Рішення від 29 квітня 2026 р. у справі №522/23865/23 — Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/23865/23

Провадження 2 /522/2156/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАІНИ

30 квітня 2026 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси, у складі:

головуючого - судді Науменко А.В.,

за участю секретаря судового засідання – Зелінська К.Ю..,

розглянувши позовну заяву в порядку загального позовного провадження за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 законним представником якого є ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Центру медичної реабілітації та санаторного лікування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси, третя особа Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Фонд державного майна України про визнання права користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням

В С Т А Н О В И В:

Позивачі звернулись до суду з позовом до Міністерства оборони України, Фонду державного майна України, Головного управління майна та ресурсів Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Центру медичної реабілітації та санаторного лікування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про визнання права користування жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

За результатами автоматизованого розподілу від 15.12.2023 року справа передана для розгляду судді Приморського районного суду міста Одеси ОСОБА_5 .

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 19.12.2023 року відкрито провадження у справі.

На підставі наказу №35-ос/с від 13 травня 2025 року голови Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_6 «Про відрахування зі штату Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_5 » на виконання Рішення Вищої ради правосуддя від 06 травня 2025 року «Про звільнення ОСОБА_5 з посади судді Приморського районного суду м. Одеси у зв`язку з поданням заяви про відставку» та розпорядження в.о. керівника апарату Приморського районного суду м. Одеси ОСОБА_7 №1 від 13.05.2025 року щодо здійснення повторного автоматизованого розподілу судових справ, які перебувають у провадженні судді Чернявської Л.М., службової записки діловода ОСОБА_8 , з метою забезпечення дотримання прав та законних інтересів сторін по справі, а також дотримання розумних строків розгляду справи, матеріали справи передано до канцелярії для повторного авторозподілу.

За результатами автоматизованого розподілу справа передана на розгляд судді Приморського районного суду міста Одеси Науменко А.В.

Ухвалою суду від 26.05.2025 року справу прийнято до провадження головуючого судді Науменко А.В.

Позивачі обґрунтовують позов тим, що з серпня 2003 року на підставі спеціального ордеру №61 та договору найму законно проживають у жилому приміщенні (квартира АДРЕСА_1 , де зареєстровані разом з малолітньою дитиною, іншого житла не мають, протягом усього часу проживання сплачували комунальні послуги та здійснювали за власні кошти капітальний і поточний ремонт жилої будівлі.

У квітні 2022 року посадові особи Військової частини НОМЕР_1 МО України обмежили позивачам доступ до житла шляхом встановлення додаткових замків на хвіртці та в`їзних воротах, а 16 червня 2022 року командир військової частини із залученням озброєних військовослужбовців повністю перекрив позивачам та їхній малолітній дитині доступ до жилого приміщення, де залишилось їхнє майно, набуте за 22 роки подружнього життя.

Позивачі вважають дії відповідачів протиправними, оскільки виселення або обмеження у праві користування жилим приміщенням допускається виключно на підставах і в порядку, передбачених законом (ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР); Збройні Сили України не можуть використовуватися для обмеження прав і свобод громадян (ч. 4 ст. 17 Конституції України); право на житло не може бути обмежене навіть в умовах воєнного стану (ст. 64 Конституції України); чинне законодавство забороняє виселення мешканців гуртожитків, які проживають на правових підставах, до вирішення спору в судовому порядку (ст. 19 ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»).

Позивачі також посилаються на практику ЄСПЛ, відповідно до якої тривалий фактичний зв`язок особи з конкретним місцем проживання є достатньою підставою для захисту права на житло в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право.

12.02.2024 року до суду від Фонду державного майна України до суду надійшов відзив на позовну заяву

Фонд державного майна України заперечує проти задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи свою позицію відсутністю статусу належного відповідача. На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 № 52-р майновий комплекс санаторію « ІНФОРМАЦІЯ_2 », включаючи спірну будівлю гуртожитку (літера «Г»), було передано до сфери управління Міністерства юстиції України, а згодом — до Міністерства оборони України. Оскільки об`єкт не входить до сфери управління Фонду, а право власності на нього зареєстровано за державою в особі Міністерства оборони України та перебуває на балансі Одеського квартирно-експлуатаційного управління, Фонд не є суб`єктом, який порушив чи оспорив права позивачів. З урахуванням викладеного та посилаючись на статтю 175 ЦПК України і правові позиції Верховного Суду щодо наслідків пред`явлення позову до неналежного відповідача, Фонд просить суд визнати причини пропуску строку на подання відзиву поважними у зв`язку з воєнним станом та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

15.02.2024 року від Військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідно до вказаного відзиву Військова частина НОМЕР_1 заперечує проти задоволення позовних вимог посилаючись на їх необґрунтованість та відсутність належних правових підстав для користування жилим приміщенням. Сторона відповідача зазначає, що об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі наказів Міністерства оборони України закріплений за ВЧ НОМЕР_1 на праві оперативного управління та належить до сфери оборони, що виключає застосування до спірних правовідносин Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Наданий позивачами договір найму від 08.08.2003 року вважається неналежним доказом, оскільки він був укладений з особою, яка не мала права розпоряджатися державним майном, що підтверджено рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 9/17-4164-2011, яким визнано право власності на зазначений майновий комплекс за державою. Крім того, договір не містить визначеного строку дії, що в силу ст. 821 ЦК України свідчить про припинення його чинності через п`ять років після укладення, а докази наявності спеціального ордеру на вселення в матеріалах справи відсутні. З огляду на те, що позивачі не довели законності набуття права користування приміщеннями та враховуючи особливий режим майна військового містечка в умовах воєнного стану, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

15.02.2024 року від позивачів до суду надійшла відповідь на відзив.

27.02.2024 року від позивачів до суду надійшла відповідь на відзив.

08.04.2024 року від позивачів до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог, що пов`язана зі зміною назви провулку з ОСОБА_9 на Джевецького.

12.08.2024 року від позивачів до суду надійшла заява про зміну предмету позову.

Позивачі звертаються до суду із заявою про зміну предмету позову, обґрунтовуючи її необхідністю забезпечення ефективного захисту порушених житлових прав сім`ї ОСОБА_10 , які були примусово позбавлені доступу до житла 16 червня 2022 року внаслідок дій посадових осіб Військової частини НОМЕР_1 . Позивачі зазначають, що з 2003 року вони правомірно мешкали та були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі ордеру № 61 та договору найму, при цьому вказане нерухоме майно згідно з судовими рішеннями та розпорядженнями уряду перейшло до сфери управління Міністерства оборони України, а право власності зареєстровано за державою. Посилаючись на норми статей 47, 64 Конституції України, статтю 311 ЦК України та статтю 9 Житлового кодексу, які забороняють незаконне виселення та обмеження прав громадян на житло навіть в умовах воєнного стану, Позивачі просять суд зобов`язати Міністерство оборони України визнати за ними право користування зазначеним житловим приміщенням, а також зобов`язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні майном шляхом вселення всієї родини, включаючи малолітню дитину, із наданням безперешкодного та безстрокового доступу до помешкання.

06.11.2024 року від ОСОБА_2 до суду надійшла позовна заява про визнання права користуванням жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

06.11.2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшла позовна заява про визнання права користуванням жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

08.11.2024 року від ОСОБА_3 до суду надійшла позовна заява про визнання права користуванням жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

22.11.2024 року від ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до суду надійшла позовна заява про визнання права користуванням жилим приміщенням, усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням.

28.08.2025 року від Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідно до поданого відзиву, Військова частина НОМЕР_1 заперечує проти задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаючись на їх необґрунтованість та відсутність належних правових підстав для користування жилим приміщенням. Відповідач наголошує, що об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі наказів Міністерства оборони України закріплений за ВЧ НОМЕР_1 на праві оперативного управління та належить до сфери оборони, що згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» виключає застосування норм цього закону до спірних правовідносин. Наданий позивачами договір найму від 08.08.2003 року вважається нікчемним, оскільки він був укладений з ДП «Клінічний санаторій «Лермонтовський», яке не мало права розпоряджатися державним майном, що підтверджено рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 9/17-4164-2011, яким визнано право власності на зазначений майновий комплекс за державою. Крім того, договір не містить визначеного строку дії, що в силу ст. 821 ЦК України свідчить про припинення його чинності через п`ять років після укладення, а докази наявності спеціального ордеру на вселення в матеріалах справи відсутні. З огляду на те, що позивачі не довели законності набуття права користування приміщеннями (зокрема, щодо кімнати № 22, де підставою вказано лише усний дозвіл) та враховуючи особливий режим майна військового містечка в умовах воєнного стану, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

04.09.2025 року від ОСОБА_1 до суду надійшла відповідь на відзив.

Відповідно до відповіді на відзив, позивач у справі № 522/23865/23 спростовує заперечення Військової частини НОМЕР_1 , зазначаючи, що договір найму житла від 08.08.2003 року є чинним, оскільки правовідносини щодо державного житлового фонду регулюються нормами Житлового кодексу УРСР та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а не главою 59 ЦК України, на яку помилково посилається відповідач. Позивач наголошує, що ордер № 61 та тривале (понад 19 років) проживання сім`ї у квартирі АДРЕСА_4 підтверджують виникнення стійкого правового зв`язку з житлом, що згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує захист від свавільного виселення. Щодо кімнати № 22, Позивач вказує на положення ст. 54 ЖК УРСР, що передбачають надання звільненого неізольованого приміщення наймачеві суміжної кімнати. Позивачі підкреслюють, що особливий статус будівлі як житлової (гуртожитку) був підтверджений судовими рішеннями, зокрема постановою Вищого господарського суду України у справі № 916/2615/15, а зміна суб`єкта управління майном на Міністерство оборони України не є підставою для обмеження житлових прав громадян, встановлених статтями 47 та 64 Конституції України. З огляду на відсутність іншого житла та факт примусового захоплення приміщення військовослужбовцями в червні 2022 року, Позивачі наполягають на задоволенні вимог щодо визнання права користування та вселення в повному обсязі.

08.09.2025 року від ОСОБА_2 до суду надійшла відповідь на відзив.

12.09.2025 року від ОСОБА_3 до суду надійшла відповідь на відзив.

30.09.2025 року від ОСОБА_1 до суду надійшла заява про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 03.10.2025 року вирішено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову залишити без задоволення.

02.10.2026 року від ОСОБА_2 до суду надійшла заява про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 03.10.2025 року вирішено заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову залишити без задоволення.

07.10.2025 року від Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси надійшов відзив на позовну заяву.

Відповідно до вказаного відзиву, Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеса (КЕВ) заперечує проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , вважаючи вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Позиція відповідача базується на відсутності процесуального та матеріально-правового обґрунтування претензій саме до КЕВ як органу військового управління, чиї повноваження обмежуються обліком майна та інженерним забезпеченням, що виключає можливість вчинення перешкод у користуванні житлом. Відповідач зазначає про порушення позивачами норм ЦПК України щодо ненадання додатків до уточненої позовної заяви та відсутність оригіналу ордера №61, який є єдиною законною підставою для вселення згідно зі ст. 58 ЖК України. Договір найму від 08.08.2003 року КЕВ вважає нікчемним на підставі ст. 228 ЦК України, оскільки ДП «Клінічний санаторій «Лермонтовський» не володіло повноваженнями на розпорядження державним майном за відсутності згоди Фонду державного майна України, що підтверджується преюдиційними обставинами у справі № 9/17-4164-2011. Крім того, відповідач наголошує на припиненні дії вказаного договору в силу ч. 1 ст. 821 ЦК України через закінчення п`ятирічного строку, а щодо кімнати №22 вказує на повну відсутність правовстановлюючих документів. КЕВ також стверджує про неможливість застосування до спірних правовідносин ЗУ «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», оскільки об`єкт перебуває в оперативному управлінні Збройних Сил України (ВЧ НОМЕР_1 ), що згідно з ч. 3 ст. 1 вказаного Закону виключає його дію у даному випадку. З огляду на викладене, відповідач просить суд повністю відмовити у визнанні права користування та вселенні позивачів.

13.10.2025 року до суду від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеса (КЕВ).

Позивач зазначає, що доводи Квартирно-експлуатаційного відділу (КЕВ) м. Одеса є необґрунтованими та такими, що суперечать нормам Конституції України, Житлового кодексу (ЖК) та статі 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Спростовуючи твердження про неотримання додатків, Позивач наголошує, що первісна редакція позову з усіма матеріалами була належним чином направлена на адресу Одеського КЕУ та Будинкоуправління №2 АТ «Укрпошта», що підтверджується відповідними накладними. Щодо правомірності користування житлом, Позивачі вказують на тривале (понад 19 років) безперервне проживання в квартирі АДРЕСА_4 на підставі спеціального ордера №61 та договору найму, укладеного з тодішнім власником майна — ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». Позивач наголошує на помилковості застосування Відповідачем норм ЦК України щодо строковості договору, оскільки правовідносини у державному житловому фонді регулюються спеціальним законодавством, зокрема ст. 61 ЖК України та Типовим договором найму, який не передбачає обмеження терміну дії. Особливий статус будівлі літ. «Г» як житлової (гуртожитку) підтверджений преюдиційним рішенням Господарського суду Одеської області у справі № 916/2615/15, яким було відмовлено у виселенні Позивачів саме через неможливість володіння юридичними особами жилими приміщеннями. Також Позивач зауважує, що зміна суб`єктів управління майном (Міноборони, КЕВ) не припиняє право користування житлом, а відсутність приватизації зумовлена багаторічним зволіканням органів влади щодо передачі будинку до комунальної власності міста. Враховуючи факт примусового захоплення житла військовослужбовцями ВЧ НОМЕР_1 у червні 2022 року та відсутність заборгованості за комунальні послуги перед КЕВ, Позивачі вважають дії Відповідачів протиправним втручанням у право на повагу до житла та наполягають на повному задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 07.10.2025 року підготовче провадження по справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання призначене на 21.04.2026 року з`явились адвокат Подорожній А.С. –представник ВЧ НОМЕР_1 , представник Андреєв А.Є. – представник МОУ Квартирноекспедиційного відділу, позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Позивачі наполягали на задоволенні позовної заяви в повному обсязі. Зазначили, що не змогли потрапити до свого житлового приміщення та взяти необхідні документи, а тому просили розглянути справу за наявними матеріалами справи.

