Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №500/4542/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2026 рокуСправа № 500/4542/25 пров. № А/857/37174/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача – Качмара В.Я.,

суддів – Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Микулинецької селищної ради про стягнення коштів, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року (суддя Мандзій О.П., м.Тернопіль, повний текст складено 25 серпня 2025 року), -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Микулинецької селищної ради (далі Селищна рада), в якому просила стягнути з Селищної ради на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника з 13.03.2025 по 01.04.2025.

07.08.2025 ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду у справі позовну заяву залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви, із зазначенням способу їх усунення, до 10 (десяти) днів з моменту вручення даної ухвали.

15.08.2025 на виконання вимог вказаної ухвали, позивачем подано заяву про усунення недоліків та заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року у задоволенні заяви про поновлення строку звернення до суду відмовлено, позовну заяву повернуто.

Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржила позивачка, яка із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В доводах апеляційної скарги вказує, що має підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримку у виконанні судового рішення про поновлення працівника на роботі за період з 13.03.2025 по 01.04.2025. Зазначає, що не отримувала письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені її при звільненні, про порушення її права, а саме не виплати грошових коштів, їй стало відомо 11.06.2025, коли на її банківський рахунок надійшла заробітна плата. Наголошує, що відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП, почався 01.07.2023.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до частини другої статті 312 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 11, 14, 26 частини першої статті 294 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач у встановлений законодавством строк до суду не звернувся, доказів наявності обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення позивача та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з цим позовом суду не надав.

Такі висновки суду першої інстанції є помилковими з таких міркувань.

Апеляційним судом, з урахуванням встановленого судом першої інстанції, встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2024 року у справі №500/3973/24 (далі Рішення суду) позов ОСОБА_1 до Селищної ради про визнання протиправними та скасування рішень в частині, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення сорок восьмої сесії восьмого скликання Селищної ради від 17.05.2024 № 2874 «Про внесення змін до рішення № 1613 від 12.11.2021 року «Про утворення старостинських округів на території Микулинецької селищної ради» в частині внесення змін до рішення № 1613 від 12.11.2021 про утворення старостинських округів Микулинецької селищної ради в кількості 7 округів та утворення Струсівсько-Варваринського старостинського округу у складі сіл - Струсів (1396 жителів), Бернадівка (197 жителів), Варваринці (1483 жителів), (разом 3076 жителів). Визнано протиправним та скасовано рішення сорок дев`ятої сесії восьмого скликання Селищної ради Тернопільського району Тернопільської області «Про припинення повноважень та звільнення старост» № 2889 від 19.07.2024 в частині: пункту 1 «Взяти до відома факт припинення достроково повноважень старости Варваринецького старостинського округу ОСОБА_1 (далі Посада), у зв`язку із ліквідацією Варваринецького старостинського округу»; пункту 2 «Звільнити ОСОБА_1 з Посади, із достроковим припиненням повноважень, за скороченням штату за п.1 ст. 40 КЗпП, 22.07.2023»; пункту 5 (в оскаржуваному рішенні повторно вказаний як пункт 3) «Виключити ОСОБА_1 зі складу виконавчого комітету Селищної ради»; пункту 6 (в оскаржуваному рішенні повторно вказаний як пункт 4) « ОСОБА_1 передати закріплені за нею матеріальні цінності, печатки та штампи Селищної ради, селищному голові з оформленням відповідних актів». Поновлено ОСОБА_1 на Посаді з 23.07.2024. Зобов`язано Селищну раду внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_1 . Стягнуто з Селищної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23.07.2024 по 24.10.2024 у розмірі 77 725,36 грн з вирахуванням з вказаної суми належних до сплати податків і зборів. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 з 23.07.2024 на Посаді та стягнення з Селищної ради на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 24003,42 грн звернуто до негайного виконання.

02.04.2025 Селищною радою винесено рішення № 4123 «Про скасування рішень Микулинецької селищної ради та поновлення на посаді ОСОБА_1 ».

05.06.2025 Селищна рада видала рішення №4143 «Про припинення повноважень та звільнення із займаної посади старости Варваринецького старостинського округуг Микулинецької селищної ради».

11.06.2025 на банківський рахунок позивача надійшла заробітна плата.

За змістом статті 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 сформувала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП), якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Тобто, в разі визнання звільнення незаконним і поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.

Верховний Суд у постанові від 26 липня 2023 року у справі №640/30/21 зазначає, що вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП є період часу з першого дня після звільнення працівника й закінчується по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі.

Отже, системний аналіз наведених норм права у сукупності із встановленими у справі обставинами свідчить про наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виплата якого має здійснюватися Селищною радою як роботодавцем та повноважним органом, рішення якого про звільнення позивача визнано протиправним і скасовано в судовому порядку.

При цьому поновлення позивача на посаді свідчить про те, що позивач є такою, що не втрачала статусу особи, яка перебуває на службі в органі місцевого самоврядування, відтак продовжує перебувати у трудових відносинах з роботодавцем. Відтак невиплата належних сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу суперечить гарантіям, передбаченим статтею 235 КЗпП, та не забезпечує повного відновлення порушених прав позивача, які були захищені Рішенням суду.

У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов`язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах.

У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначає, що положення статті 122 КАС не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час недопуску до продовження виконання повноважень) у разі порушення законодавства про оплату праці.

В судовій практиці усталеним є підхід щодо застосування приписів КЗпП у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо проходження публічної служби, у яких виник спір. Такий підхід відповідає висновкам Конституційного Суду України, сформульованим у рішенні від 7 травня 2002 року №8-рп/2002, за змістом якого при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, суд, встановивши відсутність у спеціальних законах норм, може застосовувати норми КЗпП, у якому визначені основні трудові права працівника.

Норми статті 233 КЗпП є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Вказана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Тобто Верховний Суд вчергове підтвердив висновок про те, що положення статті 233 КЗпП в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС.

Частинами першою та другою статті 233 КЗпП, в редакції, чинній до 19.07.2022, передбачалося, що «працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

Разом із тим, Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19.07.2022 КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 6 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.

Таким чином, суд першої інстанції хибно застосував частину п`яту статті 122 КАС, відповідно слід застосовувати частину першої статті 233 КЗпП.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КЗпП визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

В розрізі викладеного, апеляційний суд вважає за необхідне вказати, що відповідно до частини першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у підпункті 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12.04.2012 № 9-рп/2012 наголошував, що звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб (абзац 5). Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права (абзац 7).

Конституційний Суд України звертав увагу, що право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23.11.2018 № 10-р/2018).

Таким чином, зважаючи на те, що на час апеляційного перегляду справи положення частини першої статті 233 КЗпП було визнано неконституційним, апеляційний суд вправі не застосовувати вказану норму до спірних відносин.

Зазначені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі №640/7102/20.

Верховний Суд у постанові від 1 травня 2026 року в справі № 420/16340/25, вказав, що позивач ураховуючи рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, фактично має наразі необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат з огляду на перебування у трудових відносинах з відповідачем.

Такої ж позиції дотримався Верховний Суд в постанові від 19 березня 2026 року в справі № 140/11335/24 та від 24 лютого 2026 року у справі № 120/2933/25.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/15792/20 у постанові від 5 липня 2023 року наголосила, що згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути як необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту, так і необхідність вчинення позивачем інших, ніж виконання судового рішення, дій. За загальним правилом один спір треба вирішувати у межах одного судового процесу в одній судовій юрисдикції. Інакше кажучи, не допускається вирішення одного спору у декількох судових справах.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 320 КАС підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Відповідно до частини третьої статті 312 КАС у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

Враховуючи те, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 частину першу статті 233 КзПП визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, з огляду на наведені вище висновки Верховного Суду, справу слід направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 308, 311, 312, 315, 317, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до Тернопільського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар

судді Л. Я. Гудим

Т. В. Онишкевич