Окрема думка від 05 травня 2026 р. у справі №204/9582/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду Ситнік О. М., Ігнатенка В. М.

щодо постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року в справі № 204/9582/25 (провадження № 61-2686св26)

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Солодовника Сергія Олександровича на постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2026 року

в справі за скаргою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Другий Правобережний відділ державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія», на бездіяльність Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) та зобов`язання вчинити дії

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Другий Правобережний ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса)).

Вимоги скарги обґрунтовано тим, що на виконанні Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з виконання виконавчого листа, виданого Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська на підставі рішення цього ж суду від 26 жовтня 2015 року в справі № 204/5812/15 про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» (далі - ПАТ «Укрсиббанк») заборгованості за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 у розмірі 592 535,19 грн.

У межах цього виконавчого провадження 22 грудня 2020 року накладено арешт на нерухоме майно боржника та заборону на його відчуження, а також арешт на кошти, які містяться на рахунках боржника. Цього ж дня виконавчий лист повернуто стягувачу на підставі пункту 2 статті 37 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).

Зазначав, що Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська ухвалою від 14 лютого 2022 року задовольнив заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» (далі - ТОВ «Українська факторингова компанія») про заміну сторони виконавчого провадження. Замінив стягувача у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 жовтня 2015 року в справі № 204/5812/15-ц з ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника - ТОВ «Українська факторингова компанія» стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1

16 вересня 2021 року між ТОВ «Українська факторингова компанія» та ОСОБА_2 укладено договір про виконання зобов`язань за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000, відповідно до умов якого сторони домовилися, що сума заборгованості за вказаним кредитним договором становить 70 000,00 грн.

24 листопада 2023 року ТОВ «Українська факторингова компанія» надало ОСОБА_2 довідку, якою підтвердило, що заборгованість за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 погашена в повному обсязі.

ОСОБА_1 зазначав, що наразі основне зобов`язання виконано в повному обсязі, виконавче провадження № НОМЕР_1 є завершеним та було знищене за закінченням строку зберігання, однак заявник не може розпоряджатися належним йому майном та коштами у зв`язку з накладеним арештом.

На звернення ОСОБА_1 до Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (місто Одеса) із заявою про зняття арешту з майна та коштів боржника заявник отримав відповідь, в якій зазначено про відсутність правових підстав для зняття арешту.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд:

- визнати незаконною бездіяльність Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса) щодо незняття арешту, накладеного постановою державного виконавця від 22 грудня 2020 року на все майно та грошові кошти боржника, винесеною в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2015 року № 204/5812/15 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» боргу в розмірі 592 535,19 грн;

- зобов`язати Другий Правобережний ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса) вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту, накладеного постановою державного виконавця від 22 грудня 2020 року на все майно та грошові кошти боржника, винесеною у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 грудня 2015 року № 204/5812/15 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсиббанк» боргу в розмірі 592 535,19 грн.

Назву Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська змінено на Чечелівський районний суд м. Дніпра відповідно до Закону України від 26 лютого 2025 року № 4273-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо зміни найменувань місцевих загальних судів».

24 жовтня 2025 року ухвалою Чечелівського районного суду м. Дніпра скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Другий Правобережний ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (місто Одеса) вчинити дії щодо зняття (скасування) арешту, накладеного постановою державного виконавця від 22 грудня 2020 року на все майно та грошові кошти боржника у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2015 року № 204/5812/15 про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсиббанк» боргу в розмірі 592 535,19 грн. У задоволенні іншої частини вимог скарги відмовив.

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні будь-які підстави вважати наявною заборгованість ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, оскільки вказане виконавче провадження завершене 22 грудня 2020 року, матеріали виконавчого провадження станом на 18 серпня 2025 року знищені у зв`язку із закінченням строку зберігання та наразі на примусовому виконанні у виконавчій службі не перебуває відкрите виконавче провадження, боржником у якому є ОСОБА_1 .

Оскільки наявні докази на підтвердження повного виконання зобов`язання за кредитним договором, заборгованість за яким стягнуто рішенням суду та під час примусового виконання якого накладено оспорювані арешти у виконавчому провадженні, суд першої інстанції вважав наявними підстави для їх зняття (скасування).

Суд першої інстанції виснував про відсутність підстав для визнання бездіяльності Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) незаконною, оскільки законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу.

Непогодившись з ухвалою суду першої інстанції, Другий Правобережний ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса) оскаржив його в апеляційному порядку.

У апеляційній скарзі посилався на те, що боржник не надав суду належних і допустимих доказів сплати основного боргу, витрат виконавчого провадження та виконавчого збору у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Усупереч положенням статті 59 Закону № 1404-VIII суд зробив помилковий висновок про можливість зобов`язати Другий Правобережний ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного МРУ Міністерства юстиції (м. Одеса) зняти арешт, оскільки вчинення таких дій належить до повноважень виконавця.

04 лютого 2026 року постановою Дніпровського апеляційного суду ухвалу Чечелівського районного суду міста Дніпра від 24 жовтня 2025 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції зробив передчасний висновок про наявність підстав для скасування арешту майна боржника, оскільки ОСОБА_1 не надав доказів щодо відсутності за ним заборгованості зі сплати виконавчого збору у загальному розмірі 59 622,54 грн. Суд під час розгляду справи не зобов`язав ВДВС надати матеріали відновленого виконавчого провадження, встановити підставу завершення цього виконавчого провадження та встановити, чи дійсно державний виконавець приймав постанову про стягнення з боржника виконавчого збору, що є необхідним для правильного вирішення справи.

У березні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Солодовник С. О. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилався на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2024 року в справі № 569/6143/23, про те, що арешт майна боржника є лише заходом для забезпечення реального виконання рішення, а тому у разі повного погашення заборгованості перед стягувачем будь-які підстави для подальшого збереження арешту відсутні, оскільки таке обмеження повністю втрачає свою процесуальну мету.

Вважає, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Несплата виконавчого збору не може бути самостійною підставою для відмови у знятті арешту з майна боржника у випадку, якщо виконавець не приймав окремої постанови про його стягнення та не відкрито відповідне виконавче провадження щодо нього.

Апеляційний суд помилково не взяв до уваги обставини про те, що матеріали виконавчого провадження № НОМЕР_1 знищено, будь-які відомості про наявність невиконаних постанов про стягнення виконавчого збору відсутні.

Принцип належного урядування покладає на державу обов`язок нести відповідальність за належне адміністрування документів, а будь-які ризики чи негативні наслідки, спричинені їх втратою, не можуть перекладатися на приватну особу.

06 травня 2026 року постановою Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Солодовника С. О. задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 лютого 2026 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд керувався тим, що під час повернення зазначеного виконавчого листа стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення, у державного виконавця не було законних підстав для зняття арешту з майна та коштів боржника.

Із такими висновками не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України висловлюємо окрему думку.

Суди встановили, що на виконанні Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа № 204/5812/15, виданого Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська на підставі рішення цього ж суду від 26 жовтня 2015 року в справі № 204/5812/15 за позовом ПАТ «Укрсиббанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 у розмірі 592 535,19 грн, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

У межах цього виконавчого провадження постановою виконавця від 22 грудня 2020 року накладено арешт на нерухоме майно боржника та заборону на його відчуження, а також арешт на кошти, які містяться на рахунках боржника.

Відповідно до листа Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) виконавче провадження № НОМЕР_1 було завершено 22 грудня 2020 року на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення) та згідно з наказом від 07 червня 2017 року № 1829/5 «Про затвердження Правил ведення діловодства та архіву в органах державної служби та приватними виконавцями» станом на 18 серпня 2025 року матеріали провадження було знищено у зв`язку із закінченням строку зберігання.

16 вересня 2021 року між ТОВ «Українська факторингова компанія» та ОСОБА_2 укладено договір про виконання зобов`язань за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 (первісне зобов`язання). Згідно з пунктом 1.3 договору сторони дійшли згоди, що сума заборгованості за кредитним договором становить 70 000,00 грн. Відповідно до пункту 1.4. договору сторони домовилися, що кредитор погоджується на добровільне погашення суми заборгованості у розмірі 70 000,00 грн, але не менше 1 000,00 грн щомісячно в рахунок погашення повної суми заборгованості за кредитним договором. У разі сплати усієї суми строком до 16 вересня 2027 року заборгованість буде вважатися такою, що погашена в повному обсязі.

14 лютого 2022 року ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська в справі № 204/5812/15 замінено стягувача у виконавчому провадженні з ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника ТОВ «Українська факторингова компанія».

24 листопада 2023 року ТОВ «Українська факторингова компанія» надало ОСОБА_2 довідку, відповідно до якої підтвердило, що заборгованість за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 погашена в повному обсязі.

Звертаючись до суду зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, ОСОБА_1 вказав, що за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У статті 1 Закону № 1404-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

За змістом статті 56 Закону № 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Відповідно до частини четвертої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності».

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону № 1404-VIII підлягає примусовому виконанню.

Водночас, у випадку повного виконання виконавчого документа підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.

Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 127/1541/14-ц, від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09, від 11 квітня 2024 року в справі № 569/6143/23, від 03 грудня 2025 року в справі № 753/10678/22 та ін.

У справі, що переглядається, довідкою ТОВ «Українська факторингова компанія» від 24 листопада 2023 року підтверджено, що заборгованість за кредитним договором від 11 грудня 2007 року № 11266576000 погашена в повному обсязі.

Відмовляючи у знятті арешту, державний виконавець послався на відсутність доказів сплати боржником виконавчого збору в розмірі 59 622,54 грн.

Відмовляючи в задоволенні скарги ОСОБА_1 , апеляційний суд безпідставно не врахував, що за відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, а також за відсутності будь-яких відомостей стосовно рішення про стягнення виконавчого збору наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 03 листопада 2021 року в справі № 161/14034/20, від 22 грудня 2021 року в справі № 645/6694/15-ц, від 18 січня 2023 року в справі № 127/1547/14-ц та ін.

Посилання державного виконавця на несплату боржником виконавчого збору не заслуговують на увагу за умови відсутності відомостей про те, що з метою стягнення виконавчого збору державний виконавець виносив постанову, відкривав виконавче провадження і задля виконання саме цього виконавчого документа накладав арешт на майно боржника.

Аргументи про те, що для скасування накладеного на майно боржника арешту необхідним є відновлення відповідного виконавчого провадження, є безпідставними, оскільки у цій правовій ситуації відмова зняти арешт з майна боржника унеможливила б у подальшому здійснення належного захисту майнових прав заявника щодо зняття арешту з його майна (див. постанову Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 203/3435/21).

Наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 затверджено Правила ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями (далі - Правила).

Завершені виконавчі провадження та виконавчі провадження, за якими виконавчий документ повернуто без прийняття до виконання, підлягають передачі до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше 01 серпня поточного року та 01 лютого наступного року (пункт 1 Розділу Х «Передача до архіву виконавчих проваджень» Правил).

Розділом ХІ «Знищення справ та виконавчих проваджень» Правил врегульовано порядок та підстави знищення матеріалів виконавчого провадження.

Пунктами 1, 2 зазначеного розділу Правил визначено, що передані до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця справи та виконавчі провадження, строк зберігання яких закінчився, підлягають знищенню.

Строк зберігання виконавчих проваджень, переданих до архіву органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, становить три роки, крім виконавчих проваджень за постановами про накладення адміністративного стягнення, строк зберігання яких становить один рік.

Отже, Правилами визначено, що у разі завершення виконавчого провадження, зокрема у зв`язку із поверненням виконавчого документа стягувачу, матеріали виконавчого провадження передаються до архіву та зберігаються протягом трьох років, після чого підлягають знищенню.

Наявні підстави вважати, що у зв`язку з повним виконанням судового рішення, відсутності майнових претензій до боржника та знищенням виконавчого провадження за закінченням строків його зберігання, існування арешту, накладеного на майно боржника, втрачає свій сенс.

Крім того, застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не має призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), що підтверджує неодмінність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden») Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, своєю чергою, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

ЄСПЛ у рішенні в справі «Маркс проти Бельгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.

У рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Якщо такого мотивування немає, це є проявом свавілля держави.

У зазначеному рішенні ЄСПЛ наголосив на неприпустимості свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Встановлюючи, чи не змушений боржник нести надмірний індивідуальний тягар внаслідок такого обмеження, апеляційний суд не врахував, що арешт майна є заходом, який забезпечує збереження майна боржника з метою реального виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. В ситуації, коли бракує будь-якої можливості відновити виконавче провадження, відпадає і сама правова мета збереження арешту - забезпечення виконання судового рішення в примусовому порядку. Збереження арешту, накладеного на майно боржника, за таких умов свідчить, що особа позбавляється можливості вільно розпоряджатися своїм майном без існування для цього правової мети, оскільки сам факт існування арешту не призведе до реального поновлення прав кредитора. За таких обставин особа змушена нести надмірний індивідуальний тягар.

Врахувавши усталену практику ЄСПЛ, Верховного Суду, яка є обов`язковою для застосування національними судами, вважаємо, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що в справі, яка переглядається, наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, призводить до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Висновки Верховного Суду про необхідність витребування апеляційним судом від Другого Правобережного ВДВС у Чечелівському та Новокодацькому районах м. Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції матеріалів відновленого виконавчого провадження з метою встановлення чи дійсно державний виконавець приймав постанови про накладення арешту та про стягнення з боржника виконавчого збору у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 не відповідають обставинам справи, оскільки встановлено, що матеріали виконавчого провадження № НОМЕР_1 знищені у зв`язку з закінченням строку зберігання, що відповідно до вимог статті 41 Закону № 1404-VIII не передбачає відновлення виконавчого провадження.

Верховний Суд мав скасувати постанову апеляційного суду із залишенням в силі ухвали суду першої інстанції.

Судді О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко