Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №640/22544/20 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2026 року м. Київ справа №640/22544/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №192-20 від 01.06.2020 року про відмову громадянці Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України вирішити питання щодо визнання громадянки Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

В обґрунтування вимог позову позивач зазначила, що рішенням Державної міграційної служби України № 192-20 від 01.06.2020 їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, таке рішення є протиправним, необґрунтованим, прийнятим без повного, всебічного та об`єктивного з`ясування всіх обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення питання про надання міжнародного захисту. Позивач зазначає, що вона є громадянкою Федеративної Республіки Нігерія, народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у штаті Йобе, за віросповіданням є християнкою, має початкову освіту, володіє англійською мовою. 24.03.2019 вона виїхала з Нігерії літаком до України на підставі туристичної візи, транзитом через Туреччину, де перебувала близько п`яти годин. Причиною виїзду з країни походження позивач називає обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою віросповідання, а також неможливість повернення до Нігерії через загрозу життю з боку терористичної організації «Боко Харам». Позивач стверджує, що терористична організація «Боко Харам» здійснює діяльність на північному сході Нігерії, вчиняє напади на цивільне населення, церкви, школи, поліцейські дільниці, викрадення та вбивства людей, а також переслідує осіб, які не поділяють ісламістських поглядів цієї організації. Позивач вказує, що саме діяльність цієї організації, яка, за її словами, вбила її матір та батька, змусила її залишити країну походження. Також позивач зазначає, що 22.08.2019 звернулася до ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області із заявою-анкетою № 2019KV0207 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами прийняття вказаної заяви їй було видано довідку про звернення за захистом в Україні № 010545 від 22.08.2019 та призначено співбесіду. Надалі наказом ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № 612 від 12.09.2019 прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказує, що під час співбесід повідомляла працівникам міграційної служби про наявність реальних побоювань за своє життя, про смерть батьків унаслідок дій «Боко Харам», про неможливість безпечного повернення до країни походження, а також посилалася на інформаційні джерела щодо діяльності цієї терористичної організації. На думку позивача, ДМС формально оцінила надані нею пояснення, не надала належної оцінки ситуації у країні походження, не врахувала загальновідомі факти щодо діяльності «Боко Харам» та неправильно дійшла висновку про відсутність у неї підстав для отримання міжнародного захисту. Позивач також посилається на те, що у справах про надання статусу біженця або додаткового захисту особа не завжди має можливість надати документальні докази на підтвердження кожної обставини, а тому ненадання документів щодо окремих фактів не може автоматично свідчити про необґрунтованість заяви. Вона зазначає, що її пояснення є послідовними, правдоподібними та такими, що узгоджуються із загальною інформацією про країну походження. Позивач вважає, що ДМС повинна була застосувати принцип тлумачення сумнівів на користь заявника, оскільки у випадку повернення до Нігерії вона може зазнати переслідувань або серйозної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 вересня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, постановлено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-IX Окружним адміністративним судом міста Києва справу №640/22544/20 скеровано за належністю до Київського окружного адміністративного суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №640/22544/20 передано для розгляду судді Донцю В.А., відрядженого до Київського окружного адміністративного суду на підставі рішення Вищої ради правосуддя від 28.09.2023 №938/0/15-23.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду 09 лютого 2024 року прийнято справу №640/22544/20 до провадження судді ОСОБА_2 .

Рішенням Вищої ради правосуддя від 13 лютого 2025 року №246/0/15-25 звільнено ОСОБА_2 з посади судді Окружного адміністративного суду міста Києва (відряджений до Київського окружного адміністративного суду) у зв`язку з поданням заяви про відставку.

У зв`язку зі звільненням судді Окружного адміністративного суду міста Києва (відряджений до Київського окружного адміністративного суду) Донця В.А. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №640/22544/20 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27.02.2025 адміністративну справу №640/22544/20 прийнято до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., ухвалено здійснювати розгляд справи спочатку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

В матеріалах справи наявний відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач проти задоволення позову заперечує та зазначає, що рішення № 192-20 від 01.06.2020 є законним і обґрунтованим, оскільки позивач не довела наявності індивідуальних обставин, які б свідчили про реальну загрозу її життю, свободі чи безпеці у разі повернення до країни громадянської належності. ДМС не заперечує існування терористичної організації «Боко Харам» та загальної небезпечної ситуації в окремих регіонах Нігерії, однак вказує, що сам факт існування такої організації та загальна інформація про країну походження не є достатніми для визнання конкретної особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач звертає увагу, що позивач не надала документальних доказів смерті батьків, не підтвердила факт особистого переслідування, не довела отримання погроз від «Боко Харам» або інших осіб, а її пояснення щодо спалення магазину є суперечливими. Зокрема, у заяві позивач зазначала, що магазин був спалений мусульманином із громади, де вона продавала продукти, тоді як під час співбесід повідомила, що не знає, хто саме і з яких причин спалив магазин. Крім того, відповідач наголошує, що позивач певний час проживала у місті Кадуна, де, за її ж поясненнями, почувалася у безпеці, не отримувала погроз, а «Боко Харам» до міста не приходили. Надалі вона самостійно переїхала до міста Асаба, штат Дельта, автобусом, без перешкод, а причиною такого переїзду називала бажання отримати більше коштів від християнської громади для подальшого виїзду з країни.

Також в матеріалах справи наявні додаткові пояснення, згідно яких ДМС зазначає, що позивач зверталася 22.08.2019 з метою продовження довідки про звернення за захистом в Україні № 010545, строк дії якої було продовжено до 22.10.2019. Після закінчення строку дії цієї довідки позивач до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не зверталася, її місце перебування невідоме, про намір залишити територію України вона не повідомляла, а інформація про перетин нею державного кордону України відсутня.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Осойибо Блесінг Нгозі, громадянка Федеративної Республіки Нігерія, ІНФОРМАЦІЯ_1 , народилася у штаті Йобе, Нігерія, є незаміжньою, за національністю нігерійкою, за віросповіданням християнкою, має початкову освіту, рідною мовою зазначає ігбо, володіє англійською мовою.

24.03.2019 позивач виїхала з Нігерії літаком до України на підставі дійсної туристичної візи, транзитом через Туреччину, де перебувала близько п`яти годин. 25.03.2019 вона прибула в Україну, до міста Запоріжжя.

Як зазначено у відзиві, після закінчення строку дії візи один із представників африканської громади повідомив їй про можливість звернення за захистом в Україні з метою легального проживання на території України.

22.08.2019 позивач звернулася до ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області із заявою-анкетою № 2019KV0207 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами реєстрації заяви позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні № 010545 від 22.08.2019 та призначено співбесіду.

Підставою звернення за захистом позивач зазначила побоювання повертатися до Нігерії у зв`язку з діяльністю терористичної організації «Боко Харам». Позивач повідомляла, що ця організація вчиняє насильницькі дії щодо цивільного населення, переслідує християн, змушує осіб змінювати релігію та становить реальну загрозу для її життя.

За результатами попереднього розгляду заяви-анкети № 2019KV0207 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області було складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № 612 від 12.09.2019 прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та запрошено її на співбесіду 31.10.2019.

Під час співбесід позивач повідомляла, що народилася та проживала у штаті ОСОБА_3 , однак у зв`язку з діяльністю «Боко Харам» була змушена залишити цей штат. За її словами, її батьки загинули внаслідок діяльності цієї організації: батько — у 2011 році, мати — у 2016 році. У січні 2017 року вона переїхала до міста Кадуна, штат Кадуна. Водночас документів на підтвердження смерті батьків позивач не надала, пояснивши, що таких документів не існує.

Під час співбесід позивач також повідомила, що, проживаючи у місті Кадуна, мала магазин з продажу продуктів, не отримувала особистих погроз від будь-кого, заробляла кошти, однак згодом її магазин було спалено, після чого вона переїхала до міста Асаба, штат Дельта, де займалася жебракуванням і збирала кошти для виїзду з країни.

При цьому у поясненнях позивача щодо спалення магазину наявні розбіжності: у заяві від 22.08.2019 вона зазначала, що магазин був спалений мусульманином із громади, де вона продавала продукти, тоді як під час співбесід від 06.09.2019 та 31.10.2019 повідомила, що не знає, хто саме і з яких причин спалив магазин.

Також позивач повідомляла, що у місті Кадуна вона проживала трохи більше року, почувалася у безпеці, погроз її життю не отримувала, а представники «Боко Харам» до цього міста не приходили. Переїзд до міста Асаба вона пояснювала тим, що у цьому штаті проживає більше християн, які могли б дати їй більше коштів під час жебракування для подальшого виїзду з країни. Переїзд до Асаби позивач організувала самостійно, пересувалася автобусом без перешкод, а відстань між населеними пунктами становила близько 600 км.

За результатами розгляду матеріалів особової справи головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Сеймовою Д.В. 06.05.2020 складено висновок про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

01.06.2020 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 192-20, яким громадянці Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15.09.2020 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту повідомленням № 187 від 11.06.2020, що підтверджується відповідною відміткою.

Вважаючи свої права порушеними даним рішенням, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, з урахуванням дії норми закону у часі, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зазначена конституційна норма є загальним критерієм оцінки правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. У спорах щодо оскарження рішень Державної міграційної служби України про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд перевіряє, чи діяла ДМС у межах наданих їй повноважень, чи дотрималася визначеної законом процедури, чи врахувала всі обставини, які мають значення для прийняття рішення, та чи є висновок суб`єкта владних повноважень обґрунтованим з огляду на матеріали особової справи заявника.

Завдання адміністративного судочинства визначено статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України. За змістом цієї норми завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин для ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийнято таке рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; чи використано повноваження з метою, з якою це повноваження надано; чи є рішення обґрунтованим, безстороннім, добросовісним, розсудливим, пропорційним та прийнятим з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

За змістом статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Такі дані встановлюються письмовими, речовими й електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги й заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу. У справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, відповідно до частини другої цієї статті, обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Водночас особливість спорів щодо надання статусу біженця або додаткового захисту полягає у тому, що суд оцінює не лише формальну правомірність рішення суб`єкта владних повноважень, а й те, чи містили матеріали особової справи достатні підстави для висновку про наявність або відсутність у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань чи ризику зазнати серйозної шкоди у країні походження. При цьому обов`язок суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення не звільняє заявника від необхідності повідомити правдиві, послідовні та достатньо конкретні обставини, на яких ґрунтується його прохання про міжнародний захист.

Спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати, позбавлення такого статусу, а також скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом унаслідок таких побоювань.

З аналізу наведеної норми вбачається, що для визнання особи біженцем необхідна сукупність таких умов: перебування особи за межами країни громадянської належності; наявність у неї обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування; зв`язок таких побоювань із однією або кількома конвенційними ознаками — расою, релігією, національністю, громадянством, належністю до певної соціальної групи чи політичними переконаннями; неможливість або небажання користуватися захистом країни громадянської належності саме внаслідок таких побоювань.

Таким чином, статус біженця не може бути наданий лише з мотивів загальної несприятливої соціально-економічної ситуації у країні походження, наявності там злочинності, терористичної активності або внутрішньої нестабільності, якщо заявник не доведе, що саме він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з ознак, визначених законом.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Отже, додатковий захист має іншу правову природу, ніж статус біженця. Для його надання не обов`язково встановлювати переслідування саме за конвенційними ознаками, однак необхідно встановити реальну, індивідуальну, а не абстрактну загрозу життю, безпеці чи свободі особи, пов`язану із можливістю застосування до неї смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка має намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися із відповідною заявою до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Зміст цієї норми свідчить, що звернення за захистом є активною поведінкою особи, яка повинна добросовісно співпрацювати з компетентним органом, повідомляти відомі їй факти, надавати наявні документи й пояснення, з`являтися на співбесіди та підтримувати контакт з органом міграційної служби у межах процедури розгляду заяви.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Таким чином, відсутність передбачених законом критеріїв для надання статусу біженця або додаткового захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні відповідної заяви.

Відповідно до статті 7 Закону заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подається особисто заявником або його законним представником. У заяві особа повинна повідомити обставини, які можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. До заяви додаються документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для такого визнання, якщо такі документи та матеріали наявні у заявника.

З аналізу цієї норми вбачається, що законодавець не покладає на заявника надмірного або неможливого обов`язку надати документи щодо кожної обставини, особливо якщо характер переслідування чи обставини втечі об`єктивно унеможливлюють отримання документів. Водночас заявник повинен надати максимально повні, правдиві, послідовні та конкретні пояснення щодо причин залишення країни походження, обставин переслідування або ризику заподіяння серйозної шкоди, а також щодо причин неможливості користування захистом держави громадянської належності.

Стаття 8 Закону регулює попередній розгляд заяви. За результатами попереднього розгляду уповноважена посадова особа органу міграційної служби приймає рішення щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні таких документів у випадках, передбачених законом.

Стаття 9 Закону визначає порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів. Зокрема, уповноважені посадові особи проводять співбесіди із заявником, вивчають відомості, викладені в заяві, аналізують документи та матеріали, які можуть бути доказом наявності умов для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у разі потреби використовують інформацію про країну походження. Особова справа заявника разом із письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади для прийняття остаточного рішення.

Таким чином, закон покладає на орган міграційної служби обов`язок не лише формально зафіксувати пояснення заявника, а й оцінити їх з точки зору достовірності, послідовності, конкретності, узгодженості із загальновідомою інформацією про країну походження, а також з`ясувати, чи стосуються такі обставини саме особи заявника.

Статтею 10 Закону передбачено, що центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у такому визнанні на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності або відсутності умов для відповідного визнання.

При цьому рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним за умови, якщо матеріали справи свідчать про відсутність критеріїв, визначених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, а заявник не довів наявності індивідуального ризику переслідування або серйозної шкоди.

Стаття 12 Закону встановлює право особи на оскарження рішень, що приймаються центральним органом виконавчої влади у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Процедурні питання розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, врегульовані також Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884.

Ці Правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв і оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначені Правила передбачають необхідність проведення співбесіди із заявником, з`ясування обставин, викладених у заяві, фіксації пояснень заявника, аналізу документів, що містяться в особовій справі, а також підготовки висновку за результатами розгляду матеріалів. Метою цієї процедури є встановлення того, чи відповідає особа критеріям біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Суд зазначає, що під час розгляду таких спорів належить враховувати положення Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до загальних підходів, закладених у Конвенції, поняття «біженець» охоплює особу, яка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з конвенційних ознак і не може або не бажає користуватися захистом країни громадянської належності.

Обґрунтовані побоювання мають як суб`єктивний, так і об`єктивний елемент. Суб`єктивний елемент полягає у внутрішньому страху особи перед поверненням до країни походження. Об`єктивний елемент передбачає наявність фактів, які підтверджують, що такий страх має реальне підґрунтя. При цьому недостатньо лише заявити про страх повернення; необхідно, щоб цей страх був пов`язаний із конкретними обставинами, які можуть свідчити про ризик переслідування саме цієї особи.

У справах щодо біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, інформація про країну походження має важливе значення. Водночас така інформація не замінює собою індивідуальної оцінки заяви конкретної особи. Загальна небезпечна ситуація в державі, наявність у ній терористичних організацій, міжрелігійних конфліктів або випадків насильства може враховуватися судом, однак сама по собі не є автоматичною підставою для надання міжнародного захисту кожному громадянину такої держави.

Суд також враховує, що заявник у справах цієї категорії не завжди може надати письмові докази на підтвердження всіх фактів. Однак у такому випадку особливе значення мають послідовність, деталізованість, логічність і правдоподібність пояснень заявника. Якщо пояснення особи є суперечливими, загальними, не містять конкретних даних про особисте переслідування або не узгоджуються з іншими матеріалами справи, орган міграційної служби має підстави критично оцінити такі пояснення.

З урахуванням принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, суд перевіряє не лише формальну наявність висновку міграційного органу, а й те, чи відповідає цей висновок змісту матеріалів особової справи, чи досліджено органом ДМС пояснення заявника, інформацію про країну походження, можливість внутрішнього переміщення, наявність або відсутність персонального ризику та зв`язок заявленого ризику з критеріями, визначеними законом.

Надаючи оцінку доводам позивача про протиправність рішення Державної міграційної служби України № 192-20 від 01.06.2020, суд виходить із того, що предметом доказування у цій справі є наявність або відсутність у позивача обставин, які відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд бере до уваги, що позивач обґрунтовує свою заяву насамперед діяльністю терористичної організації «Боко Харам» у Нігерії, загрозою переслідування християн, смертю батьків, спаленням магазину та загальним побоюванням повернення до країни походження.

Разом з тим сам факт існування на території Нігерії терористичної організації «Боко Харам» відповідачем не заперечується. Навпаки, з матеріалів справи вбачається, що ДМС визнала правдоподібними твердження позивача про існування та функціонування такої організації на території Нігерії. Однак наявність у країні походження терористичної організації сама по собі не є достатньою підставою для визнання кожного громадянина цієї країни біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визначальним для цієї категорії справ є встановлення індивідуального ризику для конкретної особи. Тобто суд має з`ясувати, чи довела позивач, що саме вона у разі повернення до Нігерії може стати жертвою переслідування за ознакою віросповідання або зазнати смертної кари, тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Оцінюючи наведені позивачем обставини, суд зазначає, що позивач не надала належних та достатніх доказів того, що вона особисто переслідувалася у Нігерії саме за ознакою християнського віросповідання. Із матеріалів справи не вбачається, що позивач отримувала індивідуальні погрози від представників «Боко Харам», що до неї особисто застосовувалося насильство, що вона перебувала у розшуку, що їй висувалися конкретні вимоги щодо зміни релігії або що після залишення штату Йобе її переслідування продовжувалося в інших регіонах Нігерії.

Навпаки, з пояснень позивача, наведених у матеріалах справи, встановлено, що після залишення штату Йобе вона проживала у місті Кадуна, де мала магазин, заробляла кошти, особистих погроз не отримувала, а представники «Боко Харам» до цього міста не приходили. Позивач особисто повідомляла, що у місті Кадуна вона почувалася у безпеці.

Ця обставина має істотне значення, оскільки спростовує довід про неможливість перебування позивача на території Нігерії загалом та свідчить про наявність у неї фактичного досвіду проживання в іншому регіоні країни без особистих погроз.

Суд критично оцінює доводи позивача щодо спалення магазину як доказу переслідування. З матеріалів справи встановлено, що позивач у заяві від 22.08.2019 повідомляла, що магазин був спалений мусульманином із громади, де вона продавала продукти. Водночас під час співбесід від 06.09.2019 та 31.10.2019 вона зазначила, що не знає, хто саме і з яких причин спалив магазин.

Такі розбіжності є суттєвими, оскільки саме на цю подію позивач посилається як на один із доказів небезпеки у країні походження.

За таких обставин суд погоджується з доводами відповідача про те, що факт спалення магазину, навіть якщо він мав місце, не підтверджує переслідування позивача саме за ознакою віросповідання. Матеріали справи не містять доказів того, що ця подія була пов`язана з діяльністю «Боко Харам», релігійною належністю позивача або наміром завдати шкоди саме їй як християнці. Натомість пояснення позивача щодо причин цієї події є непослідовними.

Суд також бере до уваги, що позивач після проживання у місті Кадуна самостійно переїхала до міста Асаба, штат Дельта, автобусом, без перешкод. Як убачається з матеріалів справи, причиною такого переїзду вона називала те, що у штаті Дельта проживає більше християн, які могли б надати їй кошти під час жебракування для подальшого виїзду з країни. Ці пояснення свідчать не про втечу від безпосереднього переслідування, а про пошук коштів для виїзду з країни.

Щодо доводів позивача про смерть батьків унаслідок діяльності «Боко Харам», суд зазначає, що ця обставина не підтверджена жодними документами або іншими належними доказами. Суд погоджується з тим, що у справах про надання міжнародного захисту відсутність документів не завжди може автоматично тлумачитися проти заявника. Разом з тим у цій справі проблема полягає не лише у відсутності документів, а й у тому, що позивач не навела достатньо конкретних, послідовних і перевірюваних обставин, які б дозволяли пов`язати смерть батьків саме з ризиком переслідування самої позивачки на момент її звернення за захистом.

