 2093217280000) об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

-в порядку поділу майна подружжя виділити гаражний бокс № НОМЕР_1 ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (ОНМ № 2093217280000) у власність ОСОБА_4 ;

-стягнути зі ОСОБА_4 на його користь грошову компенсацію вартості його частки в праві спільної сумісної власності на гаражний бокс № НОМЕР_1 ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 ( НОМЕР_3 ) в розмірі 192 712,50 грн.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 03.12.2026 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

24.12.2026 року до суду надійшов відзив представника відповідача ОСОБА_2 на позовну заяву. У даному відзиві представник відповідача зазначає про те, що відповідач не заперечує проти визнання гаражного боксу спільним сумісним майном зі ОСОБА_3 . Разом з тим, ОСОБА_4 не може погодитися із визначеним позивачем варіантом поділу вказаного гаражного боксу шляхом визнання права власності на гаражний бокс за нею зі стягненням з неї на його користь грошової компенсації вартості належної йому частки у праві спільної сумісної власності на цей гаражний бокс у розмірі 192 712,50 грн. При цьому представник відповідача зауважила, що у сторін був у володінні автомобіль, у зв`язку з чим ними і придбавався гаражний бокс, а позивач і на даний час має у володінні автомобіль, на якому він періодично заїжджає за сином з метою спільного проведення часу. Спірний гаражний бокс і був придбаний за ініціативою ОСОБА_3 , який переконав відповідача про наявність у них такої потреби для експлуатації автомобіля, у зв`язку з чим гаражний бокс і був зареєстрований на його ім`я. Також, в гаражному боксі ОСОБА_3 зберігає свої особисті речі (одяг, взуття, спортивні нагороди). Натомість, у ОСОБА_4 не те що відсутній автомобіль, а навіть немає і посвідчення водія. Крім того, у ОСОБА_4 відсутня фінансова можливість для виплати заявленої позивачем грошової компенсації у сумі 192 712,50 грн., тим більше, що на її утриманні перебуває малолітній син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . А відтак, стягнення судом вказаної суми є непідйомним (перевищує її фінансові можливості) для ОСОБА_4 . Водночас, присудження їй у власність всього гаражного боксу не є для неї необхідним. У свою чергу, позивач займається професійно спортом та має доходи, і як-би він мав бажання поділити майно в натурі, він міг би порушити питання щодо виділення гаражного боксу йому у власність з виплатою ОСОБА_4 грошової компенсації з попереднім внесенням її на депозитний рахунок суду. З урахуванням викладеного, відповідач вважає, що гаражний бокс підлягає поділу між ними з ОСОБА_3 шляхом визнання за кожним із них права власності на 1/2 його частину. Визначення такого варіанту поділу буде відповідати дійсним обставинам та інтересам сторін, а також забезпечить користування гаражним боксом обома сторонами, зокрема, але не виключно, для зберігання своїх речей та речей спільного сина (велосипед, коробки з одягом тощо).

Посилаючись на викладене, представник відповідача просила:

-визнати гаражний бокс № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , площею 37,5 кв.м, РНОНМ: 2093217280000, об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ;

-у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя: визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , площею 37,5 кв.м, РНОНМ: 2093217280000;

-визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 , за адресою: АДРЕСА_2, площею 37,5 кв.м, РНОНМ: 2093217280000;

-вирішити питання про розподіл судових витрат та стягнути зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 понесені витрати на професійну правничу допомогу.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 21.01.2026 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні вимоги позову підтримав та просив про їх задоволення.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги визнала частково з підстав та обставин, викладених у позові.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог ОСОБА_3 з наступних підстав.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 з 16.06.2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 05.06.2023 року.

Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

З матеріалів справи також вбачається, що 04.06.2020 року ОСОБА_3 було придбано майно в ГК «Десна», а саме: гаражний бокс № НОМЕР_1 ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , ОНМ № 2093217280000.

Факт придбання вказаного автомобіля під час шлюбу та за спільні кошти подружжя сторонами визнано та підтверджено.

Позивачем заявлено вимоги щодо поділу набутого під час шлюбу майна.

Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд керується наступними нормами права.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та Протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 6 Конвенції зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що незаборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правовідносини виникли між сторонами з приводу майна, що належить на праві спільної сумісної власності подружжя, тому при вирішенні спору суд застосовує відповідні норми Сімейного кодексу України (далі СК України).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. ч. 1, 3 ст. 61 СК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 69, ч. 1 ст. 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Таким чином, суд виходить з того, що у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості і це є її процесуальним обов`язком.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2019 у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), а також у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 у справі № 676/4308/21 (провадження № 61-7301св22).

Зважаючи на викладене, беручи до уваги досліджені в судовому засіданні докази та позицію сторін, зокрема, визнання стороною відповідача у відзиві на позовну заяву поширення на спірний гараж правового режиму спільного майна, суд вважає доведеним факт того, що гараж набутий сторонами за час перебування в шлюбі, відтак, такий слід визнати об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Суд зазначає, що у разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на ім`я одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні. Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19.12.2022 у справі № 330/1569/19.

Щодо вимоги про визнання за відповідачем в прядку поділу спільного майна подружжя права власності на гараж та виплату позивачу грошової компенсації половини вартості гаража суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 69, ч. 1 ст. 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 Сімейного кодексу України та статті 372 Цивільного кодексу України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися, обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абз. 1 п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. N 11).

Відповідно до п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

Один із подружжя, який хоче припинити не право власності іншого з подружжя у спільному майні, а своє право на частку в майні, має право на грошову компенсацію вартості своєї частки у праві спільної сумісної власності і, як наслідок, припинення його права власності на спірне майно. При цьому задоволення позовної вимоги про визнання за відповідачем права власності на спільне майно та стягнення нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності не передбачає обов`язкове внесення на депозит суду суми компенсації (Постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду, у справі 760/789/19 від 09 червня 2021 року).

Як встановлено судом, спірний гараж, який є неподільним майном, придбаний сторонами у період шлюбу, а тому вважається їх спільною власністю, незалежно від того на кого з подружжя він був зареєстрований, та частки яких в ньому є рівними, оскільки іншого судом не встановлено.

При вирішенні питання щодо поділу спірного майна суд враховує, що спірний гараж на даний час використовується відповідачем для зберігання її речей та речей спільної з позивачем дитини, а також у ньому зберігаються речі позивача, тобто, ним користуються обидві сторони у справі.

Позивачем не доведено, що у власності відповідача є автомобіль, а також не спростовано посилання відповідача на те, що вона не має водійських прав. Відтак, під час судового розгляду не знайшли свого підтвердження посилання позивача на те, що спірний гаражний бокс має більше значення для відповідача, аніж для позивача.

Таким чином, з урахуванням обставин справи, суд приходить до висновку про можливість проведення поділу спільного майна подружжя шляхом визнання за кожним із них права власності на частину гаража.

При цьому, суд бере до уваги інтереси позивача, відповідача, дитини сторін і таке вирішення спору вичерпає відповідний конфлікт і саме такий спосіб захисту порушених прав позивача є ефективним.

З урахуванням наведеного позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Положеннями ч.1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За приписами ч.ч.1, 2 ст.10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.2, 3 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За змістом ст.78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, додержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За приписами ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до положень Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Коробов проти України» (заява № 39598/03 від 21 липня 2011 року) суд вказав, що при оцінці доказів, суд, як правило - застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте, така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

Європейський суд з прав людини також вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить висновку про часткове задоволення позовних вимог в частині визнання спірного гаража об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання за сторонами в порядку поділу майна права власності на частину гаража за кожним. В решті вимог позову належить відмовити за безпідставністю та недоведеністю.

Відповідно до ч. 1 п.1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

Представником відповідача зроблено заяву про відшкодування судових витрат на правову допомогу в розмірі 15 500,00 грн.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до положень ч. 1, 2 статті 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. (ч. 3 ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України).

Розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.

Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій тощо).

Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно ст. 15 ЦПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, 15.05.2026 року між адвокатом Микитишин О.М. та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір № 41/2025 про надання адвокатом правничої допомоги, згідно якого адвокат здійснювала представництво інтересів відповідача у справі № 754/20102/25.

Відповідно до акту приймання-передачі наданої правничої допомоги від 26.05.2026 року, адвокатом надано правничу допомогу в загальному розмірі 15 500,00 грн., що складається із: складання відзиву - 6500,00 грн., представництво інтересів клієнта в 3-х засіданнях - 9000,00 грн.

Вирішуючи дану заяву по суті, суд враховує те, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року № 159/5837/19.

Також, частиною п`ятою статті 137 ЦПК встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПК обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд зауважує, що позивач не подавав до суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому суд звертає увагу, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Таким чином, враховуючи складність справи, тривалість її розгляду, обсяг наданих адвокатом послуг та значення справи для сторін, а також пропорційності до задоволених вимог, суд приходить до висновку про стягнення зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 витрат на правову допомогу в розмірі 7750,00 грн. При цьому суд вбачає співмірність розміру судових витрат на правничу допомогу, заявлених стороною, із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 10, 76, 141, 206, 264-265, 268, 273, 365 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Визнати гаражний бокс № НОМЕР_1 , ряд НОМЕР_2 , площею 37,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 2093217280000, об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_4 , право власності на 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 , ряд НОМЕР_2 , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 2093217280000.

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_5 , право власності на 1/2 частину гаражного боксу № НОМЕР_1 , ряд НОМЕР_2 , що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 2093217280000.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІПН НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ІПН НОМЕР_5 , судові витрати на правову допомогу в розмірі 7750 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено та підписано 27 травня 2026 року.

Суддя: