Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №500/1147/26 — Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/1147/26

25 травня 2026 рокум.Тернопіль

Тернопільський окружний адміністративний суд у складі судді Мірінович У.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Тернопільській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Тернопільській області, у якій позивач просить суд:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Тернопільській області щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій, за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 23.09.2025 року;

зобов`язати Головне управління Національної поліції в Тернопільській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020,2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби в поліції 23.09.2025 рік.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ та Національної поліції, та з 03.07.2015 набув статусу учасника бойових дій.

Вказує, що при звільненні зі служби в поліції відповідачем не було нараховано компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, з огляду на що він звертався із заявою про їх виплату. Однак, відповідач у виплаті компенсації за вказані дні відпусток не провів, з огляду на що позивач звернувся із даним позовом до суду.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 06.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цій справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву.

23.03.2026 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечує та зазначає, що статтею 93 Закону України «Про Національну поліцію» в редакції Закону №580, яка чинна з 05.10.2023, повністю врегульовано питання щодо видів основних та додаткових відпусток, які компенсуються при звільненні, а тому підстави для субсидіарного застосування інших законів з цього приводу відсутні. Крім того, статтею 24 загального Закону України «Про відпустки» компенсація за відпустки учасника бойових дій також не передбачена. При цьому відповідач вважає необґрунтованим посилання у даній категорії справ на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16.05.2019 у справі №620/4218/18, оскільки вона стосується виключно військовослужбовців та умов проходження військової служби, а не поліцейських і умов проходження служби в поліції.

Ухвалою суду від 14.05.2026 продовжено процесуальний строк розгляду даної справи, витребувано у Головного управління Національної поліції в Тернопільській області належним чином засвідчені копії документів щодо ознайомлення ОСОБА_1 з інформацією про обсяг і характер сум, нарахованих і виплачених йому при звільненні.

19.05.2026 представником відповідача подано до суду заяву, в якій на виконання ухвали суду від 14.05.2026 повідомлено, що в управлінні фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Тернопільській області документи щодо ознайомлення ОСОБА_1 з інформацією про обсяг і характер сум, нарахованих і виплачених йому при звільненні, відсутні.

Інших документів, у тому числі заяв по суті, до суду не надходило.

Дослідивши письмові докази та перевіривши доводи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 07.11.2015 проходив службу в Головному управління Національної поліції в Тернопільській області та відповідно до наказу №348о/с від 23.09.2025 звільнений зі служби в поліції з 25.09.2025 на підставі пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про національну поліцію». (а.с.11-12,15)

Крім того, ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 , виданим 03.07.2015 Управлінням МВС України в Тернопільській області. (а.с.13)

18.11.2025 позивач звернувся до Головного управління Національної поліції в Тернопільській області з заявою про надання інформації про кількість невикористаних днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за весь період служби з 07.11.2015 по 23.09.2025. (а.с.18-19)

Листом від 12.12.2025 №173884-2025 Головне управління Національної поліції в Тернопільській області повідомило позивача, що у період з 03.07.2015 по 25.09.2025 йому надавалась відпустка як учаснику бойових дій, тривалістю 14 діб за 2015 та 2016 роки. Також повідомлено, що відпустку, як учаснику бойових дій, за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки ОСОБА_1 не використовував, так як не звертався із рапортом до керівництва про її надання. (а.с.20)

22.12.2025 позивач звернувся до Головного управління Національної поліції в Тернопільській області з заявою про виплату йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення. (а.с.21)

Листом від 08.01.2026 №889-2026 Головне управління Національної поліції в Тернопільській області повідомило позивача, що згідно з абзацом третім статті 2 розділу І Закону України «Про відпустки» право на відпустки забезпечується забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Частиною першою статті 24 Закону «Про відпустки» визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки тим працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину – особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи. Враховуючи, що відпустка учасника бойових дій є додатковою відпусткою і не належить до щорічної відпустки, тому відповідач зазначив про відсутність підстав для здійснення виплати її компенсації. (а.с.22)

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017-2025 роки, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір суд вважає за необхідне надати правову оцінку питанню дотримання позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.

Предметом позову у даній справі є порушення відповідачем законодавства про оплату праці та невиплата позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за кожен рік з 2017 по 2025 рік.

Верховний Суд у постанові від 25.04.2023 у справі №380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, Суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01.07.2022 №2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

З метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (далі - Судова палата) здійснила перегляд судового рішення у справі №460/21394/23.

У постанові від 21.03.2025 Судова палата відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій Касаційного адміністративного суду, зокрема, від 29.01.2025 у справі №500/6880/23 та від 28.08.2024 у справі №580/9690/23, у яких Верховним Судом до правовідносин щодо перерахунку індексації грошового забезпечення військовослужбовця за 2016-2018 роки застосовано статтю 233 КЗпП України у редакції, що набула чинності з 19.07.2022, оскільки саме вона була чинною на момент звернення позивачів до суду із позовом (жовтень 2023 року).

У зазначеній постанові Судова палата дійшла висновку, що, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону №2352-ІХ, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ).

За приписами частини другої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Таким чином, грошова компенсація за всі невикористані під час проходження служби дні відпустки є складовою сум, належних працівникові при звільненні, та підлягає виплаті одночасно з проведенням остаточного розрахунку.

За такого правового регулювання суд констатує, що до спірних правовідносин, які полягають у невиплаті ОСОБА_1 зазначеної компенсації при звільненні (25.09.2025), підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України, у редакції Закону №2352-ІХ, яка встановлює строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, перебіг якого починається з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

При цьому суд зазначає, що наказ ГУНП в Тернопільській області від 23.09.2025 №348 о/с про звільнення ОСОБА_1 не є тим документом, який відображає суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні в розумінні частини другої статті 233 КЗпП України.

Отже, для обрахунку строку звернення ОСОБА_1 до суду з позовними вимогами, щодо протиправної бездіяльності відповідача стосовно невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за кожен рік з 2017 по 2025 роки, суд повинен встановити дату одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 24.02.2026 у справі №440/12657/25.

З метою встановлення вказаних обставин суд ухвалою від 14.05.2026 витребував у Головного управління Національної поліції в Тернопільській області належним чином засвідчені копії документів щодо ознайомлення ОСОБА_1 з інформацією про обсяг і характер сум, нарахованих і виплачених йому при звільненні.

На виконання вимог зазначеної ухвали відповідач у заяві від 18.05.2026 повідомив суд, що в управлінні фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Тернопільській області документи щодо ознайомлення ОСОБА_1 з інформацією про обсяг і характер сум, нарахованих йому при звільненні, відсутні.

Натомість з матеріалів справи слідує, що інформацію про невикористання та неотримання компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки тривалістю 14 календарних днів як учаснику бойових дій за 2017-2025 роки отримано позивачем зі змісту листа ГУНП в Тернопільській області від 12.12.2025 №173884-2025.

З огляду на викладене суд вважає, що саме з цієї дати слід обчислювати встановлений частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з даним позовом, який закінчився 12.03.2026.

Враховуючи, що з позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду 26.02.2026 шляхом її направлення через установу поштового зв`язку (а.с.24), тому відсутні підстави вважати строк звернення до суду пропущеним.

Надаючи правову оцінку по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначені Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР (далі – Закон №504/96-ВР).

Статтею 4 Закону №504/96-ВР установлено такі види відпусток:

1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);

3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону);

4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону);

5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Частиною другою статті 4 Закону №504/96-ВР передбачено, що законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Частиною четвертою статті 18 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ встановлено, що учасникам бойових дій, інвалідам війни, учасникам війни та постраждалим учасникам Революції Гідності, які одночасно є особами, на яких поширюється чинність цього Закону згідно із статтею 10 цього Закону, видається одне посвідчення за їхнім вибором, у якому робиться відмітка про встановлення іншого правового статусу.

Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ (в редакції, чинній з 06.06.2015) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР).

Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.

Отже, у випадку звільнення осіб їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 проходив службу в ГУНП в Тернопільській області та відповідно до наказу №348о/с від 23.09.2025 звільнений з 25.09.2025 на підставі пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Так, Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (далі – Закон №580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до частин першої та третьої статті 59 Закону №580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Рішення з питань проходження служби оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік і форма яких установлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Згідно з частинами першою та другою статті 92 Закону №580-VIII поліцейським надаються щорічні оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

Частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 93 Закону №580-VIII передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п`ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п`ятнадцять календарних днів. Тривалість щорічної відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.

Відповідно до частин дев`ятої, десятої та одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII (в редакції, чинні на час звільнення позивача зі служби в поліції) поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року.

Поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі не використані під час проходження служби дні: щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського; щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.

Частинами першою та другою статті 94 Закону №580-VIII обумовлено, що Поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається Кабінетом Міністрів України залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання. Порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України.

Положення Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженим наказом МВС України від 06.04.2016 № 260 (далі - Порядок № 260, в редакції, чинні на час звільнення позивача зі служби в поліції) визначають критерії виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції України, у тому числі здобувачам вищої освіти, яким присвоєно спеціальне звання поліції (далі - здобувачі), закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських.

