Постанова від 24 травня 2026 р. у справі №347/2579/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 347/2579/25

Провадження № 22-ц/4808/700/26

Головуючий у 1 інстанції КНИЩУК Р. М.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Баркова В. М.,

суддів: Максюти І. О.,

Томин О. О.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» на заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2026 року у складі судді Книщук Р. М., ухвалене у м. Косів, Івано-Франківської області, у справі за позовом ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» пред`явило до ОСОБА_1 позов про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги були мотивовані тим, що 17 вересня 2024 року між ТОВ «ФК «Кредіплюс» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 153798 у формі електронного документа, шляхом його підписання електронним підписом одноразовим ідентифікатором «d4dfca91», відповідно до умов якого відповідач отримав кредит у розмірі 35 295 грн.

10 жовтня 2024 року між первісним кредитором та позивачем було укладено Договір факторингу № 10102024, за умовами якого позивач ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» набув право грошової вимоги до відповідача за вказаним кредитним договором.

Посилаючись на те, що відповідач належним чином не виконав свого зобов`язання щодо повернення кредитних коштів, позивач ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» просив стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором №153798 від 17 вересня 2024 року у розмірі 35 705,63 грн., з яких: 35 295 грн. – заборгованість по тілу кредиту, 9,63 грн. – заборгованість по несплаченим відсотках за користування кредитом, 401 грн. – заборгованість по комісії, а також 2 422,40 грн. судового збору та 7 000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Заочним рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2026 року в задоволенні позову ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

У апеляційній скарзі на зазначене рішення суду ТОВ «Фінансова компанія «Ейс», посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі. Також просить стягнути з відповідача судові витрати в розмірі 19 056 грн., з яких: судовий збір у розмірі 6 056 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн.

Скаржник не погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведення факту заборгованості відповідача за кредитним договором, оскільки відразу після підписання договору, 17 вересня 2024 року відповідачу перераховано грошові кошти в сумі 17,93 грн. на вказану ним банківську карту, що в свою чергу слугує доказом того, що відповідач прийняв пропозицію ТОВ «ФК «Кредіплюс», що підтверджується довідкою ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» від 30 жовтня 2025 року. А тому вважає, що порядок видачі коштів в безготівковій формі первинним кредитором не було порушено.

Позивач вказує, що поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що за умовами укладеного між первісним кредитором та відповідачем договору про споживчий кредит № 153798 від 17 вересня 2024 року передбачено, що загальний розмір кредиту становить 35 295 грн., який надається в наступному порядку: у розмірі 29 982,82 грн. – для погашення заборгованості Позичальника за договором про споживчий кредит № 145045 від 28 червня 2024 року укладеним з Кредитодавцем; у розмірі 17,93 грн. на № рахунку/картки Позичальника № НОМЕР_1 ; у розмірі 5 294,25 грн. шляхом погашення заборгованості Позичальника за комісією, нарахованою згідно п. 2.5 індивідуальної частини. А тому відповідач, підписавши кредитний договір, усвідомлював його умови, зокрема те, що сума кредиту в розмірі 29 982,82 грн. була спрямована не безпосередньо на його рахунок, а на погашення заборгованості за раніше укладеним кредитним договором.

Скаржник зауважує, що кошти у розмірі 29 982,82 грн. фактично не перераховувались відповідачу, а тому твердження суду про необхідність надання доказів їх перерахування відповідачу є безпідставними.

Крім того, ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» звертає увагу апеляційного суду на те, що з усієї суми кредитних коштів у розмірі 35 295 грн. лише залишок у розмірі 17,93 грн. був зарахований на рахунок Відповідача, а решта суми пішла на погашення заборгованості за попереднім кредитом.

Також позивач наводить висновки Верховного Суду викладені у постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 607/2658/20, зі змісту яких вбачається, що навіть часткове перерахування коштів відповідно до умов договору є належним виконанням зобов`язань кредитодавця.

Відповідач ОСОБА_1 правом подачі відзиву на апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» не скористався, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направляв. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною 13 ст. 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи категорію справи та ціну позову, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу представника ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» необхідно задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення ухвалене судом першої інстанції вищезазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ «Фінансова компанія «Ейс», суд першої інстанції прийшов до висновків, що позивачем не доведено факт перерахування первісним кредитором ТОВ «ФК «Кредіплюс» на картковий рахунок відповідача ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 35 295 грн. згідно договору № 153798 від 17 вересня 2024 року. Крім того, суд зазначив, що розмір зарахованих на банківську платіжну картку відповідача грошових коштів в сумі 17,93 грн. не відповідає умовам укладеного кредитного договору. Також суд першої інстанції вважав неналежними доказами наявної заборгованості відповідача витяг з довідки про перерахування грошових коштів та графік платежів за кредитним договором.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

З матеріалів справив вбачається, що 17 вересня 2024 року між ТОВ «ФК «Кредіплюс» та ОСОБА_1 було укладено договір про споживчий кредит № 153798 у формі електронного документа, шляхом його підписання одноразовим ідентифікатором «d4dfca91» на суму 35 295 грн., яка надається позичальнику в наступному порядку: у розмірі 29 982,82 грн. – для погашення заборгованості позичальника за договором про споживчий кредит № 145045 від 28 червня 2024 року, укладеним з кредитодавцем; у розмірі 17,93 грн. на картковий рахунок позичальника № НОМЕР_1 ; у розмірі 5 294,25 грн. шляхом погашення заборгованості Позичальника за комісією, нарахованою згідно п. 2.5 індивідуальної частини, на строк 365 днів з кінцевою датою повернення кредиту 17 вересня 2025 року, зі сплатою 0,10 % річних та комісії за надання кредиту у розмірі 15% від загальної суми кредиту. Згідно з п.2.7.1 Договору денна процентна ставка складає 0,0413% (а.с. 20-26).

Разом з Договором ОСОБА_1 0 підписав також Графік платежів за кредитним договором та Паспорт споживчого кредиту, який містить умови, аналогічні викладеним у Кредитному договорі(а.с. 117-120).

Виконання первісним кредитором обов`язку щодо надання грошових коштів відповідачу на картковий рахунок № НОМЕР_1 у розмірі 17,93 грн. підтверджується довідкою ТОВ «ФК «Кередіплюс» від 30 жовтня 2025 року №3878/30-10 (а.с. 143-144).

Належність платіжної картки № НОМЕР_2 ОСОБА_1 та факт зарахування на неї 17 вересня 2024 року кредитних коштів у розмірі 17,93 грн. підтверджено інформацією АТ «Таскомбанк», витребуваною ухвалою суду першої інстанції від 03 лютого 2026 року (а.с. 48-49).

Також встановлено, що 10 жовтня 2024 року між первісним кредитором ТОВ «ФК «Кредіплюс» та позивачем ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» було укладено договір факторингу № 10102024, за умовами якого ТОВ «ФК «Кредіплюс» зобов`язується відступити ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» права вимоги, зазначені у відповідних Реєстрах прав вимоги, а фактор зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором (а.с.157-166).

Відповідно до витягу з реєстру прав вимоги № 4 від 07 січня 2024 року ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» набуло право грошової вимоги до відповідача за договором № 153798 від 17 вересня 2024 року в сумі 35 705,63 грн., з яких 35 295 грн. – заборгованість по тілу кредиту, 9,63 грн. – заборгованість по несплаченим відсотках за користування кредитом, 401 грн. – заборгованість по комісії (а.с. 167).

Як вбачається з виписки з особового рахунку за кредитним договором № 153798 від 17 вересня 2024 року заборгованість за період з 07 січня по 01листопада 2025 року становить 35 705,63 грн., з яких: 35 295 грн. – заборгованість по тілу кредиту, 9,63 грн. – заборгованість по несплаченим відсотках за користування кредитом, 401 грн. – заборгованість по комісії (а.с. 177).

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).

Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.

У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронні правочини оформлюються шляхом фіксації волі сторін та його змісту. Така фіксація здійснюється за допомогою складання документу, який відтворює волю сторін. На відміну від традиційної письмової форми правочину воля сторін електронного правочину втілюється в електронному документі.

З врахуванням положення ч. 1 ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» правочин вважається вчиненим у електронній формі у випадку, якщо в ньому наявні всі обов`язкові реквізити документа.

Також, відповідно до ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

З урахуванням викладеного, лише наявність електронних підписів сторін підтверджує їх волю, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, забезпечує ідентифікацію сторін та цілісність документа, в якому втілюється воля останніх.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Частиною першою статті 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Згідно з частиною другою статті 1078 ЦК України майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

В постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 905/306/17 Верховний Суд дійшов висновку, що для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (постанови Верховного Суду від 29.06.2021 року у справі № 753/20537/18, від 21.07.2021 року у справі № 334/6972/17, від 27.09.2021 року у справі № 5026/886/2012 тощо).

З огляду на вищенаведені норми права та надані позивачем докази, апеляційний суд вважає, що позивачем у передбаченому законом порядку доведено факт укладення 17 вересня 2024 року кредитного договору № 153798 між ТОВ «ФК «Кредіплюс» та ОСОБА_1 .

Доказів протилежного матеріали справи не містять, відповідачем ОСОБА_1 таких не надано, що в силу положень статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. Крім того, відповідач ОСОБА_1 вимоги про визнання кредитного договору недійсним не заявляв, суд такі вимоги не вирішував.

Також колегія суддів приходить до висновку, що позивачем доведено перехід права вимоги за вказаним кредитним договором від ТОВ «Фінансова компанія «Кредіплюс» до ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» відповідно до договору факторингу № 10102024 від 10 жовтня 2024 року, оскільки долучені позивачем до позовної заяви документи та їх копії, зокрема договір факторингу, витяг з реєстру боржників, акти прийому-передачі реєстру боржників є належними, допустимими та достатніми доказами відступлення права вимоги у спірних правовідносинах.

З огляду на вищезазначене, умови кредитного договору підлягають застосуванню під час вирішення цієї справи і право вимоги ТОВ «ФК «Ейс» до позичальника за кредитним договором про повернення суми боргу, яке виникло у нього на підставі чинного правочину, презюмується.

Що ж стосується висновку суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту перерахування первісним кредитором ТОВ «ФК «Кредіплюс» на картковий рахунок відповідача ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 35 295 грн. згідно договору № 153798 від 17 вересня 2024 року, що стало підставою для відмови у задоволенні позову, колегія суддів зауважує наступне.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

За змістом частини 1статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частини 1статті 1054 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року в справі № 6-223цс16 зроблено висновок, що: «… визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит, чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби, суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів».

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Аналізуючи умови укладеного договору про споживчий кредит №153798 від 17 вересня 2024 року, колегія суддів зауважує, що відповідно до п. 2.2.1 сума (загальний розмір) кредиту становить 35 295 грн., яка надається в наступному порядку: у розмірі 29 982,82 грн. – для погашення заборгованості позичальника за договором про споживчий кредит № 145045 від 28 червня 2024 року укладеним з Кредитодавцем; у розмірі 17,93 грн. на картковий рахунок позичальника № НОМЕР_1 ; у розмірі 5 294,25 грн. шляхом погашення заборгованості Позичальника за комісією, нарахованою згідно п. 2.5 індивідуальної частини. Пунктом 2.5. індивідуальної частини передбачено, що комісія за надання кредиту складає 5 294,25 грн., що нараховується та підлягає сплаті одноразово в день укладення цього Договору за ставкою 15,00% від загальної суми кредиту за рахунок власних коштів Позичальника або за рахунок кредиту, якщо це передбачено п.2.2.1. цієї індивідуальної частини. Розмір комісії за надання кредиту не може бути змінено.

Суд першої інстанції не врахував, що відповідно до п. 2.2.1 кредитного договору частина кредитних коштів у розмірі 29 982,82 грн. була надана не шляхом їх фактичного перерахування на рахунок позичальника, а шляхом спрямування на погашення його заборгованості за попереднім кредитним договором № 145045 від 28 червня 2024 року, укладеним із тим самим кредитодавцем. Такий спосіб надання кредиту прямо передбачений умовами договору та узгоджений сторонами, а відтак є належним виконанням кредитором своїх зобов`язань.

Аналогічно, сума коштів у розмірі 5 294,25 грн. була надана відповідачу на погашення комісії, нарахованою згідно п.2.5 індивідуальної частини договору про споживчий кредит № 153798 від 17 вересня 2024 року, з умовами якого також погодився відповідач ОСОБА_1 .

Таким чином, частини кредитних коштів у розмірах 29 982,82 грн. та 5 294,25 грн. були використані за цільовим призначенням – на погашення попередньої заборгованості позичальника та сплати комісії за надання кредиту, і відповідно до умов договору не підлягали перерахуванню на його рахунок. Фактичне перерахування на рахунок Позичальника лише 17,93 грн. узгоджується з умовами договору та підтверджується матеріалами справи.

Отже, кредитор виконав свої зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі відповідно до погодженого сторонами порядку надання кредиту. Водночас умовами договору передбачено обов`язок Позичальника повернути всю суму кредиту у розмірі 35 295 грн., включаючи 29 982,82 грн. спрямовані на погашення попереднього зобов`язаннята 5 294,25 грн. – на сплату комісії за надання кредиту, передбаченої п. 2.5 договору.

Також апеляційний суд вважає, що задоволенню підлягає вимога про стягнення відсотків за правомірне користування кредитними коштами у заявленому позивачем розмірі 9,63 грн.

За змістом частини другої статті 1056-1 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Розмір процентів за користування кредитними коштами був визначений сторонами договору за їх взаємною згодою, що відповідає принципу свободи договору, закріпленому у статті 627 Цивільного кодексу України, при цьому волевиявлення сторін на укладення та підписання договору було усвідомленим і добровільним. Відповідач, укладаючи кредитний договір, мав можливість самостійно обрати фінансову установу для отримання кредиту, оцінити запропоновані умови кредитування та зважити на можливість їх виконання з огляду на своє фінансове становище. Крім того, згідно з умовами договору, він мав право відмовитися від договору протягом 14 днів з дня його укладення без пояснення причин, у тому числі після отримання грошових коштів (п. 3.4. договору), однак таким правом не скористався.

Встановлення строку дії кредитного договору має важливе значення для правильного вирішення справи з огляду на те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18)).

Згідно з п. 2.7.1 Договору сторони обумовили розмір денної процентної ставки, яка складає 0,0413%.

Згідно п. 2.6. Договору загальний строк кредитування складає 365 днів з 17 вересня 2024 року (дата надання кредиту) по 17 вересня 2025 року.

Із картки обліку виконання договору № 153798 вбачається, що відповідачу нараховувались відсотки за користування кредитом за період з 18 вересня 2024 року по 07 січня 2025 року, тобто в межах строку кредитування. Колегія суддів зауважує, що розмір процентів за користування кредитними коштами у сумі 9,63 грн. нараховано згідно із умовами договору та підтверджено належними доказами. Обумовлений у договорі розмір відсоткової ставки за користування кредитними коштами не перевищує максимальний розмір денної процентної ставки, передбачений статтею 8 Закону України «Про споживче кредитування». Обґрунтованих доводів щодо спростування суми заборгованості за нарахованими відсотками сторона відповідача не навела, а також не надала будь-якого власного контррозрахунку.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем доведено заявлену у позовній заяві суму заборгованості за відсотками у розмірі 9,63 грн. та така підлягає стягненню з відповідача на користь ТОВ «ФК «Ейс».

Разом з тим, колегія суддів вважає, що вимога позивача щодо стягнення комісії в розмірі 401 грн. не підлягає задоволенню, оскільки її нарахування жодним чином не обґрунтовано ні в суді першої інстанції, ні під час розгляду даного спору в апеляційному суді.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на наведене, оскільки суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, зокрема, передчасно визнав недоведеним факт перерахування позивачем кредитних коштів відповідачу в сумі 35 295 грн., оскаржуване рішення суду необхідно скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» заборгованість за договором про споживчий кредит №153798 від 17 вересня 2024 року у розмірі 35 304,63 грн., з яких 35 295 – заборгованість по тілу кредиту, 9,63 грн. заборгованість за відсотками за користування кредитом.

За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення, та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 - 4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 8 статі 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (§80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (§95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №199/3939/18-ц.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2024 №686/5757/23 виснувала, що в частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Отже, Велика Палата Верховного Суду послідовно сформувала та дотримується підходу, за якого клопотання іншої сторони є обов`язковою передумовою для зменшення судом витрат на правничу допомогу лише в контексті критеріїв, наведених у частині четвертій статті 137 ЦПК України. Натомість критерії, окреслені в частині третій статті 141 ЦПК України, суд може застосувати і з власної ініціативи, незалежно від наявності клопотань іншої сторони.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Близькі за змістом висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 №922/1964/21.

