Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №520/28069/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2026 р. Справа № 520/28069/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.02.2026 року (ухвалене суддею Котеньовим О.Г.) в справі № 520/28069/25

за позовом ОСОБА_1

до Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій, в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за належне, проте, неотримане речове майно за період з 02.03.2018 р. по 11.09.2024 р. за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2024 року; зобов`язати Міжрегіональний центр гуманітарного розмінування та швидкого реагування державної служби України з надзвичайних ситуацій нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне, але неотримане речове майно протягом служби з 02.03.2018 р. по 11.09.2024 р. без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2024 р.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.02.2026 р. відмовлено в задоволенні адміністративного позову.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити постанову про задоволення позовну.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач вважає, що приписи нині чинної постанови Кабінету Міністрів України від 14.02.2018 р. № 81 на відміну від постанови Кабінету Міністрів України від 23.08.2005 р. № 795, яка втратила чинність 02.03.2018 р., не містять в собі заборони на компенсування вартості належного, але не отриманого речового майна, зважаючи, що постанова Кабінету Міністрів України від 14.02.2018 р. № 81 не унормовано питання отримання названої компенсації, застосовуючи аналогію закону в світлі розповсюдження на спірні правовідносини приписів постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 р. № 178, позивач має право на відповідну грошову компенсацію. Водночас, застосування закупівельних цін за минулі роки на речове майно при виплаті позивачу грошової компенсації замість належного до видачі речового майна є таким, що не відповідає вимогам п. 5 Порядку №178, яким визначено, що довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої станом на 1 січня поточного року.

Позивач вважає, що відповідачем порушено право позивача на отримання грошової компенсації замість належного до видачі речового майна виходячи із закупівельної вартості такого майна станом на 1 січня 2024 р., оскільки саме у 2024 році позивач звільнений зі служби.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій, що підтверджується витягом з наказу від 11.09.2024 р. №512/НК/87.

Позивач звернувся до відповідача через адвоката з питання, що стосується грошової компенсації вартості речового майна, яке не отримав за час проходження служби.

Листом Міжрегіонального центру гуманітарного розмінування та швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій від 23.09.2025 р. № 87010-3006/870300 представника позивача повідомлено, що питання забезпечення форменим і спеціальним одягом осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту врегульовано ст.ст. 111 та 112 Кодексу цивільного захисту України, однак виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно не передбачено. Таким чином, норми постанови Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 р. № 178 не поширюється на осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту ДСНС України, у зв`язку з чим відповідач розрахунки вартості нестриманого речового майна не проводить та не може надати довідку вартості нестриманого позивачем речового майна.

Позивач, не погодився з протиправною бездіяльності відповідача стосовно ненарахування та невиплати грошової компенсації вартості за належне, проте, неотримане речове майно, виходячи із закупівельної вартості такого майна станом на 1 січня поточного року, у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що діючим законодавством щодо проходження служби цивільного захисту України не передбачено компенсації за неотриманий формений одяг на відміну від законодавства щодо проходження військової служби.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів від 16.12.2015 за № 1052 «Про затвердження Положення про Державну службу України з надзвичайних ситуацій» унормовано, що Державна служба України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності.

Кодекс цивільного захисту України регулює відносини, пов`язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, пожеж та інших небезпечних подій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - центральні органи виконавчої влади), органів державної влади, що не входять до системи центральних органів виконавчої влади (далі - інші органи державної влади), Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, встановлює права та обов`язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності (далі - суб`єкти господарювання), а також інших юридичних осіб.

Відповідно до ст. 93 Кодексу цивільного захисту України, фінансування заходів у сфері цивільного захисту здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів суб`єктів господарювання, інших не заборонених законодавством джерел.

Згідно з ч. 1 ст. 101 Кодексу цивільного захисту України, служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Разом з тим, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби, що передбачено ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 р. № 2232-XII.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 111 Кодексу цивільного захисту України, особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту забезпечуються форменим одягом і відповідними знаками розрізнення за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Опис та зразки форменого одягу і відповідних знаків розрізнення осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту та норми забезпечення форменим одягом затверджуються Кабінетом Міністрів України..

Аналогічні приписи визначені пунктом 25 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 (в подальшому - Положення № 593), яким передбачено, що особи рядового і начальницького складу забезпечуються форменим та спеціальним одягом, знаками розрізнення, спорядженням і засобами індивідуального захисту.

До 02.03.2018 р. питання забезпечення форменим одягом та іншим речовим майном старшого начальницького складу було врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 23.08.2005 № 795 «Про затвердження опису та зразків форменого одягу і відповідних знаків розрізнення особового складу органів і підрозділів цивільного захисту і норм забезпечення форменим одягом» (в подальшому - Постанова № 795).

Зокрема, п. 2 Постанови № 795 було передбачено, що особам рядового та начальницького складу, звільненим після закінчення строку контракту, за станом здоров`я, у зв`язку із скороченням штатів, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту керівництвом відповідного органу чи підрозділу цивільного захисту, недоотриманий на момент звільнення формений одяг не видається і грошова компенсація не нараховується.

Постанова № 795 втратила чинність 02.03.2018 р.

Отже, до 02.03.2018 р. не було передбачено відшкодування вартості недоотриманого форменого одягу особам рядового та начальницького складу служби цивільного захисту.

На виконання статті 111 Кодексу цивільного захисту України Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 14.02.2018 р. № 81, якою затверджено, зокрема, Норми забезпечення форменим одягом осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту.

Проте, постановою Кабінету Міністрів України № 81 від 14.02.2018 р. також не передбачено виплату особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту ДСНС України грошової компенсації за недоотриманий на момент звільнення формений одяг.

Отже, законодавством, яке регулює проходження служби в органах і підрозділах цивільного захисту, не встановлено обов`язку органів та підрозділів цивільного захисту здійснювати виплату звільненим особам компенсації за недоотриманий на момент звільнення формений одяг.

Позивач просить застосувати аналогію закону з посиланням на ч. 6 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Разом з тим, діючим законодавством щодо проходження служби цивільного захисту України не передбачено компенсації за неотриманий формений одяг на відміну законодавства щодо проходження військової служби.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що компенсація вартості за речове майно, що не отримано, передбачена Законом України № 2011-XII від 20.12.1991 «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зі змінами та доповненнями.

Відповідно до ч. 1 ст. 9-1 Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. № 2011-XII, речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Порядок здійснення всіх видів матеріального забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів, та виплати грошової компенсації вартості за речове майно, що не отримано такими військовослужбовцями, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як вже було зазначено вище, відповідно до пунктів 1 та 2 Положення № 593, у цьому Положенні визначається порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу та регулюються питання, пов`язані з перебуванням громадян України (далі - громадяни) у добровільному порядку в резерві служби цивільного захисту.

Служба цивільного захисту є державною службою особливого характеру, яка забезпечує пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, вживає заходів до запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідації їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає безпідставним посилання позивача на норми, що регулюють проходження іншого виду служби, а саме: військової служби, зокрема на статтю ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», якою передбачено, що порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України, а також на постанову Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 р. № 178, яка стосується порядку виплати військовослужбовцями Збройних сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за належне, але неотримане речове майно протягом служби з 02.03.2018 р. по 11.09.2025 р.

Стосовно посилань позивача на правову позицію Верховного Суду у постановах від 17.03.2020 р. в справі № 815/5826/16, від 23.08.2019 р. в справі № 2040/7697/18, від 14.11.2018 р. в справі №809/1488/16, від 28.01.2021 р. в справі №520/1190/2020, суд апеляційної інстанції вважає, що Верховний Суд у вказаних справах розглядав спірні відносини, відмінні від цієї справи. Так, у вказаних справах досліджувались спірні правовідносини, які стосуються військовослужбовців, тоді як у цій справі спірні правовідносини виникли щодо осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, правове регулювання яких є відмінним.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 р.; п. 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 р.; п. 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 р.; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 р., п. 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.02.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.02.2026 по справі № 520/28069/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. Присяжнюк

Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін