Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №380/2568/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2026 рокусправа № 380/2568/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, –

в с т а н о в и в:

на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 із вимогами:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06.01.2023 між позивачем та Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_2 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу строком на 3 (три) роки – з 06.01.2023 по 06.01.2026. Повідомив, що 01.12.2025 позивачем подано рапорт (вхідний № 40919кп від 01.12.2025) на ім`я командира військової частини НОМЕР_1 з проханням звільнити його з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку із закінченням строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану, оскільки бажання продовжувати військову службу він не висловив. За результатами розгляду рапорту командир військової частини НОМЕР_1 у звільненні відмовив, обґрунтувавши свою позицію тим, що контракт укладений до 18.05.2024 (дати набрання чинності Законом України від 11.04.2024 № 3633-IX, яким підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону № 2232-XII доповнено відповідною підставою для звільнення), а відтак, на думку відповідача, такий контракт не може бути підставою для звільнення за вказаною нормою. Позивач уважає таку відмову протиправною як таку, що порушує його право на звільнення зі служби та суперечить статті 58 Конституції України.

Ухвалою судді від 16.02.2026 у справі відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.

19.02.2026 на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечив. Доводи відзиву зводяться до того, що поданий позивачем рапорт та супровідні документи не підтверджують наявність у нього підстав для звільнення з військової служби відповідно до підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», оскільки позивач уклав контракт 06.01.2023, тоді як звільнення з військової служби за вказаною підставою, на думку відповідача, можливе лише у разі укладення контракту після 18.05.2024. Відповідач також зазначив, що прийняття рішення про звільнення позивача з військової служби є дискреційним повноваженням військової частини НОМЕР_1 , у зв`язку з чим зобов`язання вчинити таку дію буде втручанням у дискреційні повноваження відповідача. На підтвердження своєї позиції відповідач послався на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.06.2025 у справі № 420/28418/24 та рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02.10.2025 у справі № 120/8301/25. Просив у задоволенні позову відмовити.

Розглянувши позов, відзив, подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Згідно з копією контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу 06.01.2023 між Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_2 та громадянином України ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. Відповідно до пункту 3 контракту, цей контракт є строковим та укладається відповідно до строків, встановлених законодавством, за погодженням сторін на 3 (три) роки.

На сьогодні ОСОБА_1 обіймає посаду командира відділення гранатометного взводу мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 , що сторонами не заперечується.

01.12.2025 позивач подав командиру військової частини НОМЕР_1 рапорт (вхідний № 40919кп від 01.12.2025) з проханням звільнити його з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку із закінченням строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану. У рапорті позивач також зазначив, що бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю він не має.

До рапорту позивач долучив копію паспорта серії НОМЕР_4 , копію РНОКПП та копію контракту про проходження військової служби від 06.01.2023.

За результатами розгляду рапорту командир військової частини НОМЕР_1 наклав на ньому резолюцію «не погоджено», обґрунтувавши свою позицію тим, що позивач проходить службу за контрактом, укладеним до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11.04.2024 (тобто до 18.05.2024), у зв`язку з чим, на думку відповідача, підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» до спірних правовідносин не застосовується.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір, суд керується таким.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).

Правові засади виконання громадянами України конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі – Закон № 2232-XII).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII і залежать від виду військової служби. Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, передбачені частиною п`ятою цієї статті.

Пунктом 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII встановлено підстави, за якими контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби: з моменту оголошення мобілізації – протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану – до оголошення демобілізації.

Зокрема, пункт 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII містить підпункт «ж», відповідно до якого під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби у зв`язку із закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Із системного аналізу вказаної норми слідує, що для звільнення військовослужбовця, який проходить військову службу за контрактом, з військової служби за підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII необхідно одночасне настання таких трьох обов`язкових умов:

- укладення контракту під час дії правового режиму воєнного стану в Україні;

- закінчення строку дії такого контракту;

- відсутність у військовослужбовця бажання продовжувати військову службу.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введено воєнний стан, дія якого Указами Президента України неодноразово продовжувалася та триває станом на дату ухвалення цього рішення.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, з 24.02.2022 в Україні оголошено загальну мобілізацію.

Судом встановлено, що контракт про проходження військової служби позивачем укладено 06.01.2023, тобто під час дії правового режиму воєнного стану в Україні. Строк контракту – 3 (три) роки, тобто закінчився 06.01.2026. Бажання продовжувати військову службу позивач не висловив, що випливає зі змісту поданого ним рапорту від 01.12.2025.

Отже, на момент подання позивачем рапорту про звільнення (01.12.2025) та звернення з адміністративним позовом до суду усі три обов`язкові умови, передбачені підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII, мали місце.

Щодо доводів відповідача про неможливість застосування підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII до контракту позивача з огляду на те, що такий контракт укладено до 18.05.2024 (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11.04.2024, яким зазначений підпункт «ж» було додано), та з огляду на конституційний принцип незворотності дії закону в часі, суд зазначає таке.

Дійсно, статтею 58 Конституції України закріплено принцип, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Водночас Конституційний Суд України, надаючи офіційне тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України, у Рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) роз`яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 28.05.2024 у справі № 990/56/24, якщо правовідносини виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом.

Аналогічну позицію займає Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Верховного Суду: у постанові від 31.03.2021 у справі № 803/1541/16 Верховний Суд вказав, що у разі, якщо під час розгляду справи особи суб`єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення оновлено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним.

У контексті спірних правовідносин суд звертає увагу на те, що спір у цій справі виник не у зв`язку з укладенням контракту 06.01.2023, а у зв`язку з реалізацією позивачем свого права на звільнення з військової служби, тобто у зв`язку з поданням 01.12.2025 рапорту про звільнення на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII та подальшою відмовою відповідача у його задоволенні. Отже, спірні правовідносини виникли у грудні 2025 року, тобто після набрання чинності 18.05.2024 Законом України № 3633-IX, яким відповідну підставу для звільнення було запроваджено.

Підпункт «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII пов`язує право на звільнення не з датою укладення контракту як такою, а зі сукупністю юридичних фактів: 1) укладення контракту під час дії воєнного стану; 2) закінчення строку дії такого контракту; 3) відсутність бажання військовослужбовця продовжувати військову службу. Усі ці юридичні факти настали (або мали місце) під час дії підпункту «ж», тобто після 18.05.2024 (контракт є чинним і його дія тривала після цієї дати; строк контракту закінчився 06.01.2026; рапорт про небажання продовжувати службу поданий 01.12.2025).

Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме та редакція статті 26 Закону № 2232-XII, яка була чинною на момент подання та розгляду рапорту позивача про звільнення, тобто з включеним до неї підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої. Будь-яке інше тлумачення нівелювало б саму підставу звільнення, передбачену цим підпунктом, оскільки на момент набрання чинності Законом № 3633-IX переважна більшість контрактів про проходження військової служби, укладених в умовах воєнного стану, ще не вичерпала строку дії, а застосування цієї норми ставилося б у залежність не від волі законодавця, а від випадкової дати укладення конкретного контракту.

Із зазначеного слідує, що Закон № 3633-IX у частині включення до Закону № 2232-XII підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 не змінює та не припиняє правовідносин, які виникли і завершилися до 18.05.2024 (тобто не наділяється зворотною силою у часі); він застосовується до правовідносин зі звільнення з військової служби, що виникають з моменту настання передбачених ним юридичних фактів після його чинності. Відтак конституційний принцип незворотності дії закону в часі (стаття 58 Конституції України) у цій справі не порушується, оскільки оспорювана норма застосовується не до моменту укладення контракту, а до моменту виникнення підстави для звільнення – закінчення строку контракту разом із небажанням військовослужбовця продовжувати службу.

Посилання відповідача на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.06.2025 у справі № 420/28418/24 та рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 02.10.2025 у справі № 120/8301/25 судом до уваги не беруться, оскільки ці судові рішення ухвалені у справах з іншими фактичними обставинами та не є джерелом права, обов`язковим для застосування у цій справі. Натомість, відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, які у цій справі підтверджують позицію позивача.

Щодо доводів відповідача про те, що зобов`язання звільнити позивача з військової служби є втручанням у дискреційні повноваження військової частини НОМЕР_1 , суд зазначає таке.

Дійсно, у постанові від 19.04.2019 у справі № 400/1825/20 (зазначеної відповідачем) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відзначив, що дискреційне повноваження – це повноваження, яке адміністративний орган влади, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду; дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплено у законі.

Водночас суд звертає увагу на те, що дискреція суб`єкта владних повноважень не є абсолютною та не передбачає права свавільного вибору. Як неодноразово зазначав Верховний Суд, у тому числі у постанові від 23.01.2018 у справі № 208/8402/14-а, дискреційні повноваження не можуть використовуватися органом влади всупереч принципам верховенства права, законності, добросовісності та розсудливості, а також принципу рівності перед законом. Якщо закон чітко визначає підстави прийняття певного рішення та обов`язок суб`єкта владних повноважень його прийняти за наявності таких підстав, то рішення суб`єкта владних повноважень про відмову у вчиненні відповідних дій за наявності визначених законом підстав свідчить про протиправну бездіяльність такого суб`єкта.

У цьому контексті підпункт «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII не містить ознак дискреції: за умови дотримання трьох наведених вище умов командир військової частини зобов`язаний забезпечити реалізацію права військовослужбовця на звільнення зі служби. Отже, відмова відповідача у звільненні позивача за наявності визначених законом підстав не є реалізацією дискреційного повноваження, а є протиправною бездіяльністю, яка підлягає судовому захисту.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11) зазначив, що рішення суду не може мати декларативного характеру, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Ефективний спосіб захисту порушеного права повинен забезпечити поновлення такого права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України суд також може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання військової частини НОМЕР_1 звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку із закінченням строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану. Інший спосіб захисту (зокрема, обмеження вимог лише визнанням бездіяльності протиправною та зобов`язанням повторно розглянути рапорт) не забезпечив би ефективного поновлення порушеного права позивача, з огляду на чітко визначену законом позицію відповідача, який заперечує існування у позивача такого права, та сприяв би новому витку судових спорів.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно з матеріалами справи позивачем за подання адміністративного позову сплачено судовий збір у розмірі 1 211,20 грн, який підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у звільненні з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» – у зв`язку із закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) сплачений ним судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Желік О.М.