Рішення від 27 травня 2026 р. у справі №240/5617/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2026 року м. Житомир справа № 240/5617/26

категорія 112010201

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

установив:

ОСОБА_1 звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду через систему «Електронний суд» з позовом про визнання протиправними та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі – відповідач-1, ГУ ПФУ в Запорізькій області) від 25 листопада 2025 року у справі № 930040305951 про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ; рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі – відповідач-2, ГУ ПФУ в Житомирській області) від 09 грудня 2025 року у справі № 930040305951 про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ; рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі – відповідач-3, ГУ ПФУ у Львівській області) від 25 грудня 2025 року у справі № 930040305951 про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області призначити пенсію відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішеннями відповідачів фактично унеможливлено одержання позивачем пенсії відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі – Закон України № 889-VIII) та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ (далі – Закон України № 3723-XII), незважаючи на досягнення позивачем пенсійного віку та наявність необхідного для отримання пенсії страхового стажу на відповідних посадах.

Ухвалою суду від 18 березня 2026 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов, у задоволенні клопотання про залучення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві до участі в цій справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, відмовлено.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.

06 квітня 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач-1 просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що за заявою позивача № 22392 від 17 листопада 2025 року було проведено умовний розрахунок пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» з урахуванням індексації пенсій, призначених за спецзаконами, та встановлено, що оклад 3 417,75 * 90% становить 3 075,98 грн, а тому розмір пенсії становитиме 4432,16 грн, що призводить до зменшення пенсії та є недоцільним, так як розмір пенсії ОСОБА_1 на дату звернення складає 8617,50 грн згідно Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». З урахуванням викладеного, прийнято рішення відмовити ОСОБА_1 в проведенні заявленого перерахунку в зв`язку з недоцільністю.

Також 06 квітня 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач-3 просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що станом на 01 травня 2016 року в позивача відсутній необхідний стаж державної служби. Відтак, оскільки немає необхідного стажу роботи на посадах, віднесених до відповідних посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України№ 3723-ХІІ, тому здійснити перехід з пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» вбачається не можливим. Більш того, згідно матеріалів пенсійної справи, ОСОБА_1 вже одержувала пенсію призначену відповідно до Закону України № 3723-ХІІ з 30 квітня 2004 року по 28 лютого 2019 року. З 01 березня 2019 року відповідно до пункту 47 Закону України «Про загальообов`язкове державне пенсійне страхування» ОСОБА_1 було автоматично переведено на пенсію відповідно до зазначеного Закону. ОСОБА_1 звернулася до пенсійного органу із заявою від 17 грудня 2025 року щодо переходу на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу», однак відповідно до пункту 13 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у разі якщо особі призначено пенсію відповідно до законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про наукову і науково-технічну діяльність», її виплата продовжується до переведення за бажанням особи на пенсію на інших підставах або за бажанням особи поновлюється у розмірі, який було встановлено до переведення. До такого переведення розмір пенсій, призначених відповідно до зазначених законів, не переглядається. Відтак, позивач не є пенсіонером, який отримує пенсію відповідно до Закону України № 3723-ХІІ та чинним законодавством України скасовано право на перерахунок призначених пенсій державних службовців з 01 січня 2015 року тому, жодних законних підстав для проведення такого немає.

14 квітня 2026 року позивач подала до суду письмові пояснення, в яких наголошує, що працювала, в тому числі, на посадах, визначених статтею 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Більше того, навіть стажу, набутого позивачем до 04 липня 2001 року достатньо для одержання позивачем пенсії відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ, оскільки станом на 04 липня 2001 року позивач мала стаж роботи на відповідних посадах, що перевищував 20 років.

21 квітня 2026 року відповідач-2 подав відзив на позовну заяву, в якому вказує про те, що позивач уже реалізувала своє право на призначення пенсії державного службовця задовго до набрання чинності Закону України № 889-VIII, а тому не належить до кола осіб, визначених пунктами 10,12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 889-VIII, яким надано право реалізувати своє право на призначення пенсії відповідно до норм Закону України № 3723-ХІІ, за певних умов після 01 травня 2016 року.

У період з 13 по 25 травня 2026 року головуюча суддя перебувала у стані тимчасової непрацездатності.

На підставі пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що позивачу з 30 квітня 2004 року як посадовій особі місцевого самоврядування було призначено пенсію відповідно до норм статті 37 Закону України № 3723-XII.

З 01 березня 2019 року позивача переведено на пенсію за віком з урахуванням норм пункту 47 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-ІV (далі – Закон України №1058-ІV).

17 листопада 2025 року позивач звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою № 22392.

Рішенням ГУ ПФУ в Запорізькій області від 25 листопада 2025 року № 930040305951 відмовлено позивачу в проведенні заявленого перерахунку в зв`язку з недоцільністю, оскільки проведено умовний розрахунок пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» з урахуванням індексації пенсій, призначених за спецзаконами, та встановлено, що оклад 3417,75 * 90% становить 3075,98 грн, розмір пенсії становитиме 4432,16 грн, що призводить до зменшення пенсії та є недоцільним, так як розмір пенсії ОСОБА_1 на дату звернення складає 8617,50 грн згідно Закону України № 1058.

02 грудня 2025 року позивач звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою №23600 щодо переходу з пенсії за віком відповідно до Закону України №1058-ІV на пенсію за віком відповідно до Закону України № 889-VIII.

Рішенням ГУ ПФУ в Житомирській області від 09 грудня 2025 року № 930040305951 позивачу відмовлено у задоволенні заяви, оскільки право на перерахунок пенсії ОСОБА_1 не має, у зв`язку з тим, що даний перерахунок суперечить статті 37 Закону України № 3723-ХІІ.

17 грудня 2025 року позивач звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою №10874.

Водночас, рішенням ГУ ПФУ у Львівській області від 25 грудня 2025 року № 930040305951 у задоволенні заяви позивача відмовлено. Указано, що за матеріалами пенсійної справи встановлено, що заявниця одержувала пенсію, призначену відповідно до Закону України № 3723-ХІІ з 30 квітня 2004 року по 28 лютого 2019 року. З 01 березня 2019 року керуючись пунктом 47 Закону України №1058 ОСОБА_1 була автоматично переведена на пенсію відповідно до Закону України № 1058 за матеріалами пенсійної справи. До заяви № 10874 від 17 грудня 2025 року щодо переходу на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про державну службу» подано наступні документи: паспорт громадянина України; довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру; довідку від 06 червня 2018 року № 3181 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Виходячи з викладеного, відмовлено ОСОБА_1 у перерахунку пенсії відповідно до Закону України «Про державну службу» у зв`язку з тим, що заявниця отримувала вже пенсію ОМС, відсутні документи про заробітну плату щодо прорахунку повернення на пенсію ОМС.

Не погоджуючись з діями відповідачів, позивач звернулася до суду із цим позовом.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Згідно із частинами 2, 6 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України (пункт 1 резолютивної частини Рішення № 6-зп від 25 листопада 1997 року; пункт 1 резолютивної частини Рішення № 9-зп від 25 грудня 1997 року та пункт 1 резолютивної частини Рішення №19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року).

Так, у рішенні № 19-рп/2011 від 14 грудня 2011 року Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відтак, системний аналіз статті 55 Конституції України дозволяє дійти висновку, що частина 2 цієї правової норми гарантує кожному захист своїх прав, які були порушені органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами. Саме в такому значенні сформульовано частини 3, 5 та 6 статті 55 Конституції України.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

У розумінні Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; вирішуючи спір суд повинен встановити факт того, що у зв`язку з прийнятим рішенням, вчиненням дії чи допущенням бездіяльності суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи інтереси особи у сфері публічно-правових відносин; при цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Розгляду та задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.

При зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку, право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних відносин (предмет та підстави позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Так, відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України особа має право звернутись до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину щодо фактичного порушення суб`єктом владних повноважень – відповідачем його прав, свобод чи інтересів має довести, саме, позивач належними і допустимими доказами.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем в момент здійснення ним оскаржуваних дій чи рішень.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Тобто, рішення суб`єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Відповідно до висновку, що сформований у постанові Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у справі № 800/301/16, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відсутність спору, у свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Аналогічний висновок сформовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2018 року у справі № П/800/526/17, від 19 квітня 2018 року у справі № П/800/570/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 802/2474/17-а та від 07 листопада 2019 року у справі №9901/227/19, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі №826/13229/16.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.

Як установлено судом, рішеннями від 25 листопада 2025 року у справі № 930040305951 та від 09 грудня 2025 року у справі № 930040305951 відмовлено позивачу у переведенні на пенсію відповідно до Закону України № 889-VIII .

Однак, після цього позивач 17 грудня 2025 року третє звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою про переведення на інший вид пенсії, за результатами розгляду ГУ ПФУ у Львівській області прийнято рішення від 25 грудня 2025 року № 930040305951.

За таких обставин, рішення від 25 листопада 2025 року у справі № 930040305951 та від 09 грудня 2025 року у справі № 930040305951 не призводять до порушення прав позивача на пенсію, оскільки після їх прийняття вже винесено нове рішення, яким також відмовлено в переведенні на інший вид пенсії. Наведене обумовлює ухвалення рішення про відмову в задоволенні відповідних позовних вимог.

Отже, суд надає оцінку правомірності тільки рішення ГУ ПФУ у Львівській області від 25 грудня 2025 року у справі № 930040305951 про відмову у призначенні пенсії за віком відповідно до пункту 12 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII та частини 1 статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-XIІ.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості й в інших випадках, передбачених законом.

Право на пенсійне забезпечення гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Зміст та обсяг права громадян на пенсійне забезпечення полягає у їх матеріальному забезпеченні шляхом надання трудових і соціальних пенсій, тобто щомісячних пенсійних виплат відповідного розміру в разі досягнення особою передбаченого законом віку чи визнання її інвалідом або отримання членами її сім`ї цих виплат у визначених законом випадках. Встановивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об`єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості.

За приписами пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

До 01 травня 2016 року умови пенсійного забезпечення державних службовців визначалися Законом України № 3723-ХІІ.

Водночас з 01 травня 2016 року принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, зокрема порядок реалізації права на пенсійне забезпечення державних службовців визначаються Законом України № 889-VIII.

Відповідно до статті 90 Закону України № 889-VІІІ пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України №1058-IV.

Окрім того, пунктом 1 Порядку призначення пенсій деяким категоріям осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 вересня 2016 року № 622 (далі – Порядок №622) також, аналогічно до положень статті 90 Закону України № 889-VІІІ, визначено, що пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України № 1058-IV.

Також суд зазначає, що підпунктом 1 пункту 2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 889-VIII визнано таким, що втратив чинність, Закон України № 3723-ХІІ, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 цього розділу.

Відповідно до пункту 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VІІІ державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України №3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України №3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Згідно із пунктом 12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VІІІ для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України № 3723-ХІІ та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України № 3723-ХІІ в порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Аналогічні положення закріплені у Порядку № 622.

Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку, згідно з пунктами 10 і 12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 889-VIII на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України № 3723-XII мають право особи, які на день набрання чинності Законом України № 889-VIII мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону та актами Кабінету Міністрів України; займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону та актами Кабінету Міністрів України.

Так, відповідно до частини 1 статті 37 Закону України № 3723-XII на одержання пенсії державних службовців мають право чоловіки, які досягли віку 62 роки, та жінки, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», за наявності страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», у тому числі стажу державної служби не менш як 10 років, та які на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року – страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, – у розмірі 60 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року – страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Таким чином право на пенсію державного службовця за змістом частини 1 статті 37 Закону України №3723-ХІІ мали особи, які:

а) досягли певного віку;

б) мають передбачений законодавством страховий стаж;

в) мали стаж державної служби не менш як 10 років, та на час досягнення зазначеного віку працювали на посадах державних службовців; а також особи, які мали не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, незалежно від місця роботи на час досягнення зазначеного віку.

За наведеного правового регулювання, обов`язковою умовою для збереження у особи права на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України №3723-ХІІ після 01 травня 2016 року є дотримання сукупності вимог, визначених частиною 1 статті 37 Закону України №3723-ХІІ і розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VIII, а саме щодо віку, страхового стажу, стажу державної служби.

Тобто, за наявності у особи станом на 01 травня 2016 року певного стажу державної служби (10 років для осіб, що на зазначену дату займали посади державної служби, або 20 років незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України № 3723-ХІІ у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 560/2398/19, від 18 березня 2021 року у справі № 500/5183/17, від 11 квітня 2023 року у справі № 1.380.2019.003855.

Як установлено судом, позивачу з 30 квітня 2004 року як посадовій особі місцевого самоврядування було призначено пенсію відповідно до норм статті 37 Закону України № 3723-XII, потім 01 березня 2019 року переведено на пенсію за віком з урахуванням норм пункту 47 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України №1058-ІV.

17 грудня 2025 року позивач звернулася до пенсійного органу із заявою, в якій просила перевести її на пенсію за віком відповідно до Закону України № 3723-ХІІ.

Відповідач оскаржуваним рішенням у переведенні на пенсію відповідно до Закону України № 3723-ХІІ відмовив з тих підстав, що заявниця вже отримувала пенсію ОМС, відсутні документи про заробітну плату щодо прорахунку повернення на пенсію по ОМС.

Отже, у цій справі ключовим є питання правозастосування норм пенсійного законодавства у контексті реалізації особою права на повернення до виду пенсійного забезпечення, який їй уже було призначено у минулому, зокрема – до пенсії за віком відповідно до статті 37 Закону України № 3723-XІІ, після переведення на інший вид пенсії – за нормами Закону України № 1058-IV. У зв`язку з цим предметом судового розгляду також є питання з`ясування правомірності повторного застосування положень Закону України № 3723-XІІ для перерахунку такої пенсії на підставі нових довідок про складові заробітної плати, виданих за посадою, з якої особа звільнилася з державної служби, та встановлення наявності у неї відповідного суб`єктивного права.

У постанові Верховного Суду від 19 березня 2025 року у справі №300/936/23 викладено правовий висновок, згідно з яким ані Закон України №889-VIII, ані Закон України №1058-IV не містять положень, які б передбачали підстави або механізм для перерахунку пенсії державного службовця у зв`язку зі зміною (збільшенням) розміру заробітної плати діючих службовців. Аналогічним чином, жодних підстав для такого перерахунку не передбачає і стаття 37 Закону України №3723-ХІІ, яка регламентує порядок призначення пенсії за віком державним службовцям.

Верховний Суд у згаданій постанові також наголосив на принципі прямої дії закону в часі: до правовідносин щодо перерахунку пенсій підлягає застосуванню законодавство, чинне на момент звернення за перерахунком або переведенням, а не те, що діяло на час первинного призначення пенсії. Отже, законодавство, чинне на момент звернення позивачки, не передбачало можливості проведення перерахунку пенсії державного службовця, зокрема на підставі поданих нею довідок про оновлені складові заробітної плати.

У зв`язку із викладеним, пункт 12 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VIII та стаття 37 Закону України №3723-XІІ не передбачають можливості повторного призначення або перерахунку пенсії державного службовця у зв`язку із зміною складових заробітної плати після припинення державної служби.

У контексті розгляду цієї справи суд бере до уваги правову позицію, викладену у рішенні Конституційного Суду України від 23 грудня 2022 року №3-р/2022 у справі №3-132/2018 (5462/17), ухваленому за конституційною скаргою щодо перевірки на відповідність Конституції України підпункту 1 пункту 2 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про державну службу» №889-VIII.

У зазначеному рішенні Конституційний Суд України визнав вказане положення таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), у частині, в якій воно унеможливлювало здійснення перерахунку пенсій, призначених відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року №3723-XІІ зі змінами. Водночас Суд наголосив на обов`язку Верховної Ради України внести відповідні законодавчі зміни з метою врегулювання порядку і механізму перерахунку пенсій, призначених за зазначеною нормою, з урахуванням приписів Конституції України, принципу правової визначеності та висновків цього рішення.

Таким чином, Конституційний Суд України підтвердив необхідність законодавчого унормування механізму реалізації права на перерахунок пенсії державного службовця, однак до моменту такого врегулювання саме по собі визнання норми неконституційною не створює підстав для автоматичного перерахунку пенсії в судовому порядку без відповідного законодавчого механізму.

Аналогічні правові висновки щодо застосування зазначених норм права були наведені у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2023 року у справі № 520/6418/21.

Підсумовуючи викладене, з огляду на приписи статті 37 Закону України №3723-ХІІ, положення розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №889-VIII, статті 90 цього ж Закону, суд уважає, що чинне законодавство України не передбачає можливості повторного призначення пенсії державного службовця, яка вже була призначена раніше, а також не встановлює правового механізму її перерахунку у зв`язку зі зміною (збільшенням) складових заробітної плати. Визнання підпункту 1 пункту 2 розділу XI Закону України №889-VIII таким, що не відповідає Конституції України (рішення Конституційного Суду України від 23 грудня 2022 року №3-р/2022), не надає особі безпосереднього права на перерахунок пенсії без наявності відповідного законодавчого врегулювання механізму такого перерахунку. До моменту внесення Верховною Радою України відповідних змін, якими буде унормовано порядок реалізації цього права, вимоги про переведення особи на пенсію державного службовця та її перерахунок не можуть вважатися обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 липня 2025 року у справі №140/5363/24.

З урахуванням вище наведеного, суд уважає, що відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб передбачений чинним законодавством та Конституцією України та ним не було порушено прав позивача з приводу перерахунку її пенсії. Таким чином позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

У зв`язку з відмовою в задоволенні позову, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 263, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

28.05.26