Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №750/884/26 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 750/884/26 Суддя (судді) першої інстанції: Слісар А.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Безименної Н.В., Карпушової О.В.,

за участю секретаря Коренко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 23 березня 2026 р. у справі за адміністративним позовом громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення

ВСТАНОВИЛА

У січні 2026 року громадянка Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Триголов А.В., звернулась до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення про її примусове видворення з території України.

Позов обґрунтовано тим, що позивачка проживає в Україні з 2016 року, навчалась у КПІ ім. Ігоря Сікорського та Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де здобула освітній ступінь магістра, а також на законних підставах перебувала на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання.

Позивачка зазначає, що під час перебування в Україні прийняла християнство та 07.06.2019 була охрещена у місті Києві, у зв`язку з чим повернення до Ісламської Республіки Іран створює для неї реальну загрозу переслідування через зміну релігійних переконань.

Як вказує позивачка, 07.02.2025 вона звернулась до органів ДМС із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання, однак рішенням ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 21.02.2025 їй було відмовлено у видачі посвідки без належного мотивування та без належного повідомлення про прийняте рішення.

Крім того, позивачка зазначає, що не була належним чином повідомлена про рішення щодо відкликання посвідки на тимчасове проживання, прийняте 22.07.2025, а також була позбавлена можливості своєчасно оскаржити відповідні рішення або усунути недоліки, на які посилався орган міграційної служби.

05.01.2026 Управлінням ДМС у Чернігівській області прийнято рішення про примусове видворення позивачки за межі України у зв`язку з порушенням законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Позивачка вважає таке рішення протиправним, необґрунтованим та передчасним, оскільки відповідачем не встановлено наявності передбачених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підстав для застосування примусового видворення, а єдиною фактичною підставою стало закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання.

Також позивачка зазначає, що відповідачем не було перевірено обставини можливого переслідування її в країні походження у зв`язку зі зміною релігії, не враховано положення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не здійснено належної оцінки ризиків для її життя, здоров`я та безпеки у разі повернення до Ірану.

Окрім цього, позивачка посилається на те, що під час оформлення процесуальних документів їй не було забезпечено перекладача, не роз`яснено право на правову допомогу та не забезпечено можливість користуватися мовою, яку вона розуміє, що, на її думку, свідчить про порушення її процесуальних прав при прийнятті спірного рішення.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 23 березня 2026 року позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Іран(а.с.56).

04 серпня 2021 року ОСОБА_1 видана посвідка на тимчасове проживання в Україні. Строк закінчення 25.11.2024 р.(а.с.15).

Листом від 02.06.2025 року Київський національний університет Імені Тараса Шевченка повідомив Центральне міжрегіональне управління ДМС у місті Києві та Київській області, що ОСОБА_1 завершила навчання та відрахована зі складу студентів(а.с.22).

Рішенням Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області від 22.07.2025 № 801112000002147, відкликано посвідку на тимчасове проживання ОСОБА_1 на підставі підпункту 1 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 25.04.2018 № 322(а.с.24).

З рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 21 лютого 2025 р. № 80111300024321, вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання, на підставі підпунктів 7, 9 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 25.04.2018 № 322(а.с.17).

Постановою про накладення адміністративного стягнення серії АА №025711 від 05.01.2026 р., ОСОБА_1 притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 3 ст. 203 КУпАП з накладенням адміністративного стягнення у виді штрафу за порушення законодавства про правовий статус іноземців та ОБГ, а саме: перевищення встановленого строку перебування в Україні більше як на 30 днів та ухилення від виїзду після закінчення відповідного строку перебування з 05.12.2025 р.(не виконання рішення про примусове повернення)(а.с.27).

Рішенням УДМС України в Чернігівській області від 05.01.2026 р. № 7401100100000666, вирішено примусово видворити громадянку Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішення обгрунтовано тим, що термін перебування ОСОБА_1 на території України закінчився та із заявою про продовження такого терміну чи із заявою про визнання її біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, до міграційної служби України вона не зверталася та була притягнута до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про правовий статус іноземців та ОБГ(а.с.28-30).

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 07.01.2026 р., залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.02.2026 р. у задоволенні позову Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області до громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про затримання з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з метою забезпечення видворення за межі території України - відмовлено(а.с.45-52).

Згідно довідок Київської духовної академії і семінарії від 12.01.2026 р., ОСОБА_1 07.06.2019 р. була хрещена та їй видано Свідоцтво про хрещення того ж дня. Сара вивчала християнське віровчення та брала участь у церковних таїнствах(а.с.13, 31, 32).

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Отже, діяльність суб`єктів владних повноважень, до яких відноситься й відповідач у даній справі, має здійснюватися виключно у спосіб, прямо передбачений законодавством, а межі їх дискреції та повноважень визначаються Конституцією України та законами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, порядок їх в`їзду в Україну, перебування на її території та виїзду з України врегульовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3773-VI від 22.09.2011.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 вказаного Закону іноземцями та особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, є особи, які у встановленому законодавством або міжнародним договором порядку в`їхали в Україну та постійно чи тимчасово проживають або тимчасово перебувають на її території.

Частиною третьою статті 9 Закону №3773-VI визначено, що строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України встановлюється візою, законодавством України або міжнародним договором України.

Згідно з частиною тринадцятою статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою навчання та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, що перебувають на території України на законних підставах протягом строку навчання.

Частиною першою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті до країни походження або третьої країни у разі порушення законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, якщо їх дії суперечать інтересам національної безпеки чи охорони громадського порядку або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

При цьому у рішенні про примусове повернення обов`язково зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні самостійно залишити територію України, який не може перевищувати 30 днів з моменту прийняття такого рішення.

Частиною восьмою статті 26 Закону №3773-VI встановлено перелік випадків, коли примусове повернення не застосовується, зокрема до осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також до осіб, які не мають документів, що посвідчують особу та надають право на виїзд з України.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону №3773-VI органи Державної міграційної служби України можуть приймати рішення про примусове видворення іноземців або осіб без громадянства у випадку, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання державного кордону України, ухиляються від виконання рішення про примусове повернення або без поважних причин не виконали таке рішення у встановлений строк, а також в інших випадках, прямо передбачених законом.

Частиною першою статті 31 Закону №3773-VI передбачено, що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, де існує загроза катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а також у випадках систематичних порушень прав людини чи загальнопоширеного насильства.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Іран та з 04.08.2021 перебувала на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання, строк дії якої закінчився 25.11.2024.

07.02.2025 позивачка звернулась до Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання, однак 21.02.2025 ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області прийняло рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання на підставі підпунктів 7 та 9 пункту 61 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №322 від 25.04.2018.

У подальшому, 22.07.2025 у зв`язку із завершенням навчання та відрахуванням позивачки з навчального закладу на підставі листа Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 09.06.2025 №039/198-19 ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області прийняло рішення №801112000002147 про відкликання посвідки на тимчасове проживання.

Матеріали справи не містять доказів наявності у позивачки інших документів, які б після відкликання посвідки надавали їй право на законне перебування на території України.

Разом із тим судом встановлено, що позивачка зверталась до органів ДМС України із заявами про надання їй статусу біженця або додаткового захисту в Україні.

05.01.2026 Управлінням ДМС України в Чернігівській області прийнято рішення №7401100100000666 про примусове видворення громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 за межі території України. Підставою для прийняття такого рішення зазначено закінчення строку законного перебування позивачки на території України, відсутність документів на право проживання та притягнення її до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Вказане рішення позивачкою добровільно виконано не було.

При цьому рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 07.01.2026, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.02.2026, у задоволенні позову Управління ДМС України в Чернігівській області про затримання позивачки з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства з метою забезпечення її видворення було відмовлено.

Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, повторному доказуванню не підлягають у справах, у яких беруть участь ті самі особи.

Як убачається з рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 07.01.2026 та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.02.2026, судами не було встановлено обставин, які б свідчили про поширення на позивачку дії Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Колегія суддів також враховує, що Україною ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» положення Конвенції та практика ЄСПЛ є джерелом права при розгляді справ судами України.

Статтями 2, 3, 8 та 9 Конвенції гарантовано право на життя, заборону катувань та нелюдського поводження, право на повагу до приватного і сімейного життя, а також право на свободу думки, совісті та релігії, включаючи право змінювати релігію або переконання.

