Рішення від 04 травня 2026 р. у справі №214/10615/25 — Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 214/10615/25

2/214/1958/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

05 травня 2026 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, у складі:

головуючого – судді Попова В.В.,

при секретарі – Собченко Н.А.,

за участю:

позивачів – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника позивачів – ОСОБА_3 ,

відповідача – ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, у місті Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, –

ВСТАНОВИВ:

Позивачі звернулись до суду із зазначеним позовом, в якому просять визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 26 липня 1980 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого є один син – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 06 червня 2002 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було розірвано. За час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі, їх родина проживала у квартирі АДРЕСА_1 , в якій вони всі і були зареєстровані. Між тим, з часу розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , останній виїхав із вказаної квартири, забравши всі свої речі, та з того часу у квартирі не проживає та не сплачує комунальні платежі, які на нього нараховуються, у зв`язку з чим позивачі вимушені були звернутись до суду з даним позовом.

Позивачі у судовому засіданні позовні вимоги підтримали у повному обсязі.

Представник позивачів у судовому засіданні наполягав на задоволенні позовних вимог, а також зазначив, що за відповідачем на праві приватної спільної часткової власності на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 02.04.2021 року зареєстровано право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, загальною площею 114,3 кв.м., житловою площею 83,1 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , що вказаний житловий будинок придатний для життя та, що у ньому на даний час проживає сестра відповідача.

Відповідач у судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог, разом із тим зазначив, що дійсно не проживає у спірній квартирі з 2000 року, але значиться у ній зареєстрованим, що він отримував указану квартиру як відомчу, що проживає він на даний час без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , а також зазначив, що проживати у спірній квартирі він не бажає, однак йому потрібне зареєстроване місце проживання у спірній квартирі для отримання соціальних виплат, позаяк іншого місця, де він міг би бути зареєстрованим у нього немає.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Так, як убачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 26 липня 1980 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого є один син – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 06 червня 2002 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було розірвано. За час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у шлюбі, їх родина проживала у квартирі АДРЕСА_1 , в якій вони всі і були зареєстровані: відповідач у цій справі - ОСОБА_4 - з 14 жовтня 1986 року, який також значиться наймачем квартири; позивач у цій справі – ОСОБА_1 – з 14 жовтня 1986 року та інший позивач у справі – ОСОБА_2 – з 24 вересня 2004 року.

Згідно акту від 24.10.2025 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_4 , ОСОБА_4 із червня 2002 року, з моменту розірвання шлюбу, та по теперішній час у квартирі АДРЕСА_1 не проживає.

Окрім того, факт не проживання відповідача у зазначеній квартирі з часу розірвання його шлюбу з ОСОБА_1 визнається та підтверджується самим відповідачем.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Згідно Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №251174450 від 02.04.2021 року та за №251172417 від 02.04.2021 року, а також відповіді з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 30.04.2026 року, за відповідачем на праві приватної спільної часткової власності, на підставі Свідоцтв про право на спадщину від 02.04.2021 року, зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки загальною площею 0,0365 га та 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, загальною площею 114,3 кв.м., житловою площею 83,1 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.

Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до ст. 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки провадиться у судовому порядку. Статтею 71 ЖК України такі строки встановлені у шість місяців.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Так, при вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у ст. 71 ЖК України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24.11.1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18.02.1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02.12.2010 року, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

За правилами доказування, визначеними ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, при викладених вище обставинах, судом установлено, що відповідач з 2002 року не проживає у зазначеній вище спірній квартирі і не несе витрат на її утримання. Доказів, які б підтверджували фактичне користування відповідачем спірною квартирою, зокрема, що у спірній квартирі є його речі, є кімната, якою він користується, що він несе витрати на утримання спірної квартири як користувач, що він не втратив інтересу до спірної квартири чи про те, що він періодично навідувався за місцем своєї реєстрації,матеріали справи не містять.

Більш того, відсутність відповідача у зазначеній вище спірній квартирі з 2002 року без поважних причин була визнана та підтверджена самим відповідачем у судовому засіданні.

При цьому, суд зазначає, що сам факт реєстрації у спірній квартирі відповідача не може свідчити про зв`язок із вказаним житлом, оскільки, як убачається з матеріалів справи та підтверджується поясненнями, наданими відповідачем у судовому засіданні, останній залишив спірне житло свідомо та добровільно ще у 2000-х роках. Його відсутність, як мінімум з цього часу, свідчить про відсутність достатніх та триваючих зв`язків із спірним житлом. При цьому, відповідач протягом тривалого часу не намагався відновити втрачений зв`язок з квартирою шляхом його вселення, доказів чинення йому перешкод у користуванні квартирою зі сторони позивачів та доказів неможливості проживання у спірній квартирі не надавав. Тобто, доказів поважності причин відсутності відповідача у спірній квартирі понад строки, встановлені законом, матеріали справи не містять.

Більш того, відповідач у судовому засіданні зазначав про те, що не бажає проживати у спірній квартирі.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, є підстави вважати, що відповідач втратив право користування зазначеною квартирою та досліджуючи, при цьому, пропорційність втручання в особисті немайнові права відповідача, як право на житло, в аспекті втрати права на проживання через відсутність особи за місцем реєстрації понад шість місяців, суд звертає увагу на те, що тривале не проживання у спірній квартирі без поважних причин не буде становити для останнього надмірний тягар та на те, що останній на праві приватної спільної часткової власності володіє іншим житловим приміщенням, а саме, за ним, на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 02.04.2021 року, зареєстровано право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, загальною площею 114,3 кв.м., житловою площею 83,1 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 .

Відтак, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки позивачами доведено та відповідачем не заперечується, що останній протягом тривалого часу в спірній квартирі не проживає, спірним житлом не цікавиться, тому припинення права користування відповідача спірним житлом відповідатиме пропорційності втручання у право в розумінні положень ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 23, 77, 78, 141, 263-265, 268, 273, 354-355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.В. Попов.

Повне рішення складено 08 травня 2026 року.