Представники відповідачів зазначили, що заперечують проти задоволення позову в повному обсязі, вказали на відсутність оригіналу Договору-найму.

У судове засідання призначене на 30.04.2026 року сторони не з`явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.

Суд, дослідивши матеріали справи прийшов до наступних висновків.

З 08 серпня 2003 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом з дітьми проживають у жилому приміщенні (квартира АДРЕСА_4 ), що складається з житлових кімнат АДРЕСА_5 та АДРЕСА_6 , кухні АДРЕСА_7 , коридору АДРЕСА_8 .

Позивачі зареєстровані за вказаною адресою, іншого житла не мають.

Підставою для вселення позивачів слугував спеціальний ордер №61 та договір найму житла від 08.08.2003 року, укладений з Дочірнім підприємством «Клінічний санаторій «Лермонтовський» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». Згідно з умовами договору найму позивачам було надано жилу кімнату № НОМЕР_2 , кухню № НОМЕР_3 та коридор №19. Кімната №22 була надана позивачам на підставі усного дозволу балансоутримувача після аварії на трубопроводі у грудні 2003 року як суміжне незайняте приміщення.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 09.12.2011 у справі №9/17-4164-2011, залишеним в силі судами вищих інстанцій, визнано недійсним свідоцтво про право власності № НОМЕР_4 , видане на ім`я ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», та визнано право власності на нежитлові будівлі майнового комплексу санаторію « ІНФОРМАЦІЯ_2 » загальною площею 12 663 кв.м., включаючи будівлю літ. «Г», за державою в особі Фонду державного майна України.

Постановою Вищого господарського суду України від 26.01.2016 у справі №916/2615/15 відмовлено у виселенні ДП «Клінічний санаторій «Лермонтовський» з будівлі літ. «Г», з огляду на її особливий статус як житлової будівлі, що унеможливлює володіння нею юридичними особами.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 №52-р майновий комплекс за адресою: АДРЕСА_2 , переданий до сфери управління Міністерства юстиції України, а спільним наказом Міністерства юстиції та Міністерства оборони України від 15.08.2018 №413/2881/7 — до сфери управління Міністерства оборони України. Наказом Міністерства оборони України від 23.04.2019 №194 зазначений майновий комплекс закріплено на праві оперативного управління за Центром медичної реабілітації та санаторного лікування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », який у лютому 2022 року переведено на штат військової частини НОМЕР_1 .

Як зазначено в позові, 16 червня 2022 року командир Військової частини НОМЕР_1 наказав озброєним військовослужбовцям не допускати позивачів до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 .

Суд встановлює, що фактично з вказаного часу позивачі були позбавлені доступу до свого спірного приміщення.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру об`єктів державної власності від 30.01.2024 №62-210, суб`єктом управління майнового комплексу є Міністерство оборони України, балансоутримувачем — Одеське квартирно-експлуатаційне управління (КЕВ м. Одеса).

З матеріалів справи вбачається, що на особовому рахунку позивачів № НОМЕР_5 заборгованості за комунальні послуги перед Будинкоуправлінням №2 Одеської КЕЧ немає.

Також суд встановлює, що оригінал спеціального ордеру №61 до матеріалів справи позивачами не надано.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

На момент укладення договору найму від 08.08.2003 власником майнового комплексу за адресою: АДРЕСА_2 , вважалось ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на підставі свідоцтва № НОМЕР_4 . Однак рішенням Господарського суду Одеської області у справі №9/17-4164-2011, яке набрало законної сили 14.02.2012, зазначене свідоцтво визнано недійсним, а право власності на майновий комплекс визнано за державою. Судом у тій справі встановлено, що майно санаторію «Лермонтовський» є державною власністю і ніколи правомірно не вибувало з неї.

