Рішення від 27 травня 2026 р. у справі №160/37034/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2026 рокуСправа №160/37034/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ніколайчук С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Відповідач 1: Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Відповідач 2: Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії

УСТАНОВИВ:

29 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Відповідач 1: Військової частини НОМЕР_2 , Відповідач 2: Військової частини НОМЕР_4 , у якій позивач просить:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 та військової частини НОМЕР_4 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 24.01.2024 по 08.09.2025;

- стягнути з військової частини НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 286858,8 грн. середнього заробітка за час затримки розрахунку при звільненні з 24.01.2024 по 08.09.2025, якій дорівнює 180 календарним дням;

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_2 та військової частини НОМЕР_4 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв`язку із своєчасно не виплаченим грошовим забезпеченням з 24.01.2024 по 08.09.2025;

- стягнути з військової частини НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 155841,75 грн. компенсації втрати частини доходу у зв`язку із несвоєчасно виплаченим грошовим забезпеченням з 24.01.2024 по 08.09.2025.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 28.10.2023 року по 24.01.2024 рік. На фінансовому забезпечені знаходився у військовій частині НОМЕР_4 . При звільнені – 24.01.2024 року, відповідач не провів з позивачем остаточний розрахунок відповідно до діючого законодавства, натомість здійснив остаточний розрахунок 08.09.2025. Позивач вважає своє законне право на своєчасне отримання грошового забезпечення порушеним та з урахуванням обставин, викладених у позові, просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі з відшкодуванням втрати частини доходу узв`язку з несвоєчасно виплаченим грошовим забезпеченням з 24.01.2024 року по 08.09.2025.

Ухвалою від 31 грудня 2025 року суд відкрив провадження у справі №160/37034/25 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач військова частина НОМЕР_2 , на виконання ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, 16.01.2026 року надіслав до суду письмовий відзив в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що позивачем порушено строк звернення до суду із заявленим позовом. Відповідачем вимоги п.242 Положення № 1153/2008 виконано, що є виключенням із правил відповідальності передбачених ст.117 КЗпПУ.

Відповідач військова частина НОМЕР_4 , на виконання ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, 16.01.2026 року надіслав до суду письмовий відзив в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні 24.01.2024 сум був відсутній спір щодо їх розміру, тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.. 117 КЗпПУ відсутні. Також, позивачем порушено строк звернення до суду із заявленим позовом.

Згідно з ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проходив слжбу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 28.10.2023 року по 24.01.2024 рік, що підтверджується Витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 24.01.2024 року № 26.

08.09.2025 року позивачеві здійснено виплату одноразової грошової допомоги при звільнені, що підтверджується Випискою із банківського рахунку в АТ КБ ПРИВАТБАНК ОСОБА_1 від 24.12.2025 року в період з 08.09.2025-08.09.2025, Відомостями про нараховане грошове забезпечення №6-19 від 09.06.2025 року в період з 28.10.2023-31.12.2023, Відомостями про нараховане грошове забезпечення №6-20 від 09.06.2025 року в період з 01.01.2024-24.01.2024.

07.11.2025 року позивач через свого представника звернувся до ВЧ НОМЕР_2 із заявою про виплату середнього заробітку за весь час затримки з 24.01.2024 року по день фактичного розрахунку.

08.12.2025 року ВЧ НОМЕР_2 надали відповідь №1542/14013, що виплата середнього заробітку військовослужбовцям не передбачена.

Позивач вважає протиправними дії військової частини НОМЕР_2 та військової частини НОМЕР_4 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 24.01.2024 по 08.09.2025 та компенсації втрати частини доходу у зв`язку із своєчасно не виплаченим грошовим забезпеченням з 24.01.2024 по 08.09.2025, у зв`язку з чим звернувся до суду з вищезазначеним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, а також доводам зазначеним відповідачем-1 у відзиві, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діють на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела прав.

Відповідно до статті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.

Тобто, суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

За змістомстатті 17 Конституції Українидержава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»(даліЗакон № 2011-ХІІ) відповідно доКонституції Українивизначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до абз. 2 ч. 3ст. 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей`грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідност. 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії`законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.

У силуст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії`державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Відповідно достатті першої Закону № 2011-ХІІсоціальний захист військовослужбовцівдіяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до абз. 1 п.1ст. 9 Закону №2011-ХІІдержава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно з ч. 2 ст. 24 Закону України від 25.03.1992 року № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Суд встановив, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 28.10.2023 по 24.01.2024, перебуваючи на фінансовому забезпеченні у військовій частині НОМЕР_4 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 24.01.2024 №26 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, однак на день звільнення остаточний розрахунок з позивачем проведений не був.

Як вбачається з матеріалів справи, належна позивачу одноразова грошова допомога при звільненні була виплачена лише 08.09.2025, що підтверджується банківською випискою, відомостями про нарахування грошового забезпечення та сторонами не заперечується.

Отже, відповідачем допущено несвоєчасне проведення остаточного розрахунку з позивачем при звільненні.

Щодо доводів відповідачів про незастосування до спірних правовідносин положень статті 117 Кодексу законів про працю України, суд зазначає таке.

За змістом ч. 1ст. 47 Кодексу законів про працю України(даліКЗпП України, в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені встатті 116 цього Кодексу.

Відповідно до приписівст. 116 КЗпП Українипри звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким, зокрема викладено в новій редакції нормустатті 117 КЗпП України.

Згідност. 117 КЗпП України(в редакції Закону України від 01.07.2022 року № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу грошового забезпечення) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Суд відзначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП Українина військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульованоКодексом законів про працю України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП Українияк таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовця.

Суд відповідно до приписів ч. 5ст. 242 КАС Українивраховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018 року у справі № 823/1023/16.

Суд відзначає, що нормами статей 116,117 КЗпП Українина підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

У разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбаченастаттею 117 КЗпП України, відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Частина першастатті 117 КЗпП Українистосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Натомість ч. 2ст. 117 КЗпП Українистосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20.05.2021 року у справі № 380/3007/20.

Оскільки грошове забезпечення позивачу не виплачено в день його виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення, то вказана обставина свідчить про те, що при звільненні зі служби відповідач не провів з позивачем повного розрахунку.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ч. 1ст. 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається обов`язок виплатити позивачу середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні.

Крім того, у постанові від 16.02.2023 року у справі № 420/20192/21 Верховний Суд зауважив, що «…передбаченестаттею 117 КЗпП Українивідшкодування за затримку розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, що нараховується в розмірі середнього заробітку і спрямоване на захист прав звільненого працівника щодо отримання ним у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на які працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Цією нормою Кодексу на роботодавця покладено обов`язок виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум або в разі вирішення цього спору повністю на користь працівника. Окремо обумовлено, що в разі вирішення спору на користь працівника частково розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Водночас невиконання роботодавцем в добровільному порядку обов`язку виплатити працівникові в зазначених випадках середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні зумовлює виникнення нового спору про стягнення відповідної суми відшкодування в судовому порядку.

Виходячи з цього, питання про стягнення на користь працівника середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні може вирішуватися судом одночасно з вирішенням спору про розміри належних звільненому працівникові сум або бути окремим предметом судового розгляду.

Суд також враховує, щостаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», астаття 117 цього Кодексувизначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

У постанові від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошове забезпечення, то позивач відповідно достатті 117 КЗпП Українимає право на виплату середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.

Щодо періоду затримки розрахунку при звільненні, за який у відповідача виникає обов`язок випалити позивачу середнє грошове забезпечення, суд зазначає таке.

Період затримки розрахунку при звільненні повинен обчислюватися з першого дня після звільнення, а закінчуватися днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.

Як уже було встановлено судом, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 28.10.2023 року по 24.01.2024 року та відповідно до витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 24.01.2024 року №26 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Судом встановлено, що на день звільнення відповідачами не проведено повного розрахунку з позивачем, а належна позивачу одноразова грошова допомога при звільненні була виплачена лише 08.09.2025 року, що підтверджується випискою із банківського рахунку в АТ КБ «ПриватБанк» та відомостями про нараховане грошове забезпечення.

Отже, період затримки розрахунку при звільненні у цій справі обчислюється з 25.01.2024 року по 07.09.2025 року (включно).

Водночас суд бере до уваги те, що з 19.07.2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким викладено в новій редакції норму статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме встановлено обмеження, згідно з яким виплата працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється не більш як за шість місяців.

З огляду на дату проведення остаточного розрахунку з позивачем (08.09.2025 року) суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 року №2352-ІХ.

А тому, з відповідача, який здійснював фінансове забезпечення позивача, а саме військової частини НОМЕР_4 , належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, але не більш як за шість місяців затримки розрахунку при звільненні, терміном 180 календарних днів з 25.01.2024 року по 22.07.2024 року (включно).

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок №100), який застосовується до правовідносин щодо обчислення середньої заробітної плати у визначених ним випадках, зокрема в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться виходячи із середньої заробітної плати (підпункт «л» пункту 1 розділу І Порядку №100).

