Рішення від 25 травня 2026 р. у справі №303/1331/26 — Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2026 року м. Мукачево Справа №303/1331/26

2/303/573/26

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.

секретар судового засідання Кеменяш Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідача ОСОБА_2

про стягнення інфляційних втрат та 3% річних,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , від імені якого діє ОСОБА_3 , звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення з нього коштів у сумі 360678,61 гривень (в т.ч. 295881,91 грн. - інфляційні втрати та 64796,70 гривень - 3% річних) за період з 26.06.2018 по 16.02.2026.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25.06.2018 року по справі № 303/736/18 з ОСОБА_2 було стягнуто на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 282465,00 гривень в рахунок відшкодування матеріальної шкоди.

Вказане рішення суду набуло законної сили 26.07.2018. Станом на день розгляду справи, вищевказане рішення суду відповідачем не виконане.

Доводячи перед судом підставність своїх вимог, представник позивача зазначив, що виконавчий лист у справі №303/736/18 до примусового виконання не пред`являвся; добровільно відповідач протягом цього часу кошти не сплатив; посилаючись на приписи статті 625 Цивільного кодексу України, позивач вважає, що з відповідача слід стягнути інфляційні втрати та 3% річних за період з 26.06.2018 по 16.02.2026.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому висловив свою незгоду із заявленими позовними вимогами. Поряд з цим, всупереч вимогам пункту другого частини п`ятої статті 178 Цивільного процесуального кодексу України до відзиву не додано документів, що підтверджують його надіслання (надання) позивачу (його представнику), а тому такий судом до уваги не приймається.

Позивач подав до суду відповідь на відзив на позову заяву, на підставі якої просить позов задоволити в повному обсязі.

Представник відповідача подав до суду заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, які також подані без доказів, що підтверджують їх надіслання (надання) позивачу (його представнику).

Від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи без його з довірителем участі, позовні вимоги підтримують в повному обсязі.

Відповідач та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили.

Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

На підставі заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 червня 2018 року по справі №303/736/18 (далі - Рішення) було присуджено до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 282465,00 гривень в рахунок відшкодування матеріальної шкоди.

Рішення суду набуло законної сили 26.07.2018 року, виконавчий лист щодо примусового виконання рішення у справі №303/736/18 до примусового виконання не пред`являвся.

Позивач посилається на те, що у зв`язку з тривалим невиконанням відповідачем рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 червня 2018 року у справі №303/736/18, він має право на відшкодування матеріальних втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами.

У межах судового розгляду даної справи позивач просить стягнути з відповідача суму за предметом позову у вигляді інфляційних втрат та 3% річних за період з 26.06.2018 по 16.02.2026.

Приймаючи такі доводи позивача на предмет їх відповідності нормам законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України гарантовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена в розділі І книги 5 Цивільного кодексу України «Загальні положення про зобов`язання», а відтак поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Згідно з приписами частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

З аналізу норми ст. 625 Цивільного кодексу України випливає, що у вказаній статті визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року, провадження № 14-16цс18, в якій констатовано, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України поширюються на всі види грошових зобов`язань.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 по справі №916/190/18 зазначено, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Вказане також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 23.01.2018 у справі №906/1283/16, згідно з якою внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.02.2026 у справі №754/511/23 (провадження № 14-63цс25) виснувала, що оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.01.2024 у справі №303/736/18 заяву позивача про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання повернуто без розгляду.

Тобто, заява позивача була повернута з процесуальних підстав, що не є розглядом заяви по суті і не містить висновку суду щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, а також не створює правових наслідків у вигляді втрати права на примусове виконання.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та трьох процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2020 у справі №905/21/19 вказала на те, що при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку з простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та приписи Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003 та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України №265 від 27.07.2007. Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 Цивільного кодексу України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків.

Встановлення компетентним органом механізму перемножування індексів інфляції за певний період для обрахування інфляційних збитків означає, що «вартість грошей з індексом інфляції за попередній період» є визначальною при індексації грошової суми за кожний наступний період.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі №916/190/18, зазначено, що нарахування інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання.

Як слідує з матеріалів справи, позивач надав розрахунок, в якому зазначив нарахування інфляційних втрат та 3% річних за предметом позову в розмірі 295881,91 грн. та 64796,70 грн. на заборгованість в сумі 282465,00 грн., що включає встановлену судовим рішенням у справі №303/736/18 суму основного боргу у розмірі 282465,00 грн.

Здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат (в межах заявлених позовних вимог) є арифметично вірним, обґрунтованим та перевірений судом.

Щодо вимоги позивача про стягнення витрат на правничу допомогу, суд вважає за доцільне зазначити таке.

Так, позивач просить суд стягнути на свою користь 20000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом цієї справи.

Згідно з частинами першою та третьою статті 133 Кодексу судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 137 Кодексу, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При визначенні суми відшкодування даних витрат суд виходить з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Саме такі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у Рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна та інші проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових витрат та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року в справі № 826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

У постанові Верховного Суду від 20.10.2021 року у справі № 757/29103/20-ц (провадження № 61-11792св21) зазначено, що в разі підтвердження обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості витрати за такі послуги підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку з розглядом конкретної справи.

З аналізу матеріалів даної справи суд виснує, що на підтвердження витрат на правничу допомогу, представник позивача надав копію ордера про надання правничої допомоги №1216768 від 17 лютого 2026 року та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №21/772.

Суд вважає, що зазначені документи не підтверджують факту надання адвокатом правової допомоги у зв`язку з розглядом саме цієї справи, не містять зазначеного обсягу наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, обґрунтованості їх вартості, документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги.

Таким чином, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами його вимоги про відшкодування витрат, понесених на правову допомогу в цій справі

З огляду на зазначене, позов слід задоволити.

Судові витрати у вигляді сплаченого судового збору по справі у сумі 3606,79 грн. з подання позовної заяви та 665,60 грн. за подання заяви про забезпечення позову підлягають віднесенню на відповідача відповідно до частин першої-другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 263-265, 280, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволити.

2. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 360678,61 (триста шістдесят тисяч шістсот сімдесят вісім гривень 61 копійка) гривень (в т.ч. 295881,91 гривень - інфляційні втрати та 64796,70 гривень - 3% річних) за період з 26.06.2018 по 16.02.2026.

3. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму 3606,79 грн. (три тисячі шістсот шість гривень 79 копійок) у відшкодування витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та 665,60 грн. (шістсот шістдесят п`ять гривень 60 копійок) за подання заяви про забезпечення позову.

4. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

5. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

6. Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Представник позивача: ОСОБА_3 , АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Представник відповідача: Михалків Богдан Степанович, АДРЕСА_4 .

Суддя В.В. Кость