У додатковій постанові від 19.02.2020 №755/9215/15-ц та постанові від 05.07.2023 у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18). Такі ж висновки викладені в додатковій постанові Верховного Суду від 24 березня 2025 року у справі № 677/1985/23, постанові Верховного Суду від 15 січня 2026 у справі № 681/947/24, постанові Верховного Суду від 18 березня 2026 року у справі № 752/18031/22.

Розділом 3 договору про надання правничої допомоги № 20/08/25-01 від 20 серпня 2025 року визначено, що отримання винагороди за надання правничої допомоги відбувається у формі гонорару, розмір якого складається із вартості послуг, тарифи яких узгоджені у Додатку № 1 до договору. Факт надання послуг підтверджується актом здачі-прийняття наданих послуг, який підписується сторонами (а.с. 178-180, 181).

Згідно з актом від 25 листопада 20255 року здачі-приймання до договору про надання професійної правничої допомоги № 20/08/25-01 від 20 серпня 2025 року адвокатське бюро надало, а замовник прийняв професійну правничу допомогу у вигляді:

- складання позовної заяви про стягнення заборгованості, вартістю 5 000 грн ;

- вивчення матеріалів справи, вартістю 1 000 грн.;

- підготовка адвокатського запиту щодо зарахування коштів позичальнику, вартістю 500 грн.;

- підготовка клопотання щодо зарахування коштів позичальнику, вартістю 500 грн. (а.с. 183).

Аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що позивач надав належні докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, однак керуючись критеріями, визначеними частиною третьою статті 141 ЦПК України (обґрунтованість і пропорційність розміру витрат до предмета спору), приходить до висновку про наявність підстав для зменшення заявленого розміру таких витрат до 2 000 грн., з огляду на те, що заявлені витрати у розмірі 7 000 грн є непропорційними до ціни позову, яка становить 35 705 грн. 63 коп. та часткове задоволення позовних вимог.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до договору про надання професійної правничої допомоги № 20/08/25-01 від 20 серпня 2025 року адвокатське бюро «Соломко та партнери» надає ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» правничу допомогу у формі захисту його прав та інтересів не тільки у справі щодо стягнення заборгованості за кредитом з ОСОБА_1 . Отже, правнича допомога надається у значній кількості однотипних справ із тотожним предметом спору, у яких підготовка процесуальних документів не потребує значних витрат часу та не вимагає особливої юридичної і технічної роботи.

Також, на думку колегії суддів, зазначена в акті приймання-передачі послуг, послуга з вивчення матеріалів справи щодо правовідносин сторін тривалістю 2 год. та вартістю 1 000 грн охоплюється підготовкою позовної заяви, а отже, безпідставно виокремлена як самостійна послуга.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що заявлена сума витрат на правничу допомогу у цій справі є завищеною виходячи з наведених критеріїв оцінки.

З тих самих підстав необхідно зменшити й витрати на правову допомогу за складання апеляційної скарги з 6 000 грн. до 2 000 грн.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції задоволено позовні вимоги частково у розмірі 35 304,63 грн. із заявлених позивачем 35 705,63 грн., що становить 99% (35 304,63 грн. х 100% / 35 705,63 грн.), з відповідача на користь позивача необхідно стягнути документально підтверджені судові витрати, понесені позивачем у межах цієї справи, а саме 2 398,18 грн. (2 422,40 грн. х 99%) сплаченого судового збору за подання позовної заяви (а.с. 31) та 3 597,26 грн. (3 633,60 грн. х 99%) – судового збору за подання апеляційної скарги (а.с. 79), а разом – 5 995,44 грн., а також витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000 грн. (2 000 грн. + 2 000 грн.)

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» – задовольнити частково.

Заочне рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 03 березня 2026 року – скасувати.

Позов ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» заборгованість за договором про споживчий кредит №153798 від 17 вересня 2024 року у розмірі 35 304 (тридцять п`ять тисяч триста чотири) грн. 63 коп., з яких 35 295 (тридцять п`ять тисяч двісті дев`яносто п`ять) грн. – заборгованість по тілу кредиту, 9 (дев`ять) грн. 63 коп. заборгованість за відсотками за користування кредитом.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» судовий збір за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 5 995 (п`ять тисяч дев`ятсот дев`яносто п`ять) грн. 44 коп. та витрати за надання професійної правничої допомоги в судах першої та апеляційної інстанцій у розмірі 4 000 (чотири тисячі) грн.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 25 травня 2026 року.

Судді В. М. Барков

І. О. Максюта

О. О. Томин