Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №380/21037/25 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2026 рокусправа № 380/21037/25

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, –

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 із вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність командування військової частини НОМЕР_1 щодо неповної виплати додаткової грошової винагороди;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити позивачу доплату у розмірі 57158 грн 00 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 27 вересня 2024 року військовою частиною НОМЕР_1 позивачу виплачено додаткову грошову винагороду за серпень 2024 року не в повному обсязі. Позивач зазначає, що у період з 06 серпня по 31 серпня 2024 року він проходив службу у складі мобільної вогневої групи та виконував бойові завдання з виявлення та вогневого ураження повітряних цілей противника в районі населеного пункту Улянівка Сумського району Сумської області. Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 03.09.2024 № 400 населений пункт Улянівка з 06 серпня 2024 року визначено районом ведення воєнних (бойових) дій. На переконання позивача, з огляду на характер виконуваних ним завдань та перебування в районі ведення бойових дій, він мав право на отримання додаткової винагороди з розрахунку 100 000 грн на місяць пропорційно дням участі, що становить 86658 грн, тоді як фактично йому нараховано та виплачено лише 29550 грн. Відтак позивач вважає, що недоотримав 57158 грн, у зв`язку з чим звернувся з цим позовом до суду.

Ухвалою судді від 27.10.2025 у справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

На адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечено. Відповідач зазначив, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки спірна виплата зарахована на рахунок позивача 27.09.2024, а отже про її розмір йому було достеменно відомо, тоді як з позовом він звернувся лише 20.10.2025. По суті спору відповідач вказав, що у серпні 2024 року позивач виконував бойові (спеціальні) завдання у складі діючих угруповань військ (сил) сил оборони держави, за виконання яких відповідно до абзаців 16, 22 пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 здійснюється виплата додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн на місяць пропорційно часу виконання таких завдань. На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 05.09.2024 № 567 позивачу за серпень 2024 року нараховано та виплачено таку винагороду у розмірі 30 000 грн пропорційно часу виконання завдань. Відповідач наголосив, що зазначений наказ є чинним, у судовому порядку не скасований і позивачем у межах цієї справи не оскаржується.

Позивач подав відповідь на відзив, в якій заперечив доводи відповідача про пропуск строку звернення до суду, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025, яким частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано неконституційною. Позивач вказав, що ця норма втратила чинність з дня ухвалення відповідного рішення, а тому не може бути застосована судом при вирішенні спору, оскільки станом на травень 2026 року справу по суті не розглянуто.

Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із частиною другою статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

У силу приписів частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, КАС України передбачає, що строк звернення до суду може встановлюватися іншими спеціальними законами.

Правове становище осіб, які проходять військову службу, а також порядок та умови оплати їхньої праці врегульовано спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а в частині, яка не врегульована вказаним законодавством, субсидіарно застосовуються норми Кодексу законів про працю України. Порядок і строки звернення до суду з позовом щодо виплати належних сум грошового забезпечення спеціальне законодавство не містить, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні приписи КЗпП України.

Суд враховує, що додаткова грошова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168, є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, яке у розумінні Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 охоплюється поняттями «заробітна плата» та «оплата праці». Відтак спір про її виплату набуває ознак трудового спору.

Відповідач, обґрунтовуючи пропуск позивачем строку звернення до суду, послався на частину першу статті 233 КЗпП України, відповідно до якої (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») працівник міг звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Суд звертає увагу, що відповідач правильно визначив норму, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Як убачається з матеріалів справи та визнається обома сторонами, позивач не звільнений з військової служби, а вибув до нового місця служби, що підтверджується записами у розділі « 17. Проходження військової служби» військового квитка позивача серії НОМЕР_2 . Отже, до спірних правовідносин не застосовуються приписи частини другої статті 233 КЗпП України, які стосуються виплати всіх сум, що належать працівникові при звільненні, а підлягає застосуванню саме частина перша статті 233 КЗпП України, яка визначає строк звернення до суду за захистом порушеного права на оплату праці, не пов`язаного зі звільненням працівника.

Разом з тим, суд не може застосувати наведену відповідачем норму з огляду на таке. Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 (справа за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України) частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною).

Зазначеним Рішенням Конституційний Суд України постановив, що частина перша статті 233 КЗпП України у відповідній частині, визнана неконституційною, втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Конституційний Суд України, мотивуючи наведене Рішення, виходив з того, що невиплата (неповна виплата) працівникові належної заробітної плати під час триваючих трудових відносин є триваючим правопорушенням, а встановлення для звернення до суду з вимогою про стягнення таких сум тримісячного строку, який обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, без надання дієвих гарантій його поновлення, звужує зміст та обсяг конституційного права працівника на судовий захист та на своєчасне одержання винагороди за працю, гарантованих статтями 43, 55 Конституції України.

Суд враховує, що позивач звернувся до суду 20.10.2025, разом з тим, він проходить військову службу в іншій військовій частині.

За таких обставин суд критично оцінює доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду та доходить висновку, що такий строк позивачем не пропущено, а підстави для залишення позову без розгляду на підставі пунктів 7, 8 частини першої статті 240 КАС України відсутні.

Розглянувши позов, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Згідно з копією військового квитка серії НОМЕР_2 та записами у розділі « 17. Проходження військової служби» цього квитка ОСОБА_1 проходив військову службу, зокрема, у військовій частині НОМЕР_1 (запис про зарахування до списків особового складу від 15.07.2024). Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_3 , виданим військовою частиною НОМЕР_4 .

У період з 06 серпня по 31 серпня 2024 року він проходив службу у складі мобільної вогневої групи військової частини НОМЕР_1 та виконував бойові завдання з виявлення і вогневого ураження повітряних цілей противника в районі населеного пункту Улянівка Сумського району Сумської області, що не заперечується відповідачем.

Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 03.09.2024 № 400 «Про визначення районів ведення воєнних (бойових) дій» населений пункт (територіальну громаду) у складі Сумського району Сумської області з 06 серпня 2024 року визначено районом ведення воєнних (бойових) дій.

Витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 05.09.2024 № 567 «Про виплату додаткової винагороди військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 за липень та серпень 2024 року» особовому складу військової частини за період виконання бойових (спеціальних) завдань згідно з бойовими наказами (розпорядженнями) встановлено виплату додаткової винагороди в розмірі 30 000 грн на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань відповідно до додатка 1 до цього наказу. Згідно з витягом із додатка 1 до зазначеного наказу позивача (порядковий номер 83, солдат ОСОБА_1 ) включено до переліку осіб, яким нараховується додаткова винагорода, із зазначенням періоду виконання завдань з 01 серпня 2024 року по 31 серпня 2024 року.

Як слідує з інформації з онлайн-банку, наданої позивачем, 27.09.2024 на картковий рахунок позивача військовою частиною НОМЕР_1 зараховано грошову винагороду у розмірі 29550 грн з призначенням платежу « ІНФОРМАЦІЯ_1 , військова частина НОМЕР_1 ». Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

Позивач вважає, що з огляду на характер виконуваних ним завдань (виявлення та вогневе ураження повітряних цілей противника) та перебування в районі ведення бойових дій він мав право на нарахування додаткової винагороди з розрахунку 100 000 грн на місяць, у зв`язку з чим звернувся з цим позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд керується таким.

Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі – Постанова № 168) установлено виплату на період дії воєнного стану додаткової винагороди військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, у розмірі 100 000 гривень у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах, а також додаткової винагороди у розмірі 30 000 гривень військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями).

Пунктом 2-1 Постанови № 168 установлено, що керівники відповідних міністерств та державних органів визначають порядок і умови виплати додаткової винагороди на період дії воєнного стану.

Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі – Порядок № 260), з 01.02.2023 доповнено розділом XXXIV «Виплата додаткової винагороди на період дії воєнного стану».

Відповідно до абзацу першого пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 (у редакції, чинній на серпень 2024 року) на період дії воєнного стану військовослужбовцям додаткова винагорода згідно з Постановою № 168 виплачується у розмірі 100000 гривень — тим, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, у період здійснення зазначених заходів, та виконують бойові (спеціальні) завдання (у розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах), зокрема: під час ведення бойових (спеціальних) дій на лінії бойового зіткнення; у районах ведення воєнних (бойових) дій з виявлення повітряних цілей противника; з вогневого ураження противника у складі підрозділу (засобу) ракетних військ і артилерії, підрозділу (засобу) протиповітряної оборони; з вогневого ураження повітряних, морських цілей противника та в інших випадках, визначених абзацами 2– 12 цього пункту.

Водночас згідно з відповідними абзацами пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 додаткова винагорода у розмірі 30000 гривень виплачується військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (розпорядженнями), зокрема у складі діючих угруповань військ (сил) сил оборони держави згідно з переліком завдань, затвердженим Міністром оборони України (у розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань).

З аналізу наведеного правового регулювання суд доходить висновку, що розмір додаткової винагороди (100000 грн або 30000 грн) залежить не від самого лише перебування військовослужбовця в районі ведення бойових дій, а від характеру фактично виконуваних ним бойових (спеціальних) завдань, віднесених Постановою № 168 та розділом XXXIV Порядку № 260 до відповідної категорії.

Аналогічного підходу послідовно дотримується Верховний Суд., зокрема у постанові від 05 серпня 2024 року у справі № 200/4100/23 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду виснував, що перебування військовослужбовця в районі ведення бойових дій саме по собі не є достатньою підставою для виплати додаткової винагороди у розмірі до 100 000 грн на місяць, передбаченої Постановою № 168. Ключовою умовою для здійснення такої виплати є виконання військовослужбовцем спеціальних бойових завдань та заходів, які у розумінні Постанови № 168 означають безпосередню участь військовослужбовця у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, у період здійснення зазначених заходів, та підтвердження цих обставин відповідними документами. При цьому Верховний Суд зауважив, що при вирішенні таких справ суди мають дослідити документи (накази, розпорядження), які стали передумовою для виконання військовослужбовцем відповідних завдань.

Разом з тим, у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 440/9136/23 Верховний Суд звернув увагу, що документи, якими підтверджується безпосередня участь військовослужбовця у бойових діях (бойовий наказ (бойове розпорядження); журнал бойових дій, журнал ведення оперативної обстановки, бойове донесення або постова відомість; рапорт (донесення) командира підрозділу про участь кожного військовослужбовця у бойових діях, у виконанні бойових (спеціальних) завдань), оформлюються начальником (командиром) підрозділу, де проходить службу військовослужбовець, а тому об`єктивно не можуть знаходитися у самого військовослужбовця. З огляду на це Верховний Суд визнав, що відмова у задоволенні позову з мотивів ненадання військовослужбовцем таких документів є передчасною, а суди повинні перевіряти, чи фіксувала військова частина фактичну участь військовослужбовця у бойових діях.

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16 жовтня 2025 року у справі № 520/19106/23, відповідно до якої правильна кваліфікація характеру виконуваних військовослужбовцем завдань для цілей визначення розміру додаткової винагороди здійснюється на підставі сукупної оцінки бойових документів військової частини, а видана військовослужбовцю довідка підлягає оцінці судом у сукупності з іншими доказами.

Відповідно до приписів частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Застосовуючи наведене правове регулювання та правові позиції Верховного Суду до встановлених обставин справи, суд зазначає таке.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Предметом доказування у цій справі є характер бойових (спеціальних) завдань, які фактично виконував позивач у серпні 2024 року, та правильність віднесення цих завдань відповідачем до категорії, що зумовлює виплату додаткової винагороди у розмірі 30000 грн, а не 100 000 грн на місяць.

Як встановлено судом, позивач послідовно стверджує, що у спірний період він проходив службу у складі мобільної вогневої групи та виконував завдання з виявлення і вогневого ураження повітряних цілей противника, перебуваючи в районі ведення воєнних (бойових) дій (населений пункт Улянівка Сумського району), визначеному наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 03.09.2024 № 400. Такі завдання за своїм змістом прямо віднесені абзацами пункту 2 розділу XXXIV Порядку № 260 (виявлення повітряних цілей противника; вогневе ураження повітряних цілей противника; виконання завдань у складі підрозділу (засобу) протиповітряної оборони) до тих, за виконання яких виплачується додаткова винагорода у розмірі 100000 грн на місяць пропорційно часу участі.

Натомість відповідач, заперечуючи проти позову, обмежився посиланням на наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 05.09.2024 № 567, яким позивачу нараховано винагороду у розмірі 30000 грн, та на витяг із додатка 1 до цього наказу. Водночас усупереч вимогам частини другої статті 77 КАС України відповідач не надав суду первинних бойових документів (бойових наказів (розпоряджень), журналу бойових дій (журналу ведення оперативної обстановки) або бойових донесень, рапортів (донесень) командира підрозділу про участь позивача у виконанні конкретних бойових (спеціальних) завдань), які б давали змогу встановити фактичний характер виконуваних позивачем у серпні 2024 року завдань та підтвердити правомірність віднесення їх саме до категорії, що передбачає виплату винагороди у меншому розмірі (30000 грн).

Суд зауважує, що сам по собі факт видання наказу від 05.09.2024 № 567 та його чинність не звільняють відповідача від обов`язку довести правомірність визначеного у ньому розміру винагороди стосовно позивача, оскільки саме на підставі первинних бойових документів командир військової частини зобов`язаний правильно кваліфікувати характер виконуваних військовослужбовцем завдань та визначити відповідний їм розмір винагороди (100 000 грн чи 30 000 грн). За правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 440/9136/23, обов`язок з фіксації фактичної участі військовослужбовця у бойових діях та належного документального оформлення такої участі покладається на військову частину, а не на військовослужбовця.

Доводи відповідача про те, що позивач не оскаржує наказ від 05.09.2024 № 567 у межах цієї справи, суд відхиляє, оскільки предметом позову є визнання протиправною бездіяльності щодо неповної виплати додаткової винагороди та зобов`язання здійснити доплату, а перевірка правомірності визначеного цим наказом розміру винагороди стосовно позивача охоплюється предметом доказування у спорі та може бути здійснена судом без формального скасування наказу в частині, що стосується позивача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів правомірності нарахування позивачу додаткової винагороди за серпень 2024 року саме у розмірі 30000 грн на місяць та належного, з урахуванням характеру фактично виконуваних позивачем бойових (спеціальних) завдань, обрахунку розміру такої винагороди. За таких обставин бездіяльність відповідача щодо неповної виплати позивачу додаткової грошової винагороди за серпень 2024 року є протиправною.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій або вчинити певні дії. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів особи, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) зазначив, що рішення суду не може мати декларативного характеру, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 13 Конвенції передбачено право кожного на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Під ефективним способом захисту слід розуміти такий, що забезпечує поновлення порушеного права, є адекватним наявним обставинам та виключає подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Водночас суд враховує, що визначення конкретного розміру належної позивачу додаткової винагороди потребує здійснення відповідних розрахунків з урахуванням фактичного часу участі позивача у виконанні бойових (спеціальних) завдань, що належить до дискреційних повноважень відповідача та не може бути здійснене судом замість суб`єкта владних повноважень. Суд не вправі підміняти собою військову частину у питанні нарахування грошового забезпечення.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що ефективним та достатнім способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання військової частини НОМЕР_1 повторно розглянути питання про нарахування та виплату позивачу додаткової грошової винагороди на період дії воєнного стану за серпень 2024 року, з урахуванням висновків, викладених у цьому рішенні суду, та фактичного характеру виконуваних позивачем у зазначений період бойових (спеціальних) завдань, з подальшою доплатою позивачу різниці між належною та фактично виплаченою сумою.

Решта доводів та аргументів сторін не спростовують наведених висновків суду. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010, заява № 4909/04).

Також судом не встановлено можливості встановлення обставин, які мають значення для вирішення спору по суті, показаннями свідків.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення цього адміністративного позову.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись статтями 2, 8– 10, 14, 72– 79, 90, 139, 241– 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) щодо неповної виплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ) додаткової грошової винагороди на період дії воєнного стану за серпень 2024 року.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) повторно розглянути питання про нарахування та виплату ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ) додаткової грошової винагороди на період дії воєнного стану за серпень 2024 року, з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині цього рішення, та фактичного характеру виконуваних ним у зазначений період бойових (спеціальних) завдань, з подальшою доплатою різниці між належною та фактично виплаченою сумою.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.