Рішення від 26 травня 2026 р. у справі №240/10165/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2026 року м. Житомир справа № 240/10165/26

категорія 111031200

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Житомирській області про визнання протиправними та скасування податкові повідомлення – рішення,

установив:

У березні 2026 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) через систему «Електронний суд» звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень – рішень Головного управління Державної податкової служби у Житомирській області (далі – відповідач, ГУ ДПС у Житомирській області) від 01 грудня 2025 року № 901513-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2025 рік на суму 60,30 грн), № 901542-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2024 рік на суму 53,84 грн), № 901545-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2023 рік на суму 51,23 грн), № 901547-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2022 рік на суму 44,55 грн) та від 15 грудня 2025 № 904117-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2021 рік на суму 1,46 грн).

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що оскаржувані податкові повідомлення – рішення є протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскільки, на його переконання, згідно положень підпункту 281.1.5 пункту 281.1 статті 281 Податкового кодексу України він звільнений від обов`язку оплачувати зазначений дохід. Окрім ого, з урахуванням наявності пільги щодо оплати земельного податку вважає є правові підстави для визначення загального мінімального податкового зобов`язання платників податку – власників, орендарів, користувачів на інших умовах (в тому числі на умовах емфітевзису) земельних ділянок, віднесених до сільськогосподарських угідь також відсутні.

Ухвалою суду від 20 березня 2026 року позов прийнято до провадження та призначено до розгляду в електронній формі у порядку спрощеного позовного провадження з наданням відповідачу строку для подання відзиву на позов.

09 квітня 2026 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зауважує, що Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76 виключено абзац 5 частини 2 статті 2 «Визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій» Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року №791а-XII, яким виключено зону посиленого радіоекологічного контролю (4 зона). Тобто пільги щодо сплати земельного податку фізичним особам, які віднесені до осіб категорії 4, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, не надаються. Отже, фізична особа, яка має підстави для отримання пільг щодо сплати земельного податку, подає контролюючому органу за місцем знаходження земельної ділянки або за місцем знаходження будь-якої з земельних ділянок, що знаходяться у власності такої особи (якщо має у власності декілька земельних ділянок) заяву довільної форми про застосування пільги та документи, що посвідчують її право на пільгу посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС», посвідчення «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» (1 – 3 категорія). Оскільки, відповідно до наданої платником до листів копії Чорнобильського посвідчення серія НОМЕР_1 від 30 жовтня 2006 року, позивач віднесений до четвертої категорії, у податкового органу відсутні підстави для надання пільги згідно з підпунктом 281.1.5 пункту 281.1 статті 281 Податкового кодексу України, як фізичній особі, визнаній законом особі, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи на земельну ділянку 1,0 га, кадастровий номер – 1822386000:28:000:0148.

13 квітня 2026 року до суду надійшла відповідь на відзив, доводи якої є суголосними з наведеними у позовній заяві.

У період з 13 по 25 травня 2026 року головуюча суддя перебувала у стані тимчасової непрацездатності.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що ОСОБА_1 є особою, яка потерпіла від наслідків Чорнобильської катастрофи (категорія 4), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 30 жовтня 2006 року.

Також позивачу з 20 грудня 2021 року на праві власності належить земельна ділянка: кадастровий номер 1822386000:28:000:0148, розташована в Житомирській області, Коростенський район, за межами населеного пункту села Ковбащина на території Ушомирської сільської ради, площею 1 га з цільовим призначенням 01.03 для ведення особистого селянського господарства, категорія – землі сільськогосподарського призначення, вид – для ведення особистого селянського господарства.

11 вересня 2025 року ГУ ДПС у Житомирській області згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України прийняте податкове повідомлення – рішення № 8158578-2411-0609-UA18060230000071114, яким визначено суму податкового зобов`язання з земельного податку з фізичних осіб за 2025 рік у розміні 51,23 грн.

17 листопада 2025 року позивач звернувся до відповідача із заявою про звільнення від сплати земельного податку за земельну ділянку на підставі підпункту 281.1.5 пункту 281.1 статті 281 Податкового кодексу України.

Листом від 15 грудня 2025 року №544/Д/06-30-24-04-19 відповідач повідомив платника про відсутність правових підстав для звільнення від сплати земельного податку. Також зазначено про проведення звірки даних щодо нарахованої суми плати за землю та встановлено наявність розбіжності в розмірі нормативно-грошової оцінки землі, застосованої при визначенні суми податку, за результатами якої податкове повідомлення рішення від 11 вересня 2025 року № 8158578-2411-0609-UA18060230000071114 вважається відкликаним та сформовано нове від 01 грудня 2025 року №901513-2411-0609-UA18060230000071114 на суму 60,30 грн за податковий період 2025 року. Крім того, з огляду на виявлення відсутності нарахування податку за податковий період 2021 – 2024 роки сформовано податкові від 15 грудня 2025 № 904117-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2021 рік на суму 1,46 грн), від 01 грудня 2025 року № 901542-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2024 рік на суму 53,84 грн), № 901545-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2023 рік на суму 51,23 грн), № 901547-2411-0609-UA18060230000071114 (земельний податок за 2022 рік на суму 44,55 грн).

Не погодившись із зазначеними рішення ОСОБА_1 26 грудня 2025 року подав скаргу до Державної податкової служби України.

Рішенням про результати розгляду скарги від 19 лютого 2026 року №4295/6/99-00-06-01-02-06 позивачу відмовлено в її задоволенні.

Уважаючи рішення про нарахування грошових зобов`язань з земельного податку з фізичних осіб та мінімального податкового зобов`язання протиправними, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України, використання землі є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства Податковий кодекс України (далі – ПК України).

Згідно підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельний податок – обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу), землекористувачі – юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпункту 14.1.147 названого пункту плата за землю – обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Підпунктами 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України закріплено, що платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Абзацом 1 пункту 287.1 статті 287 ПК України передбачено, що власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

При розгляді справи, суд звертає увагу на положення пункту 281.1 статті 281 ПК України, якими передбачено, що від сплати податку звільняються: інваліди першої і другої групи; фізичні особи, які виховують трьох і більше дітей віком до 18 років; пенсіонери (за віком); ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни; гарантії їх соціального захисту»; фізичні особи, визнані законом особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Звільнення від сплати податку за земельні ділянки, передбачене для відповідної категорії фізичних осіб поширюється на одну земельну ділянку за кожним видом використання у межах граничних норм:

- для ведення особистого селянського господарства – у розмірі не більш як 2 гектари;

- для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка): у селах – не більш як 0,25 гектара, в селищах – не більш як 0,15 гектара, в містах – не більш як 0,10 гектара;

- для індивідуального дачного будівництва – не більш як 0,10 гектара;

- для будівництва індивідуальних гаражів – не більш як 0,01 гектара;

- для ведення садівництва – не більш як 0,12 гектара.

Визначальним питанням для вирішення справи є належність позивача до осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни; гарантії їх соціального захисту».

Пунктом 4 частини 1 статті 14 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року № 796-XII (далі – Закон України №796-ХІІ) визначено категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, для встановлення пільг і компенсацій, зокрема до них належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, – категорія 4.

Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII виключено абзац 5 частини 2 статті 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 року № 791а-XII (далі – Закон України №791а-ХІІ) та виключено статтю 23 Закону України №796-ХІІ, якими були визначені пільги та компенсації громадянам, віднесеним до 4 категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи з 01 січня 2015 року.

Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпунктів 2-7, 12 та 14 пункту 4 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі – Закон України №76-VIII) № 6-р/2018 від 17 липня 2018 року визнано такими, що не відповідають Конституції України ( є неконституційними): підпункт 2, абзаци 1, 2 підпункту 3, підпункт 4, абзаци 1, 2 підпункту 5, абзаци 1 – 4 підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, тобто скасування пільг щодо сплати земельного податку громадянам, віднесеним до 4 категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи визнано неконституційними.

У зазначеному вище рішенні Конституційний Суд України вказує на те, що зважаючи на сутність статті 16 Конституції України, закріплення передбаченого у ній обов`язку держави у розділі I «Загальні засади» Конституції України вказує на засадничий характер цього обов`язку та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв`язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків.

Установлення у законах України пільг, компенсацій та гарантій громадянам України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, обумовлено виконанням державою свого конституційного обов`язку, передбаченого статтею 16 Основного Закону України, щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду Українського народу. Такі пільги, компенсації та гарантії є особливою формою відшкодування завданої шкоди вказаній категорії громадян, а тому скасування чи обмеження цих пільг, компенсацій і гарантій без рівноцінної їх заміни свідчитиме про відступ держави від її конституційного обов`язку.

Рішенням від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 Конституцій Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема і підпункт 4 Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, яким у Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виключено статтю 23, якою було передбачено компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, право на компенсації та пільги постраждалих, віднесених до категорії 4, було підтверджено.

Визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій до ухвалення Закону № 76-VIII містилося у статті 2 Закону № 796-XII. Відповідно до цієї статті до зон радіоактивного забруднення було віднесено такі зони: (1) зона відчуження, (2) зона безумовного (обов`язкового) відселення, (3) зона гарантованого добровільного відселення та (4) зона посиленого радіоекологічного контролю.

Аналогічне визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій містилося у статті 2 Закону України №791а-ХІІ.

01 січня 2015 року набув чинності Закон України № 76-VIII, яким статтю 2 Закону України № 796-XII, а також абзац 5 частини 2 статті 2 Закону України №791а-ХІІ, який визначав зону посиленого радіоекологічного контролю як одну із зон радіоактивно забруднених територій, виключено.

Проте, цим законом не передбачено, що раніше видані посвідчення особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії, є недійсними.

Позивач набув статус особи, потерпілої від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 2006 році, тобто до 01 січня 2015 року, і цей статус є безстроковим.

Виключення з 01 січня 2015 року зони посиленого радіоекологічного контролю не позбавляє позивача статусу потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 4, оскільки такий статус було набуто правомірно, а законні підстави для його припинення відсутні.

Окрім того, Закон України № 796-XII у редакції, чинній після 01 січня 2015 року, передбачає надання особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4, певних пільг та компенсацій. Зокрема, статті 51, 56 вказаного Закону передбачають надання особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4, додаткової пенсії та пільг щодо обчислення стажу роботи (служби).

На підставі вище наведеного, суд дійшов такого висновку про застосування підпункту 1 пункту 4 Закону України № 76-VIII: виключення з 01 січня 2015 року зони посиленого радіоекологічного контролю із переліку радіоактивно забруднених територій не позбавляє статусу потерпілого осіб, яким раніше, до 31 грудня 2014 року, було встановлено статус і видано посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи. Особа, якій видано безтермінове посвідчення громадянина, який постійно проживав на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4), для цілей застосування підпункту 281.1.4 пункту 281.1 статті 281 ПК України, вважається особою, на яку поширюється дія Закону України №796-ХІІ.

Додатково суд зауважує, що пунктом 56.21. статті 56 ПК України передбачено, що у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Суд уважає за необхідне зазначити, що позиція Європейського суду з прав людини стосовно реалізації принципу юридичної визначеності сформована у декількох рішеннях, зокрема у справах «Санді Таймс» проти Сполученого королівства», «Олсон проти Швеції» та ін. Згідно з цією позицією будь-яка «норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю так, щоб громадянин самостійно або, якщо у цьому буде потреба, з професійною допомогою міг передбачати з долею вірогідності, яка може вважатися розумною за цих обставин, наслідки, до яких можуть призвести конкретні дії».

Суд приходить до переконання, що, враховуючи положення статті 281 ПК України та статті 14 Закону України № 796-XII, у позивача були достатні правові підстави вважати, що йому належать пільги по сплаті земельного податку з фізичних осіб як громадянину, віднесеному до 4 категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи навіть за умови втрати чинності статті 23 Закону України № 796-XII.

Такі висновки суду узгоджуються з позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 20 березня 2019 року у справі №687/121/17, а також Восьмого апеляційного адміністративного суду, висловлену у постанові від 13 лютого 2019 року у справі №857/2538/18 та Шостого апеляційного адміністративного суду, висловлену у постановах від 23 листопада 2020 року у справі №320/5711/19 та від 08 грудня 2020 року у справі №320/2396/19.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень» від 30 листопада 2021 року №1914-ІХ для платників податків – фізичних осіб, у яких у власності та/або користуванні є земельні ділянки, віднесені до сільськогосподарських угідь, введено поняття мінімального податкового зобов`язання.

Тим часом, ураховуючи звільнення позивача від обов`язку сплачувати земельний податок, суд приходить до висновку, що визначення йому суми мінімального податкового зобов`язання як власнику земельної ділянки протирічить суті наданої податковим законодавством пільги щодо сплати відповідного податку.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Під час розгляду цієї справи відповідач не довів правомірність оскаржуваних позивачем рішень.

Беручи до уваги вище наведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані учасниками справи письмові пояснення по суті заявлених вимог та докази, суд дійшов висновку про обґрунтованість позову та наявність підстав для його задоволення.

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд враховує таке.

Пунктом 1 частини 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною 3 цієї правової норми для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1, 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України)

Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI (далі – Закон України №5076-VI).