Посилання позивача на те, що вона є християнкою, саме по собі не є достатньою підставою для висновку про наявність у неї статусу біженця. Закон вимагає не лише встановлення належності особи до певної релігії, а й наявності обґрунтованих побоювань переслідування саме у зв`язку з цією релігійною належністю. У матеріалах справи відсутні докази того, що позивач особисто зазнавала релігійного переслідування після залишення штату Йобе або що державні органи Нігерії були неспроможні чи не бажали забезпечити їй захист у будь-якому іншому регіоні країни.

Суд також враховує доводи позивача про те, що інформація про країну походження є загальновідомою та має враховуватися при оцінці заяви.

Однак інформація про країну походження у цій справі не спростовує висновків ДМС. Вона підтверджує наявність «Боко Харам» і небезпечну ситуацію в окремих регіонах, але не підтверджує наявність індивідуального ризику саме для позивача.

Тому посилання на загальні інформаційні джерела не може замінити собою доказування обставин, які стосуються конкретної особи.

Доводи позивача про те, що ДМС формально підійшла до розгляду її заяви, суд оцінює критично. З матеріалів справи вбачається, що заява позивача була прийнята до розгляду, її документовано довідкою про звернення за захистом в Україні № 010545, документи прийнято в оформлення наказом ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № 612 від 12.09.2019, із позивачем проводилися співбесіди, її пояснення були відображені та оцінені, а за результатами розгляду матеріалів справи підготовлено висновок, на підставі якого ДМС прийняла рішення № 192-20 від 01.06.2020.

Тобто матеріали справи не підтверджують, що ДМС взагалі не досліджувала обставини справи або проігнорувала пояснення позивача. Навпаки, саме на підставі аналізу її пояснень відповідач дійшов висновку про відсутність персонального переслідування, суперечливість окремих тверджень і можливість проживання позивача в інших регіонах країни походження.

Суд погоджується з доводами відповідача про те, що небажання позивача повертатися до країни громадянської належності саме по собі не є підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Страх повернення повинен бути обґрунтований конкретними обставинами, які свідчать про реальну загрозу. У цій справі такі обставини належним чином не підтверджені.

Оцінюючи доводи позивача про застосування принципу тлумачення сумнівів на користь заявника, суд зазначає, що такий підхід може застосовуватися за умови загальної правдоподібності, послідовності й логічності пояснень заявника. Водночас у цій справі пояснення позивача містять суттєві прогалини та розбіжності щодо ключових обставин, зокрема, щодо причин спалення магазину, відсутності особистих погроз, безпечного проживання у Кадуні та самостійного переїзду до Асаби.

За таких умов підстав для автоматичного тлумачення всіх сумнівів на користь позивача суд не вбачає.

Суд також бере до уваги додаткові пояснення відповідача про те, що після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні № 010545, який було продовжено до 22.10.2019, позивач до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не зверталася, її місце перебування невідоме, про намір залишити територію України вона не повідомляла, а інформація про перетин державного кордону України відсутня.

Щодо доводів позивача про те, що ДМС не врахувала практику Верховного Суду та міжнародні стандарти у сфері захисту біженців, суд зазначає, що наведені позивачем правові підходи не заперечують необхідності індивідуальної оцінки заяви. Практика щодо врахування інформації про країну походження не означає, що сама лише наявність складної ситуації в державі автоматично створює право особи на отримання статусу біженця або додаткового захисту.

Суд зазначає, що у цій справі відповідач не заперечував загальну небезпечність діяльності «Боко Харам», однак обґрунтовано відокремив загальні відомості про країну походження від персональних обставин позивача.

Суд акцентує увагу, що саме відсутність належного зв`язку між загальною ситуацією в Нігерії та конкретним ризиком для позивача є визначальною для вирішення цього спору.

Резюмуючи викладене, суд зазначає, що позивач не довела наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування саме за ознакою віросповідання, не підтвердила наявності індивідуальної загрози життю, свободі чи безпеці, не спростувала висновків ДМС щодо можливості проживання в інших регіонах країни походження та не надала достатніх доказів того, що у разі повернення до Нігерії вона зазнає переслідування або серйозної шкоди.

За таких обставин суд приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 192-20 від 01.06.2020 є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте з урахуванням істотних обставин справи, а тому підстави для його скасування відсутні.

Решта доводів учасників справи висновків суду по суті справи не змінюють.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,– відмовити.

Питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Парненко В.С.