Пунктом 3 розділу І Порядку № 260 передбачено, що грошове забезпечення поліцейських визначається залежно від посади, спеціального звання, стажу служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наукового ступеня або вченого звання. До складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад; 2) оклад за спеціальним званням; 3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер); 4) премії; 5) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно абзаців сьомого та восьмого пункту 8 розділу ІІІ Порядку №260 поліцейським, які звільняються зі служби в поліції, виплачується грошова компенсація за всі невикористані під час проходження служби дні: щорічних основної та додаткової оплачуваних відпусток поліцейського; щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

Виплата грошової компенсації за невикористану відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до законодавства, на день звільнення зі служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення. У випадках припинення виплати грошового забезпечення з підстав, зазначених у пункті 8 розділу I цих Порядку та умов, і призупинення виплати грошового забезпечення з підстав, зазначених у пункті 7 цього розділу, виплата компенсації за невикористану відпустку проводиться з розміру грошового забезпечення, яке було встановлено на день припинення (призупинення), крім премії.

Вищевказані норми свідчать про те, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.

При цьому законом не виключаються випадки, коли поліцейським відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення поліцейського права на відпустку, яке він уже отримав в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, поліцейський має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з поліцейським, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 в справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - КЗпП України.

З огляду на відсутність правового врегулювання положеннями Закону №580-VIII і Порядку № 260 питання компенсації поліцейським невикористаної відпустки як учаснику бойових дій, суд дійшов висновку, що при вирішенні вказаного спору підлягають застосуванню приписи КЗпП України і Закону № 504/96-ВР.

Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР і частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Вказані норми в сукупності свідчать про те, що у випадку звільнення поліцейського - учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-XII.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в постанові від 19 січня 2021 року у справі № 160/10875/19, який відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України є обов`язковим для врахування при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

У справі, що розглядається, суд зазначає, що положення Закону №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 200/13837/19-а та від 11 листопада 2021 року у справі № 200/1175/20-а.

Щодо тверджень відповідача, що у зв`язку зі зміною правового регулювання спірних правовідносин через внесення змін до частини десятої статті 93 Закону №580-VIII та її викладення в іншій редакції, застосуванню підлягають виключно положення цього Закону як спеціального, та якими не визначено права поліцейських на отримання грошової компенсації за невикористані ними дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій, то суд відхиляє їх як безпідставні з огляду на таке.

Редакція частини десятої статті 93 Закону №580-VIII, яка діяла до 05 жовтня 2023 року, також не визначала права поліцейських учасників бойових дій на отримання грошової компенсації за невикористані ними дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій. Разом з цим Верховний Суд у вище наведених постановах таке право поліцейських підтвердив і у подальшому від своєї правової позиції не відступав. Тому суд вважає, що зміна редакції частини десятої статті 93 Закону №580-VIII, якою не врегульовано спірне питання, жодним чином не нівелює правові висновки Верховного Суду щодо права поліцейських на отримання такої грошової компенсації.

Судом встановлено та відповідачем підтверджено, що позивач під час проходження служби в Національній поліції України не використав додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення як учаснику бойових за 2017-2025 роки, тому при звільненні зі служби в поліції мав право на отримання грошової компенсації за такі дні невикористаної ним відпустки.

Проте відповідач всупереч вищенаведених правових норм не визначив у наказі про звільнення зі служби в поліції виплату позивачу грошової компенсації за дні невикористаної ним додаткової відпустки як учаснику бойових дій та не виплатив грошову компенсацію за таку відпустку, чим допустив протиправну бездіяльність.

При цьому, суд вважає, що відсутність в наказі ГУНП в Тернопільській області від 23 вересня 2025 року № 348о/с, яким позивача звільнено зі служби в поліції, інформації про виплату компенсації за невикористані позивачем у 2017-2025 роках дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, не звільняє відповідача від обов`язку нарахувати та виплатити позивачу таку грошову компенсацію.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За встановлених в цій справі фактичних обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору відповідно до вимог статті 139 КАС України судом не вирішується, оскільки позивач згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 № 3674-VІ «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений.

Керуючись статтями 2, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 258, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Тернопільській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Тернопільській області щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій, за 2017, 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день його звільнення зі служби в поліції.

Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Тернопільській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток, як учаснику бойових дій за 2017, 2018, 2019, 2020,2021, 2022, 2023, 2024 та 2025 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день його звільнення зі служби в поліції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повне судове рішення складено 25 травня 2026 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_1 код РНОКПП НОМЕР_2 );

відповідач:

- Головне управління Національної поліції в Тернопільській області (місцезнаходження/місце проживання: вул. Валова, 11, м.Тернопіль, Тернопільська обл., Тернопільський р-н, 46001 код ЄДРПОУ 40108720).

Головуючий суддя Мірінович У.А.