Пунктами 6 та 9 частини 1 статті 1 цього Закону закріплено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги – види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Відповідно до статті 19 Закону України №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є:

- надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;

- складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

- представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Статтею 30 Закону України №5076-VI передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд ураховує, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, має бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову; критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.

У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Згідно частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За правилами оцінки доказів, встановлених статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

15 листопада 2025 року між позивачем та адвокатським бюро «Димитрієва» підписаний договір №115-А про надання правничої допомоги.

Згідно розділу 1 названого договору Бюро приймає доручення клієнта та бере на себе зобов`язання надавати клієнту правничу допомогу з підготовки документів, представництва та захисту інтересів клієнта щодо реалізації його права на звільнення від сплати земельного податку, інших нарахувань, податків, зборів за земельну ділянку (кадастровий номер 1822386000:28:000:0148).

Відповідно до розділу 3 Договору №115-А про надання правничої допомоги від 15 листопада 2025 року вартість послуг, яку клієнт сплачує Бюро за надану в межах цього договору правничу допомогу, визначається (розраховується) у додатках до цього договору та звітах адвоката, які підписуються сторонами. Розрахунок вартості послуг з представництва клієнта визначається в окремому додатку для кожної судової інстанції, а факт надання таких послуг фіксується у звіті адвоката, який вважається актом наданих послуг.

27 лютого 2026 року сторонами підписано додаток №1 до договору №115-А від 15 листопада 2025 року про надання правничої допомоги, згідно якого сторони дійшли згоди, що вартість послуг з надання правничої допомоги з підготовки та розгляду справи у суді першої інстанції визначається з розрахунку: дія – час – вартість. Вартість встановлюється виходячи з витраченого адвокатом часу на надання послуг за розцінками, зазначеними нижче: 1 година роботи адвоката становить 500 грн.

Отже розмір винагороди за надання правової допомоги визначений сторонами у вигляді суми, розрахованої в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

08 квітня 2026 року сторонами підписаний звіт детальний опис робіт (наданих послуг) про виконання договору №115-А від 15 листопада 2025 року про надання правничої допомоги у суді першої інстанції (Житомирський окружний адміністративний суд), у якому зазначено про вчинення адвокатом підготовки (складання) позовної заяви протягом 4,2 годин вартістю 2100,00 грн та підготовки (складання) відповіді на відзив протягом 0,8 годин вартістю 400 грн.

Матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді, а саме представником позивача складена та підписана позовної заяви, засвідчення пакету документів, доданого до неї з дотриманням положень статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд також ураховує положення частини 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Такого клопотання відповідач не подав.

З огляду на викладене, враховуючи умови Договору про надання правової допомоги, складання і підписання адвокатом всіх процесуальних документів від імені і в інтересах позивача, суд приходить до висновку, що в цій справі витрати на правову допомогу в сумі 2500,00 грн є реальними, підтвердженими матеріалами справи, а тому підлягають відшкодуванню у повному обсязі за рахунок відповідачів.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Таким чином поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягає вся сума сплаченого судового збору.

Суд зауважує, що позивачем у цій справі сплачено судовий збір в загальній сумі 1065,00 грн згідно з платіжним документом № 0427-7610-1587-7833 від 17 березня 2026 року.

Відповідно до приписів підпункту 1 пункту 3 частини 2 статті 4 названого Закону за подання до адміністративного суду позову майнового характеру, який подано фізичною особою сплачується судовий збір у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 3 статті 4 Закону також передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі – застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору

Відповідно до положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ станом на 01 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб установлений у розмірі 3328,00 грн.

Отже, 0,04 грн, сплачені позивачем за подання позову до суду, є надмірно сплаченими (1065,00 - (3328 х 0,4 х 0,8) і не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зауважує, що надмірно сплачені суми судового збору можуть бути повернуті відповідним судом на підставі клопотання позивача в Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787 з наступними змінами та доповненнями.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення – рішення Головного управління Державної податкової служби у Житомирській області від 01 грудня 2025 року № 901513-2411-0609-UA18060230000071114, від 01 грудня 2025 року № 901542-2411-0609-UA18060230000071114, від 01 грудня 2025 року № 901545-2411-0609-UA18060230000071114, від 01 грудня 2025 року № 901547-2411-0609-UA18060230000071114 та від 15 грудня 2025 № 904117-2411-0609-UA18060230000071114.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Житомирській області на користь ОСОБА_1 1064 (одну тисячу шістдесят чотири) гривні 96 копійок судового збору та 2500 (дві тисячі п`ятсот) 00 копійок витрат на правничу допомогу.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

27.05.26