Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №600/3204/24-а — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 600/3204/24-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сіжук Ольга Володимирівна

Суддя-доповідач - Гнап Д.Д.

27 травня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючої судді: Гнап Д.Д.

суддів: Сушка О.О. Яремчукa К.О. ,

розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та не виплатити середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із 18.05.2024 по 17.07.2024 включно; стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із 18.05.2024 по 17.07.2024 включно у сумі 52205,63 грн.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у сумі 9757 (дев`ять тисяч сімсот п`ятдесят сім) гривень 35 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Зменшуючи заявлену суму, суд першої інстанції виходив із правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, та застосував критерії пропорційності й співмірності: встановив, що прострочена заборгованість у спірний період існувала лише в частині компенсації вартості за неотримане речове майно (106 211,73 грн), що складало 18,69 % від загального розміру належних при звільненні виплат (568 250,95 грн), і визначив розмір відшкодування пропорційно цій частці — 9 757,35 грн (52 206,24 грн * 18,69 %).

ІІ. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Присташ Ірини Михайлівни, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, стягнувши 52 205,63 грн.

В обґрунтування скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції здійснив формальне застосування статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), не з`ясувавши дійсної вини відповідача.

На думку позивачки, зменшення суми відшкодування відбулося довільно, без належного врахування: значного розміру простроченої заборгованості (143 591,30 грн); значної тривалості затримки, зумовленої виключно бездіяльністю відповідача; відсутності будь-яких підстав для покладення негативних наслідків на позивача; наявності у відповідача відкритих бюджетних асигнувань за КЕКВ 2210 у 2024 році на загальну суму 8 171 152,80 грн, що спростовує посилання на відсутність коштів.

Апелянт також наводить докази — відповідь відповідача від 11.03.2026 № 09/5253-26-Вих. на запит про публічну інформацію — на підтвердження наявності у відповідача грошових коштів у відповідний період.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, у якому він заперечує проти апеляційних вимог, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

ІІІ. ВСТАНОВЛЕНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 проходила військову службу у Державній прикордонній службі України в ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ). Наказом начальника загону від 16.05.2024 № 456-ОС позивачку звільнено з військової служби за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі — Закон № 2232-XII). Наказом від 17.05.2024 № 461-ОС позивача виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

У день виключення зі списків особового складу відповідач не провів з позивачкою повного розрахунку. Виплати здійснено із затримкою: 29.06.2024 зараховано 37 379,57 грн (грошове забезпечення), 18.07.2024 — 106 211,73 грн (компенсація за неотримане речове майно). Загальний розмір належних при звільненні виплат становив 568 250,95 грн (424 659,65 + 37 379,57 + 106 211,73 грн).

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплатити середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, позивачка звернулась до суду з даним позовом.

ІV. ОЦІНКА ВИСНОВКІВ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють порядок проходження та звільнення з військової служби, не врегульовано питання відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Верховний Суд у постановах від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а, від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а та інших неодноразово зазначав, що у таких правовідносинах підлягають субсидіарному застосуванню норми Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.

Пунктом 293 Положення про проходження громадянами України військової служби у Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпечення.

Судом встановлено, що позивачку виключено зі списків особового складу 17.05.2024, однак остаточний розрахунок у повному обсязі у цей день проведений не був.

Матеріалами справи підтверджується, що 29.06.2024 позивачці виплачено 37 379,57 грн, а 18.07.2024 — 106 211,73 грн компенсації за неотримане речове майно.

Отже, відповідач допустив порушення вимог статті 116 КЗпП України, що є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що компенсація за неотримане речове майно входить до складу сум, які підлягали виплаті позивачці у день звільнення.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, а також узгоджується з подальшою практикою касаційного суду щодо застосування статті 117 КЗпП України до спорів, пов`язаних із остаточним розрахунком військовослужбовців при звільненні.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, не врахувавши значний розмір простроченої заборгованості, тривалість затримки та відсутність об`єктивних перешкод для здійснення виплати.

Оцінюючи наведені доводи, колегія суддів виходить з такого.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 сформульовано правовий висновок про те, що обмеження періоду нарахування відшкодування за статтею 117 КЗпП України шістьма місяцями не виключає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні остаточного розміру компенсації.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, має компенсаційний, а не каральний характер, а тому суд при визначенні його розміру повинен враховувати конкретні обставини справи, зокрема розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із загальним розміром виплат, тривалість затримки, поведінку сторін та інші релевантні обставини.

Після ухвалення зазначеної постанови Верховний Суд у низці рішень, зокрема у постановах від 23.10.2025 у справі №280/6214/23, від 06.11.2025 у справах №160/15380/22, №160/20357/22, №420/12698/23, від 13.11.2025 у справах №420/9133/24, №580/481/24, №380/1710/24, від 19.11.2025 у справі №200/3661/24, від 20.11.2025 у справі №420/10380/23, від 09.12.2025 у справі №520/34352/23, продовжив враховувати співвідношення невиплаченої суми до загального обсягу належних працівникові виплат як один із критеріїв визначення співмірного розміру відшкодування.

Отже, сам по собі підхід суду першої інстанції щодо застосування критерію пропорційності не суперечить актуальній практиці Верховного Суду.

Разом із тим Велика Палата Верховного Суду не встановила жорсткої математичної формули визначення розміру компенсації, а наголосила на необхідності оцінки усіх конкретних обставин справи для забезпечення справедливого балансу між характером порушення та розміром відповідальності роботодавця.

Судом першої інстанції встановлено, що загальний розмір належних позивачці при звільненні виплат становив 568 250,95 грн, тоді як невиплаченою у день звільнення залишалась сума 106 211,73 грн, що становить 18,69 % від загального обсягу належних виплат.

З урахуванням визначеного судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні — 52 206,24 грн — суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення 9 757,35 грн.

Колегія суддів вважає такий висновок обґрунтованим та таким, що відповідає критеріям розумності, справедливості та пропорційності.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що прострочення стосувалося лише частини належних позивачці виплат при звільненні, а визначене судом першої інстанції відшкодування не виходить за межі розумного та справедливого співвідношення між розміром простроченої заборгованості та компенсаційною природою відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Колегія суддів також враховує, що сама лише наявність прострочення виплати не свідчить про необхідність стягнення повного розміру середнього заробітку за весь період затримки, оскільки після внесення змін до статті 117 КЗпП України законодавець та Верховний Суд виходять із необхідності забезпечення справедливого балансу між характером порушення та розміром відповідальності роботодавця.

Посилання апелянта на наявність у відповідача бюджетних асигнувань за КЕКВ 2210 не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки самі по собі не свідчать про безумовну можливість проведення відповідної виплати саме у день звільнення позивачки та не виключають застосування судом критеріїв співмірності при визначенні остаточного розміру компенсації.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди позивачки із визначеним судом розміром відшкодування та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо застосування статті 117 КЗпП України.

V. ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та надав належну правову оцінку спірним правовідносинам. Оскільки відповідач не здійснив із позивачкою повного розрахунку у день виключення зі списків особового складу, суд першої інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин положення статті 117 Кодексу законів про працю України.

Визначаючи розмір відшкодування, суд першої інстанції правомірно врахував принципи розумності, справедливості та пропорційності, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, а також подальшою практикою Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП України.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права, а відтак, підстави, передбачені статтею 317 Кодексу адміністративного судочинства України, для скасування або зміни рішення суду першої інстанції відсутні.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 16 лютого 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуюча Гнап Д.Д.

Судді Сушко О.О. Яремчук К.О.