Рішення від 26 травня 2026 р. у справі №120/11664/25 — Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

27 травня 2026 р. Справа № 120/11664/25

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Заброцької Людмили Олександрівни, розглянувши в письмовому порядку в спрощеному позовному провадженні адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: ІНФОРМАЦІЯ_1

про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 працювала на посаді головного спеціаліста ІНФОРМАЦІЯ_3 . Наказом № 36-ДС від 24.07.2025 начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачку звільнено зі служби 24.07.2025 у зв`язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, на підставі пункту 1 статті 87 Закону України “Про державну службу”. З прийнятим наказом про припинення державної служби та звільнення зі служби позивачка не погоджується, вважає його протиправним, таким, що порушує її права. Представник позивача зазначає, що 19.06.2025 відповідач вручив позивачці попередження згідно з яким повідомив, що у зв`язку з проведенням організаційних заходів посада, яку займає позивач, підлягає скороченню. Як зазначив відповідач, позивачу буде запропонована інша посада, а у разі відмови, в термін до 25.07.2025 позивач буде звільнена за пунктом 1 статті 87 Закону України “Про державну службу”. Водночас, не пропонуючи позивачці жодної посади ІНФОРМАЦІЯ_4 приймає спірний наказ та звільняє позивачку з займаної посади.

Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи, витребувано у ІНФОРМАЦІЯ_1 докази.

У встановлений судом строк представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує щодо заявлених позовних вимог і просить відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що доводи позивача зводяться до того, що на її переконання у відповідача існує імперативний обов`язок запропонувати їй рівнозначну посаду державної служби або іншу посаду державної служби за будь-яких умов, що чинному законодавству не відповідає, оскільки обов`язок забезпечити працівника іншою роботою може бути реалізований лише за певних умов, а саме: за наявності відповідних вакантних посад, які наявні або виникнуть у відповідача до моменту звільнення особи. Тобто, у спірному наказі застосовано формулювання «Вам буде запропонована інша посада….», що пов`язано з тим, що на момент вручення позивачці попередження (вих. № 4637 від 19.06.2025) у відповідача були відсутні будь-які інші вакансії з числа посад державної служби, що могли були запропоновані позивачу, більше того, на момент вручення позивачу попередження про скорочення посади у відповідача взагалі були відсутні будь-які вакантні посади з числа посад державної служби. Фактично попередження (вих. № 4637 від 19.06.2025) спрямоване на чітке та неухильне дотримання положень ч.3 ст. 87 Закону № 889-VIII, містить повідомлення про майбутню можливу пропозицію роботи саме за наявності посади, яка потенційно могла з`явитися за рахунок наявних у штатному розписі посад державних службовців, у випадку звільнення (чи утворення за інших обставин) інших державних службовців.

Натомість від 19.06.2025 і по 24.07.2025 ( дату звільнення позивача ОСОБА_1 ) у ІНФОРМАЦІЯ_5 і його структурних підрозділах були відсутні будь-які вакантні посади державної служби, відповідно такі посади не заповнювалися і на них не приймалися нові державні службовці і не переводилися особи з числа працюючих державних службовців. Відтак, такі посади не могли бути запропоновані позивачу з об`єктивних причин.

Поряд з цим, посада головного спеціаліста ІНФОРМАЦІЯ_3 була скорочена, що і стало підставою для звільнення ОСОБА_1 , що передбачено п.1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII.

Відтак, на думку відповідача, звільнення ОСОБА_1 здійснено з дотримання процедури, без порушення законних прав останньої, у зв`язку з чим, відсутні підстави для визнання наказу № 36-ДС від 24.07.2025 протиправним і його скасування, а отже і задоволення позову.

Також представник відповідача заперечує щодо стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу. Зазначає, що позивач не надав суду розрахунків витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрат адвоката, необхідні для надання правничої допомоги, тобто не надав жодних належних підтвердних документів. Також, в разі надання відповідних доказів надання правничої допомогою у майбутньому, просить врахувати, що зазначений спір розглядається у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, а тому є справою незначної складності, відтак правнича допомога, що може бути надана у такій категорії справ зводиться до написання кількох заяв по суті справи та є незначною за обсягом та не складною для фахівця у галузі права, яким є адвокат, а тому заявлений розмір витрат на правничу допомогу є необґрунтовано завищеним і неспівмірним для справи, що розглядається.

Представником позивача подано відповідь на відзив, в якій зазначається, що відповідач не спростував доводів позивача та не довів правомірності прийнятого рішення, відтак позивач просить адміністративний позов задовольнити. Наголошує, що відповідач у відзиві зазначає, що на момент звільнення у ІНФОРМАЦІЯ_6 не було наявних вакансій для позивача, однак не підтверджує це жодними доказами, окрім узагальнених рапортів. Відповідач не подав штатного розпису, ні того що діяв до прийняття наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_7 №199 від 23.04.2025 р., ні після, з відповідними змінами. Також представник позивача зазначає, що наказ ІНФОРМАЦІЯ_7 №199 від 23.04.2025 р. не містить чітких вказівок на звільнення чи скорочення конкретних посад і підрозділів, лише узагальнення щодо необхідності збільшення штату ІНФОРМАЦІЯ_8 на 8 посад військовослужбовців. Отже, на думку представника позивача, не зрозуміло чому саме ОСОБА_1 було звільнено з роботи, якими критеріями відбору керувався відповідач коли звільняв з роботи особу, яка має переважне право залишення на роботі.

Також представником позивача подано заяву про стягнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в сумі 20000 грн.

Ухвалою суду від 09 лютого 2026 року витребувано у відповідача та ІНФОРМАЦІЯ_9 додаткові докази.

В зв`язку з невиконанням відповідачем попередньої ухвали суду, ухвалою суду від 07 квітня 2026 року повторно витребувано у відповідача додаткові докази.

З`ясувавши доводи сторін, викладені в поданих заявах по суті справи, дослідивши матеріали справи та надавши оцінку наявним письмовим доказам, суд встановив такі фактичні обставини.

ОСОБА_1 працювала на посаді головного спеціаліста ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Наказом № 36-ДС від 24.07.2025 начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по особовому складу державних службовців) позивачку звільнено зі служби 24.07.2025 у зв`язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, на підставі пункту 1 статті 87 Закону України “Про державну службу” ( а.с. 24 ).

З прийнятим наказом про припинення державної служби та звільнення зі служби позивачка не погоджується, вважає його протиправним та таким, що порушує її права, в зв`язку з чим звернулась до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, в контексті встановлених фактичних обставин справи, суд керується таким.

Спір у цій справі пов`язаний з дотриманням процедури звільнення позивачки і зумовлених цим гарантій у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису без скорочення чисельності, штату державних службовців, тобто передбачених Законом України №889-VIII гарантій у випадку звільнення державного службовця на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 за № 889-VIII (далі - Закон № 889) є спеціальним законом, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Частинами першою - третьою статті 5 Закону № 889 установлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону № 889 державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону);

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889 визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Частиною третьою статті 87 Закону № 889 передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.

За змістом абзацу другого та третього частини третьої статті 87 Закону № 889, одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.

За змістом частини першої статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з цього Кодексу й інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За приписами частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Згідно з частиною шостою статті 49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Отже, аналіз наведених норм закону свідчить, що у суб`єкта призначення є обов`язок пропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, при цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. А право звільнити державного службовця поставлено в пряму залежність від наявності однієї з двох умов: повинна бути відсутня можливість запропонувати відповідні посади або державний службовець відмовився від переведення на запропоновану посаду. Таким чином, якщо відсутня жодна з цих умов, звільнення державного службовця безумовно є протиправним.

Вказане свідчить про те, що встановлена законодавством можливість скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників (пропонування наявної роботи за відповідною професією чи спеціальністю), які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакантні посади, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 09.10.2019 у справі № 821/595/16, від 31.03.2020 у справі № 826/6148/16, від 11.06.2020 у справі № 826/19187/16, від 26.05.2021 у справі № 140/90/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, від 26 січня 2023 року у справі №160/336/20.

При цьому, відповідно до вимог ч. 3 ст.87 Закону України “Про державну службу” на суб`єкта призначення або керівника державної служби, при звільненні працівника на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади державної служби.

Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.

В позовній заяві представник позивача наголошує, що відповідач не пропонував позивачці жодної наявної посади, позаяк ОСОБА_1 позитивно пройшла конкурс на займану посаду, пропрацювала на ній понад 10 років, успішно проходила оцінювання, підвищувала кваліфікацію, що підтверджується відповідними сертифікатами, які долучені відповідачем до відзиву.

В свою чергу представник відповідача у відзиві вказує, що з 19.06.2025 ( дата попередження ) і по 24.07.2025 ( дату звільнення позивача ОСОБА_1 ) у ІНФОРМАЦІЯ_5 і його структурних підрозділах були відсутні будь-які вакантні посади державної служби, відповідно такі посади не заповнювалися і на них не приймалися нові державні службовці і не переводилися особи з числа працюючих державних службовців. Відтак, такі посади не могли бути запропоновані позивачу з об`єктивних причин.

Надаючи оцінку наведеним твердженням сторін, суд зазначає таке.

Роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику всі наявні вакансії, які відповідають професійній підготовці та професійним компетентностям, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Так, відповідно до попередження від 18.06.2025 року за №4637, яке позивач отримала 19.06.2025 року, керівництво ІНФОРМАЦІЯ_1 попередило позивачку, що у зв`язку з проведенням організаційних заходів посада, яку вона займаєте підлягає скороченню. Також зазначено, що їй буде запропонована інша посада. У разі відмови позивачки, в термін до 25.07.2025 позивач буде звільнена за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України « Про державну службу» ( а.с. 44 зв. ).

Водночас, суд констатує, що відповідачем не дотримано вимог ч. 3 ст. 87 Закону України “Про державну службу” щодо одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад, оскільки ні 19.06.2025 року, ні в подальшому ( до дати звільнення – 24.07.2025 року ) позивачці не було запропоновано жодної посади.

При цьому, суд критично оцінює доводи відповідача, що такі посади не могли бути запропоновані позивачу з об`єктивних причин, а саме оскільки такі були відсутні.

Суд зауважує, що відсутність вакантних посад державної служби у вказаний період в ІНФОРМАЦІЯ_10 не підтверджується наявними в справі доказами, зокрема витягом зі штату №43/077-53 (03), який був наданий відповідачем на вимогу ухвали суду від 07.04.2026 ( вх. №23427/26 від 13.04.2026 та вх. №1дск від 14.04.2026). В свою чергу, суд критично оцінює відомості рапорту від 26.06.2025 року щодо відсутності станом на 18.06.2025 року у ІНФОРМАЦІЯ_10 вакантних посад з числа посад державної служби, оскільки такі спростовуються даними витягу зі штату №43/077-53 (03) та штатами посад державної служби, працівників ІНФОРМАЦІЯ_10 станом на 23.04.2025 року та станом на 23.07.2025, що були надані відповідачем на вимогу ухвали суду від 07.04.026 року ( вхідний №23858/26 від 14.04.26 ).

Крім того, суд зауважує, що процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої ст. 87 Закону України “Про державну службу” передбачає обов`язок роботодавця врахувати переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.

Так, відповідно до частин 1 та 2 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Відповідно до наявних матеріалів справи, позивачка ОСОБА_1 , 1974 року народження, має тривалий ( з 08.10.2015 року ) безперервний стаж роботи в ІНФОРМАЦІЯ_10 ( з урахуванням переформування ), та за час роботи неодноразово заохочувалась, що підтверджується відомостями трудової книжки НОМЕР_1 ( а.с. 47 – 48).

Відповідно до результатів виконання завдань державним службовцем, який займає посаду державної служби категорії «Б» або «В» за 2024 рік, позивач отримала середній бал 3,6, що відповідає верхній межі позитивної оцінки ( середній бал від 2,5 до 3,64 ), з обгрунтуванням оцінки: робота проводиться ефективно, результати досягнуто, вироблено алгоритм роботи (а.с. 55 – 56) .

Крім того, на утриманні позивачки перебуває чоловік ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , учасник бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , та матір ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_12 , вказані особи проживають разом з позивачкою, що підтверджується довідкою, виданою Томашпільською селищною радою № 557 від 30.07.2025.

Наведене свідчить про наявність у позивачки переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством про працю, проте вказані обставини не були враховані відповідачем при прийнятті рішення про припинення державної служби та звільнення зі служби позивачки. Матеріали справи не містять доказів протилежного, як і не спростовується таке доводами відзиву.

При цьому суд зауважує, що оскаржуваний наказ №36-ДС від 24.07.2025 року та інші наявні в справі докази, зокрема і витяг зі штату №43/077-53 ( 03 ), свідчать, що припинення державної служби позивачки та її звільнення зі служби відбулось у зв`язку з скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, без скорочення чисельності або штату державних службовців.

В свою чергу, стаття 41 Закону України "Про державну службу" надає можливість державному службовцю в інтересах державної служби та з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей скористатись правом бути переведеним без обов`язкового проведення конкурсу на іншу посаду державної служби ( на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення) - пункт 1 частини першої зазначеної статті).

Згідно з преамбулою Закону України "Про правовий режим воєнного стану" №389-VIII ( далі – Закон №389 ) цим Законом визначено зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.

Стаття 10 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" закріплює неприпустимість припинення повноважень органів державної влади, інших державних органів в умовах воєнного стану, а абзац перший частини п`ятої цієї статті встановлює, що у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби керівником державної служби або суб`єктом без конкурсного відбору, обов`язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад, а також за наявності у Єдиному державному реєстрі декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік.

Окрім цього, особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України “Про правовий режим военного стану”, визначає Закон України « Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX ( далі - Закон №2136 ), відповідно до частини третьої статті 1 якого у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України “Про державну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Водночас, Закон України №2136 не містить положень, які б передбачали, що встановлені частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII гарантії підлягають обмеженню і не застосовуються у період дії воєнного стану, або положень, які б установлювали особливості звільнення з державної служби у період дії воєнного стану.

Підсумовуючи суд констатує, що вище вказані порушення ч. 3 ст. 87 Закону України “Про державну службу”, які допущені відповідачем, у своїй сукупності є істотними порушеннями процедури припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення (відповідача), які впливають на її остаточний результат, яким в контексті цієї справи є оскаржуваний наказ №36-ДС від 24.07.2025 року про звільнення позивачки.

Отже, приймаючи оскаржуваний наказ відповідач повинен був діяти обгрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Проте, відповідачем зазначені вимоги не було дотримано, що є підставою для висновку про протиправність звільнення позивачки оскаржуваним наказом, який не відповідає критеріям правомірності, визначеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, а відтак є протиправним та як наслідок підлягає скасуванню.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22.12.2022 у справі №640/17678/21.

Суд при вирішенні цієї справи керується принципом верховенства права, закріпленим в ч. 1 ст. 6 КАС України, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суд зауважує, що виходячи з практики Європейського Суду з прав людини надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі “Волохи проти України” від 02.11.2006 року, рішення у справі “Malone v. United Kindom” від 02.08.1984 року).

Європейським Судом з прав людини висловлено правову позицію за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обгрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обгрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі “Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки” від 31.07.2008 року, рішення у справі “Брайєн проти Об`єднаного Королівства” від 22.11.1995 року, рішення у справі “Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру” від 21.07.2011 року, рішення у справі “Путтер проти Болгарії” від 02.12.2010 року).

Європейський Суд з прав людини у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки.

Відповідно до ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а, отже, встановивши, що звільнення відбулося з порушенням встановленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Оскільки судом визнано протиправним та скасовано наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 № 36-ДС від 24.07.2025 про припинення державної служби, то позивачку ОСОБА_1 слід поновити на посаді головного спеціаліста ІНФОРМАЦІЯ_3 з 25.07.2025 року.

При цьому суд враховує, що відповідно до оскаржуваного наказу № 36-ДС від 24.07.2025 та запису № 29 в трудовій книжці позивачки 24.07.2025 року було останнім робочим днем позивача ( а.с. 24, 48 ). Відтак, позивач підлягає поновленню на роботі з наступного дня, а саме з 25.07.2025 року.

Крім того, Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Умови обчислення середньої заробітної плати визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100) та згідно з підпункт "з" пункту 1 Порядку №100 цей Порядок застосовується при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Згідно з абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100 встановлено, що у всіх інших випадках (до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу) середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати ( пункт 5 Порядку №100 ).

Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 року за №13, задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Згідно з довідкою ІНФОРМАЦІЯ_9 від 18.08.2025 року №10/57/1131 ( а.с. 49 ) середньоденна заробітна плата становить 925,41 грн. Спору щодо розміру середньоденної заробітної плати між сторонами немає.

Позивачку звільнено з 24.07.2025, при цьому розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд здійснює з наступного за днем звільнення робочого дня, тобто з 25.07.2025, а не з 24.07.2025, як про це просить позивач. При цьому суд зауважує, що 24.07.2025 був робочим днем позивачки, який був оплачений роботодавцем.

Таким чином, період вимушеного прогулу позивача з 25.07.2025 по 27.05.2026 становить 219 робочих днів.

Отже, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 25.07.2025 по 27.05.2026 року включно, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, становить 202664,79 грн (925,41 грн х 219 робочих днів) ( включно з обов`язковими податками та зборами, які мають бути утримані роботодавцем при виплаті ).

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд не встановив факту понесення позивачем витрат зі сплати судового збору.

Вирішуючи питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує таке.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 вказаного Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” представництво – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Згідно з ст. 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Положеннями ч. 1 та ч. 2 ст. 134 КАС України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частинами 3- 4 ст. 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З аналізу наведених положень ст. 134 КАС України встановлено, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з частинами 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

На підтвердження витрат на правову допомогу позивач надав: договір про надання правової допомоги від 28.07.2025 та рахунок - фактура № 1 від 28.07.2025 на оплату адвокатських послуг по наданню правової допомоги за договором від 28.07.2025 року на суму 20000,00 грн, який був оплачений позивачкою 28.07.2025.

При вирішенні питання щодо відшкодування витрат на правову допомогу суд бере до уваги характер заявлених позовних вимог, що був предметом розгляду, значення даної справи для позивача, а також обсяг наданих послуг та затрачений час.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).

Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц.

Відповідно до конкретної та послідовної практики Верховного Суду, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо (постанови Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі №280/3242/19, від 09 березня 2021 року у справі №200/10535/19-а, від 18 березня 2021 року у справі №520/4012/19, від 23 квітня 2021 року у справі №521/15516/19, від 14 червня 2021 року у справі №826/13244/16).

Так, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи в суді першої інстанції суд вважає за необхідне зазначити про те, що підставою для надання таких послуг слугувало прийняття відповідачем рішення, яке визнано судом протиправним та скасовано. Тобто, позивачка не за власним бажанням була змушена звернутись до суду, а з підстав протиправних дій відповідача.

Таким чином, суд, враховуючи заперечення відповідача щодо розміру витрат на правову допомогу, дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правничу допомогу адвоката в сумі 10000 грн., що відповідає реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).

Частиною 1 ст. 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, в адміністративних справах щодо оскарження рішень та дій суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його вини. Така презумпція вини покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши наявні в справі докази, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову відповідно до вищенаведених мотивів.

У відповідності з пунктами 2, 3 частини 1 статті 371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.

Відтак, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_1 № 36-ДС від 24.07.2025 про припинення державної служби, яким ОСОБА_1 звільнено зі служби.

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста ІНФОРМАЦІЯ_3 з 25.07.2025 року.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 25.07.2025 по 27.05.2026 року в сумі 202664,79 грн ( двісті дві тисячі шістсот шістдесят чотири гривні 79 копійок ) ( включно з обов`язковими податками та зборами, які мають бути утримані роботодавцем при виплаті).

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу адвоката в сумі 10000,00 грн ( десять тисяч гривень 00 копійок ).

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 )

Суддя Заброцька Людмила Олександрівна