Рішення від 10 травня 2026 р. у справі №202/4257/25 — Індустріальний районний суд міста Дніпра

Справа № 202/4257/25

Провадження № 2/202/532/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2026 року м. Дніпро

Індустріальний районний суд м. Дніпра у складі:

головуючого - судді Мариніна О.В.

за участю секретаря судового засідання – Пєшкічевої А.Ю.

представника позивача Терещенко А.В.

відповідача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпра цивільну справу за позовною Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа Комунальне підприємство «Жилсервіс-5», Департамент адміністративних процедур та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

Дніпровська міська рада в особі міського голови Б.Філатова звернулася в суд з позовом до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що гуртожиток в тому числі і кімната АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності Дніпровської територіальної громади міста Дніпра. У зазначеній кімнаті з 12.10.2004 року зареєстровані ОСОБА_1 та її син ОСОБА_4 . В той же час, з 01.02.2025 року припинені нарахування за комунальні послуги по особовому рахунку № НОМЕР_1 , заборгованість за надані комунальні послуги становить 30 932,93 грн. Відповідно до змісту складених актів про обстеження об?єкту житлової нерухомості від 10.06.2024 року, 18.10.2024 року та 05.03.2025 року встановлено факт не проживання відповідачів в кімнаті понад шість місяців. На підставі чого, керуючись ст.. 391, 397 ЦК України, ст.. 71-72 ЖК України просить суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Скориставшись своїм правом відповідачка ОСОБА_1 подала відзив на позовну заяву у якому позовні вимоги не визнала, звівши свої доводи до того, що проживання у гуртожитку є довготривалим понад 20 років, кімната є єдиним житлом відповідачів та відповідно є місцем реєстрації місця проживання. Зазначила, що з повномасштабним вторгненням рф на територію України міста піддавалися масовому бомбардуванню, люди масово почали тікати від війни та шукали прихистку в більш безпечних місцях на їх думку в Україні та за кордоном. У зв`язку з масовим від`їздом людей з міста Дніпра вона втратила роботу – замовників, як наслідок зменшився її заробіток, що не давало їй змогу утримувати себе та як наслідок призвело до накопичення боргів за користування житлом, в тому числі і по сплаті за комунальні послуги за спожитими послугами. В пошуках заробітку, ОСОБА_1 знайшла в місті Києві роботу розробника та дизайнера одягу, умови роботи пов`язанні з відрядженням за місцем виробництва замовника, в той же час регулярно поверталась до свого основного місця проживання в місті Дніпрі до свого помешкання в гуртожитку, адже іншого житла їй не надавалось та у власності не перебувало. Під час останнього приїзду до міста Дніпро, з`ясувала, що її вхідні двері в кімнату № НОМЕР_2 опломбовано КП «Жилсервіс» ДМР. 7. Звернувшись до КП «Жилсервіс» ДМР за інформацією щодо стану її заборгованості за комунальними платежами та роз`ясненням причин з якої їй обмежено доступ до кімнати № НОМЕР_2 , отримала відповідь від працівників комунального підприємства, що Дніпровська міська рада подала позовну заяву про визнання її та її сина такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Грошові кошти, зароблені в місті Києві дали змогу розрахуватись за заборгованістю, яка склалась в зв`язку з втратою заробітку в місті Дніпрі та дозволила сплати поточні нарахування за такі послуги. Зазначила, що не змінювала постійного місця проживання, в кімнаті № НОМЕР_2 наявні всі речі, одяг та майно, в тому числі і меблі, які належать їй на праві власності та знаходяться в такому житловому приміщенні, вона не укладала трудового договору на невизначений строк, а працює дистанційно з відрядженням на вимогу замовника чи необхідності для належного виконання замовлення та передачі результатів такого безпосередньо замовнику чи його уповноваженій особі. Вона не втратила інтерес до свого житла та не може бути позбавлена права продовжувати користуватись таким, адже такі дії не будуть відповідати не тільки її законним правам та інтересам на житло, але і не будуть відповідати принципу гуманізму, верховенству права.

Представник позивача подав відповідь на відзив, в якому заперечив проти тверджень відповідачки про те, що вона не змінювала місця проживання, але сама зазначає, що знайшла роботу у м. Києві одразу після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, тобто фактично змінила місце свого проживання. Довідки від 10.03.2025, з 01.02.2025 Комунальне підпримство «Жилсервіс – 5» Дніпровської міської ради припинено нарахування за комунальні послуги по особовому рахунку № НОМЕР_1 , що ще раз доводить факт відсутності Відповідачів у житловому приміщенні за адресою АДРЕСА_2 . Твердження відповідачки про повернення до кімнати за адресою АДРЕСА_2 , не відповідають дійсності, оскільки відповідно до складених актів про обстеження об`єкту житлової нерухомості від 10.06.2024 року, 18.10.2024 року, 05.03.2025 року, які маються в матеріалах справи встановлено факт не проживання Відповідачів понад шість місяців. Відповідно до акту комісії Комунального підприємства «Жилсервіс - 5» від 17.11.2025, зафіксовано наступне: зареєстровані Відповідачі ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , не мешкають в кімнаті більше трьох років, особистий рахунок закритий з 01.12.2024, що доводить факт непроживання Відповідачів у вищезазначеному житловому приміщенні.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Представник відповідача заперечив проти задоволення позову, зазначивши що це єдине житло відповідачки, в якому вона проживала більше 20 років. У кімнаті її особисті речі та інше майно. Іншого житла відповідачка не має.

Відповідачка ОСОБА_3 заперечила проти позову. Стосовно сина зазначила, що він ще до повномасштабного вторгнення виїхав за межі м. Дніпра. Де він наразі перебуває повідомити не може.

Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що гуртожиток в тому числі і кімната АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності Дніпровської територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується інформаційною довідкою № 423876170 з Єдиного державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У жовтні 2004 року відповідачка разом з сином вселена на законних підставах у житлове приміщення розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .

З 12.10.2004 року ОСОБА_1 та її син ОСОБА_4 зареєстровані в зазначеній кімнаті.

Для сплати комунальних послуг відкрито особистий рахунок № НОМЕР_1 за вище вказану кімнату, що перебуває в комунальній власності Дніпровської територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Допитана в якості свідка відповідачка ОСОБА_3 пояснила суду, що за вказаною адресою проживає з 2004 року. Ще до 2022 року син виїхав за межі України у зв`язку з роботою та не повертався. Вона ж проживала у Дніпрі, однак через повномасштабне вторгнення вона втратила роботу, оскільки є конструктором одягу, тому їздила працювати в м. Київ. Іншого житла та майна не має, постійно мешкає за цією адресою з 2004 року. Дійсно мала борги, але наразі все сплатила.

Свідок ОСОБА_5 пояснила суду, що добре знайома із відповідачами, ОСОБА_1 є її подруга близько 20 років. В гостях у неї у кімнаті гуртожитку була ще до початку повномасштабного вторгнення, після чого знає, що ОСОБА_1 їздить в Київ працювати. Про інше нерухоме майно чи місце проживання відповідачів не знає. Сина ОСОБА_1 - ОСОБА_3 бачила давно, де він перебуває їй невідомо.

Судом встановлено, що договір про порядок користування житловим приміщенням між сторонами не укладався.

Відповідно до ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або його членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з`ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», щоб спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 дійсно не проживає у спірній кімнаті протягом тривалого часу, що підтверджено самою відповідачкою, допитаною в якості свідка у судовому засіданні, а також свідком ОСОБА_5 .

Відповідно до змісту складених актів про обстеження об?єкту житлової нерухомості від 10.06.2024 року, 18.10.2024 року та 05.03.2025 року встановлено факт не проживання останнього в кімнаті понад шість місяців.

При цьому відповідач до суду не з`явився, своїх заперечень проти заявлених вимог не надав, участі у сплаті заборгованості за користування житлом не приймав, що свідчить про його втрату інтересу до житла.

Таким чином, наявні підстави для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 .

В той же час, вирішуючи питання про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування кімнатою гуртожитку, суд зважає на позицію відповідачки про те, що у зв`язку із повномасштабним вторгненням та масовим від`їздом людей з міста Дніпра вона втратила роботу – замовників, як наслідок зменшився її заробіток, що не давало їй змогу утримувати себе та призвело до накопичення боргів за користування житлом, в тому числі і по сплаті за комунальні послуги за спожитими послугами, у зв`язку із чим вона знайшла роботу в місті Києві та жила на два міста.

Суд звертає увагу на те, що зароблені гроші дали змогу розрахуватись за заборгованістю, яка склалась в зв`язку з втратою заробітку,що підтверджуються належно засвідченими копіями платіжних інструкцій, розрахунком комунальних послуг та довідкою комунального підприємства про відсутність заборгованості за ОСОБА_1 , о/р НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 на 01 жовтня 2025 року.

При цьому, згідно зі ст. 29 Цивільного кодексу України, особа вільна у виборі місця проживання та може мати їх кілька.

Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_1 не змінювала постійного місця проживання, а в кімнаті АДРЕСА_3 присутні її речі, одяг та майно, в тому числі і меблі, які належать Відповідачу на праві власності.

Це підтверджує наявність достатніх довготриваючих зв`язків з житлом, що не спростовано позивачем.

Суд також приймає до уваги, що ОСОБА_1 не має іншого житла у власності, ніж її місце постійного проживання та реєстрації, як кімната АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, доданий до відзиву.

Так, суд приймає до уваги Довідки та Акти про відсутність відповідачів за місцем реєстрації, однак без сукупності інших доказів, вони достеменно не підтверджують факт не проживання відповідачки ОСОБА_1 у спірній кімнаті без поважних причин чи вибуття її до іншого місця проживання.

Таким чином, зважаючи на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що відповідачка дійсно тимчасово відсутня за місцем проживання з поважних причин, іншого житла для зміни реєстрації місця проживання не має, інтерес до спірного житла не втратила.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.

Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine"), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, а відтак визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, буде порушенням принципу пропорційності, що у свою чергу спричинить порушення балансу інтересів сторін у спірних правовідносинах.

Верховний Суд у своїй постанові № 755/13349/16-ц від 24.11.2021 зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Проаналізувавши зібрані і досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що визнання відповідачки ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою не є законними та виправданим втручанням, а також не відповідає принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, оскільки обмежить у реалізації права власності, у зв`язку з чим в задоволенні позову в цій частині слід відмовити.

При цьому суд зважає також, що наразі кімната є неприватизованою та визнання наймача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, позбавить його права на участь у можливій приватизації та обмежить у реалізації права власності.

Зважаючи викладене, суд дійшов до висновку про задоволення позову лише в частині визнання ОСОБА_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 , оскільки це підтверджено належними та допустимими доказами.

Відповідно ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з частковим задоволення позову, судові витрати зі сплати судового збору слід розподілити між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 .

Керуючись ст. ст. 81, 141, 247, 263-265 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 .

В задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь Дніпровської міської ради судові витрати пропорційно розміру задоволених вимог в розмірі 1514 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О. В. Маринін