Рішення від 25 травня 2026 р. у справі №320/21875/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 травня 2026 року м. Київ №320/21875/24

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України, у якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України у невиконанні вимог статті 165 ч.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у невстановленні грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України виконати вимогу статті 165 ч.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та встановити розмір грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що проходить службу на посаді контролера ІІ категорії Територіального управління Служби судової охорони у місті Києві та Київській області. На думку позивача, Кабінет Міністрів України не виконав вимоги частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки не встановив грошове забезпечення співробітникам Служби судової охорони на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських. Позивач вказує, що її грошове забезпечення є значно нижчим за грошове забезпечення поліцейських, що підтверджується інформацією щодо відкритих вакансій Національної поліції України. Крім того, позивач зазначає, що після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 №43 співробітників Служби судової охорони було виключено з переліку осіб, які мають право на додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, чим, на її думку, порушено її право на належне грошове забезпечення. У зв`язку із цим позивач просить визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України та зобов`язати його встановити грошове забезпечення співробітникам Служби судової охорони на рівні не нижчому, ніж для поліцейських.

Ухвалою суду відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін.

Відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначав про те, що Кабінет Міністрів України діяв у межах наданих повноважень та виконав вимоги частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» шляхом прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.2019 №289 «Про грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони». Відповідач вказав, що саме Державна судова адміністрація України є головним розробником проектів нормативно-правових актів щодо грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони та головним розпорядником бюджетних коштів у цій сфері, а проекти змін до постанови №289 Кабінету Міністрів України не подавались. Крім того, відповідач зазначив, що додаткова винагорода, передбачена постановою №168, не є постійною складовою грошового забезпечення, а виплачувалась виключно у зв`язку із введенням воєнного стану. Відповідач наголосив, що в умовах воєнного стану Кабінет Міністрів України має право визначати порядок та розміри державних соціальних гарантій, виходячи з наявних фінансових ресурсів держави. Також відповідач зазначив, що у Державному бюджеті України на 2023 рік видатки на виплату додаткової винагороди співробітникам Служби судової охорони не були передбачені.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 працює на посаді контролера ІІ категорії Територіального управління Служби судової охорони у місті Києві та Київській області.

Відповідно до вимог ч.2 ст. 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських, і повинно стимулювати до комплектування Служби судової охорони кваліфікованими співробітниками.

У позові позивачка стверджує, що розмір її грошового забезпечення є нижчим за рівень грошового забезпечення поліцейських, що, на її думку, суперечить вимогам частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На підтвердження зазначених обставин позивачка посилалась на лист від 16.02.2024 та інформацію щодо розміру заробітної плати поліцейських, розміщену на офіційному вебсайті Національної поліції України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 №43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. №168» співробітників Служби судової охорони було виключено з переліку осіб, які мають право на отримання додаткової винагороди під час дії воєнного стану, у зв`язку із чим, на думку позивачки, було порушено її право на належне грошове забезпечення.

Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційний принцип законності діяльності суб`єктів владних повноважень означає, що будь-який орган державної влади зобов`язаний діяти виключно в межах наданої йому компетенції, не виходячи за межі визначених законом повноважень та дотримуючись встановленої процедури прийняття рішень.

Так, діяльність суб`єкта владних повноважень «на підставі» означає, що такий орган має бути утворений та діяти відповідно до Конституції та законів України, а також реалізовувати свої повноваження виключно на виконання закону та за умов, визначених ним.

Діяльність «у межах повноважень» передбачає, що суб`єкт владних повноважень не може виходити за межі наданої йому компетенції та зобов`язаний приймати рішення лише з тих питань, які віднесені законом до його відання.

У свою чергу, діяльність «у спосіб», визначений законом, означає обов`язок суб`єкта владних повноважень дотримуватись установленої законом процедури, форми та порядку прийняття рішень, а також застосовувати лише ті засоби правового регулювання, які прямо передбачені законодавством.

Отже, будь-який суб`єкт владних повноважень, у тому числі Кабінет Міністрів України, не наділений правом діяти на власний розсуд поза межами та способом, установленими Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та третьою статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також вирішення питань державного управління у різних сферах суспільного життя, зокрема у сфері соціальної політики, праці та зайнятості, фінансів, національної безпеки та обороноздатності держави.

Відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України до повноважень Кабінету Міністрів України належить забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.