За змістом пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного заробітку на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

На підставі вищезазначеного суд визнає протиправними дії військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 25.01.2024 року по 07.09.2025 року, а тому, з метою захисту порушених прав позивача необхідно зобов`язати військову частину НОМЕР_4 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, але не більш як за шість місяців затримки розрахунку, терміном 180 календарних днів з 25.01.2024 року (перший день після звільнення) по 22.07.2024 року (включно).

Щодо доводів відповідачів про пропуск строку звернення до суду, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 07.11.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на яку листом від 08.12.2025 №1542/14013 отримав відповідь про відмову.

З позовом до суду позивач звернувся 29.12.2025.

Отже, суд доходить висновку, що позивачем не пропущено строк звернення до суду, оскільки про порушення свого права та остаточну відмову у його реалізації позивач дізнався саме після отримання відповіді відповідача.

Щодо вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати грошового забезпечення при звільненні суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 1 Закону Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року №2050-ІІІ (далі Закон №2050-ІІІ) підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно з ст. 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян.

Статтею 3 Закону №2050-III встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно ст. 4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Відповідно до п. 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 (далі Порядок) проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затв. постановою КМ України № 159 від 21.02.2001р., компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Згідно з п. 4 Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Застосовуючи вищевикладені положення до обставин цієї справи суд зазначає наступне.

Зміст зазначених норм права дає підстави дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 24.07.2024 року у справі №520/2674/2020.

Щодо спірних правовідносин в наявності наступні правові висновки, сформований Судовою палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02.04.2024 року у справі №560/8194/20:

Умовами для виплати суми компенсації у справі, що розглядається, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів - пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду). А виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.

Норми Закону № 2050-ІІІ і Порядку № 159 не покладають на особу, якій несвоєчасно виплатили компенсацію втрати частини доходів, обов`язку додатково звертатися до органу Пенсійного фонду України за виплатою такої компенсації.

Аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону №2050-ІІІ та Порядку свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку - органу Пенсійного фонду України) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованої пенсії.

Крім того, відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.

Зазначену норму варто тлумачити у її системному зв`язку з нормами статей 2-4 Закону № 2050-ІІІ, які визначають, що компенсація втрати частини доходів через порушення строку їх виплати повинна нараховуватись, у цій справі органами Пенсійного фонду України, у місяці, в якому проведено виплату заборгованості. Відповідно невиплата компенсації у вказаний період свідчить про відмову виплатити таку згідно із Законом № 2050-ІІІ і не потребує оформлення відмови окремим рішенням.

Нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов`язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості. При цьому така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про розмір належної до виплати компенсації, порядок її нарахування і підстави виплати/невиплати.

Отже, в цій справі не має визначального значення чи здійснив відповідач відмову у виплаті позивачу спірної компенсації, оскільки така виплата є імперативним обов`язком відповідача, який має встановлений порядок виконання компенсація сплачується в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості. Як наслідок, виплативши позивачу заборгованість відповідач в силу закону та незалежно від подання позивачем окремої заяви з цього приводу мав обов`язок в тому ж місяці здійснити виплату позивачу відповідної компенсації. Проте, докази виплати такої компенсації відсутні.

Таким чином, в цій справі позивач має право на отримання заявленої компенсації.

Аналогічне правозастосування здійснено Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 12.07.2024 року у справі №160/23165/23.

Разом із тим суд звертає увагу, що обов`язок здійснення фінансового забезпечення позивача, у тому числі нарахування та виплати грошового забезпечення, покладався на військову частину НОМЕР_4 , у зв`язку із чим підстави для покладення відповідальності на військову частину НОМЕР_2 відсутні.

Згідно ч. 2ст. 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.

Частиною 2статті 2 КАС Українивстановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідностатті 72 КАС Українидоказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з вимогамистатті 77 КАС Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно достатті 90 КАС Українисуд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням встановлених обставин, виходячи із наданих частиною другою статті 245 КАС України повноважень, суд робить висновок про часткове задоволення позову.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з цим позовом позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак питання щодо розподілу витрат на сплату судового збору судом не розглядається. Інші судові витрати позивачем не заявлено.

Керуючись ст. 77, 78, 90, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Відповідач 1: Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), Відповідач 2: Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 25.01.2024 року по 07.09.2025 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_4 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, але не більш як за шість місяців затримки розрахунку, терміном 180 календарних днів з 25.01.2024 року по 22.07.2024 року (включно), відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 24.01.2024 року по 08.09.2025 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_4 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати грошового забезпечення відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук