Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №320/15684/23 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 травня 2026 року м. Київ справа №320/15684/23

Суддя Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 23 лютого 2023 року №80114300018424/220 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну позивачу;

- зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивача від 19 листопада 2021 року про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.

Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що 19 листопада 2021 року він, як громадянин Республіки Білорусь, звернувся до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України понад два роки. Позивач зазначає, що його шлюб із громадянкою України ОСОБА_2 зареєстровано 01 листопада 2019 року, він має посвідку на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , є фізичною особою-підприємцем у сфері комп`ютерного програмування, з жовтня 2020 року не повертався на територію Республіки Білорусь, а його життя фактично пов`язане з Україною. Позивач вважає протиправним рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23 лютого 2023 року № 80114300018424/220, яким йому відмовлено у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію». На думку позивача, відповідач формально поклав в основу спірного рішення лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39, не перевіривши та не конкретизувавши, які саме дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України. Позивач наголошує, що у спірному рішенні та висновку не наведено конкретних фактів, доказів, опису його дій, а також не зазначено іншої норми закону, яка б передбачала відповідний «інший випадок» для відмови у розумінні пункту 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію». Крім того, позивач посилається на порушення належної адміністративної процедури, оскільки його не було запрошено для надання пояснень, не повідомлено про отримання інформації від СБУ, не надано можливості спростувати відповідні відомості, а рішення прийнято через три дні після отримання листа СБУ. Позивач також зазначає, що не притягувався до кримінальної відповідальності, не має статусу підозрюваного чи обвинуваченого, підтримує Україну та здійснював пожертвування на користь Збройних Сил України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду (суддя ОСОБА_3 ) від 08 травня 2023 року прийнято справу до провадження та відкрито провадження у справі, постановлено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до розпорядження керівника апарату суду та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №320/15684/23 передано для розгляду судді Донцю В.А.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду 09 лютого 2024 року прийнято справу №320/15684/23 до провадження судді Донця В.А.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 13 лютого 2025 року №246/0/15-25 звільнено ОСОБА_4 з посади судді Окружного адміністративного суду міста Києва (відряджений до Київського окружного адміністративного суду) у зв`язку з поданням заяви про відставку.

У зв`язку зі звільненням судді Окружного адміністративного суду міста Києва (відряджений до Київського окружного адміністративного суду) Донця В.А. призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №320/15684/23 передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27.02.2025 адміністративну справу №320/15684/23 прийнято до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Парненко В.С., ухвалено здійснювати розгляд справи спочатку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач у відзиві проти позову заперечує та зазначає, що іноземці та особи без громадянства перебувають на території України виключно на підставах, визначених законом, а надання дозволу на імміграцію не є безумовним правом особи навіть за наявності формальної підстави, передбаченої статтею 4 Закону України «Про імміграцію». Відповідач вказує, що у межах провадження за заявою позивача було проведено передбачені Порядком № 1983 перевірки, зокрема, направлено запит до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області. За результатами розгляду такого запиту ГУ СБУ повідомило про доцільність відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України. Відповідач посилається на статтю 19 Конституції України, Закон України «Про імміграцію», Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Закон України «Про національну безпеку України», Закон України «Про Службу безпеки України» та Порядок № 1983, зазначаючи, що СБУ є спеціально уповноваженим органом у сфері забезпечення державної безпеки, а тому її інформація щодо наявності загроз національній безпеці має істотне значення для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію. Відповідач також звертає увагу, що в Україні з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, а тому перевірка іноземців, особливо громадян держав, пов`язаних із безпековими ризиками для України, має здійснюватися з урахуванням підвищених вимог до захисту національної безпеки. За позицією відповідача, спірне рішення № 80114300018424/220 від 23 лютого 2023 року прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законом.

У відповіді на відзив позивач повторно зазначає, що єдиною підставою для прийняття спірного рішення став лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39, який, на його думку, не містить конкретних фактів, доказів або індивідуалізованих відомостей щодо нього. Позивач вважає, що відповідач не здійснив самостійної оцінки листа СБУ, не звернувся до СБУ для уточнення інформації, не запросив позивача для надання пояснень та фактично безумовно прийняв позицію іншого органу. Позивач також наголошує, що СБУ лише інформує ДМС про результати перевірки, тоді як рішення про надання або відмову у наданні дозволу на імміграцію приймає саме орган ДМС. На думку позивача, відсутність у рішенні посилання на конкретну норму іншого закону, яка передбачає підставу для відмови за пунктом 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», свідчить про протиправність такого рішення.

У письмових поясненнях ГУ СБУ у м. Києві та Київській області зазначено, що ГУ СБУ листом від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39 внесло на розгляд ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області пропозицію про відмову у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України. ГУ СБУ підтвердило достовірність викладеної у вказаному листі інформації, отриманої під час виконання завдань, визначених Законом України «Про Службу безпеки України», та просило відмовити у задоволенні позову повністю.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлені наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

19 листопада 2021 року громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну.

Заява була подана позивачем на підставі пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», а саме як особою, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України понад два роки.

На підтвердження зазначеної підстави позивач посилався на те, що 01 листопада 2019 року між ним та громадянкою України ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, про що Шевченківським районним у м. Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану складено актовий запис № 735 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 .

На час звернення із заявою позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_1 , виданою 13 вересня 2021 року строком дії до 10 вересня 2022 року, та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

У межах розгляду заяви позивача відповідачем було сформовано імміграційну справу та здійснено перевірки, передбачені Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983.

З матеріалів справи вбачається, що за результатами перевірки ГУ СБУ у м. Києві та Київській області листом від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39 повідомило ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про доцільність відмови у прийнятті рішення щодо надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України.

23 лютого 2023 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийняло рішення № 80114300018424/220, яким відмовило ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Підставою для прийняття такого рішення зазначено пункт 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію», тобто інші випадки, передбачені законами України.

14 квітня 2023 року позивач отримав відповідь ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області на адвокатський запит, із якої дізнався про прийняття рішення від 23 лютого 2023 року № 80114300018424/220 та про те, що воно ґрунтується на листі ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39.

Не погодившись із зазначеним рішенням, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, з урахуванням дії норми закону у часі, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI від 22 вересня 2011 року визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.

Згідно з частиною першою статті 3 цього Закону іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, крім винятків, установлених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання в порядку, визначеному Законом України «Про імміграцію».

Правові та організаційні засади імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України «Про імміграцію» № 2491-III від 07 червня 2001 року.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію — це рішення, що надає іноземцям та особам без громадянства право на імміграцію.

Статтею 4 Закону України «Про імміграцію» визначено категорії осіб, яким може бути надано дозвіл на імміграцію в межах квоти імміграції та поза квотою імміграції.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Разом із тим наявність у особи формальної підстави для звернення із заявою про надання дозволу на імміграцію не усуває обов`язку компетентного органу перевірити наявність або відсутність визначених законом підстав для відмови у наданні такого дозволу.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про імміграцію» заява про надання дозволу на імміграцію подається заявником особисто до відповідного органу державної влади. До заяви додаються документи, передбачені цією статтею.

Статтею 10 Закону України «Про імміграцію» встановлено підстави, за наявності яких дозвіл на імміграцію не надається. Зокрема, відповідно до пункту 6 частини першої статті 10 цього Закону дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983.

Пунктом 12 Порядку № 1983 передбачено, що територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію, формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, інформацію, зазначену ними у заяві, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, а також у межах компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Пунктом 14 Порядку № 1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів перевіряють правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», та надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ та Держприкордонслужби.

МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається, та інформують орган, який надіслав запит, про результати перевірки.

Пунктом 16 Порядку № 1983 передбачено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують отриману інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Службу безпеки України» № 2229-XII від 25 березня 1992 року Служба безпеки України є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про Службу безпеки України» на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Пунктом 13 частини першої статті 24 Закону України «Про Службу безпеки України» передбачено, що Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань бере участь у вирішенні питань, що стосуються в`їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до Закону України «Про національну безпеку України» № 2469-VIII від 21 червня 2018 року загрози національній безпеці України — це явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про національну безпеку України» передбачено, що державна політика у сферах національної безпеки і оборони спрямована на захист людини і громадянина, суспільства та держави, зокрема державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу та інших національних інтересів України.

Частиною другою статті 12 Закону України «Про національну безпеку України» визначено, що до складу сектору безпеки і оборони входить, зокрема, Служба безпеки України та Державна міграційна служба України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 в Україні введено воєнний стан, який у подальшому неодноразово продовжувався.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 165 «Деякі питання реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб» зупинено строки надання адміністративних послуг суб`єктами їх надання та строки видачі дозвільними органами документів дозвільного характеру на час воєнного стану. Саме на це посилається відповідач, пояснюючи тривалість розгляду заяви позивача.

Оцінюючи доводи сторін та надані докази у їх сукупності, суд виходить із того, що предметом спору у цій справі є правомірність рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23 лютого 2023 року № 80114300018424/220 про відмову громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Суд зазначає, що позивач дійсно належить до категорії осіб, які мають право звернутися із заявою про надання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції як особа, яка перебуває у шлюбі з громадянкою України понад два роки. Разом із тим така обставина сама по собі не означає безумовного обов`язку органу ДМС надати особі дозвіл на імміграцію, оскільки під час розгляду відповідної заяви орган міграційної служби зобов`язаний перевірити не лише наявність формальної підстави для імміграції, але й відсутність передбачених законом обставин, які перешкоджають наданню такого дозволу.

Тобто право особи звернутися із заявою про надання дозволу на імміграцію та право отримати позитивне рішення за результатами її розгляду не є тотожними правовими категоріями.

Як встановлено судом, у межах розгляду заяви позивача відповідачем було направлено відповідний запит до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області.

За результатами перевірки ГУ СБУ у м. Києві та Київській області листом від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39 повідомило про доцільність відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну, оскільки його дії можуть загрожувати національній безпеці України.

У письмових поясненнях до суду ГУ СБУ підтвердило достовірність викладеної у вказаному листі інформації та зазначило, що вона отримана під час виконання завдань, визначених Законом України «Про Службу безпеки України».

Суд враховує, що Служба безпеки України є спеціальним органом, до компетенції якого належить забезпечення державної безпеки України, виявлення та попередження загроз національній безпеці, а також участь у вирішенні питань, пов`язаних із перебуванням на території України іноземців та осіб без громадянства.

У цьому контексті доводи позивача про те, що лист СБУ не міг бути врахований відповідачем, є необґрунтованими. Навпаки, Порядок № 1983 прямо передбачає обов`язок органів ДМС під час розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію надсилати запити, зокрема, до регіональних органів СБУ, які проводять перевірку у межах своєї компетенції та інформують орган ДМС про її результати.

Отже, отримавши інформацію спеціально уповноваженого органу у сфері державної безпеки про те, що дії позивача можуть загрожувати національній безпеці України, відповідач не мав правових підстав ігнорувати таку інформацію або підміняти собою оцінку СБУ щодо наявності безпекових ризиків.

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 12 травня 2026 року у справі № 160/3604/23, відповідно до якої ключовою відмінністю між питаннями громадського порядку та національної безпеки є те, що виявленням та фіксуванням фактів порушення громадського порядку уповноважені Національна поліція та ДМС, а загроз національній безпеці — органи СБУ.

Зазначений висновок є релевантним для цієї справи, оскільки позивач фактично наполягає на тому, що ДМС повинна була самостійно перевірити та переоцінити інформацію СБУ щодо національної безпеки. Однак така позиція не узгоджується з розмежуванням компетенції органів державної влади, оскільки саме СБУ є органом, який володіє спеціальними повноваженнями, методами та джерелами інформації для встановлення наявності або відсутності загроз національній безпеці.

Суд бере до уваги і те, що Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2025 року у справі № 420/17661/23, аналізуючи спір щодо імміграційного статусу іноземця у зв`язку з інформацією СБУ, врахував військово-політичну ситуацію в Україні та зазначив, що загальновідомі обставини збройної агресії, окупації частини території України, діяльності іноземних спецслужб та незаконних збройних формувань є релевантним контекстом для оцінки рішень органів міграційної служби у сфері національної безпеки.

При цьому Верховний Суд у зазначеній справі звернув увагу, що подання Департаменту контррозвідки СБУ було підготовлене у межах компетенції, визначеної законами України, а доводи про те, що особу не було запрошено для надання пояснень, самі по собі не свідчать про протиправність рішення, оскільки запрошення особи для пояснень здійснюється у разі необхідності.

З урахуванням наведеного суд відхиляє доводи позивача про те, що відповідач був зобов`язаний обов`язково запросити його для надання пояснень або витребувати додаткову інформацію у СБУ. Пункт 11 Порядку № 1983 передбачає можливість витребування додаткових документів або запрошення заявника для бесіди у разі необхідності, однак не встановлює безумовного обов`язку органу ДМС у кожному випадку проводити таку бесіду.

У даному випадку відповідач отримав офіційну інформацію від спеціально уповноваженого органу, який діяв у межах власної компетенції. Така інформація стосувалася не формальних недоліків документів, які могли бути усунуті заявником, а оцінки безпекових ризиків, що належить до компетенції СБУ. Тому відсутність окремого виклику позивача для пояснень не спростовує правомірності спірного рішення.

Суд критично оцінює доводи позивача про те, що формулювання «можуть загрожувати національній безпеці України» не може бути підставою для відмови. У сфері національної безпеки держава має право діяти превентивно, тобто не лише реагувати на вже реалізовану шкоду, але й запобігати виникненню загроз. Національна безпека за своєю правовою природою охоплює не тільки доведені наслідки, але й ризики, чинники та обставини, які можуть ускладнити або унеможливити реалізацію національних інтересів України.

Саме тому аргумент позивача про те, що загроза повинна бути вже реалізованою або беззаперечно доведеною у кримінально-правовому порядку, не відповідає природі превентивних повноважень держави у сфері національної безпеки, особливо в умовах воєнного стану.

Посилання позивача на відсутність судимості, кримінального провадження, підозри чи обвинувачення також не спростовує правомірності спірного рішення. Відмова у наданні дозволу на імміграцію не є кримінальною санкцією та не вимагає попереднього встановлення вини особи у кримінальному провадженні. Міграційне рішення приймається у межах адміністративної процедури, предметом якої є оцінка можливості надання іноземцю права на постійне проживання в Україні з урахуванням публічних інтересів, зокрема інтересів національної безпеки.

Так само суд не приймає як визначальні доводи позивача про його сімейні зв`язки в Україні, здійснення підприємницької діяльності, проукраїнську позицію чи пожертвування на користь Збройних Сил України. Такі обставини можуть характеризувати соціальні зв`язки позивача з Україною, однак вони не спростовують інформацію спеціально уповноваженого органу про наявність безпекових ризиків і не позбавляють державу права відмовити у наданні дозволу на імміграцію, якщо компетентний орган у сфері державної безпеки повідомив про відповідну загрозу.

Щодо доводів позивача про порушення права на сімейне життя суд зазначає, що спірне рішення саме по собі не є рішенням про примусове видворення позивача, не встановлює заборони на спілкування з дружиною та не припиняє шлюбних відносин. Воно лише вирішує питання про ненадання позивачу спеціального міграційного статусу — дозволу на імміграцію. При цьому право на повагу до сімейного життя не є абсолютним і може зазнавати обмежень, якщо такі обмеження передбачені законом, переслідують легітимну мету та є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема в інтересах національної безпеки.

У цій справі втручання у приватний інтерес позивача ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету — захист національної безпеки України, а також є пропорційним, оскільки держава в умовах воєнного стану має підвищений обов`язок щодо перевірки іноземців, які претендують на постійне проживання в Україні.

Суд також відхиляє доводи позивача про те, що відповідач не зазначив конкретної норми іншого закону для застосування пункту 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію». У спірних правовідносинах пункт 6 частини першої статті 10 Закону України «Про імміграцію» застосовано не ізольовано, а у системному зв`язку із положеннями Закону України «Про національну безпеку України», Закону України «Про Службу безпеки України» та Порядку № 1983, які визначають компетенцію СБУ щодо виявлення загроз національній безпеці, участь СБУ у вирішенні питань перебування іноземців в Україні та обов`язок ДМС враховувати інформацію відповідних органів під час розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію.

При цьому суд враховує, що у справі наявні не лише висновки відповідача, але й письмові пояснення ГУ СБУ, в яких третя особа підтвердила достовірність інформації, викладеної у листі від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39, та зазначила, що така інформація отримана під час виконання завдань, визначених Законом України «Про Службу безпеки України».

З огляду на характер інформації у сфері національної безпеки, суд також враховує, що така інформація не завжди може бути розкрита особі в повному обсязі без шкоди для інтересів державної безпеки, джерел її отримання, методів оперативно-службової діяльності або інших охоронюваних законом інтересів. Саме тому відсутність у відкритому тексті рішення детального опису всіх фактичних даних, отриманих СБУ, не може автоматично свідчити про протиправність рішення ДМС.

Суд окремо зазначає, що адміністративний суд здійснює контроль за тим, чи діяли суб`єкти владних повноважень у межах компетенції, на підставі закону, із дотриманням процедури та без очевидної свавільності. Водночас суд не може перебирати на себе функції спеціально уповноваженого органу у сфері державної безпеки та самостійно визначати, чи становить конкретна особа загрозу національній безпеці України, замість Служби безпеки України.

У межах цієї справи судом не встановлено, що лист ГУ СБУ у м. Києві та Київській області від 20 лютого 2023 року № 51/1-11/121-39 був складений поза межами компетенції цього органу, що відповідач не мав права враховувати зазначену інформацію, або що рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23 лютого 2023 року № 80114300018424/220 прийнято з порушенням процедури, яке могло вплинути на його зміст.

Резюмуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідач під час розгляду заяви позивача діяв у межах повноважень, визначених Законом України «Про імміграцію» та Порядком № 1983, отримав і врахував інформацію спеціально уповноваженого органу у сфері державної безпеки, а спірне рішення прийняв з урахуванням публічного інтересу у сфері захисту національної безпеки України в умовах воєнного стану.

За таких обставин підстав для визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23 лютого 2023 року № 80114300018424/220 суд не вбачає.

Також, суд зазначає, що оскільки на території України з 24.02.2022 триває військова агресія російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану, тому здійснення міграційним органом посиленого контролю у сфері дотримання іноземцями та особами без громадянства міграційного законодавства України є необхідним, виправданим, таким, у якому існує нагальна потреба та, що відповідає легітимній меті його здійснення - ефективного реагування держави на загрози її безпеці.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 29.05.2023 у справі № 522/5683/22.

Суд також враховує, що питання національної безпеки мають пріоритетний характер при розгляді даної справи, а тому втручання у приватне та сімейне життя особи у таких випадках може бути виправданим, якщо воно здійснюється на підставі закону та переслідує легітимну мету.

Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 823/1499/17, вирішуючи спір у подібних правовідносинах про скасування особі дозволу на імміграцію згідно пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну за цим пунктом є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні. При цьому, підкреслив, що зазначена норма не визначає такої умови для прийняття рішення про скасування відповідного дозволу, як доведення вини іммігранта у кримінальному чи адміністративному провадженні.

Факт перебування позивача у шлюбі з громадянкою України, тривалість його проживання на території України, а також відсутність судимості не виключають можливості визнання його дій такими, що становлять загрозу національній безпеці держави.

Крім того, чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і наявність сім`ї не звільняє особу від передбаченої законодавством відповідальності за вчинення порушень міграційного законодавства України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постановах Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 343/2242/16, від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі № 755/14023/17, від 13.10.2021 у справі № 263/14519/20, від 13.04.2021 у справі № 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26.01.2022 у справі № 200/9761/20-а.

За наведених обставин у сукупності, суд не знаходить правових підстав для визнання протиправними і скасування оскаржуваних рішень.

Решта доводів сторін висновків суду по суті спору не змінюють.

Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Решта доводів учасників справи висновків суду по суті справи не змінюють.

Відповідно до вимог ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, – відмовити.

Питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Парненко В.С.