Рішення від 03 березня 2026 р. у справі №705/1061/21 — Уманський міськрайонний суд Черкаської області

Справа №705/1061/21

2/705/63/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2026 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого – судді Піньковського Р.В.

при секретарі Романовій О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Умань в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про незаконне набуття права власності на земельну ділянку,

У С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про незаконне набуття права власності на земельну ділянку, в обґрунтування зазначивши наступне.

По договору дарування від 27.05.1994 йому і ОСОБА_3 належить частина будинку по АДРЕСА_1 , у вигляді цілісного майнового комплексу до складу якого входять всі види майна разом із земельною ділянкою, будівлями, спорудами, а також як єдине ціле майнове право і обов`язки. Невід`ємна від комплексу земельна ділянка згідно з умовами розміщення, призначена для обслуговування житлового будинку і пов`язана з ним спільними зв`язками, тому її неможливо перемістити і відокремити при передачі прав, яка може відбутися тільки разом з комплексом або його частиною.

Але ОСОБА_3 зробила безпрецедентний крок і без згоди всіх співвласників будинку по договору дарування від 29.08.2017 вилучила з комплексу земельну ділянку пл. 150 кв.м і передала її ОСОБА_4 , що погіршило умови утримання спільної частини, обмежило його права і права інших мешканців, за рахунок зменшення належних їм часток.

У зв`язку з цим він вимушений звернутися до суду з цим позовом та просить суд визнати набуття ОСОБА_5 прав власності на земельну ділянку площею 150 кв.м по АДРЕСА_1 , по договору дарування від 29.08.2017 – незаконним.

Зобов`язати ОСОБА_5 повернути земельну ділянку площею 150 кв.м, у відання майнового комплексу по договору дарування від 27.05.1994.

Судовий збір стягнути з відповідача в дохід держави.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, попередньо на адресу суду подав письмову заяву, у якій просить суд розгляд справи проводити у його відсутність.

Відповідач ОСОБА_6 в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений у визначеному порядку, про причини неявки суд не повідомляв.

У зв`язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, в порядку статті 280 ЦПК України, зі згоди позивача суд вважає можливим провести розгляд справи у відсутності відповідача та ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 223 ЦПК України.

Суд, врахувавши позицію позивача, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, виходячи з наступних підстав.

Як встановлено судом, згідно дублікату, що має силу оригіналу, договору дарування, укладеного 27 травня 1994 року, ОСОБА_7 подарувала, а ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , прийняли в дар в рівних долях належну ОСОБА_7 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці розміром 2035 кв.м. 27 травня 1994 року такий договір був посвідчений Очеретяною В.В., державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 2-1577. 11 лютого 2005 року ОСОБА_8 , державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори цей дублікат договору дарування замість втраченого виданий ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 у своєму позові зазначає про те, що відповідач ОСОБА_6 безпідставно набув право власності на земельну ділянку площею 150 кв.м, розташовану по АДРЕСА_1 , шляхом укладення 29.08.2017 договору дарування та прийняття в дар від колишнього співвласника позивача – ОСОБА_3 , яка, на думку позивача не мала законних підстав для вчинення таких дій, оскільки він, будучи співвласником земельної ділянки, не надавав своєї згоди на вчинення таких дій. При цьому, до позовної заяви позивач додає лише дублікат договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на такій земельній ділянці, укладеного у 1994 році, згідно якого співвласниками 1/3 частини вищевказаного будинку є він та ОСОБА_3 , яка навіть не була залучена позивачем до участі у розгляді справи, оскільки, як вказує позивач, вона станом на цей час не є співвласником спірної земельної ділянки.

Більше того, із наданих позивачем письмових доказів взагалі незрозуміло хто є власником спірної земельної ділянки, оскільки наданий позивачем дублікат договору дарування від 27.05.1994 стосується лише житлового будинку та надвірних споруд, що розташовані на цій земельній ділянці.

При цьому, відповідачем ОСОБА_1 вказує ОСОБА_9 , який нібито і є на час розгляду справи власником частини спірної земельної ділянки, хоча витягу з реєстру про право власності не тільки за останнім на вказану земельну ділянку, а і за ним самим, позивач не надає, та не надає інших документів, які б підтверджували станом на час розгляду справи коло власників.

Позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду просив витребувати договір дарування, про існування якого вказує лише сам позивач у позові, але, у задоволенні такого клопотання позивачу було відмовлено, у зв`язку із його необґрунтованістю.

Крім того, позивач ОСОБА_1 ставить питання про повернення земельної ділянки площею 150 кв.м у відання «майнового комплексу» по договору дарування від 27.05.1994, який на його думку, зберігає чинність. Разом з тим, згідно наданого єдиного доказу, а саме дублікату вищевказаного договору, позивач та ОСОБА_3 , яка не є учасником справи, прийняли в дар кожен в рівних долях 1/3 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , розташованого на спірній земельної ділянки, і таке право, у відповідності до відмітки на договорі, було зареєстровано в реєстрі прав власності 14 березня 2005 року. Тобто, як позивач, так і ОСОБА_3 , станом щонайменше на 2005 рік, мали право розпоряджатися своєю власністю у виді частини житлового будинку. Коли саме і взагалі чи набули вони, або будь хто право власності на спірну земельну ділянку, незрозуміло і матеріали справи таких доказів не містять.

Тобто, звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач ОСОБА_1 ставить питання про визнання набуття ОСОБА_5 прав власності на земельну ділянку площею 150 кв.м, по АДРЕСА_1 , не надаючи при цьому, ніяких доказів про будь яких власників спірної земельної ділянки.

Загалом, позивач, звертаючись до суду не надає взагалі жодного доказу щодо власника спірної земельної ділянки, оскільки згідно наданого договору дарування він та інша особа, яка не є учасником справи та про залучення якої позивач в ході розгляду справи не ставить питання, є лише співвласниками частини житлового будинку з надвірними спорудами, розташованими по вищевказаній адресі. Документу, який би підтверджував набуття, а в подальшому припинення права власності ОСОБА_3 , внаслідок чого набуття права власності на земельну ділянку за відповідачем ОСОБА_5 , та порушення, у зв`язку з цим майнових прав позивача, останній не надає, а тому незрозуміло на якій підставі позивач взагалі має право звертатися до суду за захистом своїх особистих прав.

У зв`язку із зазначеним, заявлені позивачем ОСОБА_1 вимоги щодо нібито порушення його прав, внаслідок укладення договору дарування земельної ділянки між відповідачем та ОСОБА_3 , не знайшли свого підтвердження при вивченні матеріалів судової справи.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2ЦПК України).

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення чи захисту в обраний спосіб.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За нормами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звертаючись до суду з вказаним позовом позивачем ОСОБА_1 ставиться питання про визнання набуття ОСОБА_10 прав власності на земельну ділянку площею 150 кв.м по АДРЕСА_1 по договору дарування від 29.08.2017, але не надає суду доказів підтвердження існування такого договору, а також просить зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку у відання житлового будинку з надвірним спорудами по договору дарування від 27.05.1994, оскільки за цим договором він і інша особа ОСОБА_3 є власниками частини житлового будинку з надвірними спорудами, що розташовані на цій земельній ділянці, що призведе до відновлення його нібито порушених прав, але жодних доказів з приводу заявлених вимог не надає. Так само не надано доказів кому саме належить спірна земельна ділянка, дійсності укладення відповідачем іншого договору з іншою особою (особами), порушення процесу укладення такого договору та, як наслідок, завдання йому матеріальних або інших збитків.

Зазначені твердження позивача, ґрунтуються лише на його припущеннях, оскільки таких доказів матеріали справи не містять. Тобто із позовної заяви та тверджень позивача незрозуміло та не підтверджено жодним належним та допустимим доказом, яким чином такі дії відповідача, а також наслідки таких дій, впливають на нього особисто.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю, згідно ч.1 ст. 356 ЦК України, тобто частки у майні є визначеними.

У відповідності до ст. 358 ЦК України:

1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ч.1 ст. 717 ЦК України за договором одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

У відповідності до вимог ст.ст. 203 та 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

На позивача покладений обов`язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави до застосування до спірних правовідносин відповідних положень Цивільного кодексу України. Тобто, позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст. ст. 76-80 ЦПК України, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав.

Суд під час розгляду справи враховує правову позицію, викладену в постанові КЦС ВС від 08.04.2020 у справі №761/310/17, згідно з якою зазначає наступне.

Відповідно до статеи? 16, 203, 215 ЦК Украі?ни для визнання судом оспорюваного правочину недіи?сним необхідним є:

- пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

- наявність підстав для оспорення правочину;

- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Але беручи до уваги, що позивач ОСОБА_1 у своєму позові, як особа, яка нібито виступає іншою заінтересованою особою, тобто як співвласник житлового будинку з надвірними спорудами, який розташований на спірній земельній ділянці, ставить питання про визнання договору дарування між відповідачем та іншою особою, нічим не підтверджує наявність такого договору та яким чином він може бути іншою заінтересованою особою, права якої порушено, незрозумілим є чим порушено права саме позивача та завдано йому матеріальної шкоду і в чому вона виражається.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме і?і? прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ст. 4 ЦПК Украі?ни), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучении? у справі відповідач відповідальним за це.

У справі, яка розглядається, судом встановлено, що права позивача жодним чином не порушені, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами наявність договору дарування від 29.08.2017, сторонами у якому є ОСОБА_3 та ОСОБА_11 , порушує и?ого цивільне право.

Суд визнає необґрунтованими доводи заявника про те, що и?ого власнии? інтерес полягає у тому, що такий договір призводить до завдання йому шкоди, беручи до уваги, що позивач не вказує розмір таких збитків, оскільки вказане не доводить порушення суб`єктивного цивільного права позивача.

Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здіи?снення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства; цивільнии? інтерес має носити завжди конкретний? характер.

У пункті 11 постанові від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 1 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до ст.ст. 76-80 ЦПК України, вказані обставини підлягають встановленню на підставі належних та допустимих доказів, які оцінюються самостійно судом в їх сукупності.

До істотних обставин, що підлягають з`ясуванню судом та доведенню сторонами у такому спорі, є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов`язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, а відповідач - відсутність вини в його діях.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

У роз`ясненні п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року вказано, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав, таким чином, при викладених обставинах, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві – позов не підлягає задоволенню.

Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Враховуючи вищезазначене, суд встановив, що позовні вимоги позивачем необґрунтовано та позов не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не надано будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження порушення його прав, свобод чи законних інтересів.

Суд вирішує питання про розподіл судових витрат в порядку ст. 141 ЦПК України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з відповідним позовом судовий збір не було сплачено, оскільки він є інвалідом першої групи. Документів на підтвердження факту понесених інших судових витрат позивачем додано не було.

За таких обставин підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст. 11, 15, 16, 319, 321, 386, 391 ЦК України, ст. ст. 10, 12, 13, 76, 81, 89, 141, 263-265, 280-284, 354 ЦПК України, суд –

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову – відмовити.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Роз`яснити сторонам у справі, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Тобто суб`єктом подання заяви про перегляд заочного рішення є виключно відповідач, а не інші особи, які беруть участь у справі. Повторне заочне рішення сторони можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивачем апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 09.03.2026.

Суддя: Р. В. Піньковський