Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №916/1885/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1885/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Савицького Я.Ф., Ярош А.І.

секретар судового засідання: Ісмаілова А.Н.

за участю представників учасників справи:

за позовом: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", м.Одеса – не з`явився

до відповідача: Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, м.Одеса – Асташенкова О.І., на підставі самопредставництва

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса – не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської міської ради, м. Одеса

на рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 року, суддя першої інстанції Літвінов С.В., повний текст складено 23.10.2025

у справі № 916/1885/25

за позовом: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", м.Одеса

до відповідача: Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, м.Одеса

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса

про витребування майна із чужого володіння

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

В травні 2025 року Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" звернулось із позовом до Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, в якому просив витребувати з незаконного володіння у Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлове приміщення, площею 10,8 кв.м, розташоване на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що спірне нежитлове приміщення, площею 10,8 кв.м. розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Вільямса,57 повинно перебувати у власності та спільному вільному доступі співвласників будинку, оскільки за своїм цільовим призначенням є допоміжним приміщенням (підсобним), необхідним для забезпечення підтримки життєдіяльності будинку, а тому підлягає поверненню в загальне користування всім співвласникам багатоквартирного будинку № 57.

Ухвалою від 19.05.2025 судом позовну заяву Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" залишено без руху та надано п`ятиденний термін з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення зазначених недоліків.

Ухвалою від 27.05.2025 судом прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/1885/25; визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою від 23.06.2025 судом задоволено заяву Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" в частині залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Департамент комунальної власності Одеської міської ради. Суд залучив до участі у справі № 916/1885/25 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Департамент комунальної власності Одеської міської ради. Відкладено підготовче засідання.

15.09.2025 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі № 916/1885/25 позовні вимоги задоволено повністю, витребувано з незаконного володіння у Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлове приміщення, площею 10,8 кв.м,, розташоване на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірне нежитлове приміщення першого поверху № 535, загальною площею 10,8 кв.м, відноситься до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які необхідні для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців, а отже, в розумінні положень ст. 382 Цивільного Кодексу України, є об`єктом спільної сумісної власності всіх співвласників багатоквартирного будинку по вулиці Вільямса, 57 у місті Одесі.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що спірне нежитлове приміщення повинно перебувати у спільній сумісній власності співвласників, суд дійшов висновку про витребування з незаконного володіння Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлового приміщення, площею 10,8 кв.м, розташованого на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Одеська міська рада з рішенням суду першої інстанції не погодилась, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі №916/1885/25 та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи з неправильним застосуванням судом першої інстанції норм матеріального права до спірних правовідносин, а саме, статті 387 Цивільного кодексу України та наголошує на тому, що обраний позивачем спосіб захисту своїх прав у даній справі є неефективним.

Крім того, заявник апеляційної скарги також зазначав, що, у відповідності до статті 391 Цивільного кодексу України, в такому випадку належним способом захисту інтересів співвласників багатоквартирного будинку є звернення володіючого власника з негаторним позовом з вимогами про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном.

Зокрема, скаржник зауважував на тому, що спірні допоміжні приміщення не вибували та не могли вибути з фактичного володіння власника, у зв`язку з чим їх неможливо витребувати з незаконного володіння.

Також, скаржником зазначено, що набрання рішенням суду першої інстанції законної сили буде підставою для проведення державної реєстрації права власності на спірне приміщення за Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", яке само по собі власником такого майна бути не може, адже власниками допоміжних приміщень багатоквартирного будинку є виключно співвласники цього будинку.

Крім іншого, апелянт оскаржує рішення суду першої інстанції в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу. У цій частині скаржник зазначає, що самі лише договір про надання правничої допомоги та акт приймання-передачі виконаних робіт не є безумовним і достатнім підтвердженням фактичного понесення витрат. На думку апелянта, для вирішення питання про розподіл таких витрат суд мав перевірити їх дійсність, необхідність, розумність і співмірність, а також наявність належних доказів їх оплати.

Апелянт звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні квитанції до прибуткового касового ордера, платіжні доручення з відміткою банку або інші банківські документи, які б підтверджували сплату Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Вільямса 57», м. Одеса винагороди адвокатському бюро у розмірі 60 000 грн. У зв`язку з цим скаржник вважає, що суд першої інстанції безпідставно поклав на відповідача обов`язок з відшкодування зазначених витрат.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.11.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вільямса", м. Одеса рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі №916/1885/25, справу призначено до судового розгляду.

09.12.2025 року до Південно-західного апеляційного господарського суду від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку Вільямса 57», м. Одеса надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить суд в задоволенні апеляційної скарги територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, м. Одеса про скасування рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 по справі №916/1885/25 відмовити в повному обсязі; стягнути з територіальної громада міста Одеси в особі Одеської міської ради, м. Одеса на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Вільямса 57», м. Одеса витрати з надання правничої допомоги у розмірі 40 000 грн.

Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач, посилаючись на обставини справи №916/3902/23, зауважує, що вже вдруге звертається до суду з метою поновлення порушених прав та законних інтересів всіх співвласників багатоквартирного будинку № 57, який знаходиться на вулиці Академіка Вільямса в місті Одесі щодо спірного нежитлового приміщення першого поверху, площею 10,8 кв.м., право власності на яке зареєстровано за відповідачем.

Крім того, позивач зазначає, що задоволення позовних вимог в зазначеній справі про часткове скасування рішень Виконавчого комітету Одеської міської ради та скасування свідоцтва про право власності Одеської міської ради не призведе до відновлення володіння співвласників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирного будинку, в якому створене Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", а тому належним способом захисту у відповідному спорі виступає вимога про витребування спірного майна.

Також, заявник зазначає, що саме суд має встановити, якого результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору і саме суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

Таким чином, позивач вважає, що з урахуванням висновків, викладених в постанові Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.04.2025 у справі № 916/3902/23, обраний спосіб захисту є ефективним та достатнім для скасування державної реєстрації права власності за відповідачем без подальшої реєстрації права власності за ОСББ, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі № 916/1885/25 є законним та обґрунтованим.

Відзив долучений до матеріалів справи.

В судовому засіданні представник відповідача підтримав свої доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасувати з мотивів, викладених письмово

Представники позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Департамент комунальної власності Одеської міської ради, м. Одеса у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявна у матеріалах справи довідка про доставку до її електронного кабінету ухвали про призначення судового засідання від 07.05.2026. Про причини неявки в судове засідання не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань суду не надав.

Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

З урахуванням викладеного, оскільки судом апеляційної інстанції було створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, явка сторін до суду ухвалами не визнавалася обов`язковою, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, учасники справи мали можливість подати всі необхідні клопотання та заяви, висловити свої позиції щодо суті спору та вимог і доводів апеляційної скарги, а затягування строку розгляду скарги в даному випадку може призвести до порушення прав осіб, що прийняли участь в засіданні суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників учасника справи.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника відповідача, обговоривши доводи та вимоги апеляційних скарг, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційні скарги не потребують задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 року у справі №916/1885/25 не потребує скасування, з огляду на наступне.

Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорене учасниками справи наступні обставини.

29.05.2008 Комунальним підприємством "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" у книзі 77неж-78 (номер 1871) за Територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради зареєстровано на праві комунальної власності нежитлове приміщення першого поверху № 535, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Вільямса академіка, 57, площею 10,8 кв.м. на підставі Свідоцтва про право власності від 08.05.2008 року (бланк серії САВ 817355), виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 20.03.2008 року № 305.

В матеріалах справи наявний Технічний паспорт на нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 10,8 кв.м, що розташоване в м. Одесі по вул. Академіка Вільямса, буд. 57.

Також, в матеріалах справи наявний витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 19005456 від 29.05.2008.

24.06.2016 було зареєстровано Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до Статуту Об`єднання, метою створення Об`єднання є забезпечення і захист прав співвласників, дотримання ними своїх обов`язків, належне утримання та використання спільного майна будинку, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та цим Статутом.

Завданням Об`єднання є: забезпечення реалізації прав співвласників на володіння та користування спільним майном; забезпечення належного утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території; сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами; забезпечення виконання співвласниками своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Рішенням Одеської міської ради від 15.03.2017 № 1784-VIII "Про передачу багатоквартирних жилих будинків, що обліковуються на балансі комунальних підприємств житлово-комунального сервісу Одеської міської ради, в управління (на баланс) об`єднань співвласників багатоквартирних будинків", зокрема, доручено Комунальним підприємством житлово-комунального сервісу Одеської міської ради передати Об`єднанням співвласників багатоквартирних будинків в управління (на баланс) будинки, зазначені в п. 1 цього рішення, разом з технічною документацією за актом приймання-передачі в порядку, визначеному законом. Додатком до вказаного рішення є відповідний перелік будинків, зокрема, будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з Актом про списання багатоквартирного будинку з балансу від 01.06.2020 багатоквартирний будинок № 57 по вул. Ак. Вільямса в м. Одеси списано з балансу Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Чорноморський". У даному Акті зазначено, що у комунальній власності перебуває нежитлове приміщення, загальної площею 10,8 кв.м, яке розташоване на першому поверху та є майстернею ЖКС.

01.06.2020 між Комунальним підприємством "Житлово-комунальний сервіс "Чорноморський" та Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57" складено акт прийому-передачі документації на будинок за адресою: вул. Ак. Вільямса, 57.

В матеріалах цієї справи також міститься довідка Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", в якій зазначено, зокрема, що допоміжне приміщення, загальною площею 10,8 кв.м, знаходиться на першому поверсі; у даному приміщенні знаходиться електрощитова всього будинку та комунікації, які перебувають в управлінні ОСББ та є невід`ємною частиною внутрішньобудинкових інженерних мереж; зазначені комунікації знаходяться у робочому стані та використовуються для потреб співвласників, у тому числі, використовуються для відключення у разі стану аварійної ситуації або проведення ремонтно-відновлювальних робіт шляхом перекриття запірної арматури, яка знаходиться у даному приміщенні та є частиною даних внутрішньобудинкових інженерних мереж.

Інших належних та допустимих письмових доказів матеріали господарської справи не містять.

Предметом позову у даній справі є витребування з незаконного володіння у Територіальної громади міста Одеси, в особі Одеської міської ради нежитлового приміщення, площею 10,8 кв.м, розташоване на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

За змістом частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Суб`єктивні цивільні права та інтереси особи захищаються в порядку, передбаченому законом, за допомогою застосування, зокрема, способів захисту.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19), а право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17), відтак суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто, термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 Цивільного кодексу України, а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту (пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Отже, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 922/985/24, від 12.11.2024 у справі № 911/3292/23, від 03.09.2024 у справі № 907/358/20, від 27.08.2024 у справі № 924/128/21, від 11.06.2024 у справі № 914/3293/20, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23.

Право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога щодо захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Верховним Судом та узагальнено викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини вказав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

У справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки" Європейський суд з прав людини зауважив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов`язків.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" для того щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, оскільки обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Неналежність або неефективність обраного позивачем способу захисту права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача в цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені.

Подібні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постановах Верховного Суду від 11.02.2025 у справі №922/985/24, від 06.02.2024 у справі № 916/1431/23, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23.

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, відповідати встановленим обставинам.

Враховуючи вищевикладене, суд повинен встановити, на що саме спрямований позов та вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту в обраний позивачем спосіб.

В даному випадку позивач, вважаючи спірне приміщення допоміжним, тобто таким, яке перебуває у спільній сумісній власності співвласників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирного будинку, в якому було створене вказане об`єднання, прагне захистити це право власності, оскільки останнє безпідставно було набуто Одеською міською радою у комунальну власність.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з приписами статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

За умовами частин першої, другої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Частиною першою статті 369 Цивільного кодексу України унормовано, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини другої статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління, регулюються Законом України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку".

В силу пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

У пунктах 2, 3 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" визначено, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення), а нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Відповідно до пунктів 5, 6 частини першої статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" співвласник багатоквартирного будинку - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку; спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

До загального та неподільного майна відносяться виключно допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку та його технічне обладнання, і не відносяться окремі нежилі приміщення.

В силу пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т.ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

За приписами статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Офіційне тлумачення вищезазначених норм наведено у рішенні Конституційного Суду України № 4-рп/2004 від 02.03.2004 зі змінами згідно з рішенням Конституційного Суду України № 14-рп/2011 від 09.11.2011.

Так, у цьому рішенні Конституційний Суд України вказав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

У пункті 4 мотивувальної частини вищезазначеного рішення вказано про те, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц).

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17.

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку статусу допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Виходячи з такої презумпції та з урахуванням принципу змагальності сторін, позивач не повинен доводити статус спірних приміщень як допоміжних, а навпаки, передусім відповідач, який є їх останнім набувачем, має довести винятковий статус спірних приміщень як ізольованих приміщень в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду та є самостійним об`єктом нерухомого майна, оскільки зі стадії проектування, тобто, з самого початку, вони будувалися з іншим цільовим призначенням - для потреб непромислового характеру (схожий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц).

При вирішенні даного спору та вирішенні питання наявності у відповідача повноважень на розпорядження спірним приміщенням, ключовим є визначення його правового статусу, а саме, встановлення того, чи відноситься вказане приміщення до допоміжного чи є нежитловим приміщенням в структурі житлового будинку.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується з частиною третьою статті 13 цього Кодексу, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції, надавши оцінку наявним у матеріалах справи і доказам в цілому, дійшов вірного висновку, що спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками входить до переліку допоміжних приміщень будинку, оскільки призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що нормами чинного законодавства не конкретизовано, якими саме доказами має доводитися належність приміщення до допоміжного.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

У даній справі предметом спору є витребування майна з незаконного володіння. Згідно пункту 25 пункту 2 розділу IV Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, яка затверджена Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127, та була чинної до 12.10.2023 року, допоміжні (спільного користування) приміщення будинку (сходові клітки, ліфтові, бойлерні тощо) та неопалювані приміщення позначаються римськими цифрами.

У плані першого поверху багатоквартирного будинку №57 по вул. Ак. Вільямса в м. Одесі, відповідно до технічного паспорту від 24.10.2018 виданого на замовлення Територіальної громади Одеської міської ради, інвентаризаційний номер 5-3036, зазначено спірне приміщення римською цифрою IV, загальною площею 10,8 м.кв.

Відповідно до висновку судово-будівельної технічної експертизи №31/25 від 23.06.2025 року, під час проведеного дослідження встановлено, що нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 призначене для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Згідно проведеного дослідження, встановлено, що в нежитловому приміщенні першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 наявні наступні комунікації: електрощитова, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку; ??ревізія на трубі системи водовідведення, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку; система водопостачання, що слугує для обслуговування приміщень багатоповерхового будинку.

На підставі викладеного, згідно з ДБН В.2.2-15-2019 “Житлові будинки. Основні положення”, встановлено, що нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 , відноситься до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку, які необхідні для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Проаналізувавши наявні матеріали справи, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що спірне нежитлове приміщення першого поверху №535, загальною площею 10,8 кв.м, яке знаходиться в будинку АДРЕСА_1 є допоміжним та потребує витребуванню із незаконного володіння.

Надаючи оцінку всім доказам та доводам скаржника у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що останнім не доведено належними, допустимими, достовірними та вірогідними доказами наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Доводи апелянта щодо неналежного способу захисту судовою колегією відхилені, виходячи з такого.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

Саме такий правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 18.02.2021 у справі № 918/655/20, в межах якої розглядався позов Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку про захист права спільної сумісної власності співвласників квартир та нежитлових приміщень на допоміжні приміщення, яка є подібною до даної справи.

Власник з дотриманням вимог статей 387 та 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Віндикаційний позов – це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" – юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

При цьому, для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав. Позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

Подібні за змістом правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 01.10.2019 і 15.10.2019 у справах №911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17.

Враховуючи те, що спірне приміщення повинно перебувати у власності та спільному вільному доступі співвласників будинку Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "ВІЛЬЯМСА 57", судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для витребування з незаконного володіння Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлового приміщення, площею 10,8 кв.м, розташованого на першому поверсі в будинку № 57 по вулиці Вільямса в місті Одесі, а доводи апелянта відхиляє, як такі що не спростовують вірний висновок місцевого господарського суду.

Також судом апеляційної інстанції відхилені доводи апелянта стосовно витрат на професійну правничу допомогу з огляду на таке.

Відповідно до статей 123, 126, 129 Господарського процесуального кодексу України витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу між сторонами за умови підтвердження обсягу наданих послуг та їх вартості. При цьому процесуальний закон не ставить можливість розподілу таких витрат виключно у залежність від факту їх оплати на момент вирішення спору.

Матеріалами справи підтверджується, що між Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Вільямса 57» та адвокатським бюро укладено договір про надання правничої допомоги, на виконання якого сторонами підписано акт приймання-передачі наданих послуг із визначенням їх обсягу та вартості у розмірі 60 000 грн. Зазначені документи містять відомості щодо характеру виконаних робіт, їх вартості та підтверджують прийняття клієнтом наданих послуг без зауважень.

Колегія суддів зазначає, що за усталеною практикою Верховного Суду витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу не лише у разі їх фактичної сплати, а й тоді, коли у сторони виник обов`язок щодо їх оплати відповідно до умов договору. Відсутність платіжних документів сама по собі не свідчить про відсутність у сторони витрат на правничу допомогу та не є безумовною підставою для відмови у їх відшкодуванні (див. постанова Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18).

Також, суд апеляційної інстанції наголошує, що відповідно до статті 126 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу суд оцінює їх дійсність, необхідність, розумність та співмірність з урахуванням складності справи, обсягу й характеру наданих адвокатом послуг, часу, витраченого на надання правничої допомоги, значення справи для сторін та інших обставин конкретної справи.

При цьому зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу можливе виключно за клопотанням іншої сторони, яка повинна довести неспівмірність заявлених до відшкодування сум. Вирішуючи питання про співмірність витрат, суд користується наданими йому процесуальним законом дискреційними повноваженнями та оцінює відповідні доводи і докази з урахуванням принципів диспозитивності, змагальності, справедливості та пропорційності.

Саме лише посилання сторони на завищеність або необґрунтованість витрат без належного доказового підтвердження не є підставою для їх зменшення чи відмови у їх відшкодуванні.

При цьому питання щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу, їх співмірності, розумності та необхідності належить до дискреційних повноважень суду, який оцінює відповідні докази з урахуванням конкретних обставин справи, складності спору, обсягу наданих адвокатом послуг та принципів справедливості і пропорційності. Втручання суду у погоджений сторонами розмір адвокатського гонорару можливе лише за наявності належних доказів невідповідності таких витрат фактично наданим послугам, оскільки інше суперечило б принципу свободи договору та усталеній практиці Верховного Суду.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, відповідач не подавав до суду першої інстанції клопотання про зменшення відповідних витрат, а також апелянтом не наведено конкретних обставин, які б свідчили про неспівмірність, надмірність чи необґрунтованість заявлених витрат, а також не подано жодних доказів на підтвердження таких доводів. Саме лише посилання на відсутність банківських документів не спростовує факту надання адвокатських послуг та виникнення у позивача обов`язку з їх оплати.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача витрат на професійну правничу допомогу у визначеному розмірі. Підстав для скасування рішення суду в цій частині колегія суддів не вбачає.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв`язку із чим оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни. При цьому протилежного ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції скаржником не доведено.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, мотиви та доводи, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування вірного по суті рішення, з огляду на що апеляційна скарга Одеської міської ради не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі № 916/1885/25 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі №916/1885/25 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 13.10.2025 у справі № 916/1885/25 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 28.05.2026 року.

Повний текст постанови складено 28.05.2026 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва

Судді Я.Ф. Савицький

А.І. Ярош