Рішення від 25 травня 2026 р. у справі №607/23482/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26.05.2026 Справа №607/23482/25 Провадження №2/607/240/2026

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі головуючого судді Позняка В.М.,

за участю секретаря судового засідання Козак О.Є., представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Приватний нотаріус Дзюбановська Ольга Ігорівна, про визнання права власності на спадкове майно, зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Приватний нотаріус Дзюбановська Ольга Ігорівна, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

- зменшити розмір обов`язкової частки ОСОБА_5 у спадщині в десять разів;

- визнати за ОСОБА_3 право власності, за спадкуванням за заповітом після смерті ОСОБА_6 на 2/3 частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 144,3 м.кв.;

- визнати за ОСОБА_3 право власності, за спадкуванням за заповітом після смерті ОСОБА_6 , на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,0816 га, що розташована по АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що бабуся позивача - ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , після чого відкрилась спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0816 га.

Ще за життя спадкодавиця склала заповіт від 12.03.2019, посвідчений приватним нотаріусом Чікало Н.М., яким заповіла йому усе належне їй майно, в тому числі житловий будинок та земельну ділянку. Інших спадкоємців за заповітом не існує.

Зазначає, що після смерті бабусі звернувся до приватного нотаріуса Дзюбановської О.І. із заявою про прийняття спадщини та про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Однак, постановою нотаріуса №130/02-31 від 19.08.2025 йому було відмовлено у видачі свідоцтва через неможливість встановити склад спадкового майна та визначити точний розмір часток у будинку.

Позивач наголошував, що відповідно до довідки ТОВ «МБТІ» колишній співвласник ОСОБА_7 виділив належні йому 12/25 часток у самостійний об`єкт нерухомості - будинок АДРЕСА_1 .

Після такого виділу у співвласників будинку АДРЕСА_1 фактично залишилось 13/25 часток будинку, однак перереєстрація часток проведена не була.

На думку позивача, з урахуванням спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_8 та частки у спільному майні подружжя, фактична частка ОСОБА_6 у будинку становила 2/3 (4/6) частини будинковолодіння.

Крім того позивач просив суд зменшити обов`язкову частку ОСОБА_5 у спадщині у десять разів.

На обґрунтування цієї вимоги позивач зазначав, що ОСОБА_5 тривалий час проживає за межами України, в Ізраїлі, не проживала разом із матір`ю, не вела з нею спільного господарства, не доглядала її, не брала участі у витратах на утримання будинку, між нею та матір`ю були неприязні стосунки, фактичний догляд за бабусею здійснював саме позивач.

Позивач зазначав, що після смерті бабусі саме він оплачував комунальні послуги та утримував будинок, що підтверджується долученими квитанціями.

Також ОСОБА_3 заперечував право ОСОБА_5 на обов`язкову частку у спадщині, посилаючись на те, що відповідачка не надала доказів наявності необхідного страхового стажу для призначення пенсії за віком, а тому, на його думку, не довела статус непрацездатної особи.

ОСОБА_4 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , просила визнати за нею право власності на 1/6 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 144,3 м.кв та земельної ділянки площею 0,0816 га, що розташована по АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_3 право на 4/6.

Зазначає, що ОСОБА_5 тривалий час проживає за кордоном, не підтримувала належних відносин із матір`ю, не брала участі у догляді за спадкодавицею, не допомагала в утриманні будинку, між нею та матір`ю існували неприязні стосунки.

У межах зустрічного позову також підтримувалась вимога про зменшення обов`язкової частки ОСОБА_5 у десять разів.

Відповідач ОСОБА_5 у заявах по суті просила відмовити у задоволенні позовних вимог первісного та зустрічного позову.

Зазначала, що позивач неправильно визначив розмір спадкового майна та безпідставно стверджує про належність померлій 2/3 частки будинку.

На думку відповідача, відповідно до правовстановлюючих документів та даних Державного реєстру речових прав ОСОБА_6 належали: 13/50 часток житлового будинку; 13/150 часток житлового будинку.

У сукупності це становить 26/75 часток будинку, а не 2/3, як зазначає позивач.

Відповідач вказувала, що жодного судового рішення про зміну або перерозподіл часток співвласників будинку не існує, а тому твердження про автоматичну зміну часток після виділення будинку АДРЕСА_1 є юридично необґрунтованими.

Представник відповідача наголошував, що сам по собі факт виділу частини будинку у самостійний об`єкт нерухомості не змінює зареєстрованих часток інших співвласників без належної державної реєстрації.

Щодо земельної ділянки відповідач зазначала, що вона перебувала у спільній власності трьох осіб: ОСОБА_6 ; ОСОБА_4 ; ОСОБА_5 .

Оскільки частки у праві власності на землю визначені не були, відповідач вважала, що частка спадкодавиці у земельній ділянці становила 1/3.

Також відповідач заперечувала проти вимоги про зменшення її обов`язкової частки у спадщині. Зазначала, що є дочкою померлої, належить до спадкоємців першої черги за законом, на момент відкриття спадщини досягла пенсійного віку, у встановлений строк подала заяву про прийняття спадщини.

Відповідач вказувала, що відповідно до статті 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.

Заперечуючи проти доводів про відсутність страхового стажу, представник відповідача зазначав, що для визнання особи непрацездатною у спадкових правовідносинах достатнім є досягнення пенсійного віку, а не фактичне призначення пенсії.

Крім того, відповідач заперечувала проти доводів про неприязні стосунки зі спадкодавицею та вказувала, що проживання за кордоном саме по собі не свідчить про втрату права на спадкування або про ухилення від сімейних обов`язків.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.11.2025 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду із занесенням до протоколу судового засідання від 23.12.2025 суд постановив прийняти до спільного розгляду зустрічний позов ОСОБА_4 .

Ухвалою суду із занесенням до протоколу судового засідання від 09.04.2026 суд постановив закрити підготовче судове засідання та призначити справу до судового розгляду.

Представник позивача ОСОБА_3 підтримав позов з підстав викладених у ньому, зустрічний позов визнав.

Представник відповідачки ОСОБА_5 заперечив в судовому засіданні проти задоволення первісного та зустрічного позовів.

Відповідачка-позивачка - ОСОБА_4 в судове засідання не з`явилася, звернулася в суд із заявою, в якій просила розглядати позов в її відсутності, первісний позов і зустрічний позов підтримала, з підстав, викладених у них.

Розглянувши справу, судом досліджено такі докази та встановлено такі обставини.

ОСОБА_6 , 1938 року народження, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Тернопільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану 27.12.2024 року, актовий запис №3487.

Після її смерті відкрилася спадщина.

Відповідно до наданих правовстановлюючих документів, ОСОБА_6 належала частка у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , а саме:

- на підставі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя від 14.04.2010, виданим державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_8 , реєстровий №2-1478, розмір частки будинку - 13/50 часток житлового будинку;

- на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.04.2010, зареєстрованим у реєстрі за №2-1481, виданим державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_8 на 13/150 часток житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.04.2010.

Вказана обставина також підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №412578923 від 14.01.2025, відповідно до якого за ОСОБА_6 наявні відомості про реєстрацію в реєстрі права власності на 13/50 часток житлового будинку на підставі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя від 14.04.2010 та 13/150 часток житлового будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.04.2010.

Також, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.04.2010, зареєстрованим у реєстрі за №2-1481, виданим державним нотаріусом Першої Тернопільської державної нотаріальної контори після смерті ОСОБА_8 , доньки померлого ОСОБА_4 та ОСОБА_5 успадкували по 13/150 частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом.

Із довідки ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» №1712 від 10.12.2018 вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 раніше складався із часток двох співвласників, інша частина будинку 12/25 часток належала ОСОБА_7 , загальна площа житлового будинку АДРЕСА_1 становить 144,3 кв.м., житлова площа - 87,6 кв.м.

Також, відповідно до інформації бюро технічної інвентаризації, ОСОБА_7 здійснив виділ належних йому 12/25 часток у самостійний об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 , право власності на який було зареєстровано окремо На підставі свідоцтва про право власності №3400 від 22 травня 1995 року (а.с. 233)

Після виділу ОСОБА_7 в окремий номер частка співвласників у будинку по АДРЕСА_1 , склалась наступна: ОСОБА_6 - 4/6 будинку, ОСОБА_4 - 1/6 будинку, та ОСОБА_5 - 1/6 будинку (а.с. 246, 248).