Крім того, положеннями Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може зазнавати безпідставного затримання, арешту чи вигнання, а будь-яке втручання держави у права особи повинно бути законним, необхідним та пропорційним.

Стаття 13 Конвенції гарантує кожному право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі у разі порушення його прав і свобод.

Також суд враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Жданока проти Латвії» («Zdanoka v. Latvia»), у якому наголошено на необхідності дотримання балансу між інтересами держави та правами людини при застосуванні заходів державного примусу.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №589/2960/23 зазначено, що навіть в умовах воєнного стану суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватись критеріїв, визначених статтею 2 КАС України, а суди при перевірці рішень про примусове повернення чи видворення повинні забезпечувати справедливий баланс між інтересами держави та правами особи, враховуючи її сімейні зв`язки, поведінку та наявність чи відсутність загроз для суспільства.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, у заяві від 05.01.2026, адресованій т.в.о. начальника Управління ДМС України в Чернігівській області, позивачка зазначала, що у 2019 році змінила віросповідання з мусульманства на християнство та вказувала на існування реальної небезпеки для її життя та здоров`я у разі повернення до Ісламської Республіки Іран. Також позивачка повідомляла, що проживає у Святомиколаївському християнському монастирі.

Крім того, довідкою Київської духовної академії і семінарії від 12.01.2026 підтверджується, що позивачка була охрещена у каплиці на честь преподобного Антонія Печерського у місті Києві та отримала відповідне свідоцтво про хрещення.

Колегія суддів враховує, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997, є складовою національного законодавства України, а практика Європейського суду з прав людини відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягає застосуванню судами як джерело права.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що положення статей 2, 3, 5, 8, 9 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягають безпосередньому застосуванню у спірних правовідносинах, оскільки оскаржуване рішення безпосередньо стосується права позивачки на життя, свободу віросповідання, особисту недоторканність та ефективний судовий захист.

Колегія суддів також погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що загальновідомим є факт існування в Ісламській Республіці Іран радикального фундаменталістського ісламського режиму, а також систематичного переслідування осіб, які сповідують іншу релігію, зокрема християнство. Вказані обставини широко висвітлюються у відкритих міжнародних джерелах та не потребують окремого доказування.

Суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що з відкритих джерел наявна інформація про масові арешти, насильство та переслідування цивільного населення в Ірані, а також про жорстке ставлення до осіб, які змінили релігійні переконання, що у сукупності створює для позивачки реальну загрозу у разі її повернення до країни походження.

За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що будь-яке рішення органів державної влади України, наслідком якого стане повернення позивачки до Ісламської Республіки Іран, за наявності підтвердженого факту зміни нею віросповідання, створюватиме реальну небезпеку для її життя, здоров`я та свободи віросповідання.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачка не мала статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки відсутність формального статусу не звільняє державу від обов`язку дотримуватися вимог статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не допускає видворення особи до країни, де їй може загрожувати катування, нелюдське поводження чи переслідування.

При цьому суд апеляційної інстанції враховує практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої при вирішенні питань щодо видворення особи компетентні органи зобов`язані оцінювати не лише формальний міграційний статус особи, а й реальність та індивідуальний характер загроз, які можуть виникнути у разі її повернення до країни походження.

Колегія суддів також враховує, що суд першої інстанції правильно застосував принцип пропорційності та дотримався необхідного балансу між публічними інтересами держави у сфері міграційного контролю та правами позивачки на життя, свободу совісті та віросповідання.

Посилання апелянта на те, що позивачка не вчинила достатніх дій для легалізації свого перебування в Україні, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки предметом спору у даній справі є саме правомірність рішення про примусове видворення, а не питання дотримання позивачкою міграційного законодавства в цілому. При цьому навіть порушення правил перебування іноземця на території України не може бути самостійною та безумовною підставою для видворення особи у випадку існування ризиків, передбачених статтею 3 Конвенції.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки рішення суду містить належну оцінку доказів, мотиви відхилення доводів відповідача та відповідає вимогам статей 242 та 246 Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно встановив характер спірних правовідносин, надав належну правову оцінку доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення відсутні.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області - залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 23 березня 2026року- без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Н.В. Безименна

О.В. Карпушова

Повне судове рішення складено « 26» травня 2026 року.