Отже, саме Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, на який покладено повноваження щодо формування та реалізації державної політики у сфері соціального захисту, у тому числі щодо визначення механізму та порядку фінансового забезпечення окремих категорій осіб.

Суд також враховує правові позиції, викладені у рішеннях Конституційного Суду України від 26.12.2011 №20-рп/2011 та від 25.01.2012 №3-рп/2012, якими підтверджено конституційність повноважень Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної політики у сфері соціального захисту населення.

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України має право визначати порядок та розміри соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з наявних фінансово-економічних можливостей держави та необхідності забезпечення балансу інтересів суспільства.

Таким чином, питання визначення розміру грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони, а також порядку та умов виплати додаткової винагороди, належать до сфери дискреційних повноважень Кабінету Міністрів України та пов`язані із реалізацією державної бюджетної та соціальної політики.

Відповідно до статті 161 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Служба судової охорони є державним органом у системі правосуддя, який створений з метою забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах.

Служба судової охорони є підзвітною Вищій раді правосуддя та підконтрольною Державній судовій адміністрації України, складається з центрального органу управління та територіальних підрозділів, які утворюються як юридичні особи, а її фінансування здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно з частиною першою статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, премії та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Частиною другою статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони виплачується у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України, на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських, та повинно стимулювати до комплектування Служби судової охорони кваліфікованими співробітниками.

На виконання наведених вимог закону Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 03.04.2019 №289 «Про грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони», якою затверджено схеми посадових окладів, тарифних розрядів і коефіцієнтів за основними посадами та спеціальними званнями співробітників Служби судової охорони.

Також указаною постановою визначено, що порядок виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони затверджується Державною судовою адміністрацією України.

Судом установлено, що механізм виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони визначений Порядком виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 26.08.2020 №384.

Відповідно до положень указаного Порядку грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони включає щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення, а також одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Таким чином, питання визначення структури, порядку та механізму виплати грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони нормативно врегульовані чинним законодавством України.

Відповідно до частин другої та третьої статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Указаними нормами також передбачено, що проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Уряду відповідними суб`єктами нормотворчої ініціативи, визначеними законом.

Судом установлено, що відповідно до пункту 6 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.01.2019 №141/0/15-19, до основних завдань Державної судової адміністрації України належить, зокрема, здійснення функцій головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Служби судової охорони, підготовка бюджетного запиту, а також подання на затвердження Кабінету Міністрів України схем посадових окладів та інших питань фінансового забезпечення органів і установ системи правосуддя.

Отже, саме Державна судова адміністрація України є уповноваженим органом та головним розробником проектів нормативно-правових актів щодо фінансового забезпечення Служби судової охорони, у тому числі з питань грошового забезпечення її співробітників.

При цьому судом установлено, що на виконання вимог частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 03.04.2019 №289 «Про грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони», якою затверджено схеми посадових окладів, тарифних розрядів і коефіцієнтів за основними посадами та спеціальними званнями співробітників Служби судової охорони.

Матеріали справи не містять доказів того, що Державною судовою адміністрацією України на розгляд Кабінету Міністрів України вносився проект постанови про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.04.2019 №289 у частині зміни розміру грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність з боку Кабінету Міністрів України протиправної бездіяльності щодо невиконання вимог частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки відповідачем здійснено нормативне врегулювання спірних правовідносин у межах наданих законом повноважень.

Судом також встановлено, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року. У подальшому строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався.

Підпунктом 2 пункту 4 указаного Указу Президента України Кабінет Міністрів України зобов`язано невідкладно забезпечити фінансування та вжити в межах повноважень інших заходів, пов`язаних із запровадженням правового режиму воєнного стану на території України.

На виконання Указів Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69/2022 «Про загальну мобілізацію» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

Відповідно до пункту 1 указаного нормативно-правового акта на період дії воєнного стану, зокрема співробітникам Служби судової охорони, була встановлена додаткова винагорода у розмірі 30000 грн щомісячно, а особам, які безпосередньо брали участь у бойових діях або забезпечували здійснення заходів з національної безпеки і оборони, — до 100000 грн пропорційно часу участі у таких заходах.

Суд зазначає, що додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, не є базовою чи постійною складовою грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони у розумінні статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Така виплата була запроваджена Урядом України як тимчасовий додатковий захід матеріального стимулювання на період дії воєнного стану та безпосередньо пов`язувалась із забезпеченням обороноздатності держави, здійсненням заходів національної безпеки та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України.

Суд також враховує, що пунктом 2-1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 визначено, що міністерства та державні органи за погодженням із Міністерством фінансів України та Міністерством економіки України визначають порядок, умови та розміри виплати додаткової винагороди, а також особливості її виплати залежно від характеру виконуваних завдань.

Отже, виплата додаткової винагороди, передбаченої постановою №168, залежала від спеціальних умов, особливостей проходження служби та наявності відповідного фінансового забезпечення і не носила характеру гарантованої постійної складової грошового забезпечення.

У подальшому Кабінетом Міністрів України з метою формування єдиного підходу до здійснення виплат особовому складу органів сектору безпеки і оборони України прийнято постанову від 20.01.2023 №43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. №168», якою, зокрема, із числа осіб, що мали право на отримання додаткової винагороди, виключено співробітників Служби судової охорони.

Суд зазначає, що прийняття вказаних змін відбулося в межах повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади, уповноваженого реалізовувати державну фінансову та соціальну політику.

При цьому матеріалами справи підтверджується, що Державна судова адміністрація України — як головний розпорядник бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення Служби судової охорони — під час погодження проекту постанови зазначала про відсутність бюджетних асигнувань для реалізації положень постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 щодо співробітників Служби судової охорони.

Крім того, Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» видатки на виплату додаткової винагороди співробітникам Служби судової охорони не були передбачені.

Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який є відповідальним перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Аналогічні положення закріплені у частині першій статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України».

Судом установлено, що правовий режим воєнного стану в Україні запроваджений Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 та триває на час розгляду справи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан є особливим правовим режимом, який передбачає надання органам державної влади повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, а також допускає тимчасове обмеження окремих прав і свобод людини і громадянина із зазначенням строку дії таких обмежень.

Частинами першою та другою статті 20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

За змістом частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Водночас частиною другою статті 64 Конституції України передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії таких обмежень.

Суд зазначає, що право на соціальний захист гарантоване статтею 46 Конституції України, яка не віднесена до переліку прав, що не можуть бути обмежені в умовах воєнного стану відповідно до статті 64 Конституції України.

Отже, в умовах воєнного стану держава має право тимчасово змінювати механізм реалізації окремих соціальних гарантій з урахуванням необхідності забезпечення обороноздатності держави та наявних фінансових ресурсів.

Крім того, абзацом третім підпункту 2 пункту 22 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України передбачено, що в умовах воєнного стану або для здійснення заходів загальної мобілізації Кабінет Міністрів України має право приймати рішення щодо порядку застосування та розмірів державних соціальних стандартів і гарантій, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевих бюджетів.

Таким чином, у період дії воєнного стану Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями щодо визначення порядку та розмірів окремих соціальних виплат і гарантій, у тому числі виплат, пов`язаних із проходженням служби в органах сектору безпеки та оборони.

Суд також враховує, що забезпечення обороноздатності держави, захист суверенітету та територіальної цілісності України відповідно до частини першої статті 17 Конституції України є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу.

В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України держава зобов`язана мобілізувати наявні ресурси, у тому числі фінансові, для забезпечення національної безпеки та оборони.

За таких обставин суд дійшов висновку, що прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 20.01.2023 №43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. №168», якою співробітників Служби судової охорони виключено з переліку осіб, що мають право на отримання додаткової винагороди, здійснено відповідачем у межах наданих законом повноважень, з урахуванням умов воєнного стану, бюджетних можливостей держави та необхідності забезпечення пріоритетних потреб сектору безпеки й оборони України.

Окремо суд зазначає про те, що додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», має тимчасовий характер та була запроваджена виключно на період дії воєнного стану.

Указана виплата не є сталою чи гарантованою складовою грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони у розумінні статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а є додатковим видом матеріального стимулювання, пов`язаним із запровадженням в Україні правового режиму воєнного стану та необхідністю забезпечення обороноздатності держави.

Суд враховує, що порядок, умови та коло осіб, яким виплачується така додаткова винагорода, визначаються Кабінетом Міністрів України в межах його дискреційних повноважень та можуть змінюватися залежно від безпекової ситуації, потреб сектору безпеки й оборони, а також фінансових можливостей держави.

При цьому виключення співробітників Служби судової охорони з переліку осіб, які мають право на отримання додаткової винагороди, здійснено постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 №43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. №168».

Водночас суд звертає увагу, що у межах цієї справи позивачкою не заявлено вимог про визнання незаконною чи нечинною постанови Кабінету Міністрів України від 20.01.2023 №43 як нормативно-правового акта.

Фактично доводи позивачки зводяться до незгоди із законодавчим регулюванням порядку виплати додаткової винагороди та посилань на порушення її прав у зв`язку із внесенням відповідних змін до постанови №168.

Однак незгода позивачки із рішенням Кабінету Міністрів України щодо зміни механізму виплати додаткової винагороди не свідчить про протиправність дій чи бездіяльності відповідача.

Крім того, суд враховує сформовану практику Верховного Суду, відповідно до якої додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України №168, не є постійною складовою грошового забезпечення, має тимчасовий характер та може змінюватися державою в умовах воєнного стану залежно від наявних фінансових ресурсів і пріоритетів забезпечення обороноздатності держави.

Суд критично оцінює доводи позивачки щодо невідповідності рівня грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони рівню грошового забезпечення поліцейських.

Так, на підтвердження своїх доводів позивачка посилається переважно на інформацію, розміщену на вебсайтах Національної поліції України, оголошення про наявні вакансії та загальні відомості щодо розміру заробітної плати поліцейських.

Разом із тим суд зазначає, що такі відомості не є належними та достатніми доказами порушення вимог частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Для підтвердження факту невідповідності грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони рівню грошового забезпечення поліцейських позивачка мала надати належні та допустимі докази, які б свідчили, зокрема, про тотожність посад, умов проходження служби, функціонального навантаження, структури та складових грошового забезпечення, а також про конкретне недотримання встановленого законом мінімального рівня забезпечення.

Водночас матеріали справи не містять офіційних розрахунків чи документів уповноважених органів щодо співвідношення складових грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони та поліцейських, а також доказів того, що встановлені Кабінетом Міністрів України розміри грошового забезпечення є нижчими за гарантований законом рівень.

Крім того, суд враховує, що структура грошового забезпечення поліцейських та співробітників Служби судової охорони може включати різні складові, надбавки, доплати, премії та інші виплати залежно від специфіки служби, умов її проходження, посади, спеціального звання, вислуги років та інших критеріїв.

За таких обставин посилання позивачки виключно на загальнодоступну інформацію щодо рівня заробітної плати поліцейських без належного правового та фінансового обґрунтування не може свідчити про протиправність дій чи бездіяльності Кабінету Міністрів України.

Отже, доводи позивачки у цій частині є припущеннями та не підтверджені належними і допустимими доказами у розумінні статей 72–77 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Оскільки судом не встановлено факту протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо виконання вимог частини другої статті 165 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підстави для задоволення похідної позовної вимоги зобов`язального характеру також відсутні.

Суд зазначає, що заявлена позивачкою вимога про зобов`язання Кабінету Міністрів України встановити розмір грошового забезпечення співробітникам Служби судової охорони на рівні не нижчому, ніж установлений для поліцейських, фактично стосується втручання суду у дискреційні повноваження Уряду щодо формування та реалізації державної фінансової, бюджетної та соціальної політики.

Водночас адміністративний суд не наділений повноваженнями підміняти собою Кабінет Міністрів України та визначати конкретний порядок, механізм чи розмір грошового забезпечення окремих категорій осіб.

Крім того, суд враховує, що нормативне врегулювання питання грошового забезпечення співробітників Служби судової охорони вже здійснено Кабінетом Міністрів України шляхом прийняття постанови від 03.04.2019 №289 «Про грошове забезпечення співробітників Служби судової охорони».

За таких обставин заявлена позивачкою вимога про зобов`язання Кабінету Міністрів України вчинити певні дії є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, ці норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Проте, позивачем не було доведено суду обґрунтованості позовних вимог, а також не спростовано доводів відповідача.

Беручи до уваги обставини даної справи у сукупності з наведеними нормами законодавства, а також те, що відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України при прийнятті оскаржуваних рішень, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог позивача.

У зв`язку з відмовою позивачу в задоволенні позовних вимог питання щодо розподілу судових витрат у даній справі щодо судового збору не вирішується.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 243, ст. 246, ст.255, ст. 293, ст. 295, ст. 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лисенко В.І.