Таким чином, ДП «Клінічний санаторій «Лермонтовський» як дочірнє підприємство ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» не було власником та законним розпорядником спірного майна і не мало повноважень укладати договір найму державного нерухомого майна без згоди уповноваженого органу — Фонду державного майна України. Вказане підтверджується нормами ст. 5, 6, 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції, чинній на час укладення договору), які встановлювали обов`язкове погодження передачі державного майна в оренду з Фондом державного майна України. Доказів наявності такого погодження матеріали справи не містять.

За приписами ст. 203, 215 ЦК України правочин, який не відповідає вимогам закону, є недійсним. Враховуючи, що договір найму від 08.08.2003 укладено особою, яка не мала відповідних повноважень на розпорядження державним майном, він не породжує правових наслідків для сторін.

Щодо спеціального ордеру №61. Позивачами оригінал спеціального ордеру №61, на який вони посилаються як на правову підставу вселення, до суду не надано. За таких обставин суд позбавлений можливості встановити орган, що видав ордер, його зміст та відповідність вимогам закону. Посилання позивачів на неможливість отримати документи у зв`язку з відсутністю доступу до житлового приміщення суд не може прийняти як достатнє обґрунтування, оскільки ордер як документ, що є підставою для вселення, має зберігатись у наймача і не пов`язаний з доступом до помешкання.

Суд також вказує, що позивачем не надані обгрунтування та будь-які докази законних підстав для отримання ордеру та подальшого укладення договору.

Щодо строку дії договору найму.

Відповідно до ч. 1 ст. 821 ЦК України, якщо у договорі найму житла строк не встановлений, договір вважається укладеним на п`ять років. Наданий позивачами договір найму від 08.08.2003 не містить умови щодо строку його дії, отже навіть за умови визнання його дійсним він вважався б укладеним на п`ять років та припинив би свою чинність у 2008 році. Доказів поновлення договору або укладення нового договору найму з належним власником або уповноваженим суб`єктом управління державним майном позивачами не надано.

Позовні вимоги заявлені щодо квартири АДРЕСА_4 у складі двох житлових кімнат — №21 та №22. Разом з тим договір найму від 08.08.2003 передбачав надання виключно кімнати №21, кухні №20 та коридору №19. Єдиною підставою для фактичного зайняття кімнати №22 позивачами є усний дозвіл балансоутримувача, наданий після аварії у грудні 2003 року. Будь-яких письмових правовстановлюючих документів щодо кімнати №22 матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 1 ст. 821 ЦК України, якщо у договорі найму житла строк не встановлений, договір вважається укладеним на п`ять років. Наданий позивачами договір найму від 08.08.2003 не містить умови щодо строку його дії, отже навіть за умови визнання його дійсним він вважався б укладеним на п`ять років та припинив би свою чинність у 2008 році. Доказів поновлення договору або укладення нового договору найму з належним власником або уповноваженим суб`єктом управління державним майном позивачами не надано.

Суд враховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини тривале фактичне проживання у приміщенні може утворювати «житло» в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод незалежно від правового режиму такого проживання. Водночас ст. 8 Конвенції не гарантує абсолютного права на проживання в конкретному приміщенні і допускає втручання держави у разі, якщо воно здійснюється згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети, зокрема для забезпечення інтересів національної безпеки та оборони держави. У даній справі майновий комплекс законно переданий до сфери управління Міністерства оборони України та використовується для потреб Збройних Сил України в умовах воєнного стану, що свідчить про наявність законної мети втручання. За таких обставин само по собі тривале фактичне проживання позивачів у спірному приміщенні не може бути самостійною та достатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог за відсутності дійсного та чинного договору найму або іншого належного правового титулу на користування житлом.

Оцінюючи докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позивачі не довели наявності чинного та законного правового титулу на користування спірним жилим приміщенням — квартирою АДРЕСА_1 , будівля літ. «Г». Договір найму від 08.08.2003 укладено з особою, яка не мала повноважень розпоряджатись державним майном, оригінал ордеру на вселення до суду не надано, строк дії договору сплинув, правові підстави для користування кімнатою АДРЕСА_6 документально не підтверджені.

За таких обставин позовні вимоги про визнання права користування жилим приміщенням та усунення перешкод у користуванні шляхом вселення задоволенню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76,77, 141, 259, 263, 264, 265, 268,272,273 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 законним представником якого є ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Військової частини НОМЕР_1 , Центру медичної реабілітації та санаторного лікування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси, третя особа Орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Фонд державного майна України про визнання права користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням – відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Суддя А.В. Науменко

У зв`язку з перебуванням головуючого судді у відрядженні повний текст рішення виготовлений 18.05.2026 року.

Суддя А.В. Науменко

30.04.26