Відповідно до технічного паспорта на будинок АДРЕСА_1 , виготовлений 13.08.2018 після виділу будинку АДРЕСА_1 , загальна площа будинку становить 144,3 кв.м.

Крім того, у відповідності до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №715236, виданим Тернопільською міською радою 12.11.2009, а також витягом з Державного земельного кадастру №НВ-6100985172025 від 18.01.2025, земельна ділянка площею 0,0816 га, кадастровий номер 6110100000:12:014:0037, перебувала у спільній сумісній власності: ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , частки співвласників земельної ділянки окремо не визначені.

Приватним нотаріусом міського нотаріального округу Дзюбановською Ольгою Ігорівною після смерті ОСОБА_6 була заведена спадкова справа №08/2025.

Відповідно до матеріалів спадкової справи, 12 березня 2019 року ОСОБА_6 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Чікало Н.М., зареєстрований у реєстрі за №397, відповідно до якого заповіла усе належне їй майно своєму онуку - ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 15.01.2025 звернувся до приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановської О.І. із заявою про прийняття спадщини за заповітом. Також 28.01.2025 із заявою про прийняття спадщини звернулась дочка померлої - ОСОБА_5 .

Постановою приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Дзюбановської О.І. №130/02-31 від 19.08.2025 ОСОБА_3 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Нотаріус дійшов висновку про неможливість видачі свідоцтва у зв`язку з тим, що надані правовстановлюючі документи містять різні розміри часток, після виділення будинку АДРЕСА_1 не проведено державної перереєстрації часток, відсутні документи про перерахунок часток співвласників, неможливо встановити точний склад спадкового майна.

Допитаний як свідок ОСОБА_12 показав, що він є сусідом ОСОБА_6 . Знає, що ОСОБА_3 почав проживати із бабусею ОСОБА_6 з 1986-1987 років. Після того, як почав жити окремо, регулярно приходив до бабусі та допомагав їй. ОСОБА_5 мала погані стосунки із матір`ю, одного разу він знає, що між ними була бійка. В 1997 році ОСОБА_5 виїхала за кордон і з того часу він її не бачив. Коли ОСОБА_6 хворіла, її доглядав ОСОБА_3 .

Аналогічні покази надала ОСОБА_16 .

Заслухавши учасників, дослідивши та оцінивши докази, суд доходить такого висновку.

Пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

Із змісту статей 1217, 1223 Цивільного кодексу України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За нормами статті 1223 Цивільного кодексу України право на спадкування мають особи визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Як установлено судом, ОСОБА_6 склала заповіт, відповідно до якого заповіла усе належне їй майно своєму онуку - ОСОБА_3 , отже, після її смерті відкрилася спадщина за заповітом.

Частиною першою статті 1241 Цивільного кодексу України передбачено, що право на обов`язкову частку у спадщині малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Цивільним кодексом України визначено обмеження волі заповідача щодо права розпоряджатися власністю (обмеження принципу свободи заповіту) шляхом установлення права окремої категорії осіб на обов`язкову частку у спадщині, де право на обов`язкову частку у спадщині мають серед інших, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, які спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Право на обов`язкову частку виникає лише у разі спадкування за заповітом, оскільки особи, що мають таке право, належать до спадкоємців за законом першої черги, а відтак, за відсутності заповіту (визнання його недійсним, усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування тощо) неодмінно закликаються до спадкування. Отже, обов`язковий спадкоємець наділений правом на спадкування у разі, якщо: він взагалі не вказаний у заповіті як спадкоємець; він прямо позбавлений права на спадкування змістом заповіту; частка спадщини цієї особи визначена змістом заповіту в меншому розмірі, ніж це встановлено законом.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах щодо спадкування» за згодою особи, яка має право на обов`язкову частку у спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу спадщини. Перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, що визначений статтею 1241 ЦК України, є вичерпним, і розширеного тлумачення не потребує.

Частиною третьою статті 75 Сімейного кодексу України та статтею 1 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі Закон №№1058-ІV) визначено, що непрацездатні громадяни - це особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону.

Як визначено статтею 26 Закону, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року (частина перша статті 26 №1058-ІV).

Крім того, згідно статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення», право на пенсію за віком мають жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Отже, до непрацездатних осіб віднесені повнолітні особи, які досягли пенсійного віку 60 років.

Встановивши, що ОСОБА_5 народилась ІНФОРМАЦІЯ_3 , отже, на момент смерті матері ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , їй виповнилося 62 роки, тобто була непрацездатною у зв`язку з досягненням пенсійного віку, суд дійшов висновку про набуття відповідачкою права на обов`язкову частку у спадщині.

При цьому сам по собі факт отримання чи неотримання пенсії за віком, наявність чи відсутність стажу не свідчить про її непрацездатність, а відтак і відсутність права на обов`язкову частку у спадщині, адже для застосування до особи положень статті 1241 ЦК Кодексу щодо права на обов`язкову частку у спадщині необхідно керуватися положеннями законів статтею 75 Сімейного кодексу України, Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», які дають визначення поняття непрацездатної особи, та вказують саме на досягнення особою пенсійного віку.

Тому, суд відхиляє вказані доводи представника позивача ОСОБА_3 .

Щодо розміру обов`язкової частки у спадщині суд зазначає таке.

Оскільки, як установлено судом, після смерті ОСОБА_6 спадкоємцями першої черги за законом є її доньки - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , то відповідно до положень статті 1241 Цивільного кодексу України ОСОБА_5 як непрацездатний спадкоємець має право на обов`язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту.

У разі спадкування за законом кожна зі спадкоємиць першої черги успадковувала б по 1/2 частині спадкового майна. Відтак розмір обов`язкової частки ОСОБА_5 становить половину від належної їй при спадкуванні за законом частки, тобто 1/4 частину спадкового майна.

Разом із тим, частиною першою абзац другий статті 1241 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням характеру відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Зазначена норма є винятком із загального правила щодо права непрацездатного спадкоємця на обов`язкову частку у спадщині та спрямована на забезпечення справедливого балансу між гарантіями соціального захисту обов`язкового спадкоємця та принципом свободи заповіту, який передбачає право особи самостійно визначити долю належного їй майна на випадок смерті.

За змістом статей 1233, 1235 ЦК України заповіт є особистим волевиявленням спадкодавця, яке підлягає повазі та захисту. Тому втручання у волю заповідача шляхом надання іншій особі права на обов`язкову частку повинно мати пропорційний характер та не призводити до безпідставного нівелювання волі спадкодавця.

Суд враховує, що сама по собі наявність у особи права на обов`язкову частку не виключає можливості її зменшення, якщо поведінка спадкоємця свідчить про істотне послаблення сімейних зв`язків зі спадкодавцем, фактичне самоусунення від виконання моральних та сімейних обов`язків, а також відсутність турботи про спадкодавця, який через вік чи стан здоров`я потребував допомоги.

Обґрунтовуючи вимогу про зменшення обов`язкової частки у спадщині, позивач ОСОБА_3 посилався на те, що ОСОБА_5 тривалий час проживає за межами України, в державі Ізраїль, не підтримувала належних сімейних відносин із матір`ю, не брала участі у її догляді, утриманні та забезпеченні побутових потреб, тоді як фактичний догляд за спадкодавицею здійснював саме позивач.

Судом установлено, що ОСОБА_5 близько тридцяти років проживає за межами України та протягом тривалого часу фактично була відсутня у житті спадкодавиці.

Із показань свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_16 , які є послідовними, узгоджуються між собою та іншими доказами у справі, вбачається, що саме ОСОБА_3 постійно допомагав ОСОБА_6 , доглядав її у зв`язку з похилим віком та станом здоров`я, забезпечував її побутові потреби та підтримував із нею постійний зв`язок.

Водночас судом установлено, що ОСОБА_5 тривалий час матір не відвідувала, участі у її щоденному житті не брала, а належних та допустимих доказів здійснення нею систематичного догляду, матеріальної допомоги чи іншої участі у забезпеченні потреб спадкодавиці суду не подано.

Досліджена судом медична документація підтверджує, що ОСОБА_6 через похилий вік, стан здоров`я та наявні когнітивні порушення потребувала постійного стороннього догляду та допомоги у повсякденному житті (а.с. 220).

При цьому суд враховує, що потреба спадкодавця у сторонньому догляді об`єктивно покладає на близьких родичів моральний та сімейний обов`язок щодо надання допомоги та турботи.

Разом із тим, відповідачкою не доведено належними доказами фактичного виконання такого обов`язку.

Суд критично оцінює надані відповідачкою документи щодо переказу коштів, оскільки вказані докази свідчать про фінансові операції між третіми особами, а не відповідачкою та померлою, не є систематичними.

Покликання ОСОБА_5 на те, що вона телефонувала матері, не свідчить про виконання обов`язку з надання їй допомоги, зважаючи на те, що через вік та стан здоров`я, померла таку допомогу потребувала.

Оцінюючи наведені обставини у їх сукупності, суд доходить висновку, що між ОСОБА_5 та її матір`ю протягом тривалого часу існувало істотне послаблення сімейних та родинних зв`язків, а відповідачка фактично самоусунулась від участі у житті матері та виконання моральних сімейних обов`язків щодо неї, понад тридцять років не підтримувала особистих контактів із матір`ю, не забезпечувала їй матеріальної підтримки та побутового догляду в період, коли через когнітивні розлади та похилий вік спадкодавиця цього потребувала, тоді як онук ОСОБА_3 фактично взяв на себе всі обов`язки з догляду та утримання.

Суд також враховує, що спадкодавиця за життя склала заповіт, яким заповіла усе належне їй майно саме онуку - ОСОБА_3 , який фактично здійснював догляд за нею та підтримував із нею тісні родинні стосунки. Таке волевиявлення спадкодавиці свідчить про її усвідомлений намір передати майно саме особі, яка фактично брала участь у її житті та забезпечувала необхідну допомогу.

За таких обставин надання ОСОБА_5 повного розміру обов`язкової частки призвело б до непропорційного обмеження свободи заповіту спадкодавиці та не відповідало б засадам справедливості, добросовісності та розумності, передбаченим статтею 3 ЦК України.

Разом із тим, суд враховує, що право відповідачки на обов`язкову частку як непрацездатної дочки спадкодавиці не може бути повністю усунене, а тому дійшов висновку про необхідність часткового зменшення її обов`язкової частки - з 1/4 до 1/8 частки спадкового майна.

Водночас, зменшення обов`язкової частки в десять разів суперечило б самій природі інституту обов`язкової частки як соціального захисного механізму, а тому суд вважає розмір у 1/8 частки пропорційним встановленим обставинам справи.

Тому позов у цій частині підлягає частковому задоволенню.

Щодо спадкування житлового будинку АДРЕСА_1 .

Як установлено судом, померлій ОСОБА_6 належали частки у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , а саме: 13/50 та 13/150 частин від цілого будинку. Відповідачам за первісним позовом належало по 13/150 частин кожному. Сукупно зазначені частки становили 13/25 частин житлового будинку.

Разом із тим, інші 12/25 частин будинку були виділені в окремий об`єкт нерухомого майна.

Відповідно до статті 364 Цивільного кодексу України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки зі спільного майна для такого співвласника право спільної часткової власності на це майно припиняється, а виділений об`єкт стає самостійним об`єктом цивільних прав.

Також, згідно статті 364 Цивільного кодексу України, у разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Отже, у зв`язку із виділом 12/25 частин будинку в окремий об`єкт нерухомості, частина будинку, що залишилася та становить 13/25 частин, фактично також є самостійним об`єктом нерухомого майна, незважаючи на те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вона формально зареєстрована як частка у праві спільної власності.

Враховуючи наведене, а також правову природу виділу частки у натурі, суд доходить висновку, що після виділу іншої частини будинку об`єкт, який залишився у власності співвласників, втратив ознаки частки у спільному майні та фактично є окремим індивідуально визначеним об`єктом нерухомості.

Тому, виходячи з того, що 13/25 частин будинку фактично утворюють окремий житловий будинок як єдиний об`єкт нерухомості, частки співвласників у будинку АДРЕСА_1 визначаються таким чином: ОСОБА_6 належало 4/6 частини будинку, ОСОБА_4 - 1/6 частина будинку, а ОСОБА_5 - 1/6 частина будинку.

Зазначені обставини також підтверджуються розрахунками бюро технічної інвентаризації.

Суд не здійснює нового розподілу майна між співвласниками, а лише встановлює фактичний розмір часток співвласників у новоутвореному об`єкті нерухомого майна після виділу частки іншого співвласника у натурі.

Сам по собі факт відсутності державної реєстрації змінених часток не спростовує факту припинення існування первісного об`єкта як єдиного об`єкта цивільних прав, оскільки державна реєстрація має похідний та підтверджувальний характер і не є підставою виникнення права власності у випадках, коли таке право виникло на підставі закону чи правочину

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої державна реєстрація речового права має похідний характер та не є самостійною підставою виникнення права власності, а лише офіційним підтвердженням уже набутого права. Тому відсутність внесення змін до Державного реєстру речових прав після виділу частки у натурі не спростовує факту зміни правового режиму нерухомого майна та не перешкоджає суду встановити фактичний обсяг прав співвласників.

Таким чином, після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на 4/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .

Зважаючи на те, що судом визначено, що розмір обов`язкової частки ОСОБА_5 слід зменшити до 1/8 частки у спадковому майні, обов`язкова частка ОСОБА_5 у праві власності на житловий будинок становить 1/12 частку будинку, що є 1/8 від спадкової частки померлої, яка складала 2/3 будинковолодіння.

Спадкоємець за заповітом - ОСОБА_3 має право спадкувати решту частини будинку - 7/12 (2/3-1/12).

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Згідно статті 392 ЦК України власник може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

При цьому, відповідно до статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV рішення суду, що набрало законної сили є однією з підстав для реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна.

З роз`яснень, наданих Постановою Пленуму Верхового суду України за № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» вбачається, що особа яка не має змоги реалізувати своє право на отримання свідоцтва про право на спадщину у нотаріальному порядку набуває право на звернення до суду у порядку позовного провадження із вимогами щодо визнання права на спадщину.

Оскільки ОСОБА_3 не має можливості самостійно отримати свідоцтво про право на спадщину в нотаріальній конторі, позов в цій частині підлягає до задоволення.

Щодо спадкування земельної ділянки.

Нормами статті 1226 ЦК України визначено, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб`єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Відповідно до пункту «г» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини. Частиною першою статті 131 ЗК України також передбачена можливість набуття права власності на земельну ділянку на підставі успадкування.

Згідно частини першої статті 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Разом з тим, положенням статті 372 ЦК України встановлено, що майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно частини першої статті 86 ЗК України, земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки співвласників жилого будинку. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом, (частини друга-п`ята статті 89 ЗК України)

Згідно пункту 5 постанови Пленуму Верховного суду України від 22.12.1995 №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини.

Згідно статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Відповідно до частини четвертої статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Пунктом 21 Постанови Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004 року №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» встановлено, якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою мав позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 спадкує частку житлового будинку у розмірі 7/12, тоді як ОСОБА_4 є власником 1/6 частки будинковолодіння, 1/6 частка житлового будинку належить ОСОБА_5 на праві власності як співвласнику будинку та не входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_6 , та 1/12 частка будинку переходить до неї у порядку спадкування як обов`язкова частка у спадщині.

Будинок розміщений на земельній ділянці площею 0,0816 га, кадастровий номер 6110100000:12:014:0037, перебувала у спільній сумісній власності: ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , частки співвласників земельної ділянки окремо не визначені.

Виходячи із того, що поділ земельної ділянки, яка перебуває у спільній сумісній власності не було проведено, враховуючи принцип superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею) та принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі N 910/18560/16 (провадження N 12-143гс18)), суд вважає, що з урахуванням частки спадкового майна у житловому будинку, після смерті ОСОБА_6 , частки власності земельної ділянки мають бути пропорційні часткам власності у житловому будинку, а саме: ОСОБА_3 - 7/12, ОСОБА_4 - 1/6, а ОСОБА_5 - 1/4 частки земельної ділянки, що складається із належної їй 1/6 частки як співвласника та 1/12 частки у порядку спадкування як обов`язкової частки у спадщині»

Тому, суд вважає, що оскільки позивач позбавлений можливості зареєструвати своє право власності на спадкове майно та частку у праві власності на земельну ділянку, про що свідчить постанова про відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, а тому його право підлягає захисту. Єдиною підставою відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку було те, що за спадкодавцями не була визначена частка земельної ділянки, яка належала спадкодавцям на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п.п.10, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» згідно статті 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Зі змісту статті 357 ЦК вбачається, що під терміном "визначення часток" законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні.

Власник майна, як це передбачає стаття 392 ЦК України, може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тому, суд вважає, що позов ОСОБА_3 в цій частині підлягає до часткового задоволення, в частині визнання права власності в порядку спадкування на 7/12 частки земельної ділянки.

Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_4 , суд виходить із такого.

Судом установлено, що після виділу ОСОБА_7 належних йому 12/25 часток житлового будинку в окремий об`єкт нерухомого майна - житловий будинок АДРЕСА_1 - первісний об`єкт спільної часткової власності фактично припинив існування як єдиний об`єкт цивільних прав.

У власності інших співвласників залишився самостійний житловий будинок АДРЕСА_1 , який складається із раніше існуючих 13/25 часток первісного будинку.

Як установлено судом, частка ОСОБА_4 у цьому новоутвореному об`єкті нерухомості фактично становить 1/6 частину житлового будинку.

Разом із тим, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та правовстановлюючих документах продовжують міститися відомості про право власності ОСОБА_4 лише на 13/150 часток первісного житлового будинку, який у попередньому вигляді фактично припинив існування після виділу частки іншого співвласника.

Таким чином, між фактичним обсягом прав позивачки за зустрічним позовом та відомостями, що містяться у державному реєстрі, існує правова невизначеність, яка перешкоджає належній реалізації нею права власності, зокрема унеможливлює повноцінне розпорядження нерухомим майном, проведення державної реєстрації прав та оформлення правовстановлюючих документів відповідно до фактичного правового режиму майна.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна має право пред`явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою або у разі втрати документа, який посвідчує право власності.

Суд враховує, що у даному випадку право ОСОБА_4 на належну їй частку у житловому будинку не заперечується як таке, однак фактичний розмір цієї частки не відповідає відомостям, внесеним до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що свідчить про наявність невизначеності у правовому статусі належного їй майна.

Відповідно до статей 182, 317, 319 ЦК України право власності підлягає державній реєстрації, а власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Оскільки без встановлення судом фактичного розміру частки у праві власності на житловий будинок ОСОБА_4 позбавлена можливості належним чином реалізувати свої правомочності власника, суд доходить висновку про наявність підстав для захисту її права шляхом визнання за нею права власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .

Крім того, суд враховує принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна, який закріплений у положеннях статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 ЦК України.

Оскільки ОСОБА_4 належить 1/6 частина житлового будинку, їй також належить право власності на відповідну частку земельної ділянки площею 0,0816 га, кадастровий номер 6110100000:12:014:0037, необхідної для обслуговування цього будинку.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що зустрічний позов ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню шляхом визнання за нею права власності на 1/6 частину житлового будинку та 1/6 частину земельної ділянки.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 81, 263, 265, 352, 354 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Приватний нотаріус Дзюбановська Ольга Ігорівна, про визнання права власності на спадкове майно, задовольнити частково.

Зменшити розмір обов`язкової частки ОСОБА_5 у спадщині після смерті ОСОБА_6 з 1/4 частки спадкового майна до 1/8 частки спадкового майна.

Визнати за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 на 7/12 частки житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 144,3 м.кв..

Визнати за ОСОБА_3 право власності, за спадкуванням за заповітом після смерті ОСОБА_6 , на 7/12 частки земельної ділянки площею 0,0816 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6110100000:12:014:0037.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 про визнання права власності задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/6 частину житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 144,3 м.кв

Визнати за ОСОБА_4 право власності на 1/6 частину земельної ділянки площею 0,0816 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 6110100000:12:014:0037.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду.

Позивач-відповідач: ОСОБА_3 , тел. НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач-Позивач: ОСОБА_4 , тел. НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Відповідач: ОСОБА_5 , ел. пошта ІНФОРМАЦІЯ_4 , тел. НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_3

Третя особа: Приватний нотаріус Дзюбановська Ольга Ігорівна Тернопільського міського нотаріального округу Тернопільської області ел. пошта ІНФОРМАЦІЯ_5 тел. НОМЕР_7 адреса 46008, м. Тернопіль, пл. Героїв Євромайдану, 9/131

Головуючий суддя В. М. Позняк