Рішення від 19 травня 2026 р. у справі №596/643/25-ц — Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 596/643/25-ц

пр. № 2-4150/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2026 року Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді Литвинової І. В.,

за участю секретаря судового засідання - Когут Н. В.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача Кабінету Міністрів України, - Кокизи Н.В.,

представника відповідача Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України, - Бугая О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України про відшкодування моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

І. Позиція сторін у справі.

Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України на його користь моральну шкоду, завдану Державою Україна, у зв`язку із порушенням його прав, гарантованих Конституцією України в розмірі 1 200 000, 00 грн.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що держава Україна в особі визначених відповідачів не забезпечила його безоплатними лікарськими засобами для лікування професійного захворювання печінки, внаслідок чого йому було заподіяно моральну шкоду, яку він і має намір стягнути з держави Україна в особі зазначених державних органів.

Від представника відповідача Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позовну заяву, в якій він заперечував проти позову, посилаючись на відсутність правових підстав для задоволення вимог. Представник вказує, що позов не містить доказів конкретної протиправної бездіяльності Уряду як суб`єкта владних повноважень, оскільки забезпечення безоплатними лікарськими засобами та медичною допомогою окремих категорій громадян здійснюється через систему центральних органів виконавчої влади (Міністерство охорони здоров`я, Міністерство соціальної політики тощо) відповідно до чинного законодавства, бюджетного фінансування та нормативних актів, а не безпосередньо Кабінетом Міністрів. Крім того, позивач не довів причинно-наслідковий зв`язок між нібито існуючою бездіяльністю відповідача та заподіяною моральною шкодою, не надав належних доказів її наявності, розміру та вини органу влади, а також не дотримався встановленого процесуального строку на подання позову, що у сукупності робить заявлені вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник відповідача Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у відзиві на позовну заяву, заперечував проти позову, вказував, що до Секретаріату Уповноваженого з прав людини надійшло звернення позивача від 30 січня 2025 року, в якому останній просив відкрити провадження щодо порушення його прав Державою Україна, що полягало у відмові в наданні безоплатного медикаментозного лікування професійного захворювання печінки, яке було розглянуто у встановлені законом строки, на нього надано мотивовану відповідь відповідно до повноважень, визначених Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Зазначено, що Уповноважений не є органом, який безпосередньо забезпечує безоплатне медикаментозне лікування чи приймає нормативні акти, а лише сприяє захисту прав через рекомендації та парламентський контроль. Позивач не довів факту протиправної бездіяльності чи порушення своїх прав саме діями чи бездіяльністю відповідача, не надав доказів наявності, розміру та причинного зв`язку моральної шкоди з діями Уповноваженого, а також не підтвердив, що звернення до суду є належним способом захисту у даній ситуації, оскільки повноваження Уповноваженого носять рекомендаційно-контрольний характер і не включають обов`язку безпосереднього фінансування чи забезпечення ліками, у зв`язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Представник відповідача Верховної Ради України подав до суду відзив на позовну заяву, в якому не погоджувався із позовною заявою, посилаючись на те, що парламент є колегіальним представницьким органом законодавчої влади, який здійснює свої повноваження виключно шляхом прийняття законів на пленарних засіданнях і не наділений виконавчими функціями щодо забезпечення громадян безоплатними лікарськими засобами чи безпосередньої реалізації соціальних гарантій, що належить до компетенції Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади. Крім того, позивач не надав жодних доказів протиправних дій чи бездіяльності саме Верховної Ради України, які б перебували у причинному зв`язку з його моральною шкодою, не довів факту порушення його конституційних прав саме законодавчим органом, а також не підтвердив належними доказами наявність, розмір та підстави для стягнення моральної шкоди, у зв`язку з чим позовні вимоги до Верховної Ради України є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

ІІ. Процесуальні дії і рішення.

10 червня 2025 року вказана позовна заява, на виконання ухвали Гусятинського районного суду Тернопільського суду від 16 травня 2025 року, надійшла до Печерського районного суду м. Києва, для розгляду якої визначено суддю та передано, для вирішення питання про відкриття провадження у справі, згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями.

18 червня 2025 року ухвалою суду відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче провадження.

03 липня 2025 року від представника відповідача Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшов відзив на позовну заяву.

23 жовтня 2025 року від представника відповідача Верховної Ради України надійшов відзив на позовну заяву.

22 грудня 2025 року позивач через Електронний суд подав до суду заяву про відвід головуючому судді.

07 січня 2026 року від представника відповідача Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позовну заяву.

19 січня 2026 року ухвалою суду у задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід головуючого судді відмовлено.

22 січня 2026 року, 24 лютого 2026 року ухвалами суду вирішено проводити судові засідання у дистанційному режимі за допомогою відеоконференції з Гусятинським районним судом Тернопільської області.

27 березня 2026 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

27 березня 2026 року ухвалою суду вирішено проводити судові засідання у дистанційному режимі за допомогою відеоконференції з Гусятинським районним судом Тернопільської області.

Позивача ОСОБА_1 у судовому засідання позовну заяву підтримував, просив її задовольнити.

Представник відповідача Кабінету Міністрів України Кокиза Н.В. та представник відповідача Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Бугай О.О. у судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог, з підстав, наведених у відзивах на позовну заяву.

Представник відповідача Верховної Ради України у судове засідання не з`явився, направив на адресу суду відзив на позовну заяву, у якому заперечував проти задоволення позовних вимог.

Суд, заслухавши пояснення позивача та заперечення представників відповідачів, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, беручи до уваги заперечення представників відповідачів, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення у справі рішення, виходячи з наступного.

ІІІ. Фактичні обставини справи.

28 жовтня 2024 року Міністерством соціальної політики України надано відповідь № 24843/0/2-24-54 ОСОБА_2 на його звернення щодо надання інформації про результати опрацювання переліку лікарських засобів та виробів медичного призначення, викладеного в депутатському зверненні народного депутата України Гривка С.Д. від 24 липня 2024 року за № 110д9/7-2024/164805 та пропозицій щодо можливого механізму безоплатного забезпечення лікарськими засобами та виробами медичного призначення потерпілих внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання та на доповнення до листа від 25 вересня 2024 року № 22085//2-24/54, в якій повідомило, що Міністерством було розглянуло питання забезпечення потерпілих на виробництві, з професійними захворюваннями лікарськими засобами та медичними виробами. З метою вирішення проблеми Міністерство звернулося до Міністерства охорони здоров`я з пропозиціями щодо розширення програми реімбурсації та включення необхідних препаратів до Національного переліку. Повідомило, що наразі повне безоплатне забезпечення не передбачено, проте триває робота над законопроектом № 10017, яким планується законодавчо закріпити право потерпілих на натуральну соціальну допомогу, а Кабінет Міністрів України має забезпечити відповідне нормативне врегулювання протягом трьох місяців після набрання законом чинності.

30 січня 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини із зверненням, яке було прийнято та зареєстровано 31 січня 2025 року за № Д-8112.3/25, в якому просив відкрити провадження щодо порушення Державою Україна його прав, гарантованих ст.ст. 3, 22, 24, 46 Конституції України, а саме відмовою його права на безоплатне медикаментозне лікування професійного захворювання печінки, визначеного Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» та відповідно до рецептів лікаря, висновку МСЕК і ЛКК.

Секретаріатом Уповноваженого з прав людини було розглянуто звернення позивача та листом від 14 лютого 2025 року № 14589.4/Д-8112.3/25/40.3 повідомлено заявника, що Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» № 1105 не передбачено забезпечення потерпілих на виробництві медикаментозним лікуванням у повному обсязі на безоплатній основі. Було роз`яснено, що медична допомога та ліки надаються в межах Програми медичних гарантій за кошти державного бюджету, проте повне безоплатне забезпечення необхідними лікарськими засобами для таких категорій не гарантується. Уповноважений повідомив про направлені рекомендації до Міністерства соціальної політики щодо врегулювання питання та про прийняті законодавчі зміни (Закон № 4158), які спрямовані на покращення ситуації, та поінформував про подальші кроки у межах своїх повноважень.

IV. Позиція суду та оцінка аргументів сторін.

Положення статті 56 Конституції України гарантують кожному право на відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка була завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, саме за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди. завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За статтею 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Водночас, обов`язковому доведенню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, та вини останнього в її заподіянні.

Крім цього, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Зважаючи на наведене, вбачається, що при вирішенні даного спору про стягнення моральної шкоди слід встановити наявність загальних підстав для стягнення моральної шкоди, а саме: факту заподіяння позивачу шкоди, суть якої повинна полягати у душевних стражданнях, яких він зазначив у зв`язку з протиправною поведінкою щодо нього, на що посилається позивач, як на підставу позовних вимог; протиправність діяння відповідача (відповідачів); наявність причинного зв`язку між заподіяною шкодою і протиправним діянням відповідача (відповідачів).

Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19, від 22 березня 2021 року у справі № 203/1067/19, від 25 березня 2021 року у справі № 227/3052/19.

При ньому кожен із вказаних складових повинен бути підтверджений належними та допустимими доказами.

Згідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановлено: сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вбачається, що на підтвердження своїх позовних вимог позивач зазначив лише певні обставини, що теоретично можуть свідчити про ймовірність певних негативних наслідків для нього в контексті моральної шкоди.

Разом з тим, позивачем не було надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральної шкоди, а також доказів, які б підтверджували б протиправну поведінку відповідачів та причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою.

При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16. статей 21. 1173 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою. Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

Таким чином, позовні вимоги щодо відшкодування позивачу моральної шкоди с необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Разом з тим, відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Частина друга статті 19 Конституції України підкреслює вказане положення, а саме, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач.

Належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, належним відповідачем є особа, яка має відповідати за пред`явленим позовом.

Відповідачами у цій справі позивач визначив Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які є самостійними учасниками цивільних правовідносин.

Водночас, відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно із частиною четвертою статті 58 ЦПК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

У свою чергу, під компетенцією розуміють сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов`язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.

Обов`язковою умовою участі у судочинстві того чи іншого органу державної влади є відповідність заявлених вимог компетенції та повноваженням такого органу влади.

При цьому слід зауважити, що передбачене статтею 58 ЦПК України правило про те, що держава бере участь у справі, зокрема, через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, означає й те, що юридичну оцінку оспорюваним рішенням, діям та/або бездіяльності суд може надати виключно з урахуванням меж повноважень, визначних державою для цього органу.

Так, відповідно до частини першої та третьої статті 113 Конституції України та частини першої статті 1 і статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, що у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади. Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до положень статті 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Уряд України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина. Діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи.

Поряд з цим, Верховна Рада України визначена в статті 75 Конституції України парламентом - є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Як орган державної влади Верховна Рада України є колегіальним органом, який складають чотириста п`ятдесят народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів.

Відповідно до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Україна, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є неналежними суб`єктами владних повноважень, що мають діяти від імені держави як відповідачі у даній справі, що є окремою підставою для відмови в задоволені позову, пред`явленого до неналежного відповідача.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що безумовне залучення вказаних органів в якості представників держави в судах в усіх випадках є помилковим.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 264 ЦПК України під час прийняття рішення суд, зокрема, вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються. Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що відповідачі жодних прав та інтересів позивача не порушували, не вступали у правовідносини з ним і жодної шкоди не завдавали.

За таких обставин, правові підстави для задоволення позову ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відсутні.

На підставі встановлених судом обставин, що мають юридичне значення у справі, керуючись ст.ст. 1-23, 76-82, 89, 95, 258-259, 263-265, 267, 274-279, 352-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України про відшкодування моральної шкоди, залишити без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Суддя І. В. Литвинова